РОЗДІЛ XXI,

у якому сни плутаються з реальністю, стиль «брас» із весільною мандрівкою у Копенгаген, листкові язички з гаубицею стосімдесятишестимілгметрового калібру, одеська обітниця з японською хусткою, любов анонсом з дівочими мріями, вістря алебарди з французькою тінню

Сідалковський лежав стилем «брас» — одна подушка під головою, друга — під ногами і, здається, нізащо не сказав би, що завтрашній день існує для того, щоб виправляти сьогоднішні помилки. А їх у нього було більше, ніж він уявляв.

Він лежав, а голова його розламувалася, як у Ковбика на другий день після перепою. «Пора переходити на режим економії,— радив сам собі Сідалковський. — Не стільки у мене тієї енергії й краси, щоб так не по-хазяйськи їх розтринькувати». Час в'язання життєвих вузлів настав. Життя вимагало темпів і скорочень. Але куди йти? І що означає оця записка Айстри, яку він, прокинувшись, знайшов поруч себе? «Граф! Прощай! Не шукай мене і не проклинай. В усьому винна я. Йду назавжди від тебе. Прийшло каяття! Але вже пізно… Айстра!»

— Що за чортівня? — він читав записку вдруге, втретє.— Що все це означає? «Йду назавжди»? А чому це «в усьому винна я»? У чому винна?

Він довго дивився в стелю. «Заплутався. Зовсім заплутався. Для чого мені ці дівки? Та ще й стільки? Від них самі лише нещастя. Але Айстра… Тільки її я любив!..»

«Ти любиш усіх, кого втрачаєш», — раптом пролунав чийсь голос. Це був голос його двійника.

«Але Айстру я любив по-справжньому…»

«По-справжньому ти нікого не любив!»

Він тупо дивився в подушку, де ще кілька днів тому лежала красива Айстрина голівка. «Коли вона пішла? Вранці? Вночі? Увечері?» Пам'ятав тільки: чогось вона плакала останні дні.

— Ви плачете, люба? — питав Сідалковський так, ніби очам не вірив і хотів доторкнутися до її зрошених щічок. — Ви плачете від горя чи від щастя?

— Від щастя, граф! Від щастя, — казала вона, а сльози самі лилися ручаями… — Пробач мені за все… Я сама цього не знала… А, може, й ти в цьому винен… Не питай мене ні про що… Хай нас час розсудить…

Це говорила вона, здається, останньої ночі. А вранці? Уранці він знайшов лише записку від неї й ключі. Сідалковському стало моторошно. А він ще блазнював тоді:

— Вважай, що і я щасливий! Бо ніщо так не приємне чоловікам-егоїстам, як відчувати, що хтось щасливий від них. Жаль, що цю мить не відзначають урочистими актами і врученням медалей чи інших нагород…

Айстра повернулась до стінки:

— Я хочу сьогодні побути сама. Наодинці з собою… Це його насторожило. Та ще слова Ковбика: «Ви мені,

Євграф, будете потрібні… Для вас у мене новина, і я б не сказав, що дуже радісна…» Через годину Ковбик поїхав, — його кудись несподівано викликали, — і не повернувся до кінця дня.

Сідалковський встав з ліжка, потягнувся на весь свій зріст — і раптом побачив на столі другу в'язанку ключів і ще якийсь папірець під ними. «Ключі залишила Айстра», — здогадався він.

Підійшов до столу. Велике і жирне слово «ПОВІСТКА» одразу впало в око.

— Повістка на суд?! Який суд?

Сідалковський машинально витяг з бару пляшку коньяку, розкоркував її і ковтнув прямо з горлечка.

«Тебе позиває Ія», — підказав йому двійник.

«Це вже не цікаво, — відповів йому Сідалковський. — І не смішно. Бо навіть коли найдотепніший анекдот повторюють двічі…»

«А тобі й справді не смішно».

