РОЗДІЛ XXII,

у якому Стратон Стратонович формулює нову лайку, п'ять категорій працівників і, розробляючи генеральний план, маневрує навколо Кнюхової скрині, синьої щетини, черги з казанками, інформації для Віоріки, валер'янки, ведмежої шкури, зеленої стрічки для друкарської машинки

— «Фіндіпош» в овечій шапці! — лайнувся по-новому Стратон Стратонович і сів у своє зручне, на домашній подушечці, крісло.

Ще вчора, здавалося, Стратон Стратонович помітно здав: осунувся, постарів і почав скидатися, за висловом Сідалковського, на старий буйок, що несподівано дав тріщину і набрав води. Орієнтуватися було важко, але надії утриматися на поверхні, очевидно, не мав. Принаймні залишки його самовпевненості свідчили про це. А несподівані рвучкі шквали та вітри пліток, анонімок і небажаних розмов у коридорах «Фіндіпошу» (на зразок: «Цього разу Ковбику таки дадуть по шапці» чи «Нарешті Стратону Стратоновичу сплетуть личаки») кидали його, як буйок без якоря, то в один бік, то в другий…

Ковбик продовжував розробляти генеральний план по ліквідації претендентів на папаху. Для цього йому вкрай потрібні були компрометуючі дані на кожного з них.

Побачення Кнюху Ковбик призначив рано-вранці, до початку робочого дня, аби свідків менше. Кирило Гаврилович сидів навпроти нього і пік раків. Чого завгодно чекав він од Стратона Стратоновича, але того, що той знає про Кнюхове захоплення, навіть припустити не міг.

Це так приголомшило його, що він знов почав заїкатися.

— Я не знав ще, яку мету ви переслідуєте, Кириле Гавриловичу, зібравши таке багатство, але ваша скриня мені сьогодні потрібна, як каже кухар у день приїзду гостей, до зарізу.

— Х-х-х-то-оо-о ва-а-а-м ска-ска-зав?

— Скриньчина відчиняється просто, як любить висловлюватись Сідалковський. Мене на такі роздуми навіяло оте оголошення, що його вивісили фіндіпошівці після вашого повернення з лікарні. А потім я уточнив, чи це правда, що ви лазите по чужих столах. Підтвердили всі, як один. А по-третє, мені про вашу скриню сказав той, хто у вас удома бував.

— А-а-а-л-е-е у ме-е-е-не-е уд-д-до-ма не бу-бу-бу-ва-є н-н-ні-хто. Дост-те-мен-но-о з-з-з-наю!

— Тепер не буває. Але ж бував? Я навіть скажу, хто саме, і цим повідомленням можу збагатити вашу скриню, але за умови: я повинен її бачити зараз, ось тут, у цьому кабінеті.

— А-а-а-ле-е це-е-е н-не-мож-ливо-о… Вона-а при-ва-ва-ре-на! Таким чи-чи-ном!

— До чого приварена?

— До-до під-ло-ги-ги…

— Не напускайте туману. Вона у вас умонтована в підлогу. Це мені теж достеменно відомо. Вас лякають мої особисті дані? Ви їх можете вийняти. Свої дані я не гірше за вас знаю. Мене цікавлять дані про інших… Отих, що сьогодні так активно заворушилися: мовляв, Ковбику час на пенсію… А хто ж на його місце? Оце мене в першу чергу й цікавить! Я з вами, Кириле Гавриловичу, відвертий, як бачите. До речі, ви хоч поцікавилися, за що вам та премія перепала? Вам і Мамуні?

— Ніяк ні!

— «Ніяк ні»… — передражнив Ковбик. — За службу! А ви тут комедію ламаєте! А мені ці дані потрібні, я вже вам казав, до зарізу.

— На всіх?

— На всіх тих, хто претендує на мою папаху, — заводився, як важкий двигун, Стратон Стратонович.

Кнюх від переляку перестав навіть заїкатися і замовк взагалі. Ковбик розцінив це як відмову Кнюха, а тому витяг на світло свій останній козир. З досвіду він знав, що у кожної людини є своє слабке місце. Головне — встановити його точно. Один усе життя мріє «вибитися в люди», інший — зажити слави, нічого не зробивши для цього, третій — обійняти солідну посаду, четвертий — жінку-красуню, п'ятий — знайти таку роботу, аби одержувати гроші, але нічого не робити. До п'ятої категорії Кнюх не міг належати, бо вже мав таку роботу. Але в нього таки було по-справжньому вразливе місце, і Ковбик, звісно, про це знав. Та й не тільки Ковбик — усі фіндіпошівці.

