РОЗДІЛ XXIV,

з якого читач довідається про розмір Октавіанової премії, про спадщину Адама Кухлика, безглузду пристрасть Понюхна, неписаний закон Ховрашкевича, досягнення альпіністів і фельдмаршальський жезл

Октавіан Мамуня нарешті побачив і своє прізвище в наказі по «Фіндіпошу»: його нагороджували заохочувальною премією. Ця перша у його житті премія настільки схвилювала Мамуню, переповнила його душу почуттям вдячності, що він одразу, замість того, щоб бігти в бухгалтерію, кинувся до Стратона Стратоновича.

— Нема за що! — щиро сказав Ковбик, навіть не глянувши на Октавіана. — Візьміть собі на фотопапір…

Молодший науковий співробітник несподівано виріс у власних очах і сам собі здався поверхом вище горища «Фіндіпошу». Його погляди, його думки — все спрямовувалося на нове фіндіпошівське гасло, яке віднині прикрашатиме фасад філіалу: «Шапку — на недосяжну висоту!»

Це гасло належало йому, Октавіану Мамуні. Хоча, якщо чесно, він краєм вуха після того, як у Стратона Стратоновича зняли з голови французьку шапку, почув цю фразу від Сідалковського. Тоді вона звучала з іронією. Тепер — всерйоз. Сідалковський про свою фразу, очевидно, забув або просто не хотів повторюватися. Того дня, коли Стратон Стратонович оголосив закритий конкурс на краще фіндіпошівське гасло, Октавіан, наперед знаючи, що він як молодий спеціаліст ніякої премії не отримає (принаймні досі у «Фіндіпоші» такого не траплялося), взяв і про всяк випадок написав ці слова. Щоправда, в Сідалковського вони теж були, але дещо в іншій редакції: «Кожну шапку — на належну висоту!»

Стратон Стратонович уже присудив був премію Сідалковському, викресливши всього одне слово «кожну», а тоді подумав-подумав і повідомив жюрі конкурсу, що найкраще гасло у Мамуні, і власноручно виправив, написавши замість слова «шапка» — «соціологія»: «Соціологію — на недосяжну висоту!»

Але про цю стратонівську правку Мамуня ще не знав. Фіндіпошівське жюрі у складі Панчішки, Хлівнюка, Понюхна і Ховрашкєвича одразу погодилося з думкою Стратона Стратоновича і одностайно проголосувало «за».

Побачивши щасливого Октавіана, Панчішка негайно сповістив:

— Мамуня сміється.

А Сідалковський, поплескуючи по плечу лауреата, сказав:

— Усе правильно: премії не заслуговують, а вислуговують, Октавіане. А я до цього все дивився на вас і думав: «Мамуня — це аристократ духу!» Виявляється, помилився. Ви не аристократ духу. Ви аристократ «Щонакажете»! Пишеться разом і з великої літери.

Мамуня, так нічого й не зрозумівши, спокійно попрямував до фіндіпошівського касира Адама Кухлика, який усе ще чекав, коли Карло Іванович Бубон піде на пенсію, а він стане головним бухгалтером «Фіндіпошу».

Адам стояв біля відкритого сейфа і відпускав преміальні з таким виразом, що можна було подумати, ніби він єдиний спадкоємець багатого дядечка, котрий заповів йому все багатство, а Кухлик оце тепер змушений ще й ділитися тим скарбом зі своїми численними родичами…

Октавіан наблизився до сейфа з тихою радістю на обличчі, але, наткнувшись на повний зловтіхи погляд Адама, відчув, що йому хочеться плакати.



— А грошей у касі нема! — повідомив Кухлик. — Тобто для тебе майже нема…

Мамуня зблід і хотів був кинутися до Бубона, але Адам зупинив його.

— Хіба тобі нічого не казали?

— Не казали, а що, о?

— Твоя ж премія пішла на бенкет. На ревізора. Благоуханного. Там тобі, здається, залишилася тільки п'ятірка. Візьми на кіно. Знадобиться… А ось тут розпишись — за всю суму…

— Не на кіно, о, а на фотопапір, о, — поправив Кухлика Мамуня, згадавши слова Стратона Стратоновича. — А цікаво, о, хто ще отримав премію, о? Ти можеш сказати, о?