«Бермудський трикутник, — похитав головою він. — Айстра, повістка, Ковбик! Що ж робити? Куди йти? Може, хоч ти підкажеш? — звернувся він до свого відображення в дзеркалі, добряче-таки пом'ятого. — Киваєш головою? Може, спрямувати свої лаковані черевики, у яких взимку таки достобіса холодно, до Веніаміна Олександровича Жереха?»

«А що він скаже? Не з цього ви починаєте, Сідалковський! Шлях на гору не встигне простягтися, як обірветься. Негайно одружитися. Негайно!» — підказав йому раптом двійник.

«Ти маєш рацію, — погодився з ним Сідалковський. — Це чи не єдиний вихід: у темпі одружитися. У темпі — і гайда у весільну подорож. По Європі. Поїхати у Варшаву, Париж, Лондон, — говорив, як диктував сам собі.— Які там ще міста тобі подобаються? — питав себе, ніби скрізь уже побував, а це збирався влаштувати повторну подорож. — Рим, Ліссабон, Мадрід, Копенгаген, Ліверпуль?..»

— Податися до Ядвіги Капітульської? Запропонувати їй руку й залишки свого серця? — уже вголос запитав свого двійника Сідалковський.

Цей варіант йому найбільше підходив. «Але чи можна це зробити буквально за кілька днів? Тих кілька днів, на які ще дає право судова повістка? Врешті-решт можна на перший виклик і не з'явитися, — заспокоював він себе. — А там хай викликають. Цікавляться, де Сідалковський? Він у Копенгагені!.. Де Сідалковський? Він у Ліверпулі! Де Сідалковський? Він у Стокгольмі,— розмріявся Євграф. — А хто б це їм так відповідав? Звичайно, Грак. Я б йому з кожного міста надсилав листівочку: «Ми зараз відпочиваємо в «Нотр-Дамі»… «Сьогодні поселилися в «Констанції»… «Учора прибули до «Континенталю»… «Рів'єра» нас розчарувала. Але це тут найкращий ресторан. Берег моря, пляжі. Море іноземців — і всі у шортах, з фотоапаратами. Але в Монако нічогісінько не можна фотографувати. Забороняють власники казино…»

Він послинив двома пальцями брови, вирівняв їх, викладаючи, на його погляд, у найкращу форму і набрав номер телефону Ядвіги Капітульської.

— А я про вас, Євграфе, нині чомусь цілий ранок думала, — весело відгукнулася вона. — Ви мені навіть приснилися так цікаво. Якщо маєте час — приїжджайте. Хочу вам дещо сказати. У мене для вас є пропозиція. Можливо, це вас втішить… Маю нині вільний день, і якщо ви теж його маєте, то ми матимемо разом з вами два… Я готова з вами куди завгодно, граф! Можна мені так вас називати?

— Ми вже домовилися про це, Ядзю! Вам можна. Тільки вам, — дозволив він і згадав, що так його завжди називала лише Айстра.

Капітульська, здається, ще ніколи не була такою говіркою. Сідалковський поклав трубку і ще раз підняв її, щоб зателефонувати у «Фіндіпош». Відгукнувся Грак.

— Радий вас вітати, Деміург, як каже Стратон Стратонович, у рідних пенатах! Я особисто гадаю, що твердий фіндіпошівський стілець вам тепер більше до вподоби, ніж оббиті м'яким дерматином нари…

— Я зараз покладу трубку, доктор, — загрозливо мовив Грак.

— Ще рано, Аякс. Слухайте мене уважно і спробуйте запам'ятати перші літери кожного слова: Г-ордий, Р-озумний, А-ктивний, К-олективний, Є-диний, В-ели-кий, М-удрий, Е-кономний, Н-езамінний. Усе, Євмене Миколайовичу. Вловили суть? Ні. А це ж не що інше, як моя характеристика на вас для міліції. І ви після цього збираєтеся кидати трубку? І це тоді, коли з вами говорить сам Сідалковський — колишній референт «Фіндіпошу»? Чи не рано, Грак, ви зазналися?

