Претенденти на папаху

РОЗДІЛ X,

Напередодні 23 лютого Стратон Стратонович почував себе, як полковник, якому за наказом присвоєно звання генерала, от тільки погонів ще не вручили. Він випрасував по-військовому, через газету, свої шевйотові, повоєнного випуску, штани, одягнувся, примостив на голові папаху і, поклавши в нагрудну кишеню повістку з військкомату, вийшов на вулицю.

Ковбик жив у масивному особняку, який за своїм стилем скидався на пізнє барокко. Металеві жалюзі на вікнах і ліпні карнизи під трьома балконами, фруктовий сад з однією італійською сосною-пінією і двома волоськими горіхами, що стояли обабіч неї, мов особисті охоронці. Вітальня, як і хол, який він називав сіньми, нагадувала музей, де виставлені зразки меблів різних епох і напрямків. Деякі речі, наприклад, круглий письмовий стіл, темно-коричнева тумбочка й шкіряне крісло на коліщатах, скидалися на господаря і його господиню. А весь дім, як і ці речі, носили на собі відбитки дореволюційного стилю, а точніше — того ж пізнього барокко. Стратон Стратонович навіть не здогадувався про це, поки унікальних зразків не побачив Ховрашкевич і не визначив їхню епоху: кінець XIX — початок XX століття. Це дуже образило Стратона Стратоновича.

— Ви, мабуть, Михалку, гадаєте, ніби я настільки темний чоловік, що тримаю в себе дореволюційні меблі?..

— То я перепрошую, але то ще нічого не означає…

— Ну-ну, — перебив його Стратон Стратонович і про всяк випадок порадив закусити.

Спальня і вітальня містилися на другому поверсі. Саме тут, у спальні, коли не було нікого з домочадців, Стратон Стратонович ось уже майже півмісяця відпрацьовував ходу заступника паризького мера. Варто було йому одягти оті французькі кальсони з двома симетричними квіточками нижче спини й назвою фірми «Афер д'онер», як він зосереджувався на головному. Перед його заплющеними очима пропливав курдупель із паризької мерії, і Стратон Стратонович, хвацько маршируючи, наближався до трельяжа.

Але цього разу Стратон Стратонович не імітував французького курдупеля, а йшов широким кроком стройового офіцера, віддаючи честь своєму двійникові у сірій папасі, що по-дружньому посміхався до нього із дзеркала, виготовленого на Ірпінській меблевій фабриці.

Фіндіпошівський водій Антоша сьогодні порушив з дозволу Стратона Стратоновича графік і прибув під особняк на дві години раніше, ніж завжди. У райвійськкомат, де Ковбик перебував на обліку, йому належало з'явитися на одинадцяту годину, але він запланував по дорозі заїхати ще у воєнторгівський магазин, щоб глянути, чим відрізняється полковницька папаха від генеральської. Ковбик, чесно кажучи, мало вірив у те, що йому й справді присвоять якесь високе військове звання, але був певний: коли напередодні свята тебе викликають у військкомат, то це або вручити орден, або ж для присвоєння чергового військового звання. Третього не дано.

Ковбик наказав Антоші під'їхати під самісінький гарнізонний магазин, дивуючись, чому біля його дверей немає звичної штовханини. Виявилося, що магазин зачинено на ремонт.

— Це вже невдача, — пробурмотів сам до себе Стратон Стратонович і наблизився до вітрини.

У вітрині з викладкою погонів для різних звань і родів військ непорушно сидів вилицюватий, з широкими, як генеральська бекеша, плечима й жовтим обличчям манекен і, підморгуючи підбитим оком, неприємно посміхався. На його голові хвацько, хоч трохи й прим'ято, умостилась каракулева папаха, однак важко було визначити, чия вона — полковницька чи генеральська.

Стратон Стратонович кілька разів обійшов крамницю, переконався, що нікого поблизу немає, і присів навпроти папахи з таким розрахунком, ніби вона вже не на голові манекена, а на його, Стратона Стратоновича, чуприні. Він роздивлявся своє відображення у вітрині навпроти і прицмокуючи язиком, думав: «А чого?! Не такий уже й поганий з мене генерал вийшов би!»

Рипнули двері, і на порозі магазину з'явилася жінка у форменій одежі продавця.

— Ви щось хотіли? — запитала вона, переводячи погляд з папахи Стратона Стратоновича на його черевики на високому ходу.

— Папаху, — трохи ніяковіючи, відповів Стратон Стратонович.

— Вам генеральську чи полковницьку? — поцікавилася продавщиця.

