— Люба моя! — мовив Сідалковський, тепер уже маючи повне право називати так Ядвігу Капітульську.
— Мій коханий, — підтвердила вона і міцно обвила його шию, ніби даючи зрозуміти: «Тепер ти від мене не викрутишся!» — Ти чимось схвильований? Ти себе поводиш так, ніби привів додому коханку, а не свою, вже можна сказати, дружину! Що тебе хвилює, мій коханий?
— Я ще не вірю в своє щастя, — збрехав, не моргнувши, Сідалковський.
А насправді, якщо чесно, він таки боявся: а що, коли раптом повернеться Айстра, хоча в записці й запевнила його, що пішла назавжди, чи стукне в голову завітати Антонії, хоча під час останньої зустрічі він їй дав чітко зрозуміти, що кохання, по суті, це метеор — різко спалахує, але й так само різко гасне… «Антоніє, між нами все. Я з вами не можу одружитися. Боюсь, ваш чоловік не переживе цього вдару з флангу. Я не хочу брати гріх на душу…» — «Який ти став віруючий», — уколола вона. — «Роки йдуть, все міняється…»—Хотів додати: «І смаки також», але передумав. Не варто її ображати. Антонія завжди була ніжна з ним, особливо після коньяку і кави по-сідалковськи.
«Дивовижний ми народ, — думав про себе Сідалковський. — Спочатку мріємо про жінку, добиваємось її, а тоді, після першого ж розчарування, — в кущі. Жінки ж навпаки: спочатку комизяться, як сказав би Ковбик, потім маніжаться, а тоді так звикають, що хоч плач, хоч вішайся, а вони бачать єдиний фінал — одружуватись. Спочатку важко завоювати, потім важко розлучитись. Світ зітканий з протиріч…» А ще ж зовсім, здається, недавно він, не соромлячись своєї брехні, казав їй: «Антоніє, мої ночі без вас — як ночі поета без натхнення: бажання є, а Муза не приходить…» — «Так за чим же затримка? — дивувалася вона. — За мною чи за вами?» — «За вами, Антоніє, за вами… Ваша згода — і я піду за вами хоч на околицю Оболоні пішки…» — «Для чого ж так далеко, Євграфе? Ви ж, знаю, живете в центрі…» — «Розумному досить…»
Та сьогодні його бентежила не Антонія і навіть не Айстра, а повістка до суду. Саме сьогодні, коли він, щасливий, подав разом із Ядвігою Капітульською заяву до загсу і влаштував з цього приводу в себе вдома (перед цим сховавши усі стільці) маленький а ля фуршет. «Відвідини прийому далися взнаки», — пишався подумки Сідалковський. Але в цей час листоноша принесла другу повістку: його викликали негайно ознайомитися з новою заявою позивачки, щоб, можливо, розв'язати всі питання без суду.
— Без суду й слідства, — ляпнув перше, що потрапило на язик, Сідалковський і попрямував до гостей-свідків: Жереха та Грака.
Перший пообіцяв бути свідком під час розпису Сідалковського з Капітульською, але за умови, що він і в майбутньому буде їхнім «хрещеним батьком». Другий — свідком на суді, і теж за умови, якщо Ядвіга стане його кумою. «Грак, вона зависока для вас». — «Нічого, доктор, — підморгнув Євмен Миколайович. — Ти ж сам казав: високі чоловіки люблять маленьких жінок, маленькі — високих. А в мене ж усе-таки практика. Зося теж висока…»
Грак був напідпитку, стояв гордо й незалежно, мов півень, що спостерігає за своїми курочками.
— Слухайте, Грак, звідки у вас оця катонівська поза? Ви ж, здається, народилися на околиці старої Борщагівки…
— Але ж не у Вапнярці, доктор!
— Прошу пардону, Грак, через Вапнярку майже всі поїзди ходять. Навіть ті, що йдуть на Варшаву.
Ядвіга мило і вдячно посміхнулась до Сідалковського.
