Претенденти на папаху

РОЗДІЛ XIV,

Покинута й забута, як кішка на дачі, дерев'яна альтанка сиротливо стояла на невеличкій галявині з добре утоптаною сніговою стежкою. Осторонь бовваніли рудий, аж чорний від часу й випаленого вугілля кимось забутий мангал для шашликів, кілька пеньків (для екзотики), напередодні очищені від снігу чиєюсь дбайливою рукою. Довга дубова лавка під кущами вкрита товстим, як біла пастила, шаром снігу. Відчувалося, що зовсім недавно тут гуляла невелика, але дружна компанія, бо кількість пеньків зовсім не відповідала кількості порожніх пляшок, розкиданих по галявині…

Над Стратоновим яром повис тихий морозний день. Настільки тихий і морозний, що навіть пляшки і ті видзвонювали якось по-особливому, металево. Яскраво світило сонце, хоч не приносило, на думку фіндіпошівців, ніякої користі, бо було холодне і таке сліпуче, що Ховрашкевич начепив темні окуляри.

Зайшли в альтанку. Пахло трухлявим деревом, мохом і чимось таким ледь уловимим, що навіювало на роздуми і нагадувало підвальні приміщення при гастрономах, звідки навіть по великому знайомству ні горілки, ні вин виносити не дозволяють.

— Вчора тут, по всьому видать, хтось добре покубрячив! — заворушив ніздрями Стратон Стратонович. — Дошки й кора вже горілчаним духом наскрізь просякли. Тепер їм навіть короїди не страшні…

Коли зібралися всі, навіть переляканий Мамуня, Стратон Стратонович окинув усіх директорським оком:

— Ну що, почнемо?

Панчішка, як завжди, потираючи руки, приступив до розкорковування пляшок, але одразу ж отримав незначну, але суттєву вказівку:

— Тільки не всі одразу, Масік. Правильно я кажу, Едуарде Кайтановичу?

— Як я помітив, ви, — на цьому займеннику Благоуханний зробив наголос, — завжди все правильно кажете.

— Ле вен е тіре іль фо ле буар, — раптом випалив Хлівнюк.

Стратон Стратонович глянув на нього так, ніби хотів сказати: «Я вам, Клавдію Миколайовичу, співчуваю…» Але стримався. Натомість підкликав до себе Мамуню і лагідно назвав його на ім'я (це у нього дуже рідко траплялося— тільки в хвилини душевного розладу), і фіндіпошівці зрозуміли, що таке звернення обіцяє Октавіану або преміальні, або, якщо в касі грошей не буде, фіндіпошівську грамоту з ондатрою і їжаком. Мамуня похитав головою і мовчки з усім погодився. Він був щасливий тим маленьким щастям, що дається лише на мить, але геть засліплює очі. Потім настає каяття, прокидається тверезий глузд, але то вже пізно…

Фіндіпошівці працювали чітко і синхронно, як єдиний злагоджений колектив, що постійно виконує план і дає продукцію тільки найвищої якості. Благоуханний заздрісно дивився на них і думав якусь свою думу. Ковбик перехопив його погляд і не стримався, щоб не кинути чергової репліки:

— Отак би вони на роботі працювали, Едуарде Кайтановичу!

— Мда-а! — тільки протягнув Благоуханний і похитав головою, ніби погоджуючись, що більшість із фіндіпошівців працюють не за призначенням.

Панчішка майстерно витирав чарки і фужери, Хлівнюк насиляв м'ясо на шампури, Мамуня робив бутерброди з ікрою, Кнюх розкладав виделки та ножі, Бубон — серветки, а Понюхно, перекинувши через плече рушника, шліфував тарілочки й тарілки. І все це робилося з таким ентузіазмом, з такою майстерністю, начебто всі вони позакінчували один і той же технікум — кулінарний, а зараз проходять переддипломну практику. Один Ховрашкевич, щоб підкреслити свою наближеність до Стратона Стратоновича, взагалі нічого не робив. Інколи, щоправда, подавав якісь поради або вносив суто філологічні поправки у діалоги своїх колег, але цим самим тільки поглиблював їхню неприязнь до себе.

