Претенденти на папаху

РОЗДІЛ VII,

Блискуча посмішка, як у молодиків на вітринах столичних перукарень (що постійно адресувалася тільки секретаркам установ та організацій і завжди слугувала Сідалковському за найкращу перепустку до кабінету начальства), цього разу спрацювала так само, як безвідкатна гармата. При вході до приміщення, де відбувався прийом, швейцар йому чемно вклонився і навіть не поцікавився візиткою-запрошенням.

По сходах, устелених справжнім килимом-доріжкою, Євграф піднімався з гордо піднятою головою, як персона грата, кандидатура якої не викликала ні в кого заперечень щодо її акредитації на цій території.

У великій залі, аж десь під круглою люстрою, зависла тимчасова тиша.

— Граф Сідалковський! — з іронією оголосив сам Осмоловський, помітивши давнього знайомого й на хвильку забувши про помпезну урочистість і прийом.

Сідалковський галантно вклонився, як це роблять актори в кращих фільмах, і одразу ж увійшов у роль, з якої майже ніколи не виходив. Осмоловський, щиро посміхаючись у свої пухнасті й руді, як у кота, вуса, підійшов до Євграфа і по-дружньому поплескав по плечу.

— Вітам вас, граф! Вітам! А де, пшепрашам, Стратон Стратонович, отой кумедний чолов'яга?

— Схрещує,— відповів, посміхаючись, Сідалковський. — Але цього разу шапку з папахою. Бо вважає, що вище папахи тільки небо і…

— О, ви, як завжди, є оригінал! Чи, як ви кажете, копія, яку не відрізниш від оригіналу, — ламаною українською мовою заговорив Осмоловський.

Сідалковський йому вдячно посміхнувся: таки, бач, не забув фрази, кинутої мимохідь під час першого знайомства.

— Пшепрашам, роздягайтесь. Почувайте себе, як тоді в купе. Ви мій гість, я вам дуже радий!

Не встиг Сідалковський йому щось відповісти, як немолодий чоловік, очевидно, хтось із обслуговуючого персоналу, взяв його елегантний голландський кожушок та ондатрову шапку, куплені Ією на товчку, і відніс у гардероб.

Позаду Сідалковського, відбиваючись у великому, на всю стіну, дзеркалі, сновигали туди-сюди чорні й сірі костюми. Але сьогодні вони чомусь видалися Євграфові чорними фраками. Серед них лише один знаменитий український поет, прізвище якого Сідалковський забув, хоч добре знав його в обличчя з телеекрана, мав чорний, як оксамит, піджак, та й то ніби знятий з плечей старшого брата, який висів на ньому, як на молодшому. Фраки, заклавши руки за спини, ходили поважно й чинно, наче добрі пінгвіни на вичовганій до блиску кризі. Між ними білими та рожевими букетами цвіли і духмяніли довгі бальні сукні жінок.

Сідалковський був у своєму вельветовому костюмі англійської фірми «Лейвіс». «Вельветовий хлопчик», — підморгнув дзеркалу він і згадав, що саме так його прозвала Антонія — дружина Клавдія Миколайовича Хлівнюка, колишня перша красуня Кобилятина-Турбінного.

Перед його очима пропливла ця вродлива жінка з такими пишними формами, як у паски, випеченої райспоживспілківською пекарнею на Великдень. Чомусь згадалося перше побачення з нею на пероні Кобилятина-Турбінного…

— Ніщо так не зближує людей, як переповнений перон і відсутність електрички, — підійшов до неї Сідалковський. — А особливо тісні двері й переповнене купе… Ви когось чекаєте? — уточнив діловито.

Вона, як здалося Сідалковському, вивчаюче й водночас безцеремонно зміряла його своїм удавано байдужим поглядом, що падав з її великих, сірих, з інтригуючою поволокою очей, різко, майже зле відповіла:

— Нікого!

