Претенденти на папаху

РОЗДІЛ XI,

Ресторан на Набережній Славутича рекламно підморгнув Сідалковському вивіскою. До нього ж, обпершись на прилавок, інтригуюче посміхалася буфетниця Іриса, а в тайм-аутах між посмішками теж підморгувала, що було красномовніше за будь-які слова і афористичні вирази. Серце Сідалковського, як перестиглий кавун, розламувалося від тих посмішок, і він відчував, що одна половина його серця падає у бік Айстри, а друга тягнеться до буфетниці Іриси, на яку він накинув оком ще минулого літа. Вона тоді продавала на Набережній Славутича газовану воду і завжди стояла спиною до сонця в такій міні-спідничці, ніби хотіла, щоб засмагли не тільки стегна, а заодно й спина.

Він дивився на неї, чекаючи Ію, і вже з виразу обличчя можна було легко вгадати, що його душа готова вступити в бурхливу реакцію (варто тільки в неї, як у колбу з сірчаною кислотою, долити хоч півсклянки звичайнісінької води з Дніпра), яка при позитивній формулі може вилитися у глибоке кохання, до того ж із першої зустрічі. «Кохання, як свідчить практика, — думав Сідалковський, — це молодий хміль, після якого починається не стільки біль головний, як сердечний».

Але торік, як тут, так і там, він не мав доступу до прилавків: «Школярка» завжди була оточена натовпом, який не розходився навіть тоді, коли товари безцеремонно скидали у невеличкий фургон «Москвича» невизначеного кольору, а біля буфетниці Іриси, ніби оберігаючи її ренесансні форми, що найбільше подобалися Сідалковському, постійно чергував чоловік, підраховуючи виручку. Час від часу він виносив з буфету важкі, начинені, як бомба вибухівкою, господарські сумки, а через кілька хвилин знову з'являвся, як бомбовоз за новою порцією набоїв, що в Сідалковського асоціювалося зі словом «напоїв». Сідав на високий, добряче відполірований і трохи вгнутий від довгих сидінь диск і не спускав очей з буфетниці Іриси, а скоріш за все — з тих відвідувачів чоловічої статі, що заходили сюди по кілька разів, ніби вічно щось тут, на прилавку, забували.

В очах буфетниці світилася надія, що оце її ув'язнення — не пожиттєва каторга, що рано чи пізно вийде амністія. Про це красномовно свідчили її оптимізм і активне підморгування, особливо в хвилини відсутності її рідного чоловіка.

Чоловік Іриси пильно стежив не лише за своїми конкурентами-залицяльниками, а й за виручкою, проте не дозволяв дружині нікого ні обважувати, ні обмірювати навіть за допомогою тонкої мензурки, яка саме там, де стояли позначки, була надщерблена. Бо цим місцем, як і своєю дружиною, що вибилася з рядової продавщиці газованої води до буфетниці ресторану першого розряду, дорожив і, видно, боявся, щоб раптом не довелося втратити одночасно і те, й друге. Відчувалося, що він подвійного удару не витримає…

Шлях до буфетниці Іриси був важкий і тернистий, як у Ховрашкевича до його геніальних винаходів, що претендували на безсмертя. Він пролягав не тільки через той ресторан, де за старшого адміністратора І я Карапетян, а й через отаке пильне око чоловіка, якому позаздрили б найкращі митники. Біля Іриси пахло кавою, кислим сухим вином і коньяком з трьома зірочками, що його вона наливала з пляшки, на якій красувалося тих зірочок більш ніж півдесятка.

Сідалковський чекав Ію, з якою вирішив розійтися мирним шляхом. Він серйозно задумався над своїм буттям. Відчував, що страшенно стомився, хотілося чогось особливого й конкретного. Але чого саме — він не знав. Постійне невдоволення собою, якась невизначеність… Євграф навіть думав, що в усьому винні «Фіндіпош» і Ковбик. Якби не ота нікому не потрібна контора, що подає себе як науковий центр, йому, можливо, Довелося б десь серйозно працювати, серйозно взятися за себе, за свій розум і дати йому справжній напрямок і вихід. Він так думав — і сам не вірив у це. Він чогось шукав і не знаходив. Іноді заздрив людям, які мали перед собою певну мету і йшли до неї, але ніколи не намагався їх наслідувати. Він нагадував вітрильник, що, втративши штурвал і вітрила, плив за течією життя, за попутними вітрами, не знаючи, де й коли йому доведеться кинути якір. І чи взагалі доведеться…