— Що ти хочеш, доктор? Кажи, бо мені тут Стратон Стратонович задав роботку…

— Передайте йому, що мене сьогодні не буде. Ви помітили? Я лаконічний, як телеграфний переказ. У мене кущове, хоч ще й зима, засідання голів місцевкомів!

Сідалковський крутнувся на одній нозі і безтурботно заспівав:

Начинаются дни золотые.

Не простой, а жиганской любви…

Зав'язавши краватку, підійшов до вікна. З-за хмар виглянуло вже не по-зимовому яскраве сонце і покотилося вгору по карнизу сусіднього сімнадцятиповерхового будинку. Піднімалося повільно, начебто його хтось невидимий на мотузці підтягував дедалі вище й вище…

Сідалковський накинув на плечі свій голландський кожушок, ще раз набрав номер і гукнув:

— Ядзю, мила, лечу! Жду біля Золотих воріт.

Капітульська також була вдягнена у кожушок, але квітчастий. На ній усе було квітчасте: і хустка, й спідничка, й рукавички, і навіть червоні чобітки з жовтими квіточками. «Як на сцені,— подумав він. — Тепер і зовсім на полячку не схожа. Типова українська молодичка кінця XVIII — початку XIX століття».

— Що є у нас нині? — якось незрозуміло розпочала вона.

Сідалковському нічого не залишалося, як, не знімаючи квітчастої рукавички, відгорнути її трішечки і поцілувати в тоненьку, з синіми прожилками ручку.

— З чого почнемо: зі сну, з пропозиції?

— Ви є діловий чоловік, граф. Бізнесмен!

— О, тільки не це! Я є романтик, — у тон їй сказав Сідалковський.

— То є чудово! Я правильно говорю українською мовою?

— Краще, ніж я, — посміхнувся Сідалковський. — А почнемо ми ні з першого, ні з другого: а одразу перейдемо на десерт. Я пропоную розпочати з кави.

— То є чудово! — повторила вона.

Сідалковський узяв її під руку і повів у перше-ліпше кафе. Вони сіли за вільний столик у трохи затемненому куточку. В кафе було порожньо, лише один чоловік, гладкий і мокрий від кількох випитих чашок кави з молоком, доїдав листкові язички, які дуже любив і Сідалковський. Вони цілою купою лежали на тарілочці, кожен ніби чекав своєї черги, але гладкий чоловік, схожий на Оноре де Бальзака, чомусь брав їх спіднизу, спочатку перекушував навпіл, а тоді вже повільно жував, не спускаючи своїх чорненьких і напрочуд круглих очок, що їх заливав піт, із Сідалковського та Капітульської.

Його безцеремонне розглядання молодят свідчило про те, що, з'ївши всі язички, він обов'язково підійде до них і спитає: «Молоді люди, а ви мені не скажете, де я вас бачив?»

— Слухаю вас! — підійшла до них щупла чорнява дівчинка у розшитих фартушку й кофтині.

— По п'ятдесят грамів коньяку, ласкаво прошу вас, — почала Ядвіга. — І дві кави.

— Чорну чи з молоком? — перепитала офіціантка.

— Чорну, одну без цукру.

— А це вже ваша справа. Ми продаємо з цукром. А ви хочете — кидайте його в каву, хочете — кладіть собі до кишені,— не зовсім ввічливо відповіла та й пішла геть.

Капітульська знизала плечима.

— Не беріть близько до серця, Ядзю. Коли б то був офіціант, як у Європі, я б його викликав заради вас на дуель. — Сідалковський поклав свою руку на її. Точнісінько так, як вона це робила кілька днів з його рукою.

— Мерсі, граф! — посміхнулася вона. — А на чому б ви стрілилися?

— Я віддаю перевагу рапірі та гаубиці стосімдесятишестиміліметрового калібру… Але ви, здається, збиралися розповісти мені свій сон.

— Так, але вгадайте, граф, що мені снилось? — вона цнотливо зашарілась.