— Та вже генеральську, — не моргнувши оком, збрехав Ковбик.

— Генеральських тепер обмаль надходить, — спокійно пояснила вона, очевидно, сприймаючи Стратона Стратоновича за переодягненого в цивільне генерала.

— А це ж чому?

— Рідко кому тепер генералів дають. А може, генерали шиють самі, десь в ательє. У нас зараз всього одна. Та й та у вітрині. Вам який розмір?

— Шістдесятий, — відповів Ковбик.

— Приїжджайте після свят, спробуємо щось зробити…

Ковбик сердечно подякував і подумав: «Тепер нижче генерала мені не можна. Добра ознака, якщо вона мене за генерала сприйняла!»

По-військовому гордо він сів у «Волгу» і скомандував:

— У військкомат!

А перед очима його застигли вишикувані по команді «струнко» ряди солдатів та офіцерів…

Перед вітровим вікном автомобіля бігла назустріч така блискуча й опукла від ожеледі автострада, що Ковбикові здавалося, ніби вони їдуть по збільшувальному склі. Падав противний і важкий, як мокра вата, сніг. Він опускався на це скло й тут же примерзав, роблячи автостраду ще слизькішою, неприємною навіть на око. Паркани, стовбури дерев — усе було обліплене снігом, схожим на свинячий холодець. Гальмуючи, автомобілі виробляли неймовірні вихиляси. У ворона, що довірливо опустився на дзеркальну поверхню, підкошувалися від несподіванки лапки, і він падав. Хотів розбігтися, щоб знову злетіти, але лапки розповзалися в різні боки, й він тикався дзьобом в асфальт, як п'яний Грак носом у землю.

Від того видовища і важкого передчуття тіло Ковбика навіть під французьким кожушком із штучної шкіри й хутра покривалося сиротами.

Антоша з вічно припухлою від сну пикою, вибалушивши очі й витягши вперед шию, мчав автострадою з такою швидкістю, ніби на його шинах стирчали металеві шипи, що грізно врізалися в засклений ожеледдю асфальт.

— Що ви, як в'юн, серед тих машин викручуєтесь! — гнівався Ковбик. — Куди ви женете? Хто вас у шию б'є? На той світ ще встигнемо…

Антоша перейшов, не гальмуючи, на нижчу швидкість і відказав:

— А який руський не любить швидкої їзди?

— Який же ви руський? — гмукнув Стратон Стратонович.

— Не француз же, — знизав плечима Антоша, натякаючи на шефа, який після повернення з Франції почував себе мало не французом, хоч збоку цього не було видно.

— Ну-ну! — запаливши цигарку, пахкав димом Ковбик, придивляючись до Антоші: вже прокинувся той чи ще спить десь усередині.— Ви б ото краще язика прикусили….

На сонному обличчі Антоші чітко відбилися рожеві візерунки — точнісінько такі, якими були уквітчані чохли Ковбикового автомобіля.

— Ви б з дому подушку брали, чи що, — порадив Стратон Стратонович.

— А нам і на сидінні непогано.

— Так деформуєте ж обличчя…

— Обличчя — не автомобіль, рихтовки не вимагає.

Антоша за словами у кишеню не ліз. За це його Ковбик трохи любив, а трохи ненавидів. Любив за те, що хоч і сонний, але водій справний, а ненавидів за те, що там, де треба було б, може, й промовчати, патякав, а там, де потрібно щось і сказати, мовчав.

У військкоматі вони довго не затрималися. Ковбик вийшов не з дверей, куди увійшов, а з воріт, звідки викотив величезний автомобіль, схожий на гібрид броньовика з амфібією. Антоша тільки глянув на Стратона Стратоновича і зрозумів, що сьогодні «лівих» рейсів йому не бачити. «Триматиме під вікном», — подумав він, а вголос запитав:

— У «Фіндіпош»?

— А куди ще?! — зле кинув Стратон Стратонович. — До командуючого округом сьогодні не поїдемо.

Стратон Стратонович поважно, але трохи пригнічено вийшов з машини. Йшов чітко і рівно, так, ніби його ходою командував тепер хтось із старших од нього за званням. Папаха й високі підбори і справді робили його набагато вищим в очах інших. Але за останній тиждень, відтоді, як одягнув папаху, Стратон Стратонович зненавидів кінотеатри, де кожний безцеремонно вимагав у нього негайно її зняти, а також низькі маршрутні таксі, де доводилося тримати папаху набакир.

Та перед тим, як перейти до подій, що розгорнуться у фіндіпошівських кабінетах, ми повернемося трохи назад, до того видовища, що так вразило Ковбика і ще більше засмутило його.

