Претенденти на папаху

РОЗДІЛ XXX,

Іраклій Йосипович Понюхно ходив по фіндіпошівських кабінетах і формував громадську думку.

— Стіни вуха мають, — казав він. — Найкраща анкета в Мамуні.

— Мамуня — це бандит пера, — відповів йому Сідалковський і демонстративно зачинив перед Іраклієм Йосиповичем двері.

Він, як і решта фіндіпошівців, знав: Понюхно хоче випити за чийсь рахунок. Для цього він вдавався до напрочуд одноманітних засобів: мовляв, я тобі перший сказав, що матимеш премію; або: у тебе найкраще гасло, це я підказав Стратону Стратоновичу… «Йде на жертву!» — коментував у цих випадках Сідалковський. І кожен, пам'ятаючи, що Іраклій Йосипович, як учений секретар, має якесь відношення до розподілу преміальних, мусив ставати такою жертвою. Тим більше, що Понюхно був членом жюрі по преміях і завідував сектором громадської ради якості. Краще, добротніше, привабливіше — таким був девіз цієї ради.

Але сьогодні, як на те, Мамуні у «Фіндіпоші» не було. А Іраклій Йосипович зранку не знаходив собі місця. Усередині в нього пекло, він почував себе немов у пустелі Гобі, йому праглося джерел і родючих оаз…

Понюхно, як ми вже знаємо, був скупердяй, любив випити, але за чужий рахунок. Його робочий день розпочинався з відвідин усіх підряд кабінетів і обов'язкової фрази:

— А ви оце зараз, Євмене Миколайовичу, шашлика з'їли б?

— А чого б і ні? — перепитував Грак.

— А де ж його в біса взяти?

У запасі в Іраклія Йосиповича було ще три жарти. Саме з одного з них він і розпочав сьогоднішній день:

— Євмене Миколайовичу, ви сьогодні що-небудь їли? Грак, якому Стратон Стратонович дав можливість повпрівати над новим гаслом (мовляв, якщо воно буде краще, то Мамунине не вивішуватимуть), на запитання Понюхна не зреагував ніяк. Той повторив:

— Євмене Миколайовичу, я ж вас питаю: ви що-небудь сьогодні їли?

— Лайно я їв, — відповів зло Грак.

— То ви хоч що-небудь їли, а я в роті й ріски не мав.

Грак розізлився, але згадав, що колектив узяв його на поруки, тож сховав свою злість у закуток душі до слушного часу. Всі ці жарти Пія, як називали між собою Понюхна фіндіпошівці, зводилися до одного й того ж: піти і випити склянку шампанського чи кілька кухлів пива, як казав Ковбик після повернення з Парижа, на шар-мак!

Знали фіндіпошівці й інше: Понюхна приваблювало високе місце Хлівнюка. Воно дражнило його, як червоний кашкет чергового по вокзалу пристанційного індика. На місце, яке тимчасово займав Клавдій Миколайович, мітило одразу аж три претенденти — і всі три улюбленці Стратона Стратоновича: Ховрашкевич, Панчішка і Грак. Тепер Грак відпав. Залишалось двоє.

— Боротьба трьох світів, — коментував це змагання Сідалковський, — двох явних і одного прихованого.

Поміж цих трьох претендентів Іраклій Йосипович вважав себе фігурою «номер один». Важко сказати, чому він так вважав, але статура у нього таки була найсолідніша. Через це його можна було сміливо висувати з однаковим успіхом як у президію, так і у вітрину магазину «Богатир»…

Коли фіндіпошівці реагували на всі три жарти Понюхна, як дальтоніки на зміну кольорів, він викидав останній аргумент:

— Вам пропонує пройтися один з керівників установи, може, ризикуючи своїм місцем і авторитетом, а ви… гребуєте!

Іраклій Йосипович вважав, що він робить велику честь підлеглому, дозволяючи йому з собою випити, і ніяк не міг втямити, чому це до них не доходить.

— Часу нема, Іраклію Йосиповичу! Я б з вами з великим задоволенням пішов, — вибачився Грак, потай думаючи: «Раз вчепився за мене Понюхно, то. мабуть, і мені світить якась премія чи прогресивка. Але за що?..»