— Тобі можу. Але якщо мене хтось видасть, то я знатиму, що це зробив тільки ти! Бо нікому іншому я про це не казав, — попередив Адам і тихо прошепотів: — Кнюх!

Октавіан вийшов з бухгалтерії і задумався: «Моя пішла на бенкет, хоч мені її дали за гасло. А за що дали Кнюхові? Дали і звільнили, о!» Мамуня відчув, що у нього від думання починає боліти голова. «Мабуть, багато думати, о, шкідливо», — сказав він сам собі й задумався ще більше.

Поки Мамуня йде фіндіпошівським коридором і думає, ми тим часом завітаємо до Стратона Стратоновича.

Сьогодні він оголосив день відчиненого кабінету і викликав туди майже всіх, але по одному. Власне, Понюхна ніхто й не кликав, він сам попросився на прийом і тепер, сидячи навпроти Стратона Стратоновича, щиро шкодував про це. Ковбик говорив з ним коротко, як на селекторній перекличці під час передплатної кампанії…

— Так ви мені все ж скажіть, за що вас прозвали Пієм XV?

— Та… через мою безглузду пристрасть…

— І що ж у вас за безглузда пристрасть?

— Та пиво люблю, Стратоне Стратоновичу.

— Гм, а хто ж його не любить? Але я чув, ви не тільки пиво любите, а й горілочку та шампіньйозу!

— Та шампанське я п'ю тільки наступного дня. Відрижка мені від нього подобається. Особливо коли в ніс б'є,— признався Понюхно, аби завоювати прихильність Стратона Стратоновича.

— Відрижка, кажете?! — Ковбик підійшов до вікна. — А від пива у вас відрижка не буває?

— Та не буває!

— А що ще ви любите?

Понюхно насторожився. Почав перебирати в пам'яті різні життєві випадки. Згадав той день, коли заклався із Сідалковський на 15 кухлів пива. «Та вип'ю запросто». — «Не відходячи від прилавка?» — «Та не відходячи…»

Фіндіпошівці всім колективом вийшли до знаменитої кобилятинської бочки «Безрозмірне дно», до якої, як запевняли кобилятинці, було підключено два шланги: один для миття кухлів, а другий буцімто для того, щоби бочка в спеку не розсихалась, бо вона, як і кишеня продавця, не любила порожнечі. Понюхно почав пити. Легко спорожнив десять кухлів. Взяв одинадцятий, дванадцятий. Уже й кобилятинці почали аплодувати. Та на п'ятнадцятому пішла, як він казав, відрижка. Понюхно вливав пиво в горлянку, а воно назад. Фіндіпошівці й кобилятинці дружно почали скандувати: «Пий п'ятнадцятий! Пий п'ятнадцятий!» Саме тоді й народилося прізвисько «Пій XV».

«Невже оте хлоп'яцтво через рік згадав, що цікавиться пивом?» Понюхно допитливо глянув на Стратона Стратоновича.

— Так що ще ви любите, окрім пива й тарані? — Ковбик узяв такий тон, що Понюхно відчував: спина у нього холоне, а поверх одягу проступає сива паморозь.

— Є життя, — неквапно продовжував Стратон Стратонович, — яке скидається на веселу карусель. От як у Сідалковського. А є життя — як повзання по вертикальній скелі. На гору вилізти бажання велике, а даних для цього ні розумових, ні допоміжних нема. Так і у вас, Іраклію Йосиповичу. Ви вже дійшли до того, що навіть не приховуєте своїх намірів. Моє крісло сниться вам і вдень, і вночі. А даних у вас як у керівника — кіт наплакав. Єдине, може, фігура. Але навіть з такими фігурами не завжди до президії запрошують…

— Та я повинен вам заявити…

— Ви заявите опісля, а поки що вам раджу: якщо можете, то краще не пишіть… Ніде й нікому. Це у ваших інтересах… Щоб нам довго не розводити кисіль на прісній воді, скажу так: жар загрібати чужими руками можна, але не завжди вдається. Фокус «Нещадим — Чадюк», як ви знаєте, не пройшов. А оці коридорні розмови: «А воно ж усе правда, Ковбик обдурив Благоуханного…»

— Та це не тільки я один кажу…

— Не тільки ви… Так от, раджу вам першому замовкнути. У стінах «Фіндіпошу» й поза стінами.