— Мені пора, дітки, — цілуючи ручку Ядвізі, мовив Жерех.
— Мені теж, — додав Грак, згадавши, що Веніамін Олександрович на автомашині.— Ви ж мене підвезете, доктор? Пробачте, Веніаміне Олександровичу…
— А куди ж я подінусь…
На душі у Сідалковського знову стало порожньо. Ядвіга присіла поруч нього, почала куйовдити йому зачіску, чого він, до речі, страшенно не любив. Але першого дня вирішив потерпіти.
— Ви моя Беатріче, — шепотів їй на вушко Сідалковський, все ще не вірячи в своє щастя. Здавалося, що то тимчасово, щось таки має трапитися — тоді все полетить шкереберть: і Ліссабон, і Ліверпуль, і Монте-Карло з Ніццою…
Проте не минуло й п'яти хвилин, як у ньому, ніби на замовлення, заграли любовні почуття. Він знав: досить увімкнути внутрішні важельки — і в нього очі загоряться бажанням пристрасті, а руки стануть такі ніжні й лагідні, що в їх обійми неодмінно потрапить навіть та, яка ніколи його не кохала. Відчувши в собі раптовий напад любові до Ядвіги Капітульської, він вирішив, що для цього не обов'язково проходити місячний випробувальний строк.
— Я подобаюся тобі? — запитала вона.
Сідалковський глянув на неї, на її стан, гарні очі і сказав:
— Я такий щасливий, аж не віриться, що тримаю в обіймах саме вас, Ядвіго, а не когось іншого… скажімо, синього птаха мого щастя…
— Поцілуй мене, мій коханку!
Сідалковському не дуже сподобалося останнє слово, але й тут він вирішив стриматися.
— Чого ти мовчиш?
— Від повені почуттів, люба, — мовив він. — Ви настільки заполонили мою душу, що словам стало тісно… — І додав подумки: «А рухам просторо».
— Я, мабуть, негарна? — запитала вона, коли відчула, що одяг інколи — надто обтяжлива й непотрібна річ.
Він поволі опустився додолу, тобто став перед нею на коліна. Євграф був певний, що всім жінкам світу в такі урочисті хвилини кажуть майже одні й ті ж слова. Принаймні повинні казати. Оком досвідченого практика оцінивши всі її принади, знайшов за потрібне сказати їй високопоетичне:
— Ви — моє сонечко! Єдине сонечко, яке віднині світитиме й зігріватиме тільки мене.
Вона йому ще щось говорила, але, здається, по-польськи, бо він не все розумів. Але ж у такі хвилини навіть найкращий перекладач — третій зайвий, то Євграф намагався не вникати в зміст її слів, натомість детально вивчаючи її одяг оком спеціаліста вузького профілю. Ядвіга продовжувала щось говорити, а він забув геть про все, навіть про нову повістку на суд…
Досягши мети, Євграф заплющив очі, демонструючи свою сором'язливість, — і раптом побачив Айстру в голубенькому нічному костюмчику. «Граф, — благально простягала вона руки. — Прийди до мене. Прийди і скажи, хто з нас винен в усьому: ти чи я? Чи, може, ми обоє, граф?» Він хутко розплющив очі, аби пересвідчитися, чи немає Айстри на порозі: зараз її візит був би не зовсім доречним…
— Ти зовсім не слухаєш мене, — образилася Ядвіга.
— Я сповнений почуттів до вас, Ядзю! — відповідали завченими гарячими фразами уста Сідалковського, а мозок його лишався прозорий і тверезий, як Стратон Стратонович після першої чарки.