Іраклій Йосипович притяг до себе ближче стільця і, обійнявши ногами його спинку, поклав руки на бильце, а на руки ще й свою могутню голову. Умостившись навпроти Євмена Миколайовича, він дивився на нього, як пітон на останній свій шанс.

— Ніколи не забуду, Євмене Миколайовичу, — збуджував апетит Понюхно, — як ми колись поїхали в ліс на пікнік… Ви чув, що я кажу?..

Грак зрозумів: роботи сьогодні не буде, поки папа Пій XV не пропустить у себе гальбу пива чи склянку «шипучки», як він називав шампанське.

— Нас тоді приїхало п'ятеро. З нами був Іван Павлович. Не чоловік — перо золотого птаха! Руки — Берліоза! Ви чув, що я кажу, Євмене Миколайовичу?

— Чув, чув…

— їли ми тоді шашлики з осетрини на свіжій сметані і з житнім печеним хлібом на листочку лопушка… А пили «Столичну» з чеським пивом «Будвар» і запивали мускатним шампанським. Президент Ніксон такого не їв! Ви чув, Євмене Миколайовичу?

— Хто ж після пива запиває шампанським? — запитав Грак.

— От ходімо зі мною, я покажу, як це робиться.

— Ви мені ще розкажіть, як вас на Супої пригощали раками, звареними у пиві… Щоб більше апетит розігрався. Тоді вже й підемо…

— Тільки ви пішов першим, а я другим. Щоб ніхто не бачив. Зустрінемось біля бочки. Собі що хочеш, а мені скляночку шампанського… Дуже люблю, як воно після цього ще півдня тобі газами у ніс б'є…

Грак безнадійно махнув рукою:

— Сьогодні нічого не вийде, Іраклію Йосиповичу.

— А це ж чому?

— По-перше, грошей Зося не дає. Самі ж знаєте, я приймак. Як у народі кажуть? Зачуха — завідуючий чужим хазяйством. По-друге, з «курорту» недавно повернувся. Відпочивав разом з працівниками Міністерства внутрішніх справ. Грошей — ні коп'я. По-третє, діло є… От після того діла й можна буде випити. За рахунок Мамуні…

— Яке діло? — насторожився Понюхно.

— Он ті штуки в кутку бачите? Оті,— показав Грак, — загорнуті в папір.

— Ну, бачу! А що то?

— Антоша з майстерні літери для нового гасла привіз. Чіпляти будемо. Стратон Стратонович доручив це зробити вам і мені!

— А для чого ж ви нові гасла вигадуєш? — з недовірою перепитав Понюхно, кинувши оком на списаний аркуш паперу.

— А ви що, Ковбика не знаєте? Він же боїться, щоб хтось раптом не…

— Це ви, звичайно, вигадав, що і я повинен вивішувати?

— А ви що, проти?..

— Проти чого?

— Проти склянки шампанського?

— Ви б так зразу сказав.

На дах лізли через горище, рясно обліплене павутинням.

— Ви ж чув, мені сьогодні цікавий сон снився, — розпочав Понюхно по-товариськи, наперед смакуючи ще не взятим пивом чи склянкою шампанського.

Грак знав, що Понюхнові завжди один і той же сон сниться. Він його вже неодноразово розповідав, але щоразу, коли мав чудовий настрій, починав спочатку, перед цим уточнюючи:

— А я хіба не розповідав?

- Та коли ж? Я ж сидів, — останні два слова Грак вимовляв з такою гідністю, ніби його посадили несправедливо.

— Та ви слухай! — Понюхно ліз на дах позаду Грака і говорив йому в спину. — Сниться мені, що я… Ну, як оце зараз, лізу вгору, але по дуже гарно розмальованих сходах. До великого будинку лізу. Можна сказати, палацу. Лізу, лізу…

— Високо ж ви забралися…

— Та ви слухай… Лізу… Уже й хмари внизу, а той палац усе віддаляється від мене і віддаляється.

— А чого ж ви туди лізли? Там що, папахи розподіляли?..