Сідалковський думав про дітей, які комусь приносять хвилини радощів і насолоди, а йому — лише білі папірці у вигляді виконавчих листів. Пригадався Бубон зі своєю єхидною посмішечкою. Щомісяця, з олімпійським спокоєм відраховуючи з його платні аліменти, той в'їдливо запитував:

— Шановний, як син росте?

— Знизу вгору, Карле Івановичу, — відповідав Сідалковський.

Пахло кавою. А його тягло на роздуми. Бачив перед собою голубий ставок у Вапнярці, де важко, ліниво плавали вгодовані коропи, ніби знали, що до осені, як і до спуску води, ще далеко…

Згадалася мати, що ось уже два роки спочивала на цвинтарі, залишивши йому на згадку хату у Вапнярці й листа-прохання: «Будь людиною». Сідалковський думав про це прохання, картав себе, але тільки в ті хвилини, коли йому й справді було важко, коли праглося чиєїсь підтримки чи поради, а її не було…

Ія, побачивши на своїй тахті Айстру, нічого тоді не сказала. Здається, навіть не привіталася. Тільки різко й гнівно блимнула на нього (в її чорних, з оливковим відтінком, як у Тамари, очах промайнули спалахи любові й ненависті) і хряпнула дверима.

— Після таких спалахів як грім не розтрощить грушу, — сказав собі Сідалковський, — то почнеться така небачена злива, що однією парасолькою від неї не врятуєшся…

Такою її Сідалковський ще не бачив.

— Чого ти прийшов? — замість привітання сказала вона.

— Ти б спочатку привіталася, а тоді запросила сісти, — порадив він.

— Сідати тебе не я повинна запрошувати!

— Навіть отак?! Це щось нове у твоєму ресторанному лексиконі,— обурився Сідалковський. — Я прийшов, щоб попрощатися з тобою. Але по-доброму…

— Це що, погроза?

— Благання! Я не достойний тебе, Іє,— викинув свій старий, випробуваний у життєвих бігах коник. Сідалковський завжди так прощався з жінками: «Я знаю, ти горда і більше до мене, мерзотника, не прийдеш». — Я розлюбив тебе, Іє. Серце — не сержант. Йому нічого не накажеш, тим більше не примусиш по команді любити.

— Ти справді мерзотник. Красивий мерзотник…

— Для чого ці повторення? Мені це вже казали…

— І, певно, не раз?

— Я не бухгалтер — рахунків не веду. І, до речі, це суддя. Маю на увазі суддю по спорту, а не того, про якого ти подумала…

— У тебе ні совісті, ні честі,— на її віях повисли сльози.

Коли жінки плакали, Сідалковський почував себе як солдат, у якого ще залишилися патрони, а йому надійшла команда не стріляти.

Коли ж плакала Ія, він почував себе зовсім роззброєним. Спочатку в неї набухали повіки, потім синіли й обвисали щоки, як дві маленькі торбочки, налиті водою. Очі робилися малесенькі й такі червоні, що асоціювалися в Сідалковського з оченятами молочних поросят.

— Іє, не треба! — артистично заломив він руки. — Все що завгодно, тільки не це. Ти знаєш, я сліз, як фотопапір світла, не витримую.

— Ти моїх сліз недостойний! — відрізала Ія. — І не дочекаєшся, щоб я хоч ще раз плакала перед тобою.

Це навіть образило Сідалковського. Він не хотів, щоб вона плакала, але після цих слів йому здалося, що він саме цього й хоче.

— Скільки пафосу! Скільки честі! А чи ти знаєш, люба, що честь, — він підпер підборіддя у стилі роденівського мислителя, — це красива маска, яку люди носять на бал-маскарадах життя?