«Що ви з мене алкаша робите, Сідалковський?» — почув він у вухах голос Ковбика і про всяк випадок, щоб не заговорити з ним, припав до оголеного плеча Ядвіги, все ще демонструючи свою сором'язливість. Це їй страшенно сподобалося, і вона по-материнськи погладила його по голівці:
— Мій маленький хлопчику…
Євграфова фізіономія раптом скривилася, і на ній, як у дзеркалі, відбилися одночасно печаль, тривога, страх перед завтрашнім днем. Знову промовчав, бо події останніх днів майже повністю витіснили його традиційні жарти й фрази на задній план. Освіжився ковтком холодного чаю, проте, хоч і відчув певний приплив сил, не міг сказати, що в нього відкрилося друге дихання…
— Я піду, Євграфе, — мовила Ядвіга таким тоном, ніби хотіла сказати: «Заберу заяву. Ми її, здається, подали передчасно».
Він не на жарт злякався і цілком серйозно запитав:
— Я можу поцікавитися на правах майже твого чоловіка: куди, моя люба?
— Звичайно, мій коханий, — задовольнила вона його прохання. — До праці…
Сідалковський по-своєму зрозумів її слова і приготувався до старту на другу дистанцію. Та Ядвіга зупинила його жестом руки, мов стрілкою закритого семафора.
— Ти мене неправильно зрозумів, — похитала головою, більше не застосовуючи до його імені ні пестливих суфіксів, ні м'яких, як подушка Сідалковського, епітетів.
— Ядзю! — благально заглянув їй у вічі, даючи зрозуміти, що зовсім не розчарувався в ній, навпаки — все це йому дуже сподобалося, як виступ улюбленого артиста, котрого хочеться викликати на «біс».
— У нас обох ще є час подумати! — слова її нагадували крижані струмені холодного душу.
— Але я ж не вдруге замужем! Може, я щось неправильно роблю?
— Я, як ти збагнув, теж, — поставила вона його до відома. — Ти розчарований?
— Ядзю, як ти можеш?
Обоє замовкли, кожен ніби занурився аж на дно своєї душі. На їхніх обличчях застиг такий вираз, як у Михайла Ховрашкевича в хвилини всесвітньої скорботи: ідея є, а відкриття немає…
— Тебе щось турбує?
— Ти ще мені не дружина і… і я не знаю, як далі поводитись, — сказав він майже щиро, і ці слова прозвучали ніби натяком: «От після одруження — то інша справа».
Вона засміялася:
— Ти тепер зовсім не такий, яким я тебе перший раз побачила…
«Я думаю, — хотілося сказати йому. — Ти зараз теж не така. Бо роздягнена».
— Я тебе трохи починаю розуміти, мій графе! Тепер я казатиму на тебе тільки так: мій графе!
— Це мені найбільше подобається, Ядзю, — щиро, чи не вперше за весь день, сказав він.
— Тобі правда так подобається, мій графе?
— Правда, Ядзю, правда!
— Ти вродливий, мій графе! Тебе, певно, багато дівчат кохало?
Сідалковський чекав цього запитання, але не думав, що воно виникне ще до того, як до їхніх паспортів поставлять штамп.
— Але я не буду надокучлива. Чоловіки ж не люблять, коли їх постійно допитують. Правда, мій графе?
— Абсолютна правда, — відповів він їй, хоч знав, що кожен з них має на увазі щось своє.
— Я тебе не буду допитувати. У тебе можуть бути свої маленькі таємниці. У мене ж таємниць від тебе не буде. Ніколи не буде, якщо ти мене по-справжньому кохатимеш… Я тебе просто замучу своїм коханням!.. Я ніколи не думала, що ти такий сором'язливий, мій графе… Від цього ти багато втрачав ув очах жінок.
«Що вона меле? — витріщився на неї Сідалковський. — Це моя чи не єдина позитивна риса, а вона і її зарахувала до недоліків. Що ж виходить? Я повноцінний чоловік, оскільки у мене немає жодних відхилень від норми?» Він почав так лупати на неї очима, ніби хотів довести, що в нього є ще одна аналогічна риса: глупота. Однак Ядвіга нічого не помітила. Та й не могла, бо її очі в цей час були закриті, чого не можна було сказати про губи… «Вона таки гарно цілується, пшияцюлка!» — подумки відзначив Сідалковський.