— Як у вас із серцем, Кнюх? — дещо безтактно поцікавився Стратон Стратонович.

Той у відповідь лише ствердно кивнув головою.

— Нормально. Так я вас зрозумів? Тоді міцніше вхопіться за стілець. З виразу вашого обличчя бачу, ви дещо вловлюєте… Зроблю відступ. Ви кажете, що люди, які не мають ніяких захоплень, — неповноцінні люди. У вас, Кириле Гавриловичу, тепер аж два захоплення. Може, є й більше, я ж знаю лише про два: лазити по чужих столах і по чужих жінках. Обидва захоплення межують з певним ризиком, бо в тому і в тому випадку можуть натовкти мармизу… Так от, у вас два захоплення, але я не можу сказати… Ну як тут делікатніше висловитися? Ну, що ота формула: «людина без захоплення— неповноцінна людина» відповідає дійсності…

Кирило Гаврилович то синів, то рожевів, як Панчішка, то ставав зеленкувато-сірим.

— Ваші кольори, звичайно, не від совісті — від страху. Вас і досі цікавить, куди і з ким повіялася ваша дружина? Поки що можу вас лише заспокоїти: вона жива й здорова, чого і вам бажає… Решту скажу після того, як «скриня Пандори» ляже ось тут, — показав Ковбик на підлогу.

У кабінеті директора «Фіндіпошу» ставало по-літньому жарко — Кирило Гаврилович Кнюх поступово випаровувався. А Стратон Стратонович далі підливав масла в огонь. Глибоко в душі він уже переможно потирав руки, однак супротивник ще не здавався, закріпившись на останньому рубежі.

— Дивує мене й інше. Я вже достеменно знаю, як полюбляєте висловлюватися ви, що працівник Кнюх нишпорить по чужих столах. Цього достатньо, аби негайно звільнити вас… Я ж цього не зроблю. Більше того: обіцяю не звільняти вас, поки я сам тут працюватиму…

Кнюх, незважаючи на переважаючі сили противника, пішов у глуху оборону — мовчав.

— Гаразд, — зробив маневр Ковбик. — Мені потрібні компрометуючі дані на Понюхна та Хлівнюка. У вас же про Нещадима і Чадюка нічого нема? Ви ж разом з ними, здається, не працювали.

Кирило Гаврилович уперто мовчав. Він згадав свою маленьку кімнату із коричневим сейфом під ліжком, ключ, схований у шухляді письмового стола, голу купальницю на стіні, яка, з усього видно, не дуже хотіла купатись (та й води поблизу не було) — просто художникові захотілося роздягти її. Кімната була під семи замками, сюди мала доступ колись тільки одна жінка — дружина Кирила Гавриловича, але й вона там довго не затрималася. Тож тепер він ніяк не міг зрозуміти, звідки про це стало відомо Стратону Стратоновичу. Ця обставина змусила навіть такого тугодума, як Кнюх, вдатися до синтезу й аналізу. Але ні в те, ні в друге він заглибитися не міг — маси не вистачало.

Кнюх поглянув на Стратона Стратоновича очима, повними відчаю й розпуки, важко зітхнув. Стратон Стратонович зробив те саме. Але не заради співчуття. Просто так, проімітував Кнюха.

— Ну, може, досить клеїти дурня?

— Дозвольте вийти?

— Дозволяю. Можете навіть узяти мою «Волгу». Сподіваюсь, скриня поміститься у багажнику?

Через годину Кнюх повернувся до кабінету Стратона Стратоновича у супроводі чоловіка, одягнутого в зім'яте, невизначеного кольору пальто. Густа, аж синя, щетина по всьому його обличчю явно вимагала твердої бритви і руки. Весь його тулуб, а особливо плечі, гнули долу час, алкоголь, а в даному випадку ще й сейф, який сидів у нього на спині не зовсім впевнено й твердо, як і сам носій. Він загрозливо похитувався то в один, то в другий бік, намагаючись вочевидь довести, що земне тяжіння — це не вигадка вчених, а безперечний факт, проти якого не попреш, особливо якщо той сейф раптом опуститься комусь на ноги.