— Що за спектаклі кобилятинські? — тільки й сказав він і відвернувся, щоб не бачити отих папах, які раптом натягли на себе місцеві жителі, ніби наслідуючи в усьому Стратона Стратоновича. — Вони що, теж повістки сьогодні поодержували? — ні до кого не звертаючись, бесідував сам із собою Ковбик, поки Антоша був зайнятий дорогою, покритою ще більшою ожеледдю, ніж у Києві.

У кожному місті, як і селі, є свої диваки. їх найчастіше називають на ім'я, додаючи до нього малоприємні епітети: «причинний», «блаженний», «малахольний» чи просто «дурний». Свого блаженного Йосипа мав і Кобилятин-Турбінний. Бо ніколи і ні в чому не хотів відставати від інших міст і містечок республіки.

Йосип Блаженний завжди ходив у міцному зеленому кітелі військового покрою, до якого в два ряди були пришиті ґудзики з форми автомобілістів міжміських рейсів, і невизначеного кольору кашкеті, який увійшов у моду в повоєнні роки. Кашкет той після доброякісної реставрації можна було б назвати зеленим, а околиш його — оксамитово-чорним. Йосип Блаженний завжди тримав у руках сучкувату палицю, яка найбільше дратувала кобилятинських собак, а боялися її юні сміливці, котрі частенько заходили з тилу до власника цього сучкуватого предмета і несподівано під самим вухом гукали:

— Йосип дурний!

Хлопчакам це давало якусь незрозумілу насолоду, а власника кашкета, кітеля й палиці страшенно лютило і виробляло у ньому таку реакцію, що їй міг би позаздрити будь-який воротар другої ліги.

Після першого ж слова палиця описувала таку неймовірну дугу і опускалася на спину вуличного шибеника з такою силою, що лунав тріск, який Йосипової ковіньки не стосувався…

Саме через Йосипа Блаженного фіндіпошівці, які вважали себе людьми високоосвіченими і вченими, додумалися покепкувати з кобилятинського начальства. Справа в тому, що всі, як один, місцеві начальники ходили в добротних шапках, а це викликало нездорові інстинкти у людей, які давно відбули свій строк і, як вони запевняли ближніх, «зав'язали» навіки. Ці шапки дратували також заздрісників, котрі, ризикуючи своєю свободою, часто перестрівали власників таких головних уборів у тих провулках, де міськкомунгосп боровся за економію електроенергії, і пропонували купити цеглину або ще простіше — виміняти її на добротну ондатрову шапку. Любителів цегли у Кобилятині-Турбінному несподівано виявилося більше, ніж володарів шапок. Принаймні при зустрічі кожний власник шапки з такою охотою обмінював її на цеглу, ніби остання була не із звичайної червоної глини, а із червоного золота.

От саме таку добротну шапку фіндіпошівці з першої прогресивки високосного року купили Йосипу Блаженному, як вони називали його по-інтелігентному, і порадили ходити в ній тільки там, де з'являтиметься кобилятинське начальство. Рефлекторний інстинкт Йосипа Блаженного на керівні шапки спрацьовував, як індикатор на алкоголь. Варто було тільки комусь із керівних кобилятинців вийти до кінотеатру чи на перон вокзалу, як тут же поруч з ними ніби вроджувався Йосип Блаженний. Досить йому було помітити когось у такій самій шапці, як у нього, і він рвучко повертався на неї, немов на маяк, і поспішав назустріч, ще здалеку вітаючись: «Здрастуйте, пожалуста!» І, перекладаючи палицю з правої руки в ліву, намагався з кожним власником такої шапки, як рівний з рівним, поручкатися, Останні, очевидно, не розуміли його добрих намірів і розбігалися хто куди.

Так тривало з тиждень, не більше. Бо уже з наступного понеділка в Кобилятині-Турбінному пристрасть до ондатрово-пижикових шапок вгамувалася, і всі одягли папахи. І якщо тут випадково з'являвся приїжджий, то у нього складалося враження, ніби в Кобилятині-Турбінному тимчасово розквартирувався штаб, який складався з самих полковників і генералів. Приїжджий почував себе рядовим серед старшого комскладу й намагався обходити центральні вулиці та площі бічними вуличками, де вечорами безнадійно шастали останні любителі обміну шапки на цеглу. А помітивши Йосипа Блаженного в такій самій шапці, як на ньому, приїжджий кидався до старого, як до давнього знайомого, аби спитати, що все це означає.

— Здрастуйте, пожалуста! — відповідав на всі запитання Йосип Блаженний.