Сідалковський поморщився. «Невже й цій приснилося, що у неї дитина від мене? Побожеволіли жінки У вік такого високого рівня науки, техніки й цивілізації…»

— Невже?..

— Що «невже»? Сміливіше можете?

— Приснилося, що від вас у мене дитина… Вибачте, у вас від мене дитина? — зовсім розгубився Сідалковський. «Чортові дівки! Що вони вночі роблять? Тільки сни дивляться, до того ж однакові».

— Ні, мій коханий! Мені снилося, що я виходжу за тебе заміж… Ти не уявляєш, як мені було добре з тобою! Я хотіла, щоб ти завжди був зі мною і щоб жодна жінка, ні на Україні, ні в Польщі, не викрала тебе у мене… Потім я прокинулась. Був ще ранній ранок. Я заплющила очі. Чекала, що сон до мене прийде знову… Але він не приходив. І я поклала собі сьогодні ж побачити тебе… Якби не побачила… Я подумала, що більше не зустріну тебе ніколи… Адже я незабаром виїжджаю до Варшави, у мене закінчується практика…

— І куди ж після цього?

— Мені запропоновано гарну роботу в одному варшавському часописі. По-вашому також часопис?

Сідалковський не встиг відповісти. Підійшла офіціантка.

— За сон в руку, — підняв чарочку Сідалковський.

— За сон, мій коханий, — прошепотіла вона.

Сідалковському не дуже подобалося оте «мій коханий», але він удав, що справді щасливий. Втім, якщо бути до кінця відвертим, то він почувався краще. Особливо йому припало до вподоби оте: «Незабаром виїжджаю до Варшави…» Невже не можна удвох? Якщо в темпі оформити шлюб… А може, ліпше там?..

— Пам'ятаєте, Ядзю, — Сідалковський і другу руку поклав на її плече, — я обіцяв вам розповісти про свою обітницю? Обітницю дитинства…

— О, так, так!

— Колись, ще в дитинстві, я дав собі слово ніколи не одружуватися на Євдокії, по-простому — Явдосі. Чи це моя природжена естетичність того вимагала, чи набута в Одесі культура — не знаю. Як би там не було, але я таке слово дав собі: не одружусь, і все…

Капітульська сиділа, ніби хтось посипав її штучним інеєм.

— Що з вами, Ядзю? Вам погано?

— Ні-ні,— вона взяла себе в руки. Сідалковський тим часом, нічого не помічаючи, продовжував:

— Та коли я зустрів вас і дізнався, що ваше ім'я Ядвіга…

Капітульська підвелась.

— Вам треба вийти на свіже повітря?

— Так, на свіже…

Вони вийшли і якийсь час йшли мовчки. Ядвіга повернула до готелю «Русь», де зупинився її дядечко Анджей Осмоловський.

— Я незабаром повертаюсь до Польщі,— тихо повторила вона. — І, можливо, назавжди, граф. Ви мене, очевидно, не так зрозуміли. То ж був сон…

— Ядзю! — вихопилося розпачливе у Сідалковського. Він зненацька відчув, що соломинка, за котру він щойно вхопився, вислизає з його пальців. — Але ж дослухайте мене… Я сьогодні переглянув свої дитячі погляди. Сьогодні, ще перед вашим дзвінком, Ядзю… То помилка мого дитинства, і я хочу виправити цю помилку. Виправити сьогодні… Зараз, Ядзю! Чуєте, зараз!

Капітульська мовчала. Чи то не зрозуміла нічого, чи то удавала, ніби не розуміє. Певний час дивилася на Сідалковського, ніби хотіла переконатися, жартує він чи говорить серйозно. Потім почала крутити для чогось кінчик квітчастої української хустки, яку тепер чомусь називали японською. А тоді, кліпнувши віями, що ледь помітно взялись інеєм, тихо запитала:

— Наскільки я розумію українську мову, ви мені пропонуєте руку, Сідалковський?