Стратон Стратонович, як людина обережна і з чималим життєвим досвідом за плечима, про всяк випадок зайшов за стіл, порадив «щетині» опустити скриню на підлогу, але з таким розрахунком, щоб вона не провалила стелі й не опустилась на голову буфетниці Карапєт.

Демісезонне пальто без хлястика і, звісно, без ярлика з датою випуску спочатку витягло з глибокої бокової кишені пляшку портвейну таврійського (до речі, улюблений напій Кирила Гавриловича Кнюха), з якоюсь особливою любов'ю та обережністю поставило її на стіл і тільки тоді, обкрутившись для чогось круг себе, взялося за зсування мотузків з плеча. Стратон Стратонович, помітивши, що він стоїть на одній дошці з «щетиною», раптом злякався, аби та дошка не провалилася під вагою сейфа, а заодно другим кінцем не піднесла Ковбика на нечувану для нього висоту.

— Ви б, Кириле Гавриловичу, допомогли цьому п'яндизі. А то воно мені всю підлогу потрощить. І взагалі, для чого ви таскали увесь сейф? Мене особисто цікавлять тільки папірці в ньому…

— Дозвольте доповісти, я спочатку не подумав. А коли подумав, то оцей приятель, взявши пляшку, сказав, що віднесе тільки весь сейф, як домовились: до автомашини, а з автомашини у кабінет. Він хазяїн слова, слів на вітер не пускає.

— Це точно, папаша, — підтвердила «щетина».

Нарешті скриня опустилась. Спочатку на диван, а вже потім сповзла на підлогу.

Демісезонне пальто взяло мотузку, скрутило її у гордіїв вузол і, запхавши свій інструмент за пазуху, попрямувало до виходу. Але на порозі різко повернуло на сто вісімдесят градусів, ухопило зі столу, за яким засідали кращі соціологи «Фіндіпошу», пляшку, сховало її туди ж, куди й мотузку, — за пазуху, і, видно, чисто механічно, знаючи наперед, що це холостий постріл, випалило:

— Хазяїн, рупій на закусь!

— Бог подасть, — спокійно відповів Ковбик. — Проведіть його, Кириле Гавриловичу, до воріт, аби воно раптом «Фіндіпош» не сприйняло за залізничний вокзал і не примостилось десь на лаві. До воріт, до воріт…

А сам уже прикипів очима до холодної з морозу скрині. Скриня раптом почала парувати під його гарячим поглядом. Аби з неї не випарувалися й факти, Стратон Стратонович про всяк випадок відвів погляд убік.

— Ну, показуйте своє багатство! — мовив Ковбик, коли Кирило Гаврилович повернувся.

— Дозвольте заперечити!

— Що там ще таке?! — розгнівався Ковбик.

— Ви пообіцяли…

— Раз пообіцяв, то скажу: ваша дружина втекла на Вогненну Землю. З вашим колишнім другом…

— Чигиренком-Репнінським?!

— Чигиренком-Репнінським, — підтвердив Ковбик.

Кнюх опустив голову, згорбився. Відчувалося, що ось-ось із його очей бризнуть сльози…

— Любий мій, — по-батьківськи поспівчував Ковбик. — Чи варто так переживати? Якщо навіть вона до вас більше не повернеться, то ще не відомо, хто з вас щасливіший: Чигиренко чи ви. То ж вам, здається, належить фраза про чужу жінку: «А хтось же її й не хоче». От і заспокойтесь… Давайте ближче до скрині…

Кнюх, шморгаючи носом, відкрив сейф. Маленькі темно-сині течки, схожі на мініатюрну картотеку, розташувалися на дні трьома рівними рядами.

— Дозвольте доповісти? То два ряди з моїх попередніх служб. Таким чином…

— Вони вам так і не знадобилися, Кириле Гавриловичу?

— Достеменно так.

— Чия ж тут у вас найбагатша? Про мене?