— Дурний ви… Ви будете слухати чи ні?!

— Я й так самі вуха, — продемонстрував Грак, знявши кепочку.

— Коли це нарешті піднімаюся я не то в лоджію, не то в такі блакитно-золоті передпокої, дивлюсь, а там сходи викладені самими грошовими купюрами. І все крупними-крупними. По сотні й по півсотні… Ви мене чув? Я до цих сходів, а вони круто вгору, перед самим моїм носом. Я по них уже не лізу — повзу. Ще вище повзу. А вони звужуються, звужуються, і мені вже немає де ні рук, ні ніг поставити. Такими вузенькими раптом ті сходи зробилися. Дивлюсь, і гроші поменшали. То ще йшли десятки, п'ятірка, а це все троячки та карбованці. Тут я не стримався та як закричу: «Більші! Більші випускайте гроші. Купюри більші й ширші, а то по цих до палацу не доберуся…» Тільки це я сказав, а тут жінка мене під бік — штовх! «Що? — питає.— Знову гроші снились?» Повіриш, прокинувся, сів на ліжко і аж заплакав. Стільки грошей було під ногами…

— А ви б у цей час не спали, — щиро порадив Грак.

Понюхно хотів йому щось сказати, але знизу їх хтось гукнув. Грак звісив над ринвою пінгвінячого носа. На тротуарі стояв солдат і красномовними жестами показував, чого саме хоче від них. Грак присів на карниз, глупо оглядаючись. Відповів солдатові одразу двома жестами: мовляв, нічого не розумію.

— Дай закурить! — просто сказав солдат.

— А-а! Ти б так зразу й сказав, а то розмахуєш руками, ніби здаєшся… По цій лінії звертайся до нього, — кивнув він на Понюхна.

Понюхно вдав, що не чує.

— А він? — кивнув солдат на Іраклія Йосиповича. — Скажи йому: курить хочеться, помираю…

Понюхно підморгнув: скажи, мовляв, що я й справді не чую.

— Кажу ж тобі, він глухий. Бач, у нього шрам на щоці! Це з фронту. Там його казанком німецьким контузило. З того часу й оглух.

— Ну? — засумнівався солдат. — Такий здоровий дядько, молодий. Мабуть, він і пороху не нюхав!

— У тилу нюхав, — спокійно проінформував Грак. — Баби давали прикурювать. Відтоді глухий як пень.

Понюхно мовчав і тільки синів од люті, а вдавав, що від холоду. Тепер він уже жалкував, що не дав солдатові цигарки й не обізвався.

— Тепер ти хоч віриш? — сів на якусь літеру Грак. — Ти от послухай, а то ще й справді подумаєш, що йому для тебе цигарки жалко чи він дурнем прикидається. Йому можна говорити все, що на язик спаде. Тільки аби він губ не бачив. По губах, бульдог, про все здогадується. А так… Ось послухай… Ей, ти, колода надтріснута!.. Осел облізлий! Скупердяй фіндіпошівський! Ти швидше зайця переженеш, ніж даси бідному солдатові цигарку за дві копійки… Бомкало коридорне, випивоха-шарманщик, скажи славному бійцю чисту правду про себе. Признайся, що ти такий скупий, що й сам на дурняк мило господарське їв би!.. Віслюк віслюком, а про папаху Хлівнюка думаєш…

Після останніх Гракових слів Понюхно несподівано хекнув і поліз по драбині вниз із такою швидкістю, ніби йому хтось у штани вкинув їжака, схрещеного з ондатрою.

Солдат, очевидно, все зрозумів і щиро почав сміятися, а тоді витер сльози й сказав:

— А ти молодець! Он він пальто позаду тебе забув. Глянь, може, там є цигарки…

— Тут ціла пачка. Віддати всю?

— Дай парочку. Решту залиш йому, а то його ще кіндратій ухопить, — мовив солдат, упіймав на ходу дві цигарки й пішов своєю дорогою.