— І серце, — додав Євграф з такою поспішністю, ніби злякався, що руки для неї замало.

— Але ж ви мене не кохаєте, Сідалковський… Хіба ж так пропонують дівчині своє серце?

«А тобі що, хтось уже пропонував інакше?» — висіло на язику в Сідалковського.

— Ви це так сказали, пшепрашам, як… як актор, якому… якому… ці слова були підказані не серцем, а суфлером…

Сідалковський ще кілька хвилин тому вважав, що оця мила полячка з вічно відкритим ротиком — це і є той возик порятунку, що вивезе його із скрутної ситуації. Тепер він раптом відчув, що цей возик у спідничці котиться зовсім в інший бік, до речі, протилежний від нього і Європи. Мабуть, він таки занадто холодно, байдуже сказав ті слова. Наче щось купував, та й то не для себе. З-під ніг почав утікати сніг: брався водою і випаровувався. «Під ногами земля горить», — подумав Сідалковський. Ядвіга мовчки стояла і в стилі Євмена

Грака ніжкою, тільки значно зменшених розмірів, копирсалася в снігу. На її обличчі застигла така образа, ніби Сідалковський — то був її подарунок, омріяний з дитинства, і ось їй уже пообіцяли придбати той подарунок, а його раптом взяли і через якийсь брак зняли з продажу.

— Я знаю, що українською мовою моє ім'я означає Євдокія…

— Але, моя люба…

— Ви ж не кохаєте мене, Сідалковський!

Він так м'яко і так артистично опустився на одне коліно, що Капітульська тільки охнула, вмить забувши усі попередні слова.

— Заради ваших світлих очей, Ядвіго, я готовий… Він не знав, на що він готовий. Сідалковський-перший, що прокинувся в ці хвилини у ньому, прошепотів: «Ти готовий стати й на друге коліно».

— Я готовий… готовий утекти з вами на край світу! От!..

— Підніміться, Євграфе. На вас звертають увагу… Я вам вірю… Але чому саме «втекти», а не поїхати?

— Поїхати, люба, поїхати! Хоч сьогодні, хоч зараз.

«Аби лишень подалі від суду, від аліментів, від власної совісті, чи не так, Сідалковський? — дошкульно знущався його внутрішній двійник. — Від отієї трибуни, з якої не промови виголошуються, а даються детальні пояснення. Ти цю втечу уявляєш у вигляді весільної подорожі по Європі. А що ж далі? Ти що, не збираєшся повертатись назад? Я тебе питаю, потенціальний емігрант?»

Сідалковський перестав прислухатися до свого внутрішнього голосу. Йому було ніколи. Він завжди говорив жінкам такі гарячі слова, що якби вони мали не серця, а олов'яні болванки, то й ті перегрівалися б і танули, як сніг напровесні від гарячого сонячного проміння.

— Люба моя… — вдався від до давно випробуваного прийому і заплющив очі, уявляючи перед собою Айстру, яка тепер чимось нагадувала Тасю. — Люба моя, ви не уявляєте, як безмежно… як щиро… я вас кохаю! Скільки днів, скільки ночей я мріяв про цей день…

Сідалковський входив у роль і починав вірити кожному своєму слову. Ядвіга теж миттю пройнялася ніжністю і любов'ю до нього. А втім, можливо, їй дуже хотілося чути саме ці слова, а тому вона свідомо не помічала фальші. Справжнє кохання — як сліпе кошеня: наївне і довірливе.

— Моя холодність пояснюється тільки єдиним: вашим ім'ям, Ядвіго…

— Але ж я полячка, — перебила його Ядвіга. — У мене є й інше ім'я. Як ви кажете, резервне і…

— Яке? — швидко спитав Євграф, ніби це й справді мало якесь значення для нього.

— Лодзя, — вона сором'язливо потупила очі.

— Лодзя, — повторив він, ніби пробуючи на язик, а про себе подумав: «Хай уже буде так, як є, ніж так, як має бути!»