— То ви даремно ображаєтесь. То ви краще слухайте і навчайтесь, поки я живу. Я ж ці знання передаю безкоштовно. Про ці факти ви ніде не прочитаєте. Я — те першоджерело, можна сказати…

— Кожне норовить на твоє місце сісти, — скаржився тим часом Ковбик Едуардові Кайтановичу. — Ще ведмідь не вбитий, а воно вже ту шкуру ділить. Не дадуть спокійно до пенсії дожити. Оця анонімка звідки, думаєте? Від моїх?!

Благоуханний мовчав, як карась під кригою. Він дивився на Стратона Стратоновича і думав, що той і справді створений для «Фіндіпошу», як писали в анонімці, а «Фіндіпош» спеціально створили для нього.

У мангалі так апетитно смажилися шашлики, що в Едуарда Кайтановича від їхніх запахів час від часу підкошувалися ноги і паморочилась голова. Він про всяк випадок по-дружньому сперся на Бубона, але, очевидно, не відчув у його постаті надійної опори, тому присів на лаву, вкриту густим шаром снігу, і звідти спостерігав за процесом приготування шашликів. Цим він ніби дав зрозуміти Стратонові Стратоновичу, що автора скарги (якщо це справді скарга, а не анонімка) не викаже, тож нехай Ковбик дякує йому хоч за те, що погодився на обід у зимових умовах…

Антоша витягнув з багажника улюблений стільчик Стратона Стратоновича, накрив його шматком гуцульського ліжника і поставив позаду Ковбика. Стратон

Стратонович, навіть не оглядаючись, поважно сів, дістав мундштук, цигарку і запалив від головешки, поданої Антошею. На ньому була гарна і, очевидно, тепла двобортна французька куртка з двома рядами ґудзиків, щедро, як гусарський мундир, розшита галунами кольору пригорілої відбивної, яку облили томатним соусом з борошном. Принаймні саме такі асоціації викликав у Стратона Стратоновича її колір.

— Славна погода, — показав на сніг і сонце Понюхно, який ніколи не знав, що в тих чи інших випадках говорити, а якщо говорив, то зовсім не в лад.

— Непогана, — погодився Едуард Кайтанович, пробуючи ікру. — А стає ще кращою, коли ти вмістиш у себе півпляшки доброго коньяку і стільки ж сухого червоного вина типу «Хванчкара» чи «Твіші».

— Дивлячись на вас, Едуарде Кайтановичу, — мовив Стратон Стратонович, — я дійшов висновку, що наші ревізори — найбільш компанійські люди…

— Так сказать, толерантні,— на правах заступника підтримав розмову Хлівнюк. — І я б ще сказав — комунікабельні.

— Чи не пора вже приступити до операції? — нетерпляче сказав Ковбик, наповнюючи кожне своє слово глибоким, як склянка, змістом. Він підійшов до столу і взяв пузатенький зеленавий келишок. — Дозвольте, товариші, два слова. На правах господаря… За нашого дорогого гостя! — Ковбик подумки прикинув, в яку суму обійшлася йому ця ревізія. — І, як кажуть, най вони виздихають!

Благоуханний по-ревізорськи зиркнув на Стратона Стратоновича і мовчки випив.

— То я перепрошую, — одразу замість закуски почав годувати словами присутніх Ховрашкевич. — То дуже Цікавий тост виголосив Стратон Стратонович. То я його теж чув, але забув… То після того тосту п'ють усі начебто, але кожен думає про своє. Най вони виздихають! Це маються на увазі наші вороги. У кожного є свої вороги, і то…

— Слухайте, Ховрашкевич, — перебив його Стратон Стратонович, — закусіть спочатку. Дайте хоч тут подихати свіжим повітрям… Краще покладіть он ще один бутерброд з ікрою Едуардові Кайтановичу! Ви з якою ікрою любите — з чорною чи червоною? — повернувся він до ревізора.