Понюхно не знаходив собі місця од люті. Була б його воля, він Грака на тих літерах повісив би! Особливо за оті слова: «Бач, у нього шрам на щоці! Це з фронту. Там його казанком німецьким контузило…» А «скупердяй фіндіпошівський»? «У-у, — завив вовком Понюхно. — Сволота недосаджена! Ось зараз піду до Ковбика й скажу, незважаючи на те, що сина Стратончиком назвав. Підлабузник… А сам же казав: «Цим «Фіндіпошем» і дурень керувати може». І свідки є: Панчішка, Сідалковський…»

Грак під час якоїсь суперечки, на яку, до речі, спровокував його Понюхно, й справді сказав: «А керувати— багато розуму не треба». Тоді ще Сідалковський йому зауважив: «Євмене Миколайовичу, сказавши це — ви не подумали! Заберіть свої слова, як казав ваш знайомий дядя Філя, обратно-назад. Ви ж ображаєте цим Стратона Стратоновича…» — «А я «Фіндіпош» не мав на увазі,— відказав Грак. — Я сказав узагалі. Головне, аби колектив розумний…» — «У вас, Грак, для керівника немає зовнішніх даних. Інша справа в Іраклія Йосиповича. Щоправда, до цього потрібні…— він хотів додати — внутрішні дані, але стримався й злукавив: — Для цього потрібні ідеально чисті й чесні, без всяких домішок підлеглі». — «Це у тебе даних нема!» — спалахнув невідомо чого Грак. «Тимчасово, — вніс розрядку Сідалковський, — як і «дипломата». Але це як нежить, Євмене Миколайовичу, — наживне».

Понюхно підвівся: «Піду ще раз до Сідалковського». Виходячи в коридор, він завжди натягав на себе маску обережності, бо був переконаний, що стіни не лише вуха, а й очі мають. Але цього разу він ніс таке відкрите обличчя, на якому жодних виразів — як гостей у квартирі Кнюха. Ось тільки очі зробилися маленькі й круглі. Але ж у Понюхна все було кругле: круглий животик, кругла голова, круглі ніздрі в круглому носику-п'ятачку, ніби з червоної міді. Тільки решта обличчя — жовте. І, мабуть, тому здалеку голова скидалася на збільшену в десятки разів жовту більярдну кулю, добре посічену киями. А цю кулю хтось узяв і поставив зовсім не на той тулуб, ніби надломлений, як вершечок дерева, біля самої крони. Від цього складалося враження, що Понюхно вічно збирається когось буцнути своєю головою або вона така важка, що її важко утримати на плечах. Коли на нього дивився Ковбик, то йому здавалося, що Понюхно збирається пройти крізь натовп, розштовхуючи його не ліктями чи своїми довгими, з вузлуватими пальцями, руками, а головою. Ця постійна цілеспрямованість уперед чи не найбільше бентежила Стратона Стратоновича: «Що не кажіть, а я таки у френологію вірю! Такий бицьо головою тебе зсуне з крісла, ще й підімне під себе».

Іраклій Йосипович підійшов до кабінету Сідалковського. Двері час від часу відчинялися, і Євграф викидав якийсь непотріб в урну, що стояла в коридорі (кошика в кабінеті він не тримав принципово).

— Іраклію Йосиповичу, — вдав, що дуже зрадів цій зустрічі, Сідалковський.

Він був певний, що той йому зараз скаже: «А ви б, Сідалковський, з'їли оце шашлика?» — Євграф не дав йому розкрити рота, сам пішов в атаку:

— А ви б оце, Іраклію Йосиповичу, випили зараз пепсі-колу?

— А на біса вона мені здалась!

— За мій рахунок. На більше я вже не спроможний. Адвокат усі гроші з'їв. — Сідалковський пригадав, що якось і він пригостив пивом Іраклія Йосиповича. Той пив, прицмокував губами і казав:

— Пій! Ну чого ви — пій, пій! — в розумінні «пий» запрошував він Сідалковського. Сідалковський пива не любив і завжди казав:

— Я не шахіст і своєю фігурою жертвувати не буду!

Євграф тільки тепер помітив, що Понюхно стояв скоріш сірий, ніж темний. А він був подумав, що Понюхно зайшов сюди, аби запропонувати розпити пляшку шампанського чи по кухлю пива. Сідалковський забрав свої думки назад і мовив співчутливо:

— Ви як фотопапір, який уже хтось раз засвітив.