— Ти щасливий зі мною? — передихнула вона, надаючи можливість і йому перевести дух.
— Невимовно щасливий! Я ще ніколи таким щасливим не був! Поїхати б звідси, — вирішив він скористатися нагодою і внести ділову пропозицію, — я з тобою ще щасливішим був би, ніж…
— Ніж з ким? Я злюка, правда, мій графе? Я ж обіцяла ніколи не задавати тобі ніяких запитань. Ти не звертай на них уваги. Я буду сама себе запитувати і сама собі відповідати. Правда, це для тебе чудово буде? Коханий мій! Мені з тобою так приємно. Але мені ж треба бігти. Я повинна оформляти документи на виїзд… А потім я ж повинна сказати, що я виходжу заміж за графа Сідалковського… Дома мені всі дівчата позаздрять. Ти б там усім без винятку сподобався…
Як тільки прибрали зі столу чайний сервіз, тверезі очі Капітульської зовсім по-іншому глянули на кімнату Сідалковського та її господаря: так, ніби білозуба тітонька з Палацу щастя уже скріпила їхню заяву печаткою.
Ядвіга підійшла до дзеркала, почала поспішно одягатися.
— Люба моя, я весь час сумуватиму за вами! — У його голосі замість смутку проривалася радість. — Якщо ви завтра не прийдете до мене, то я викреслю цей день із свого життя або піду ще далі — саме життя викреслю цього дня…
— Ви стаєте самі собою, мій графе! Вас, мабуть, радує те, що я залишаю вас самого! Але не дуже радійте, мій графе, я ж ненадовго.
— Ядзю! Після таких слів до мене знову повертається тверезість. Ви ж знаєте, я просто боюсь втратити вас, як бідняк боїться загубити грошовий поліс, що несподівано дістався йому від багатого дядечка…
— Але я небагата, мій графе!
— Не прибіднюйтесь, Ядзю. Вашого багатства на нас двох вистачить, — подаючи їй кожушок, шепотів він на вухо. — Багатства вашої душі!
— Гаразд, — шукала вона в дзеркалі його очі.— Але на одне питання ти мені можеш відповісти? У тебе якась неприємність? Людина, яка стає твоїм другом, та ще й таким близьким, починає все відчувати. Майже все. Мені твоя тривога теж передалася… Ти чомусь хочеш якнайскоріше випровадити мене з дому… — І раптом ні з того ні з сього додала: — Ти любиш дітей? У нас із тобою буде багато-багато дітей. Усі такі Євграфчики, як ти. Маленькі-маленькі…
Сідалковському нічого не залишалося, як освіжитися ще одним ковтком холодного чаю. На язиці вперто вертілося: він їх, безперечно, любить, але тільки у двох випадках — коли вони не його і коли їх ніхто передчасно йому не приписує.
— Ти не відповів на жодне з моїх питань…
— Їх було так багато, що я досі, Ядзю, не можу визначити, яке з них головне, а яке другорядне.
— А якщо серйозно?
— Мене совість мучить… Ось уже другий, рік, Ядзю, як я не був на могилі своєї матері… Я зовсім забув про матір!..
— Мій коханий! Ти ж сам казав, що всі поїзди їдуть через Вапнярку… Ми поїдемо з тобою у Вапнярку ще до того, як зберемось у Варшаву!
— Ядзю, люба моя, — почувши слово «Варшава», обняв її Сідалковський ще міцніше. — Ти не уявляєш, як я мрію про цю поїздку — поїздку разом з тобою!.. Але нам треба зробити це якнайшвидше… Може, ми зможемо завтра розписатися?.. Ну, післязавтра, Ядзю?
— Для чого поспішати, мій графе? А якщо ми набриднемо один одному?