— Бугу-у-у, — намагався щось сказати Благоуханний, але шматок домашньої ковбаси, який він їв разом з осетровим баликом, видно, застряг десь по дорозі між піднебінням і горлом і не давав можливості ревізорові сформулювати свою думку ясніше.

— Ви б, Ховрашкевич, краще налили чоловікові. Бачите ж, що людині важко…

— То я перепрошую, але наливати чарки — то функція не моя, — образився Ховрашкевич. — То справа Масіка, — вказав він на Панчішку. — Прошу пробачення, Панчішки.

— Ви запитували мене про ікру? — нарешті проковтнув шматок Благоуханний. — А хочете, я вам анекдота про ікру розкажу? Власне, два анекдоти…

— А чого ж, — посміхнувся Ковбик. — Але спочатку ще по одній, щоб до пари. Без пари навіть піп не може…

— Так от, анекдот про попа…

— Про попа чи про ікру?

— Про попа з ікрою…

— Я знаю про попа, о, і сало, — раптом вихопилося у Мамуні, а обличчя його тієї ж хвилини пішло такими червоними плямами, що аби його поставити на перехресті, то всі автомашини зупинилися б.

— Октавіане, — по-батьківськи звернувся до Мамуні Ковбик, — про сало потім. Послухаємо про ікру. Давайте, Едуарде Кайтановичу!

— Запросили якось молодого попа на хрестини. Похрестив піп дитину, а тоді, як і годиться, — до столу. Господар розсадив гостей. Посередині стола поставив глибоку миску з ікрою і встромив у неї велику дерев'яну ложку.

— То я чув, але перебивати не буду, — засовався Ховрашкевич.

— Михалку, — закликав його до порядку Стратон Стратонович, — ви ж майже інтелігентний чоловік. Університет закінчували. Ви ж не Сідалковський з незакінченою вищою. Навчіться не перебивати старших…

— То я, Стратоне Стратоновичу, чув про трохи іншого попа… Але я вже мовчу, Стратоне Стратоновичу…

— Чув, чув! — скривився Ковбик. — Я, може, теж дещо чув, але ж маю витримку! Чули, так сходіть он під сосни, послухайте, про що вони зараз шепочуться. Ну оці мені фіндіпошівські ціцерони, — похитав головою, як лев гривою, Стратон Стратонович. — Продовжуйте, Едуарде Кайтановичу, поки воно цигарковим димом затягується…

— Так от, поставив господар велику миску з ікрою, встромив дерев'яну ложку і запрошує гостей закусувати. Ну, батюшка миску до себе, за ополоник, — і починає наминати ікру сам. А гості сидять і тільки дивляться. «Як же йому делікатніше сказати, — думає хазяїн. — Ікра ж на всіх, а не на нього одного». От і каже: «Батюшка, а ви знаєте, що це ікра, а не гречана каша?..» А піп йому у відповідь: «Нікакого сравнєнія!» І далі продовжує набивати пельку. Господар знову до нього: «Батюшка, а ви знаєте, як тепер дорого ікра коштує? Сто карбованців за кілограм…» — «Вона етого і стоїть». Дивиться на нього хазяїн: у мисці вже дно видно, а гості ще й не пробували. «Батюшка, — знову господар до попа, — у цій мисці було три кілограми…» — «Почті і достаточно», — відповів піп.

Першим гримнув сміхом Стратон Стратонович, хоч по всьому видно було, що йому сміятися не хотілось. Другим залився Панчішка, його активно підтримав Мамуня. Але найбільше анекдот сподобався Кнюху, який так сміявся, що аж вискочив на галявину, де вже смажилися у мангалі шашлики, що їх Хлівнюк поливав червоним вином «Каберне», не забуваючи водночас і про власне пересохле горло.

— Я колись був у Москві, о, і заходив до свого дядька, о, — почав було Мамуня, що несподівано для себе, а особливо для Стратона Стратоновича, осмілів. — Так от дядько, о…

— Про дядька потім, — безцеремонно, як завжди, перебив Октавіана Стратон Стратонович. — Давайте ще по одній. Бог любить трійцю, а…

— Я не про дядька, о, я теж про ікру, о…

— Добре, Октавіан, добре, — сказав, ніби погладив по голівці, Стратон Стратонович. — Може, ви скажете слово, Едуарде Кайтановичу?