Понюхно почорнів, а тоді став рожевим, після чого почав набирати кольору столового буряка.

— Іраклію Йосиповичу, у вас стільки масок, що за ними зовсім не видно вашого обличчя.

— Я до вас не жартувати прийшов. Тут справа серйозна… Як, до речі, вас по-батькові? — перейшов на офіційний тон Понюхно.

— У нас директор Стратон, — поспішив повідомити Сідалковський. — Діти усі— Стратончики, а ми — Стратоновичі! По цьому визначаємо, по цьому підбираємо, по цьому й проводжаємо.

— Я вас цілком серйозно і офіційно питав. А ви валяв дурня! Ваш дружок мене щойно образив!

— Це він залишив відбиток червоного шраму на вашій щоці?

— Ви що сказав? — вирячив очі на Сідалковського Понюхно.

— Тоді прошу уточнення, яким чином він вас образив, Іраклію Йосиповичу? Чи ви хочете подати заяву на місцевком? Ми її обговоримо.

— На біса мені заява? Він мене назвав «ослом облізлим» і «фіндіпошівським скупердяєм»…

— Звичайно, перша образа — це наклеп, Іраклію

Йосиповичу… Але друга… Я б сказав: а хто з нас любить, коли йому кажуть правду в очі? Так що вимагається від мене?

— Будьте мені за свідка!

Сідалковський при слові «свідок» надкусив язика.

— За свідка? Але ж я сам, Іраклію Йосиповичу, тепер підсудний. Ви не за адресою…

У коридорі з'явився усміхнений Бубон.

— Як поживаєте, шановний? — кинув він через поріг до Сідалковського. — Як рухається справа?

Яка саме справа — він не уточнив, хоч Сідалковський його зрозумів краще, ніж суддя народного суду. Тож у відповідь тільки зміряв його таким поглядом, що, здавалося, Карло Іванович після цього виступить у найлегшій ваговій категорії. Але погляд Сідалковського на Бубона, як і на бухгалтерські відомості, не мав абсолютно ніякого впливу. Карло Іванович зайшов у бухгалтерію у тій же ваговій категорії, що й вийшов звідти.

— Так що, не підете? — перепитав Понюхно.

— Не піду! А потім, Стратон Стратонович цього не любить.

— Всі ви тут однакові! — розізлився Понюхно.

— Не всі, Іраклію Йосиповичу. Грак і Ковбик набагато нижчі від нас.

Понюхно несподівано налився кров'ю й зробив кілька загрозливих кроків у бік Сідалковського. Однак, мабуть, згадавши Грака та його перебування на «курорті», раптово відступив, тоді кинувся на стіну, на якій чомусь не знайшов дверей, і вискочив туди, звідки зайшов, але перед цим двічі буцнувши об двері головою. Сідалковського це дуже здивувало й примусило задуматися над подальшою долею Євмена Миколайовича: якщо такі удари будуть раптом застосовані до його невеличкої, худорлявої постаті… «Він розсиплеться», — дійшов висновку Сідалковський і про всяк випадок вийшов у коридор, щоб визначити курс, на який ляже Понюхно. На Гракове щастя, спина Іраклія Йосиповича сховалася за дверима його власного кабінету.

— Споїти б паскуду, — всівшись за свій стіл, розмірковував Іраклій Йосипович. — Здати б у витверезник. Для цього я й грошей не пожалів би. Але воно ж, недоношене, не п'є… Я йому цього ніколи не забуду!..

Остання фраза була улюбленою у Понюхна. Найчастіше він її вживав як дотеп, коли йому робили якусь дрібну послугу. Наприклад, першим пропускали на ескалатор у метро, кинувши за нього п'ятака, чи кликали його на сто грам і пончик. Понюхно завжди дякував і неодмінно казав:

— Я вам цього ніколи не забуду!

Коли він сідав з кимось грати в шахи, супротивник часто повідомляв:

— Я вже років чотири не грав!