— До цього моменту, — самовпевненно відповів він. І тут же, щоб не ускладнювати ситуації, похапцем додав: — Я розумію, електрички. Я її теж чекаю…

— Уявіть собі, а я — чоловіка! — кинула незнайомка, але очей від нього не відвела.

— Рідного, як брата?!

— Уявіть собі!

— Хто ж на пероні чекає рідного чоловіка? Рідних чоловіків чекають біля пульту на кухні. Чи ви саме той рідкісний виняток, який у нашій природі вже не трапляється?

— Уявіть собі, трапляється!

— Дисонанс, як сказав би мій колега по роботі Клавдій Миколайович Хлівнюк.

Жінка раптом різко повернулася до нього усім своїм контрастно-рельєфним корпусом, розширила й без того округлі великі очі, ледь облямовані імпортною фарбою й тінями, і спалахнула, як червоне око семафора.

— Ви що, за мною слідкуєте?

— Уявіть собі,— наслідуючи її, довірливо посміхнувся Сідалковський. — І вже давно.

— Вас Клавдій Миколайович підіслав?

— Са депан! — звів вище брови Сідалковський. — Клавдій Миколайович?! Ви знаєте Клавдія Миколайовича?

— Уявіть собі, я його дружина.

— Ан флягран далі! — мовив Сідалковський, звертаючись до голубого неба. — А ви уявіть собі, що я його співробітник. Ви помітили? Я кажу «співробітник» і не підкреслюю слово «товариш»…

— Отже, ви все знаєте?..

— Не все, але про дещо здогадуюсь. Наприклад, про те, що ви найкраща жінка Кобилятина-Турбінного.

— Ви усім такі компліменти кажете?

— Фасон де парле. У мене така манера, але я цим не зловживаю, як ваш чоловік…

— Я відчуваю, ви не любите мого чоловіка? Тільки щиро…

— Якщо щиро, то не люблю. Але про вас… Про вас я цього сказати не можу…

Хлівнюкова дружина нервово оглянулась, пересвідчилась, що об'єкт її чекання ще десь за горизонтом, і вже трохи м'якше промовила:

— Я на пероні не знайомлюсь.

— І даремно. Уся Європа вже перейшла на перон. Ви відстаєте від моди. З модою, як і з чоловіками, треба завжди йти в ногу. Тим більше, такій милій жінці з такими прекрасними формами, заради яких я, не задумуючись, пішов би на дуель, якби їх сто років тому не відмінили.

— Ви багато говорите. Це вам шкодить!

— Розумному досить, я все зрозумів. Я закруглююсь, як сказав мій колега Понюхно, вливаючи в себе п'ятнадцятий кухоль пива. Але якщо ви прийшли сьогодні попрощатись з каскадером Клавдія Миколайовича, то без вагань зробіть це і пам'ятайте, що у вас є такий надійний резерв, як я, Сідалковський.

— Ви Сідалковський?! — перепитала вона, ніби перед нею стояв не звичайний фіндіпошівець, а наймодніший співак сучасної естради.

— Уявіть собі,— продовжуючи наслідувати її, посміхнувся він. — Отже, до завтра. На цьому самому місці. Оревуар!

— За кого ви мене маєте?! — ледь чутно сказала вона, помітивши, що на них почали звертати увагу пасажири.

— За жінку, — нахилившись над її маленьким вушком з бірюзовою сережкою, тихо прошепотів він. — За найкращу жінку, яку до цього часу мені довелося зустрічати.