— Дозвольте доповісти: про вас і Понюхна…

— Ну, про мене мені й без вас відомо, а про Понюхна… — Стратон Стратонович взяв до рук течку, підійшов до дверей і двічі повернув ключ. Потім сів за стіл і почав неквапно перегортати.

— Мда-а! — коментував він. — Епси! — чхав, здуваючи шар пилюги. — Ну й матер'яльчик ви зібрали про цього «куркуля»! Я вам, мабуть, подяку оголошу…

Кнюх насторожився.

— А! Я й забув. Подяки для вас — це передвісники змін у вашій дивовижній біографії… Матеріал багатющий! Невже отака мерзота працює серед нас?

Дані про Понюхна вразили Ковбика, незважаючи на французький светр грубої в'язки, до глибини душі. Під час війни той, забравши продуктові картки і трьох донечок, залишився в тилу, а мати-годувальниця пішла на фронт. Пикатий годувальник простоював днями в чергах один серед сотень жінок. Одного разу вони «взбунтувалися» (так писав Кнюх), бо Понюхно намагався без черги пролізти за гороховим супом. «А ти чого, морда пиката, не воюєш?» — «За мене воює жінка!»— гордо відповів Понюхно. Черга захвилювалась і пом'яла на Понюхнові кілька казанків.

— Так от звідки у нього ці шрами на мармизі! — здогадався Ковбик. — А воно ж усім каже, що то «шрами з війни…» Бачив я на своєму віку чимало мерзоти, — Стратон Стратонович для чогось тугіше затягнув пояс, — але такої, як Понюхно, зустрічати не доводилось. Цього претендента я таки витурю з «Фіндіпошу»! А що ж було далі? Дружина хоч жива?

— Достеменно так. Дозвольте доповісти: повернулася з фронту з двома орденами і медалями. Мала кілька поранень і контузію. Але Понюхно на той час уже жив з іншою. Пояснював це тим, ніби йому прийшло повідомлення, що дружина пропала безвісти.

Ковбик якийсь час мовчав, ніби пережовував одержану інформацію. Він розумів, «воєнні заслуги» Понюхна — це справа минулих років і його совісті та честі, хоч ні того, ні другого в нього не було. Знав він і те, що за це Понюхна з «Фіндіпошу» не виженеш. Єдине хіба що — тримати у страхові й покорі. Але ось папірець, здається, зовсім свіжий, недавнім числом датований. Ковбик ожив.

— Я не питаю вас, Кнюх, звідки береться така сволота, як Понюхно, — йому хотілося ще додати: «і ви», — але я хочу запитати, звідкіля у вас оця ресторанна записка? — помахав віч перед носом папірцем.

— Я її виміняв.

— На що?

— Наша Віоріка, я дізнався, не байдужа до Сідалковського. Вона просила у мене деяку інформацію про нього…

— Яку саме?

— Дозвольте доповісти: з ким Сідалковський зустрічається…

— І що ж ви сказали?

— Сказав, що з дружиною Хлівнюка…

— О господи! — раптом звівся на ноги Ковбик. — Нам тільки цього роману не вистачало! Мало того, що ваша дружина втекла, а тепер ще… Втім, що у вас є про самого Хлівнюка? Це правда, що він з власної дачі на Володимирському чи Сінному базарах яблучка й сушеню продає?

— Ні! — заперечливо похитав головою Кнюх.

— Значить, неправда? Це мої шмарколизи придумали! Воно, може, й анонімок не пише?

Кнюх знову заперечливо похитав головою.

— А звідки вам про анонімки знати? Він же їх пише не разом з вами! Гаразд, повернемося до Віоріки… Що вона вам за ту інформацію?

— Оцю записку, дозвольте… віддала…

— Справді віддала чи ви її украли?

— Яким чином? — здивувався Кнюх.

— А от таким чином, — перекривив його Стратон Стратонович. — Залізли у стіл і витягли… Ви скільки разів на тиждень лазите по столах? У мене теж лазите? Тільки чесно!

— У вас не лажу!

— Це ж непорядно, Кнюх.

— Достеменно так, непорядно…

— Ви ж, певно, і ночами не спите?

— Так точно, не сплю, — збрехав Кнюх.

— Ну а для чого це ви робите? Звичка, натура? Чи те і друге?