— Чотири роки? — перепитував Понюхно і сам відповідав: — Чотири роки — не строк, казав один мій знайомий, коли йому за шість втеч з тюрми дали сто двадцять.

Улюблений жарт Понюхна — це розповідь про директора:

— Прийшов якось до мого знайомого директора слідчий. Довго рився в накладних, нарядах, а після перевірки директор його й запитує: «Ну як там у нас?» — «Поки що працюйте» — відповів слідчий…

— Що це у вас за такі знайомі? — запитала його тоді ота гнида Грак; Понюхно пригадав це аж зараз.

— Це був мій знайомий директор ресторану. А що?

— Ми вам співчуваємо, — додав Сідалковський. — Сподіваємось, це був останній ваш приятель?

— Чому? У мене є ще кілька, — простодушно відповів Понюхно.

— І що, досі на волі? — знову ця воша недорозвинена подала голос.

«А я ще пішов до нього помочі шукати. Це ж одного дерева жолуді. Добре, що не пішов до Ковбика. Той ляпнув би те ж саме. «А що, може, неправду сказав? Чого ж за правду ображатися?» — перекривив Іраклій Йосипович Стратона Стратоновича. Ще б і про записку згадав. Да!»

Понюхно в присутності Ковбика завжди повторював «да», про що б той не розповідав.

— Да, да, — наче дятел, вистукував у тон розповіді Стратона Стратоновича, частенько не знаючи, що той далі має сказати.

— Що «да»? — злився в такі хвилини Ковбик. — Ви ж іще не знаєте, про що я скажу, а вже «да, да»!

— Тобто ні,— вгадував Понюхно.

— Знову за рибу гроші. Що «ні», коли тут якраз треба «да»!

«Отак завжди лізеш попереду батька в пекло — і обпікаєшся…»

Понюхно згадав і горище, куди його отой пінгвін витяг. Думки, як блискавки, спалахували то в одному, то в іншому напрямку, конкретно нікуди не цілячись. Вигляд же мав такий, начебто йому пообіцяли посаду і він уже навіть приміряв крісло, а тоді сказали: «Пардон, ви помилились номером кабінету».

Щасливим Понюхно взагалі рідко бував. Хіба лишень тоді, коли в когось траплялася та чи інша неприємність. Тоді в його душі буйно розквітала весна. В такі дні він навіть з власної ініціативи заходив до Стратона Стратоновича, просив видати нещасному грошову допомогу. А потім, звісно, говорив при всіх:

— На п'ять карбованців більше вибив! З тебе сто грам і пончик!

Ці слова «жертвою» сприймались буквально:

— То що ж, пішли, Іраклію Йосиповичу.

«Жертва» йшла, як правило, попереду, Понюхно позаду, але через півгодини. Зустрічалися в умовленому місці. Найчастіше біля бочки, яка славилась тим, що в ній зверху було червоне кріплене, а внизу — біле натуральне.

У «Пшик-ларьок» шампанське привозили рідко. Тож на обличчі Іраклія Йосиповича часто можна було побачити таку неймовірну тугу й сум, що навіть Сідалковському негайно хотілося позичити кілька карбованців і дати Пію XV випити ту склянку шампанського. Кажуть, що Іраклій Йосипович уперше покуштував шампанського на випускному вечорі, і воно йому сподобалося, як і рідна жінка, на все життя. Принаймні так він говорив фіндіпошівцям. Але цим словам не дуже вірили, бо при першій же нагоді смаки його різко мінялися: до душі Понюхнові могла припасти будь-яка інша молодичка, аби лишень молодша і не своя.

Понюхно був уже немолодий, але приховував це від сторонніх, особливо від жінок. Він їх любив не менше, ніж шампанське. Навіть більше, бо, як казав він сам собі, шампанське дороге, а жінки безкоштовні.

Запиваючи горе ближнього, Понюхно говорив, що треба один до одного бути людянішим, не забувати, що життя наше коротке, тож слід творити тільки добро.

— Пій, не соромся, — щедро запрошував він того, хто взяв йому пляшку. — На світі живемо один тільки раз. Пій! Пій!..

Двері відчинилися. На порозі стояв Грак з пальтом Іраклія Йосиповича.