— Вам і це ім'я не подобається, Євграфе?

— Бачте, я традиційник, — згадав він Ковбика. — Я звик до старовини. Я люблю все старе, за винятком жінок…

— І багатьох ви любили, Сідалковський?

Він розгубився: «Ні, ця полячка таки вислизне з рук через мої дурні штампи…»

— Мені з жінками досі не щастило. Їх у мені щось відлякує. Боюсь здатися вам нескромним, Ядзю, але через мої фізичні дані усі вбачають у мені стопроцентного ловеласа.

— А ви не є таким?

— Не є! Я на вас чекав. Вами, Ядзю, снив, про вас мріяв! Я давно, так би мовити, анонсом знав, що рано чи пізно зустріну вас…

Вона мовчки дивилась на нього, неначе прислухалася не до його слів, а до оксамитного баритона, що навівав роздуми й дівочі мрії, які так буйно квітнуть у жіночок, котрим ще не за тридцять. А потім тихо сказала:

— Я теж, Сідалковський! Я теж… Тільки тут у мене починають мерзнути ноги, ходімо звідси… А може, поїдемо?.. Ви вмієте водити автомашину?

— Погано, — признався Сідалковський. Тобто він хотів сказати «ніяк», але не міг стриматися, щоб не збрехати.

— В такому разі поведу я… Ви мене почекаєте тут, Сідалковський!

Він, мило посміхнувшись, ствердно кивнув головою:

— Якщо вас довго не буде, ви застанете тут закрижанілий красивий пам'ятник, подихайте на нього — і він оживе…

— Ви гадаєте, той пам'ятник буде гарний?..

— Я від скромності не помру. Принаймні мене в цьому постійно запевняє мій директор.

Ядзя кинула «почекай» з наголосом на «е» і зникла за скляними дверима готелю.

Коли невеличкий продуктовий «форд» зупинився біля Сідалковського, він навіть не звернув на нього уваги. Дверцята з шиком відчинилися, і хтось голосом Ядвіги Капітульської вигукнув:

— Карету подано, граф!

Сідалковський тільки тепер помітив Ядзю за кермом.

— Може, ти поведеш?

— Із задоволенням, але ти ж бачила, я допив і твій коньяк.

— Тоді наказуй, куди їхати. Жінки люблять, коли їм наказують…

— Я про таку жінку тільки уві сні мріяв, — захоплено признався Сідалковський. — Тому, що на капоті написано, можна вірити? — поцікавився.

— Так, це «форд». Продуктовий «форд». Це і є моя пропозиція. Його продають. Якщо ти маєш бажання придбати, то…

— Якщо ми маємо бажання придбати, — вніс він поправку.

Ядвіга посміхнулася:

— У нашій родині все вирішуватиме глава сім'ї…

Сідалковському така перспектива явно сподобалася, але, згадавши, що в нього немає навіть ощадкнижки, заперечив:

— У нас буде свобода і демократія…

— Не в усьому, мій коханий, не в усьому.

— Ну хоча б там, де ми відчуватимемо певні труднощі. Труднощі найкраще переборювати удвох…

— Ти маєш на увазі фінансові труднощі?

— І фінансові теж…

Машина виїхала за місто. Сідалковський милувався чітким і тепер милим його серцю профілем Ядвіги. «Мій профіль, — подумав розчулено. — Але чи мій?..»