— Та мені…

— Одну хвилинку, або, як німці кажуть, айн момент! Я ще не скінчив. Ви ще встигнете висловитись. Не тільки висловитись, а й дещо прокоментувати. Скажімо, ось цю писулу-цидулу… Може, вам захочеться її раптом розірвати? Ми ж і в п'ятдесят років буваємо дітьми. То хочу вас повідомити: оригінал, написаний вашою руцею, в сейфі… А ключ від сейфа у мене вдома. У спальні. Під матрацом. На ланцюжку…

При першому ж погляді на записку серце у Понюхна стислося у дитячий кулачок і кудись провалилося.

— Учений секретар «Фіндіпошу», — все далі і далі снував павутину Стратон Стратонович, — батько кількох офіційних дітей! І оце написати таке дитині?! Я вже мовчу про чоловічу гідність. Судячи з цієї записки, вона у вас або вивітрилась, як фіндіпошівський спирт з балії, або ви взагалі не знаєте, що це таке. Ви теж претендуєте на папаху? Ви, Понюхно, хочете поховати людину, яка ще дихає й мислить. А мислить — отже, живе. І, завважте, тверезо та ясно мислить. Чого не можна сказати про вас. А втім, помиляюсь. Коли ви на шар-мак вип'єте одну-дві склянки «Пшеничної», думаєте тверезо. Тільки тоді ви дивитесь на світ очима чистими й прозорими. І всіх підряд закликаєте, як адвентист сьомого дня, бути одне одному братом і сестрою. Не підкладати один одному свині…

Понюхно підвівся. Він уже, здається, не звертав уваги на жодне Ковбикове слово. Його мозок працював зовсім в іншому напрямку: «Звідки у Стратоновича записка? Невже передала сама Віоріка?»

Він пригадав, як запросив Віоріку до ресторану. Згадав ту безглузду формулу, яку вклав йому в мозок Ховрашкевич: «То я тобі, Іраклію, так скажу. Якщо вона піде з тобою в ресторан, то так само і в ліжко піде. То існує такий неписаний закон. Така нібито мода…»

Віоріка у ресторан пішла. А ось щодо ліжка, то тільки помахала на пероні ручкою й якось двозначно сказала Понюхну: «Па-па!» Це розлютило Іраклія Йосиповича. Він цілу ніч не спав від образи. Гроші, витрачені на Віоріку, не давали йому спокою, образа засліпила розум ученого секретаря, і наступного дня він і написав оту записку: «Віоріко! Я вчора витратив у ресторані ЗО (тридцять) карбованців. Прошу повернути половину». І ще й розписався, дурень старий…

Понюхно почав жадібно гризти нігті. А тим часом до його слуху, ніби крізь прочинене вікно, долітало:

— Для чого я вам показав цю цидулу-писулу? На той випадок, якщо вам закортить ще щось про мене патякнути язиком… Самі ж казали: «Стіни вуха мають». Або захочете порадитися з Нещадимом — Чадюком, тоді одну копію цієї записочки я передам вашій дружині… Сподіваюсь, вона без графолога впізнає ваш почерк…

А другу — голові місцевкому… А ось і він, — побачив на порозі Сідалковського. — Ви, Понюхно, можете йти… Аудієнція, як сказав би Хлівнюк, закінчилася… Сідайте, Сідалковський, хоч тут. Бо там вас навряд посадять за таке приємне діло…

Сідалковський, позіхнувши, сів.

— А що ви вночі робите, Євграфе? — незвично звернувся до нього Ковбик.

— Сплю.

— А я думав, мишей ловите. Замість кота.

— Сплю, — повторив Сідалковський, — але крізь сон про роботу думаю.

— Про яку: першу чи другу? У вас, якщо не помиляюсь, завжди дві роботи. Після першої вам друга робота, здається, тільки сниться. Краще зробіть навпаки.

— Тобто? — підняв брови Сідалковський. — Спати вдома і бачити крізь сон роботу у «Фіндіпоші»?

— Ви її й так бачите крізь сон. Краще б помовчало, коли ото старші говорять… Між іншим, за віком і посадою.

— Я й так останнім часом, як електродинамік без електроструму…

— Цього струму у вас на кількох вистачить… Як у вас справи?

Сідалковський відчув у голосі Стратона Стратоновича батьківські нотки і одразу насторожився: «М'яко стелить, але на оголених пружинах».

— То як у вас справи, питаю?