— Не люди, а негідники. Такі, як ти…

— Від любові до ненависті — один крок. Переконався. На власній шкурі. Ніякого благородства, ніякої гордості…

— Це ти говориш про благородство?! Ти, хто присмоктується до всіх і вся?.. Кожна мерзота, яка не має за душею нічого святого, намагається прикритися хоча б красивими словами, аби приховати свою порожнечу…

— Іє,— перебив ЇЇ Сідалковський. — Кого я бачу! Філософа двадцятого століття… Ви працюєте не за призначенням, — раптом перейшов він на «ви». — Метрдотель — це нижче вашої гідності. Ви мене переконуєте, що й для вас життя — все той же бал-маскарад. Ще два слова, ще дві філософські сентенції — і я у вас закохаюсь, як першого разу. Повторіть ці фрази… Я хочу їх записати на пам'ять…

— Блазень! Стопроцентний блазень… Тобі тільки бавитись у життя. Та ще з такими ляльками, яких ти роздягаєш на моїй тахті… І ти після цього говориш про совість, про честь?!

— Честь — це красива маска. Честь — це… штучні еполети, які чіпляють перед об'єктивом фотоапарата…

— Честь — це не красива маска, Сідалковський. Честь — це те, що властиве тільки справжнім людям, а не таким циркачам, як ти. Честь — це не еполети перед фотоапаратом. Честь — це те, заради чого можна, не замислюючись, віддати життя… А що твоя честь, твоя совість…

— Я знаю, люба, — підняв руку Сідалковський, — це мої пережитки. Досить пафосу. І давай розійдемось без докорів і сліз…

— Ти мене просиш?

— Я тебе благаю!

— І ти віриш, що я так легко тобі здамся?

— Я вірю в твоє благородство, про яке щойно ти так запально говорила, в твою гордість. Я — не ти. Мені такого не дано.

— Я віддам тебе цій приблудній ляльці із Шпіцбергену, але не так просто, як тобі здається. Я ще тебе примушу і під мою дудку потанцювати!

Сідалковський мовчав. Він не впізнавав Ію. Мимоволі зловив себе на думці, що вона чудова людина. Даремно він так різко і круто пориває з нею… А потім Айстра… Він уже й зараз знає, що Айстра — не для життя. Він ніколи з нею не одружиться. Сам же казав: «Айстро, я люблю їсти тільки з чистого стола. Харчуватися недоїдками — нижче моєї гідності…»

— А ти звідки знаєш цю ляльку? — спитав нарешті.

— Твою ляльку знають пів-Русанівки і всі Березняки, Її найчастіше вивозили з нашого ресторану. Але не на таксі, а на тій автомашині, яку в народі прозвали «Алло, ми шукаємо талантів». І ось цей талант у тебе на квартирі…

— Не перебільшуй. У тобі говорить жінка…

— У мені говорить правда, Сідалковський. Я тобі ще раз кажу: ти думаєш, що ти розумієшся на жінках, — ти помиляєшся, Сідалковський. Ти думаєш, що ти їх дуриш, — ні, вони дурять тебе!

— Я не сержант, Іє…

— Я це вже чула.

— Давай розійдемось мирно…

— Який ти убогий. Де ж твої іскрометні дотепи, афоризми? Нікчема ти, Сідалковський. Порожня нікчема у красивій обгортці…

Сідалковський вийшов битий — як звичайнісінький валет козирною дамою. Він ще думав, що І я — це сусідня держава, яка має до нього якісь територіальні претензії, але не має для цього ніяких підстав і документів. Та Сідалковський помилявся. Він знав, що гра з жінками — це те ж саме, що гасити палицею вогонь на шаленому вітрі. Він опустився ескалатором у метро, сів у перший-ліпший поїзд, навіть не подивившись, куди той іде. Потрібно було нарешті відвідати Грака в міліції. Зося уже повернулась додому з малим Стратончиком і думала над тим, як же пестливо його називати, щоб ім'я не різало слух.

Сідалковський думав. Думав про те, що скромність завжди вставляє тебе в рамки, а нахабство ламає їх. Щасливіший той, для кого ті рамки не існують. Думав про Айстру і ловив себе на тому, що І я казала правду. Може, дещо перебільшувала, як і кожна жінка, надто ревнива. А ще ж, окрім цього, Айстра мала три недоліки: у неї не було квартири, батькової дачі і власного автомобіля, про що останнім часом мріяв Сідалковський.