Приїжджий ці слова розцінював, як «здрастуйте, я ваша тьотя». Мовляв, ти що, з неба у Кобилятин-Турбінний звалився? Іногородець виправдовувався перед Йосипом, казав, що він взагалі-то краєчком вуха дещо чув про це місто, але що тут стільки начальників…

— Здрастуйте, пожалуста! — відповідав і на це Йосип Блаженний, і приїжджому нічого не залишалося, як міняти курс розмови або йти на всі чотири сторони.

Стратон Стратонович з острахом дивився на цю несподівану для нього солідарність. Міряв, зневажливо відкопиливши губу, папахоносців, що ходили з такими гордо піднятими головами, ніби у них десь під самісіньким підборіддям були вмонтовані мініатюрні домкрати чи стояли щедро накрохмалені комірці.

— Що воно за пошесть? — запитав Стратон Стратонович Ховрашкевича. — Не встиг одягти на себе папаху, як уже кожне й собі нап'яло. І те, кому вона пасує, і те, кому вона як корові сідло…

— То я перепрошую… Але то мені, власне, так думається… Але я, звичайно…. Ну, як усякий смертний… А безсмертя — то зовсім інше… Безсмертя приходить… То ви, звичайно, знаєте, Стратоне Стратоновичу, тільки до геніїв… Але й то, як ви знаєте, уже після їхньої смерті…

— Ви мені скажіть краще про папаху, а про безсмертя я сам знаю. А то ваш цей словесний ланцюг до вечора не витягнеться…

— То я коротко. Але я прошу мене не перебивати. Бо то я можу й справді, як ви кажете, остаточно втратити ланцюг розповіді… А точніше, нитку…

Ковбика ці монологи на тверезу голову виводили з себе, і якби Стратон Стратонович мав здатність у такі хвилини вискакувати голісіньким зі свого костюма та черевиків і помчати світ за очі, він зробив би це не задумуючись. Але на такий подвиг його не відпускали куплені в Парижі підтяжки, в яких він боявся заплутатись.

— Михайле Танасовичу, — Ковбик зупинився навпроти Ховрашкевича, — ви не хочете, щоб я зараз, у цю хвилину, завив вовком чи австралійським собакою дінго… Не хочете?

— То я перепрошую, але то я не зовсім розумію…

— Скажіть, але стенографічно, що ви хотіли сказати про кобилятинські папахи й шапки. Тільки коротко і талановито…

— То я думаю в усьому, але то ви мені вибачте за відвертість… Ви знаєте, вам цього ніхто не скаже, а я скажу… Бо, власне, тільки я вам правду кажу в очі, хоч усі вони вважають не себе, а мене блюдолизом номер один…

— Ви номер два, — заспокоїв його Ковбик. — Але, будь ласка, ще коротше… А ні, то краще напишіть, а найважливіше підкресліть. Червоним фломастером…

— Так от, я й кажу. Але то ви не перебивайте, бо я уже наближаюсь до головного…

— Я вам вдячний хоч за таке повідомлення, — Стратон Стратонович затамував дихання, бо й справді щиро хотів розгадати кобилятинську пошесть на папахи.

— То в усьому винні ви… Точніше — Париж. Це, Стратоне Стратоновичу, Париж так вплинув на Кобилятин-Турбінний…

— Який Париж? — крутнувся двічі навколо своєї осі Стратон Стратонович.

— Французький Париж. А який же іще… Іншого Парижа, як і Кобилятина-Турбінного, нема. Якби не Париж… Правильніше сказати, якби не ваша поїздка до Франції, то сьогодні б ніхто в Кобилятині не носив би тих, усіма давно забутих… Звичайно, окрім армії і відставних полковників та генералів… Це ж не секрет… принаймні у Кобилятині всі знають, що ви їздили в Париж на конференцію соціологів… І от саме після Парижа… То ви не посміхайтесь… Саме після Парижа ви зняли шапку, а одягли папаху…

— Після якого Парижа?! — вибухнув Стратон Стратонович і ще раз так різко крутнувся на каблуках, що з-під обчасів пішов дим і в кабінеті запахло натуральною гумою. — Хіба ж я її зняв? У мене її зняли! От і одягнув папаху…

— То все правильно… Ви то все правильно кажете. Так можу сказати і я… А кобилятинці… Вони того, що у вас шапку зняли, не знають… Вони думають, що тепер така мода в Парижі… А на кого рівнятися? На європейців! А хто в нас сьогодні європеєць? Ви, Стратоне Стратоновичу!