— Дозвольте відповісти: така натура. Але спочатку, дозвольте доповісти, була звичка. Розумієте, мене дуже часто з роботи виганяли. Де я не працював… Дозвольте продовжувати…

— Та продовжуйте, тільки без отого «дозвольте». Воно на мене, як валер'янка на кота, діє…

— Зрозумів. Переходжу на скорочення. Де не працював, усі казали: «Кнюх тільки крісло зігріває». Ніби так моя посада називалася… Досить чітко я доповідаю?

— Чітко, чітко. Чіткіше не скажеш!

— А ще на мене говорили «людина для галочки». Спочатку говорили, тоді оголошували подяки, потім, як оце ви, запрошували до кабінету і казали: «Ми вам, Кнюх, чудову роботу знайшли. Будете задоволені». Я дякував, писав заяву за власним бажанням і йшов з роботи…

Стратон Стратонович дивився на нього очима пітона і думав: «Ну й гидке ж ти! Я б такого не їв».

— Дозвольте продовжувати?

— Продовжуйте, продовжуйте. Мені просто цікаво. Людину для галочки не завжди зустрінеш на своїй дорозі… А тим більше в установі, якою керуєш…

— І я писав заяви за власним бажанням. Не хотілося псувати трудову книжку. Вона у мене чистенька, але, щоправда, велика. Таким чином…

— Бачив. Як двотомник. Фоліант, як сказав би Хлівнюк. По ній можна ціле соціологічне дослідження провести. Скажімо, про те, які у нас непотрібні посади бувають. Це ви їх весь час займали. Чи не так, може?

— Достеменно так. Ким я тільки не був… От тільки в керівниках не доводилося, — із сумом закінчив Кнюх.

— А хотіли б?

— А хто ж від посади керівника відмовиться? Ви можете мені таку показати людину?

Стратон Стратонович замислився. Потім кинув на Кнюха пильний погляд, ніби вперше його бачив. На обличчі Кирила Гавриловича можна було прочитати все, крім ознак інтелекту. «Невже й цей претендує на папаху?»

— Дозвольте запитати: не можете, Стратоне Стратоновичу?

— До вашої передостанньої фрази, — Ковбик ще раз окинув оком Кнюха, — міг. Тепер не можу. Ви, значить, також?..

— Що означає «також», дозвольте запитати?

— Чи не для цього збираєте оці компрометуючі матеріали? Тут у нас уже один збирав. Так ми його швидко потурили… Був такий Чадюк. Може, чули?

— Дозвольте вас перебити: я збирав дані для того, щоб мене не потурили…

— А якщо я вам оголошу подяку?

— Я не піду!

— Дам ще одну премію?

— Дозвольте відповісти: все одно не піду.

— Чого ж так? Вам що, найбільше підходить здоровий клімат «Фіндіпошу»?

— Найбільше подобається «Фіндіпош»… З усіх установ, де я тільки працював…

— А звісно, де ви ще таку роботу знайдете? Цілісінькими днями нічого не робити — тільки язиками ляпати. По коридору ляпати! По телефонах ляпати! І за оцю ляпанину одержувати аванси й премії… Щиро раджу: залишайте оцей балаган, поки не пізно. Ця установа потрібна, як кобилі другий хвіст… Тікайте, поки не розігнали. Я не тікаю, бо хочу до пенсії дотягти… А що вас тримає, Кнюх?

— Дозвольте признатися: мені обіцяли…

— Що вам обіцяли? — насторожено перепитав Стратон Стратонович.

— Посаду!

— Хто? — уже м'якше запитав Ковбик.

— Нещадим!

— Яку ж посаду, цікаво?

— Заступника директора. Він сказав, що на ваше місце призначають його. Просто чекають, поки ви до пенсії дотягнете… Сказав іще, що працювати заступником — ніякої складності. Там директорові робити нічого, а заступникові…— Кнюх не договорив.