Поїзд метро загуркотів, вирвавшись із темного тунелю на світлий простір. Унизу, поблискуючи сонячними блискітками, біг кудись до моря синій фарватер Дніпра, який скидав зі своїх могутніх плечей кригу і розсував її по берегах. Навпроти промайнула Матвіївська затока — улюблене місце літнього відпочинку Сідалковського. Він згадав те літо, коли вперше зустрівся тут з Айстрою; мабуть, одружився б тоді з нею, незважаючи ні на що. Це була чи не перша дівчина, яка після найближчого знайомства не розчарувала його, а навпаки.

Сідалковський довго жив нею і марив. Він і тепер так само думав. Якби не ота ганебна втеча Айстри з патлатим ресторанним музикою, якого хтось допустив на далекий і загадковий Шпіцберген, він віддав би їй залишки своїх почуттів і серця. Звичайно, якби вона ті залишки прийняла…

Згадувалися й інші дівчатка з Матвіївської затоки. Думалося: «Чому ці милі створіннячка, імітуючи потопаючих лебедів, влаштовують «водяні концерти» саме годі, коли добре зігрієшся на сонці, та ще й здіймають галас не біля цього, а біля протилежного берега, де більше кущів і менше народу?..» І він змушений був витягати цих милих потопельниць, котрі одностайно дотримувалися лише одного курсу й казали: «Тільки не туди. Допоможіть мені добратися до цього берега. Хай я трохи відпочину…»

— Але ж ваш одяг і босоніжки, — заперечував Сідалковський, — здається, на тому березі, що й мої окуляри…

— Так, але я зараз назад не допливу. Давайте трохи відпочинемо, а тоді вже…

— Ніколи не думав, що від нещастя до щастя один крок, — повторював Сідалковський улюблену фразу і ніс порятованих потопельниць туди, куди вони бажали…

Так тоді, здається, Айстра і сказала: «Саме в нещасті й пізнаються люди». І продемонструвала перед ним таку ходу з інтригою, що він зрозумів: такі рухи виробляються ранками перед трюмо міської квартири — перед ними так само встояти важко, як перед могутнім напливом хвиль, що раптово б'ють вам у груди і звалюють з ніг…

«Невже й це була імітація?» — запитав себе Сідалковський, пов'язуючи цей спогад зі щойно сказаними словами, Ії. Він навіть тоді не вірив, коли йому хтось сказав, здається, Грак, що ця дівчина з преміальних водить у ресторан любителів поласувати за чужий рахунок. Вона запрошувала і його, Сідалковського.

— Це нижче моєї гідності, ма шер, — посміхнувся він. — Ви що, найулюбленіша донечка підпільного мільйонера, яка продає про людське око гуталін і шнурки для черевиків?

— Я донька звичайного шевця, — відповіла, кокетуючи, вона.

— Ніколи б не сказав. Ось ця, — показав він на неохайно одягнену дівчину, що йшла у великих чоловічих черевиках на босу ногу й так спотворювала свою зовнішність, ніби брала участь у конкурсі «Хто полюбить мене таку?» — Їй це більше підходить. Але якщо це й справді так, то я вам повинен сказати, що ваш батько — великий майстер.

— Так, — не вловивши підтексту, простодушно мовила Айстра. — Мій батько — кращий швець в усьому об'єднанні фірми «Взуття».

Випурхнувши на мить з рук Сідалковського, Айстра відчула, що її знову морозить, незважаючи на тридцятиградусну спеку і гарячий пісок, по якому не можна було ходити босоніж. Сідалковський, відчуваючи до неї водночас жалість і любов, думав, що саме з нею міг би припинити своє парубоцьке існування, якби… Оте саме «якби» й трапилося після її несподіваного від'їзду…

Але перед цим ще була одна ніч. Вона опустилась на землю точно за графіком, розписаним у календарі «Нива», розсипала по небесному склепінню зірки й безцеремонно виштовхнула з хмар місяця. Місяць тоді був якийсь старий, немічний, дивився з своєї висоти на закоханих байдуже, зажурено та все норовив сховатися за білі пухнасті кучугури хмар. І все світив, світив, нікого не зігріваючи, тільки декому псуючи настрій. Закохані ховалися од нього у тінь кущів. Місяць не лампочка, його світла не вимкнеш і не розіб'єш з рогатки. А він, як величезний світильник на кілька мільйонів ват, освітлював усе навкруги, щедро поливав землю блакиттю й сріблом, ніби отримував за це подяки від самого господа-бога…