— Ну, знаєте….

— А Париж, як відомо, диктує всі моди… А Кобилятин, як ви знаєте, ні від кого ні в чому не хоче відставати. Навіть від Парижа… Тому, то ви не гнівайтесь, Стратоне Стратоновичу, але, як об'єктивно розібратися, то в усьому винні таки ви. Я так уже з товаришами говорив. Правильніше, радився. Так усі зійшлися на думці, що то таки справді ви… І ніхто інший… Сьогодні в Кобилятині ви таки законодавець мод… Правильніше, основоположник папахи в Кобилятині-Турбінному… Я певний, що незабаром, і Київ, і…— Ховрашкевич на хвильку затнувся: очевидно, згадував ще якесь місто.

— Ну, приміром, Вапнярка, — не спускаючи з нього критичного погляду, підказав Стратон Стратонович.

— А чого б і ні? Вапнярка — то теж місто… То вузлова, можна сказати, станція. Ви тільки не гнівайтесь, але… То я вам скажу…

— Ну, Михалку, тут уже ви на мене не гнівайтесь. Ви таки й справді майстер лизнути. Не лизнути навіть, а швидше поцілувати…

— То я не розумію, — спалахнув, як гасова лампа без палива, і одразу ж погас Ховрашкевич. — У чому ж моє лизання?

— Вам ще потрібне моє пояснення! Це ж треба додуматись — назвати мене основоположником папах! Це ви що — вважаєте за образу? А законодавець мод?! Теж образа? Ви мені краще скажіть, який дурень насунув ондатрову шапку на голову отого нещасного? Боюсь я, що хтось завтра на нього натягне ще й папаху, то мені доведеться, як Панчішці, взагалі голомозим ходити…

До кабінету без стуку вскочив Кнюх. Обличчя в нього цвіло, як у Ховрашкевича після чергового винаходу.

— Що там ще у вас? — незадоволено гримнув Ковбик.

— Дозвольте доповісти…

— Тільки коротко, Кириле Гавриловичу, — трохи пом'якшав Стратон Стратонович.

— Я придумав кілька гасел. Таким чином…

— Це вже після обіду, — махнув рукою Стратон Стратонович, сумніваючись, що Кнюх міг щось путнє вигадати.

— Тоді дозвольте вас запитати, — вихопилося у Кнюха. — Ви уже, мабуть, полковник, Стратоне Стратоновичу?

Ковбик зневажливо зміряв його з ніг до голови, але помітивши, що Кнюх питає цілком серйозно, подумав: «Це мене тільки в окрузі недооцінюють».

— Сідайте, — показав він Кнюхові на стілець. — Там, в окрузі, видно, гадають, що мені полковницьку папаху ще рано…

— А я думав. Повістка ж. Таким чином…

— Хіба тільки ви думали? Я теж думав і гадав: поїду візьму вже ту папаху. Навіть у воєнторг заїжджав. Не сумнівався ж ні хвилини. Та й продавщиця прийняла мене за генерала. З командуючим округу стільки разів на рибі були… А це виклик у військкомат. Приїжджаю сьогодні. Ну, думаю, спасибі командуючому, не забув. А там сидить якийсь тиловий лейтенантик. Без військової виправки, окуляри на носі. Стопроцентний бюрократ, якби не погони. І до мене: «По какому вопросу, папаша?» І хто його в армію взяв? Я йому повісточку в руки. Воно глянуло, так, одним оком. Окуляри зняло й каже: «Понятно. Вы когда-то, папаша, в кавалерии служили. А теперь таких родов войск больше нет. Вас переводят в пехоту». Словом, зсадило з коня за якихось три хвилини. Потім, правда, побачило, як я, старий кавалерист, сприйняв цю новину, і вирішило, мабуть, заспокоїти мене! «А вы, — каже, — папашо, не волнуйтесь. У нас теперича пехота механизированная. На танкетке будете ездить. Словно генерал». Я плюнув, бельгійським черевиком розтер і вийшов. Йду коридором і чую, як ноги, даю чесне слово, самі по собі отак обручем вигинаються. Враження таке, ніби щойно з коня зліз. Алюр три хрести! Йду і, повірте, відчуваю, що на черевиках шпори кавалерійські дзвенять. Іскри по бруківці військкоматівського плацу летять. Оглянувся — так і є. Металеві набойки від обчасів повідскакували й іскру дають…

— А як папаха, Стратоне Стратоновичу? — уточнив Кнюх.

— А що папаха? Папаха — тепер теж дефіцит. На весь воєнторгівський магазин одна. І то у вітрині…