— Ну що ж, я — так я. Хочу випити цей тост…

— То я пробачаюсь, — не витримав Ховрашкевич. — Тост не п'ють. Тост виголошують. П'ють те, чим наповнена чарка чи, скажімо, в даному конкретному випадку склянка, або її ще в народі називають гранчак. Гранчак — це від слова…

— Михайле Танасовичу, — знов зупинив його Стратон Стратонович. — Ви б хоч зараз обійшлися без оцих філологічних вправ. Та й навчіться зрештою не перебивати людей. Це ж суцільне безкультур'я!

— А освіта, то я вам скажу, культури не дає… Освіта, то…

— Воно й видно…

— Слухай ти, грамотний, — раптом втрутився в їхній діалог Благоуханний. — Я теж, може, грамотний! І дещо мислю не тільки в граматиці, а й бухгалтерії. Бубон може підтвердити. Він мене по роботі давно знає…

— То я прошу на мене не «тикати»! — Ховрашкевич налився кров'ю, збираючись у рішучий контрнаступ.

— Михалку, — заблагав Стратон Стратонович, — пожалійте моє хворе серце і дітей Бубона, — раптом спрямував він скандал в інше русло, водночас відводячи від себе біду і нав'язуючи підлеглим думку, що не Карло Іванович Бубон рятує його, Ковбика, а він, Ковбик, Карла Івановича.

Карло Іванович вловив невдячну нотку Стратона Стратоновича, але вставити своє слово уже не було куди. Благоуханний наступав. У повітрі запахло смаженими шашликами, а під ногами почала парувати земля.

— Вийдіть на свіже повітря, Ховрашкевич! Вийдіть, але перед цим попросіть пробачення в Едуарда Кайтановича…

— Гаразд! — протверезів раптом Ховрашкевич. — Гаразд, я вийду, але то я роблю тільки з поваги… — він хотів сказати «до сивої голови Бубона», але своєчасно згадав, що Карло Іванович лисий, і поправився: —…до колишньої сивої голови Карла Івановича.

— Шановний, що ви з мене іменинника робите! — розгнівався Бубон, який завжди не любив Ховрашкевича, а особливо в ті хвилини, коли доводилося видавати йому більші преміальні, ніж Карло Іванович виписував сам собі.

Благоуханний несподівано схопив склянку і випив. Стратон Стратонович скористався паузою, підніс йому бутерброд і склянку мінеральної.

— Тоста так і не сказали….

— А я ще скажу! — пообіцяв ревізор і підставив чарку з такою рішучістю, ніби хотів довести, що, окрім посади, йому втрачати вже нічого. — Я п'ю, — Благоуханний струснув головою, — я хочу випити чарку. За всіх вас! Окрім цього чоловіка, — кивнув він на Ховрашкевича. — Хочу побажати вам, щоб ви більше ніколи не зустрічалися з ревізорами. Особливо такими, як я.

— Пробачте, Едуарде Кайтановичу, але з такими, як ви, ми раді зустрічатися завжди…

— Прошу без натяків, Стратоне Стратоновичу! Я сьогодні просто вас пожалів. Це ваше щастя, що в мене сьогодні день народження і я добрий!

— О-о-о! — розкрилося відразу кілька ротів. — За ваше здоров'я! Тільки до дна! Вітаємо! Сердечно вітаємо! Багато років життя і побільше фінансових операцій…

При слові «операцій» Ковбик якось нервово сіпнувся, крикнув «Мамуня», ніби подаючи найкоротшу в світі команду, і запросив усіх з альтанки на свіже повітря.

— На свіже півлітря, — скаламбурив Ховрашкевич.