Сідалковський сидів з Айстрою на зеленій жеківській лаві, яка тепер здавалася йому голубою, як і чарівні сережки у вушках «Школярочки», і нашіптував такі ніжні й солодко-медаві слова, що навіть вітерець, випадково пролітаючи повз них, прислухався, присів на кущик жасмину та й задрімав. Місяць, втомившись від довгої й пильної уваги до закоханих, пішов і собі на спочинок, умостившись на пухнастій, як дві перини разом, хмарі. Пахло лавандою, цвітом акації, а найбільше любистком. Щось заперечливо шепотіла культторгівська Айстра і ще міцніше тулилася до широких і затишних грудей Сідалковського. Вона про щось просила, але протилежне тому, про що шепотів їй Сідалковський.

Він був глухий і п'яний від трунку липового цвіту, різкого запаху прим'ятої рути та ще чогось такого знайомого і водночас невловного, а тому загадкового…

«Людей пізнають у біді», — подумав Сідалковський і знову згадав Грака. Виявляється, Євграф навіть скучив за ним, і зараз, саме в цю хвилину, йому дуже не вистачає отого трохи нахабного, трохи самовпевненого, а трохи шаленого відмінника-ветеринара, який на світ дивиться ще простіше й прозаїчніше.

Він підвів голову — і раптом зустрівся поглядом з дівчиною, яка скидалася чимось на дикторку республіканського телебачення. «Десь я її вже зустрічав», — подумав Сідалковський. А дівчина, ніби вгадуючи його думки, запобігливо посміхнулась. «Тільки її мені зараз бракувало. По-моєму, й так уже перебор… І чому воно так: як нікого — то нікого, а якщо одразу три, то до них ще стільки ж проситься…»

Вони обоє вийшли з метро на Хрещатику. — Оксана, — подаючи йому м'яку й пахучу руку, лагідно мовила дівчина.

В її очах, як у рядках любовної лірики без підтексту, Сідалковський прочитав щирість і боязнь втратити його, ще не знайшовши. Гарне ім'я Оксана якоюсь тугою влилося в його спустошене містом, цивілізацією і джигунськими пригодами серце. Згадалася рідна Вапнярка, тривожні, як юність, гудки паровозів, зелені левади за рікою і тихий зажурений ліс на далекому темно-синьому обрії… Оксана оте його довге, екскурсійне мовчання у дитинство розцінила по-своєму і, потягнувшись до його вуха, по-змовницьки прошепотіла: «Для вас Сусанна!»

І знову запахло кавою, гірким присмаком в роті, наче після шампанського, кагору та портвейну таврійського, змішаних в одному коктейлі. А ще накуреною кімнатою і розкиданими на підлозі недопалками «Золотого руна». Оте «Сусанна» Сідалковського наче вдарило струмом. «Ще одна аристократка із Вапнярки. До міста не добігло, а з села не втекло», — процитував він Стратона Стратоновича. Налився гнівом і неприязню. Холодно зміряв її з ніг до голови. Та так, що на її розцяцькованих губах раптом пробився іній. Він зимно сказав:

— Прошу пардону, мадам. Але в мене сьогодні аудієнція з консулом. А ля фуршет і шведський столик!

Аріведерчі, ма шер! — він помахав рукою над головою і пішов угору.

Розгублена Сусанна, так і не зрозумівши, що й до чого, фиркнула, як лошиця біля водопою, обпікшись об крижану воду, і закопилила нижню недофарбовану губу.

— Подумаєш, пан-барон! Йому не подобається Сусанна! Усім подобається, а йому — ні!

Вона різко повернулася на високих каблуках своїх імпортних чобіток, аж з бруківки, як з-під Ковбикових набойок, бризнуло кілька іскор, і пішла вниз, де манливо закликав у свої обійми «Хрещатий яр».