— Не набриднемо. Я тебе завжди кохатиму, аби лише ти…
— Я тебе теж кохатиму, якщо ти будеш щирий зі мною…
— Може, через ваше консульство? — навіть не слухаючи її, вів далі він. — Може, через Веніаміна Олександровича?…
— Ні, мій графе. Я цього швидкісного методу трохи не розумію. Для чого, щоб поїхати провідати твою матір…
— Але ж там запитають: «Євграфе, це твоя дружина?»
— Ти відповіси: «Так. Прошу познайомтесь: пані Капітульська!» Чи тебе й тут треба вчити?
— Але то означає брехати?
— То чому? Я й справді пані Капітульська…
— Розумному досить, — мовив Сідалковський.
— Можеш сказати: то моя наречена. Ти зовсім став, як волога курка…
— Мокра, — уточнив Сідалковський.
— Пардон, мокра… Нам не треба нікуди поспішати, мій коханий. Тепер ми будемо завжди разом. А для цього треба, щоб час ішов повільно-повільно. Бо якщо люди дуже щасливі, то життя минає, як один день. Чи не так, мій коханий?
— Життя зіткане з протиріч, — погодився він, тоскно виглядаючи у вікно таксі, яке спіймав одразу за рогом свого будинку.
Виходячи з автомашини, Ядзя щось вклала йому до кишені й поцілувала в щічку. Євграф, відчувши в пальцях чималеньку купюру, глянув на неї з болем і тугою в очах. Він ще довго так дивився б, якби не згадав, що в таксі час — це гроші. Швидко поцілував їй ручку і почав повільно повертати голову з таким розрахунком, щоб якомога довше не випадати з поля її зору, бо твердо знав, що такий прощальний погляд, як і ніжні слова, найбільше подобаються жінкам, котрі свято вірять, що їхній обранець жити без них не може…
— Куди далі? — нагадав таксист про себе, а також про те, що, окрім лірично-поетичних поглядів, на світі існує ще й буденна проза, яка вимагає грошей і плану.
— На Відрадний, у нарсуд! — зітхнув Сідалковський.
— Нарсуд так нарсуд! Наше діло маленьке. Крути «баранку» та план виконуй. А хто й чого їде в нарсуд чи в прокуратуру — це нас, таксистів, не цікавить.
Сідалковський відчував, що таксистові дуже хочеться поговорити. Але він не заводився, як автомобіль без акумулятора. Сидів мовчки, дивився крадькома на лічильник і думав про одне: якби вибило два карбованці з копійками. Дав би троячку — і будь здоровий. А якщо понад три, доведеться давати п'ятірку. На щастя, на лічильнику вискочило два карбованці дев'яносто дві копійки. Сідалковський кинув таксисту троячку і своє звичне:
— Здачі не треба!
— Яка здача? Вісім копійок! Було б за що рота розкривати… А ще з дамою їздить!
— То не дама, шановний, — голосом Бубона заговорив Сідалковський. — То дружина.
— Мабуть, друга, коли гроші дає…— Таксист люто хряснув дверима, які Сідалковський не зачинив як слід, і натис на газ.
Судовий виконавець на якусь частку секунди підвів голову, глянув на Сідалковського і тут же, ніби не виявивши нічого цікавого для себе, опустив її в свої папери.
— Прізвище!
— Чиє? — запитав Сідалковський, бо його прізвище стояло на повістці.
— Не моє ж! — знову на мить підвів голову виконавець, ніби йому важко було тримати її рівно.
— Мабуть, і не моє,— знизав плечима Сідалковський.
— Саме ваше!
— Сідалковський. А що, в повістці нерозбірливо записано?
— У повістці розбірливо, навіть дуже! Але з повісткою міг прийти і посторонній, скажімо, двірник, і заявити, що знайшов її на вулиці.
«Невже я схожий на двірника? — вражено подумав Сідалковський. — Кожушок, вельветовий костюм, чеський галстук. А втім, тепер і двірники так одягаються. Влаштовуються в двірники, аби лиш прописка й квартира в столиці».
— Ім'я?