— Я вже збігав, — повідомив він як ні в чому не бувало. — Приніс сто грамів і пончик.

Іраклій Йосипович кліпнув круглими оченятами, хотів крикнути: «Щезни, гнидо!» Але Грак уже вийняв з пальта Понюхна пляшку шампанського і кілька жовтих пончиків і тим остаточно роззброїв Іраклія Йосиповича.

— За що ви мене образив так? — тільки й промовив він, ковтаючи слину.

— Я вибачаюсь, Іраклію Йосиповичу. На мене щось найшло. На висоті зі мною завжди так. Батько колись казав: «Іди, Євменку, у висотники. Вони багато грошей заробляють». А я пішов у ветеринари. Висоти боюся. Там, як ви помітили, стаю сам не свій. Ви зачиніть, будь ласка, двері, а то нас іще хтось почує. Добре, що того варнякання ніхто не чув… А солдат — не фіндіпошівець. Не прийде, не розкаже… А може, Сідалковського покликати? Хай ковтне з нами. Він тепер теж нещасний чоловік.

— А що з ним? — несподівано заграв усіма барвами веселки Понюхно. Очі у нього засвітилися так, що можна було подумати: він однаково бачить і вдень, і вночі.

— А ви хіба не чули? Судять Сідалковського! Завтра продовження процесу.

— Що ви кажеш?..

Тепер Понюхно цвів червоним польовим маком. Він навіть не поцікавився, за що саме судять Сідалковського. Для нього не це було головним, а сам процес.

— Може, йому чимось допомогти треба?

— А чого ж, якщо у вас є дядечко у Верховному суді, то його ще можуть помилувати…

— Дядечка нема… Але, може, йому якусь грошову премію, допомогу? Гарна ж він людина, — Іраклій Йосипович підняв склянку і подивився крізь неї на вікно. Нічого особливого у вікні не помітивши, окрім снігу, що тільки те й робив, що опускався згори донизу, тихо сказав: — Цокатися не будемо. А то ще почують. Стіни вуха мають. Їх багато, а пляшечка одна!

Понюхно випив. Очі його розширились від задоволення. Він якийсь час тримав рота закритим, ніби боявся випустити звідти дух мускату, а тоді для чогось крекнув і тільки після цього промовив, розриваючи друге слово навпіл:

— Ловкий на-пій! Я б його творцеві пам'ятника поставив.

— Це із своїх заощаджень? — уточнив Грак.

Понюхно глянув на нього, як дивиться прив'язаний бик на того, хто через паркан штрикає його шпичкою. Грак знав, чим такі ігри кінчаються, а тому швиденько заговорив:

— Поставили б пам'ятник у вигляді пляшки з-під шампанського? А замість корка — голова автора? — Грак про всяк випадок озброїв свою праву руку свіжим пончиком і подав його Понюхну.

Іраклій Йосипович глипнув на нього з-під ріденьких, але трохи насуплених брів, одразу розгладив їх, не помітивши на устах Грака анінайменшої ознаки кривляння, і перекусив пончик з таким розрахунком, щоб дістати й повидло, якщо його не забули туди вкласти.

— Гасло я вивісив, — сказав Грак, тримаючи напоготові й другий пончик. — Стратону Стратоновичу доповів. Сказав, що вивішували разом з вами. Подякував. Мамуня — гасло ж його — на честь такої події запрошує до себе в гості. Тим більше, що день вивішення гасла збігся з днем його народження. Так що не дуже вдома наїдайтесь, Іраклію Йосиповичу, — закінчив Грак і подав другий пончик. — То підемо, Іраклію Йосиповичу?

— Мгу-у! — проковтнув він нарешті перший пончик. — Підемо і…

— І нап'ємось по саму зав'язку, — додав Грак. «Якщо це трапиться, — подумав Іраклій Йосипович, — я тебе, кобилятинська гнидо, у витверезник запроторю! От і будуть тобі поруки… Я тобі ні казанка, ні фіндіпошівського скупердяя не подарую. Шампанським ти у мене не відкупишся…» А вголос промовив:

— Пій, Євмене Миколайовичу, пій!