Вийшовши на галявину, всі раптом відчули бажання ще трохи випити і після цього заснути. Алкоголь і свіже повітря — і те, й друге валило з ніг, але що зараз діяло сильніше — важко було сказати. Поруч мангала просто на пеньку сидів з порожньою пляшкою з-під «Каберне» Клавдій Миколайович Хлівнюк і заспівував арію Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм». Але знав, видно, тільки чотири слова: «Смерть одна розлучить нас…» — а тому час від часу повторювався. Обличчя Панчішки розпливлося в такій чарівній посмішці, що більшість з присутніх втратили дар мислення і, що б Масік не казав, лиш ствердно кивали головами. Колір обличчя Благоуханного нагадував набір пробних фарб на палітрі і недосмаженого Хлівнюком шашлика. Едуард Кайтанович глянув на Хлівнюка, що затягнув чергову арію, і хотів теж заспівати, але взяв тільки той самий мотив, а слова повставляв зовсім з іншої пісні, і вони заревіли дуетом, прислухаючись кожний до самого себе.

Благоуханний уже не в'язав лика. Здавалося, разом з легендою про грізного ревізора з нього вилетіла й пам'ять. Він схилився над столиком, догризав, як кістку. другий шашлик і, гикаючи, питав у Понюхна:

— Слухай, як його звать?

— Стратон Стратонович! — нагадував Іраклій Йосипович.

— Ага-а! Точно, Стратон Стратонович. Чудернацьке ІМ'Я… Так слухай, Стратоне Стратоновичу! Коли на тебе надійшла в управління скарга, — він намагався запанібрата покласти руку на Ковбикове плече, — і твої підлеглі написали, що ти цупиш то кожуха, то шапку…

— Ховрашкевич, — не витримав раптом Стратон Стратонович, — ви йому можете щось сказати?!

— То я можу, — підняв догори руку Ховрашкевич. — Але з п'яним балакати— це все одно, що на небі зорі гасити!

— То забийте його!

— То я перепрошую, як забити?

— Ну, заглушіть, як гучномовець. Ви ж майстер!.. Розкажіть про муфлонів, архарів, про те, чи варто шапку тримати за пазухою…

Благоуханний тим часом продовжував своєї.

— Слухай! — ткнув він пальцем у рукав Понюхна. — Як його звать?

— Кого?

— Оцього вашого начальника…

— Стратон Стратонович!

— Ага-а, Стратон Стратонович! Чудернацьке ім'я Так ти слухай, Стратоне Стратоновичу! Коли на тебе надійшла скарга в управління… І твої підлеглі написали, що ти цупиш то кожуха, то шапку… Мене викликав мій начальник і каже: «Кайтановичу, там, у «Фіндіпоші», один тип цупить державні кожухи і… гик-к…

— Ховрашкевич, — зірвався на ноги Ковбик. — Що ви сьогодні — шампур проковтнули?!. Вставте і своїх пару слів йому. Ви ж можете…

— Я то можу… Але я то, знаєте, як поет… — нарешті й справді проковтнув Ховрашкевич, але не шампур, а шматок м'яса. — Коли приходить натхнення, то я вставити можу, але, то я перепрошую, куди…

— Куди! Куди! Кудикіну під хвіст, — розгнівався Стратон Стратонович.

Ховрашкевич глянув на вершечок сосни. Там сидів ворон і чекав, очевидно, коли гості роз'їдуться. Раптом він каркнув, зірвався з гілки, обтрушуючи сніг на голову, і полетів, як здалося Ховрашкевичу, з його прогресивкою в зубах…

— Слухай, як його звать? — почувши, що на узліссі запала тиша, знов осідлав свого коника Благоуханний.

— Стратон Стратонович, — цього разу із задоволенням відповів Понюхно.

— Ага-а. Стратон Стратонович! Чудернацьке ім'я, — без усякого фальшу в голосі продовжував ревізор. — Так ти слухай, Стратоне Стратоновичу! Коли на тебе…

Ковбик не витримав.

— Мамуня! — гукнув він на всю галявину, і з найближчих сосен в радіусі до кілометра обсипався сніг.

— Мамуня, коли ви нарешті візьмете свою гармату…

— Уже час, Стратоне Стратоновичу?..