— Євграф, — вимовив він так тихо, що якби хтось поруч стояв як свідок, то не зміг би підтвердити, що саме він це сказав.
— Паспорт є?
— Же ву прі!
Виконавець знову підвів голову. Цього разу на його обличчі з'явився вираз здивування.
— Тут вам не Франція. А хутір Відрадний, між іншим, не Монпарнас.
— Я знаю.
— Знаєте, то розмовляйте зі мною конкретно. Ніяких відхилень…
— Лягаю на курс! — випалив Сідалковський.
Виконавець опустив на стіл картотеку, підпер для чогось двома кулачками малесеньке підборіддя і, не спускаючи з Сідалковського очей, запитав:
— Оце сядемо й будемо розмовляти? Чи будемо працювати?
— Працювати, — трохи поспішно і навіть насторожено відповів Сідалковський, бо в цьому дідусеві було щось колюче й загрозливе.
— Ось заява позивачки. Он там стіл. Сідайте і знайомтесь.
Поки Сідалковський вивчав заяву, невеличкий на зріст виконавець ще раз допитливо зміряв його фігуру, потім для чогось обійшов навколо нього, ніби заворожив, і, зупинившись за спиною, що Сідалковському не дуже сподобалося, немов вистрелив під вухом:
— Ви проходите по статті 140-й цивільного кодексу!
— Це краще, ніж кримінальний?
— Краще, але довше!
— Не зрозумів, — щиро відповів Сідалковський.
— Установлять батьківство, припаяють аліменти, дружина попиляє років вісімнадцять, тоді зрозумієте…
Сідалковський уже не слухав його. Він читав заяву, і йому ставало моторошно. Усього чекав від Ії, але такого… Обличчя його вкрилося по-справжньому червоними плямами, бо кожний факт, викладений у її заяві, говорив: позаду трясовина — відступати нікуди. «Заява… Заява… — крутилося на думці.— Одна в загсі, друга в нарсуді. Життя зіткане з протиріч. Ось тобі й нова робота! Ось тобі й Вапнярка, ось тобі й Варшава… Та вони що, збожеволіли, оті Карапєт? То через оголошення чоловіків шукають, то через суди… Їх самих судити треба!»
— Що не ясно — питайте! — знову випалив під вухом дідок, помітивши, що Сідалковський надовго затримався на одній із сторінок, їх було аж дванадцять.
— Що означає ця стаття?
— Установлення батьківства. Юридично говориться так…
— Не треба, — попросив Сідалковський, помітивши, що до зали зайшли дві жінки.
Виконавця це, очевидно, розгнівило.
— Дітей на стороні народжувати вмієте, час для цього є. А от щоб з кодексом познайомитися, повивчати його статті, то часу нема! — випалив він і сухо повідомив: — Суд — п'ятнадцятого числа. — І одразу переключився на жінок: — Що у вас?
— Це краще, ніж тринадцятого, — мовив Сідалковський, підняв шапку над головою і випалив. — Аріведерчі!
— Будьте здорові! — побажав дідок. — П'ятнадцятого зустрінемось.
На душі стало порожньо й тоскно. «Ніби сто котів там гарцювало», — згадав він Ковбика. Тут було не до жартів. Суд — це та установа, де навіть свідки рідко жартують, бо суддя попереджає їх статтею, що, як і дружина, вимагає правди і тільки правди!
Сідалковський вийшов на вулицю. Зупинився, розмірковуючи, куди ж іти. Сніг лежав, як нерозмішаний цукор у склянці: вода випита, а цукор тільки намок. З неба сіялася мжичка: чи то сніг, чи то дощ. Було вогко й незатишно. Спішити нікуди, додому ж не хотілося. Увечері, правда, обіцяла зателефонувати Ядзя, але про що говорити з нею…
Сідалковський плюнув в урну і почвалав до зупинки швидкісного трамвая. Трамвай ходив, як і звичайний, тільки за назву «швидкісний» у ньому брали ще дві зайві копійки…