— Спочатку справи, а потім задоволення…

— Аби ж то так! У вас же навпаки: спочатку задоволення, а тепер справа… Між іншим, у народному суді… Ви хоч були у мадам Карапєт?

— Був.

— І що?

— Любов без взаємності.

— Відмовила?

— Відмовила, — зітхнув Сідалковський.

— Це чи не єдина жінка, яка вам відмовила. Може, не так, Євграфе? — засміявся Ковбик. — Ви хоч знаєте, чого ото вас запрошують на суд?

— Тепер уже знаю. За любов до ближнього.

— Не ближнього, а ближньої! Вам що, мало першого шлюбу?

— Ви ж мене вчили на досягнутому не зупинятися, Стратоне Стратоновичу!

— Дивлячись на чому не зупинятися. Отут вам якраз би слід давно зупинитися. Скільки вам, до речі, років?

— Мене вчора уже питав про це Карло Іванович.

— Карло Іванович чи Клавдій Миколайович? — уточнив Ковбик.

— Карло Іванович, — підтвердив Сідалковський.

— Дивно! Якби Хлівнюк, я б не здивувався… У вас роман з Хлівнюковою ще не закінчився? Що ви на мене так дивитесь? Хочете запитати, чи заради цього я вас сюди запросив? Можу відповісти: і заради цього. Запам'ятайте, Сідалковський, раз і назавжди: кожний роман, навіть найцікавіший, має свій кінець. Залиште Антонію в спокої… Там, де їдять… Ви ж знаєте?

— А я на винос…

— Що на винос? Не будьте циніком, Сідалковський. Досить з вас того, що ви донжуан, альфонс, ловелас, зух, джиґун і… Як ще там вас можна назвати? Коли ви вже залишите в спокої спідниці?.. Вам і цей мій вислів не подобається. І зараз думаєте: неотесаний Ковбик, мужлан…

— Фу! Стратоне Стратоновичу! Ви — і такі слова?

— Ви мені не фукайте. Може, не так?

— У моїй термінології таких слів нема…

— Ви хочете сказати, що це моя парафія?

— Не будемо ламати пер, Стратоне Стратоновичу! Ви ж мене для чогось викликали?

— Не викликав, а запросив. Для чого ви мені цю заяву кинули? Хочете мене переконати, що ви не претендуєте на папаху?

— Я ж вам казав, Стратоне Стратоновичу, — щиро мовив Сідалковський. — Папаха мені не до лиця… А потім, у мене ж вища незакінчена. Навіть на вченого секретаря «Фіндіпошу» не потягну. А тепер шерше ля фам…

— Що ви мені під вухом шершекаєте, — не стримався Стратон Стратонович. — Звідки у вас така манера з'явилася? Всього один раз на якомусь прийомі з іноземцем зустрілися і вже француз. А що б з вами було, Сідалковський, коли б ви, як я, побували в Парижі, Шербурі, Марселі, Льєжі? Воістину: від села втекло, а до міста не добігло, — Ковбик удав, що гнівається, підвівся й відійшов до вікна. — Я його врятувати хочу, а воно мені тут сіло і шершекає… Вапнярський аристократ!

— У мене все попереду, — натякнув на нову роботу Сідалковський.

— Я б вам сказав, що у вас попереду. Та, боюсь, знову скажете: Ковбик — неотесаний тип… Дивіться мені… Стіни вуха мають…

— Ви хотіли сказати, Ховрашкевич…

— Ховрашкевич має язика. Більшого, ніж у вас, — різко обернувся Стратон Стратонович. — Ви хоч пусте мелете… Так, задля красивої фрази, а воно…

— Як це зрозуміти?

— Отак і розумійте. І про мою невихованість прошу більше не патякати, якщо хочете зі мною мирно жити й працювати… Бо так можна й прорипити чергову премію.

— Це сприймати як натяк на фінансову дисципліну чи як аванс?

— Як хочете, так і сприймайте, — Ковбик підійшов до столу і вийняв з папки «До наказу» папірець. — Оце ви заберіть на згадку. Показуватимете онукам, як ви гарно вміли писати заяви. Я не кажу, що грамотно, просто гарно…

— Але вона мені ні до чого…

— Не будьте дурнем, Сідалковський. Вам що, тут погано? Нічого не робите, гуляєте, патякаєте, — він, очевидно, знову згадав Ховрашкевича. — Може, менше, ніж інші… Але ж яка робота! Де б собі таку роботу знайти? — Стратон Стратонович сів. — Я буду відвертим з вами, Євграфе. Ви в дечому вже підміняєте Хлівнюка. Підмініть його краще на посаді…

— Ви мені пропонуєте посаду заступника директора?