Він роздивлявся Ядзю, як щойно придбану в магазині річ з іноземним ярличком, і думав, чи покупка відповідає рекламі. Тонкий, як вістря алебарди, ніс Ядвіги, належав, так він гадав, до типово польських. Глибокі й великі голубі очі, гарно обрамлені бровами, віями та блакитною французькою тінню, дуже пасували до її овального обличчя. А золотаві пасма волосся нагадували золотий дощ, що лився на шию, на плечі, прикриті чорною японською курткою, яку Ядвіга одягла, сідаючи за кермо автомобіля. Цієї гармонії не порушував навіть вічно розкритий ротик, наповнений білими, як імпортна пластмаса, зубами. Вона таки вродлива. Принаймні тепер, коли жереб уже кинуто, Сідалковський намагався сам себе в цьому переконати. Саме такими він уявляв справжніх полячок. Євграф знав багато українських полячок, вапнярсько-крижопільських, як він жартома називав їх, котрі густо, як волошки в житі, населяли його рідне Поділля. Але таких золотокосих, довгобразих і трохи довгоносих красунь на Поділлі уже не було. Вони округлялися на обличчі, ставали схожими на круглолицих, рум'янощоких і чорнявих українок, хоч подекуди у них ще прозирало щось польське: ті ж золотаві коси, щедро розсипані на плечах (Сідалковському вони чомусь завжди бачились тільки на подушках), тонкі, довгуваті носики з горбинкою та рухливо-емоційними ніздрями-метеликами. А втім, він ніколи не був антропологом і не дуже на тому розумівся. Це було його суто суб'єктивне сприйняття. Іще в дитинстві йому показували отаку ж біляву дівчину, як Ядвіга, казали, що вона приїхала з Польщі до бабусі Джегужевської. Як би там не було, Сідалковський уявляв полячок саме такими, як Капітульська. Отож вона йому поки що, як казали колись в Одесі, позитивно подобалася.

Ядвіга зупинила авто серед засніжених луків Кончі-Заспи. Навкруги було тихо і біло-біло, аж очі сліпило. Жодної живої душі. Тільки автомобіль, сніги — і вони.

— Моя маленька польська француженка, — пригорнувши її до себе, шепотів їй на вушко, натякаючи на її напіврозкритий ротик, що ніколи не закривався, і ледь помітне грасирування під час вимови слів з літерою «р».

З-під її чорних і великих вій двома блакитними метеликами випурхнула вдячно-ніжно блакитноока просинь.

— Мій коханий, — обвила його шию руками Ядзя.

Він зняв її руки з пліч і почав гаряче, ніби зігріваючи, обціловувати їх.

— Поцілуйте мене, Сідалковський, — попросила вона.

Це прохання він чув чи не найчастіше в своєму житті. Рожевим спогадом промайнули картинки, які ще не встигли вивітритися з пам'яті.

Айстра… Тільки її він, здається, любив по-справжньому, хоч і не міг пов'язати з нею свою долю: мав занадто вразливу натуру, аби підбирати недоїдки зі столу шпіцбергенського «музиканта». Євграфові й зараз не вірилося, що Айстра пішла від нього. Щовечора, повертаючись додому, він в уяві допомагав їй роздягатись. «Школярочку» він чомусь любив у чобітках. Айстра це знала і ніколи не поспішала їх знімати, аж поки не приходив Євграф. А, може, справа зовсім не в чобітках, які він умів знімати з особливим шиком. «Я до ваших послуг», — завжди говорив він одне й те ж і опускався перед нею на коліна. Це, очевидно, теж подобалося Айстрі, бо вона щиро заливалася сміхом і питала Сідалковського: «Ти, граф, напевно, виріс у місті і ніколи не бачив чобіток? У ті ж далекі часи у них ходили тільки в селі… У місті вони згодом стали модними… Ну хто ж так знімає чобітки? — удавано докоряла вона. — Для чого ти закачуєш халявки, коли треба брати за підбори?..» — «Вік учись, а зняти чобітки з жінки не завжди вдається…»

— Сідалковський, поцілуйте мене!

«Раніше справа, а потім задоволення», — згадав він цитату Ковбика.

— Але ви ж мені ще нічого не сказали…

— Хіба в таких випадках щось кажуть, мій коханий? Поцілуйте мене, Сідалковський, і я вам відповім!

Він пригорнув її майстерно і почав виціловувати.

— Так, так, мій коханий, так, — у паузах між поцілунками відповідала вона. — Так… Так… Так…


Загрузка...