— Уже давно час! Ви що, не бачите, як він плете язиком…

Мамуня, як човник від швейної машинки, несподівано дав задній хід і спиною назад побіг до Ковбикової «Волги». Схопив у відчиненому Антошею багажнику «гармату» — фотоапарат — і наставив на Благоуханного саме в ту мить, коли Едуард Кайтанович підносив до рота склянку з червоним вином.

Благоуханний двома затяжними ковтками спорожнив посуд, витер підборіддя рукавом і, нахилившись над столом, хотів було запитати у Понюхна, як звати Ковбика, але, помітивши п'яну (так йому здалося), геть роздвоєну пику Понюхна, що єхидно посміхалася на всі чотири губи до нього, гикнув і повернув голову до Мамуні. На нього дивилося якесь велике, темно-сизе, як дуло гаубиці, око. У Едуарда Кайтановича миттю увімкнувся тумблер захисної реакції. Побачивши велику «гармату»-фотоапарат в руках маленького Мамуні, котрий водив нею майже під самим носом Благоуханного і весь час клацав, Едуард Кайтанович, як бик, якому все-таки встромили в шию розцяцьковану бандерилью, струсонув головою і зірвався з місця, намагаючись вибити з рук Октавіана зброю.

Однак це йому не вдалося, бо Мамуня був тверезий і від природи жвавий. Він знімав з таким натхненням, ніби назавтра всі газети світу чекали його знімків на першу полосу. Благоуханний зробив ще два кроки, посковзнувся і впав. Мамуня ще клацнув його в той момент, коли ревізор намагався затулитися від фотодула тремтячою рукою… Марно…

Знесилений ревізор повернувся до Ковбика і прохрипів:

— Ну ти й артист, Ковбик! Великий артист і негідник! Такого я в своїй практиці не зустрічав…

— Ви перебільшуєте мій талант, Едуарде Кайтановичу, — голосом Сідалковського мовив Стратон Стратонович.

Благоуханний підповз до лавки, на якій стояло кілька пляшок коньяку, взяв склянку, спокійно налив собі майже повну і, тримаючи її в одній руці, а в другій пляшку, почав позувати перед апаратом. Ковбик на мить розгубився.

— Ну, плюгавий, — гукнув ревізор до Мамуні.— Ну, покидьок Стратона Стратоновича, давай фотографуй Благоуханного! Чого ж ти? Кадрики закінчилися? В контрольно-ревізійному є такі, що хворіють на виразку шлунка й цироз печінки, отих ти, Ковбику, не напоїш, як мене! Давай-давай, шмаляй, плюгавий. Готуйся! Я зараз іще питиму, клацай… Але пам'ятайте: я ще ваше кодло рознесу… Не я — мої колеги. Вам так легко мене не провести, — він і справді випив до дна і знов упав на сніг.

— Фотографуй лежачого! Я хочу побачити, наскільки низько опустився ваш кнур, чи Ковбик! Чого ж ти стоїш?

— Фініта ля комедія! — не витримав Хлівнюк.

— Не вчіть зайця бігати! — гримнув на нього Ковбик. — Як він зі мною, так і я з ним. Ви бачили б, Хлівнюк, як він себе поводив у мене в кабінеті…— Тоді повернувся до Мамуні: — Досить! Ви уже й так перестаралися. Хто вас до цього примушував? Мало що в чоловіка день народження. Не обов'язково фотографуватися! — А потім тихо додав: — Я ж вас просив закритою камерою. А ви? Справді комедія…

Сніг під соснами лежав пухкий і чистий, але перини Благоуханному він замінити не міг, тож, піклуючись про здоров'я Едуарда Кайтановича, Стратон Стратонович майже по-панібратськи сказав:

— Ви б його краще підняли, Хлівнюк, ніж ото кидати свої недоречні фрази.

— Не треба, кабанець! Я піднімуся сам, — відповів Благоуханний. — Я ще піднімусь! А от чи ти піднімешся…

Хлівнюк подав йому руку і підвів до найближчої сосни. Той ухопився за стовбур. Трохи постояв, а тоді пішов навкруг дерева. Він щось говорив, але йому відповідали тільки сосни, що скрушно похитували кронами, тихо перешіптуючись.