— За що я вас люблю, так це за здогадливість…

— Розумному досить…

— Ні, я вже казав: ви таки від скромності не помрете! Сідалковський мовчав, ніби пережовуючи пропозицію Ковбика, щоб потім проковтнути її.

— Захочете — підете вчитися на вечірній. Гортатимете конспекти. Це, звичайно, менш приємно, ніж перебирати спідниці, але колись же треба й вам відпочити…

Сідалковський не реагував ніяк. Те, що запропонував йому Стратон Стратонович, вразило його більше, ніж представлення до нагороди.

— Коли ви подали заяву, я остаточно переконався, що у «Фіндіпоші» ви чи не єдиний, хто не претендує на папаху… Чи я помиляюсь? Ви мені скажіть, Сідалковський, тільки як на духу… Ви теж берете участь у розподілі майбутнього кабінету?

— Як на духу, то не беру. Я цілюсь вище, Стратоне Стратоновичу: знайти місце під сонцем, але при цьому залишитися в тіні.

— На міністра чи президента мітите? — примружив одне око Стратон Стратонович, чого за ним раніше Сідалковський ніколи не помічав.

— Ви ж знаєте мою природжену скромність…

— Ще б пак, хто її не знає!

— Тому я претендую всього-на-всього на дочку. Але донечку короля… Якого б ви думали? Короля бензоколонки.

— А папаха?

— На папаху я не претендую. У мене ж вища незакінчена!

— А коли б вища?.. Тільки не лукавте!

— Ви ж мене знаєте: я як дзеркало — на мені все видно. У мене хоч виправка військова, але папаха мені не йде.

— Я фігурально! — уточнив Ковбик.

— Я теж, — відповів Сідалковський. — Висловлюючись фігурально, у мене в ранці жезл фельдмаршала.

— Не фельд, а просто маршала! — уточнив Ковбик.

— То у вас просто, Стратоне Стратоновичу, а в мене з приставкою.

— Я б вам сказав, що у вас з приставкою… Та не хочеться мені вам передчасно псувати настрій.

— Мені це розцінювати як мої досягнення чи недоліки?

— Ви це розцінюйте, як вам вигідно, а суд розцінить, як вигідно державі, потерпілим! На те він і народний суд!..

Сідалковський поморщився, ризикуючи своїм зразковим обличчям. Ковбик затягнувся і випустив дим кільцями.

— А все-таки, Євграфе, куди ви оце збираєтесь?

— Ту-ди! — ткнув пальцем у стелю Сідалковський. — Нагору!…

— Нагору чи в гори? Якщо справді нагору, то за рахунок чого? Не поділитесь досвідом? У вас же за плечима нічого нема! Що ви можете? На що ви здатні? На патякання? Але ж його ніде не застосуєш! Чи не так? — Стратон Стратонович перейшов з окличних на запитальні речення.

Сідалковський мовчав. А Стратону Стратоновичу страшенно кортіло дізнатися, чого подав заяву Сідалковський. Адже це перший випадок у його керівному житті, коли з «Фіндіпошу» йшли добровільно.

— Якщо ви справді в гори зібралися, Сідалковський, то нічого не вийде. Драпьож по неозорих просторах нашої країни не відбудеться…

— Я нікуди не збираюся тікати.

— Ви мені не напускайте в очі туману, я ці фокуси знаю… Скільки тепер таких, як ви, після солодких і незабутніх ночей альпіністами по скелях лазять, аби тільки не платити аліментів. Відбудеться суд, а тоді з богом, Парасю… Же ву прі! Як треба, то й ми по-французьки можемо… А поки що подумайте, Сідалковський, над моєю пропозицією. Де ви ще таку роботу знайдете?

— Спасибі, Стратоне Стратоновичу. Я виходжу з вашого кабінету і вперше відчуваю себе людиною.

— Хіба ви перший? — не вловив іронії Стратон Стратонович. — А яка мені за це дяка? Розмахують заявами, як прапорцями…


Загрузка...