— А-а-а-а! — Ковбик обперся на стіл двома руками. — Ти бач, ще один претендент на папаху знайшовся! Так от звідки у дамочки ноги ростуть… Це ви йому дали ті дані про кожух і шапку?.. Ведмідь іще не вбитий, а вони вже шкуру поділили… Ось вам шкура! Ні шкури, ні шерсті ви не матимете! Як і цієї скрині. Цю скриню ви, Кнюх, украли. Розумієте? Украли! І цей факт у вашій біографії стане першим випадком, коли вам оголосять не подяку, а догану, з тріском виженуть з роботи. І вижену вас я… Це, до речі, і в моїй практиці буде перший випадок…

— Але, Стратоне Стратоновичу, дозвольте… — Кнюх випростався. — Ви… ви щойно мені обіцяли подяку…

— Тепер я вам обіцяю ще й тюрму. Ви знаєте, що оце таке? Оці ваші «досьє» на кожного з наших працівників… Хто вам дав на мене такі дані?..

— А не виженете?

Ковбик опустився на місце. Ковтнув просто з графина води і втупився у Кнюха так, ніби цілився в нього з пістолета.

— За власним бажанням, — через якийсь час погодився. — Пишіть заяву і востаннє продавайте інформацію ще про якогось мого негідника… Бо назадгузь тільки раки лазять. Я свого слова дотримаю. Пробачу вам і вкрадену у «Фіндіпоші» скриню… Точніше — сейф! Ні, це може трапитися тільки в нашій конторі! Серед білого дня винести з установи сейф з державними документами…

При слові «документи» Кнюх аж зірвався з місця:

— Документів не було, дозволь…

— А хто вам тепер повірить? Документи були! І неабиякої державної ваги! Де ті документи?

— Документів не було.

— А я вам кажу, були! Словом, заяву на стіл — і котіться на всі три сторони… На Північ не раджу — вас там дружина не витримає, з Вогненної Землі втече на Нову…

— Дозвольте вас перебити, у мене лишились копії…

— Копії державних документів?

— Копії даних про фіндіпо…

— Візьміть їх і заткніть у каглу. Чули таке слово — «кагла»? Це та дірка в грубці, яку затикають, щоб тепло не виходило. Факти про мене ви дали Нещадиму, перевіряв Благоуханний. Ось копія його відповіді вашому другові — тепер другові по нещастю. Факти не підтвердилися. Наклеп! Бачите, зеленим по білому написано. У них машинка зеленим друкує! А що за наклеп дають?.. Ви, здається, тільки кримінальні кодекси й читаєте… А решта?

— Що решта?

— Про Бубона, Грака, Панчішку, Сідалковського — про кого у вас там ще є? Так от, решта мене не хвилює. То їхня приватна справа! Ви їх залякуйте. Я у «Фіндіпош» фокстер'єром не наймався. Я їм не класний керівник і не всім батько, як дехто тут вважає. Все. Концерт закінчено. Можна розходитись. А ні, то я виношу весь цей бруд із сейфа на збори… Але, Кнюх, запам'ятайте: місця в лікарні я не вибиватиму, коли вам після цього, пардон, повибивають зуби… До кращого хірурга теж не піду. Беріть носовичок і пишіть! Чого ви на мене витріщились, як п'яндига на нову вивіску: замість «Лікеро-горілчаних виробів» почепили «Ноти і музика»?

— Дозвольте уточнити, я не все зрозумів…

— Не все зрозуміли? Я вам поясню. У двох словах… Після зборів вас битимуть, до лікарні повезуть «швидкою допомогою»… До електрички пішки ви не доберетесь…

— Вони не посміють. Це проти закону…

— Ви ж посміли! А це тричі протизаконна дія. Ви, Кнюх, останній мерзотник. Може, після Понюхна, а може, перед ним — над цим мені ще треба подумати. Правильно про вас казав Сідалковський: «А його ж хтось цілує і ревнує, мабуть…»

— Уже не цілує.

— І правильно робить. Заяву сюди, і дякуйте мені, що я вас рятую сьогодні від побоїв. Ваші ж інтимні справи мене не цікавлять…

Кнюх присів, витираючи піт на чолі та пальцях, і, обмотавши носовичком ручку, написав заяву,

— Гаразд, товаришу Кнюх — перший заступник директора «Фіндіпошу», — натякнув Ковбик на обіцянку Нещадима. — Я резолюцію накладаю. До наказу заяву подам негайно. Прізвище того негідника, що сказав про черевики…

Кнюх уже був роззявив рота, але в цей момент у двері кабінету Стратона Стратоновича хтось постукав…


Загрузка...