Сідалковський кивнув головою, стрибнув на підніжку електрички і ледь помітно помахав рукою. Точніше, самими лише пальцями, бо до Антонії уже підходив якийсь здоровило. Антонія зрозуміла делікатний жест Сідалковського і вдячно, багатообіцяюче посміхнулася. Євграф розправив плечі, повагом попрямував у вагон. Фортеця ще не впала, але облога вже почалася. Перефразувавши Хлівнюкову сентенцію («Кохання — це добре, а вірність краще»), сказав сам до себе: «Вірність — це добре, а кохання з чужою жінкою ще краще. Хлівнюк амікус, але ж вона мені мила…»

Сідалковський підійшов поближче до дзеркала, щоб підправити свою зачіску, тимчасово порушену ондатровою шапкою. Він робив це так майстерно і обережно, ніби під його руками була не власна голова, а коштовна реліквія. Євграф милувався собою, а згадував Антонію…

Наступного дня він ще здалеку побачив її у фіолетовому промінні призахідного сонця. Жінка нервово міряла перон і поглядала на годинник. Часу мала обмаль, як на курорті, потрібно було поспішати.

«Час обмежений, а бажання безмежні», — подумав про неї Сідалковський, а вголос сказав:

— Ніщо так не зближує людей, як кожна наступна зустріч. Чи не так? Вашу ручку, мадам. — Сідалковський артистично взяв кінчики її коротких, пухкеньких, щедро полакованих пальчиків і підніс до своїх, як він казав, панбархатних губ. — Ваш Сідалковський біля ваших ніг! Звати Євграф!

— Антонія! — мило посміхнулася вона, не спускаючи з нього (принаймні Сідалковський у цьому вже був упевнений) закоханих очей. — Так от який ви!

— Ви розчаровані?

Вона заперечливо похитала головою.

— Чоловік мені багато цікавого про вас розказував.

— І все погане?!

— Я сказала: ці-ка-во-го-о!

Підійшла електричка. Сідалковський, м'яко і знову ж таки красиво підтримуючи її за лікоть, підсадив на східці. Антонія не пручалась і не цікавилась, куди вони їдуть. Відчувалося, що їй якнайшвидше хотілося залишити цей знайомий до найменшої щербинки кобилятинський перон…

Того дня вони відвідали кафе «Хрещатий Яр», і того ж вечора, коли Хлівнюк чергував у «Фіндіпоші», Антонія поїхала до Сідалковського. Вони пили болгарський коньяк «Злачен котва»., який Сідалковський любив за гарно намальований морський якір. Потім він цідив їй ще й «Пліску», але з французької пляшки з етикеткою «Наполеон». Антонія довірливо смакувала, не спускаючи своїх допитливих волооких очей з Сідалковського. Він відповідав їй взаємністю, сипав компліментами, годував її лимонними дольками, вправно обгортаючи їх тоненькими шматочками голландського сиру. Запивали кавою по-європейськи, а закушували поцілунками. Антонія час від часу пригублювала коньяк і запевняла Сідалковського, що вона від того стає тверезішою, ніж тоді, коли взагалі буває тверезою.

— Ви створені не для Хлівнюка, Антоніє,— вбивав він кілочки в її голову і відчував, що вони глибоко заходять їй у серце. — Ви створені тільки для двох осіб у цьому убогому світі…

— Для кого ж, мій вельветовий хлопчику? — Антонія була на кілька років старша за Сідалковського і, очевидно, мала усі підстави на таке звертання, хоча паспорта йому не показувала.

— Для молодого бога і для мене. Але бог на небі, а я вже майже на тахті… Користуйтесь тим, що зручніше, швидше і ближче, як закликають реклами Аерофлоту…

— Де ти був раніше, мій вельветовий хлопчику, хоча б років сім тому?

— У Вапнярці! Це на кордоні між Томашполем і Крижополем, — простяг він до неї руки і обійняв за податливі плечі…— Коли у Європу в'їжджаєш, то це одразу наліво…

Вона встромила цигарку прямо в склянку з коньяком і, граючись лимонною долькою по його губах, щось тихо шепотіла, але з усіх її слів Сідалковський чув тільки «мій вельветовий хлопчику», до решти він уже давно не прислухався. Ніжно пригорнув її до себе, професійно обняв за стан і, не даючи їй опам'ятатися, говорив у темпі гарячі й безкоштовні слова, що їх казали всі коханці світу в усі віки всіма існуючими й неіснуючими мовами. Вона не пручалась. Тільки важко дихала на нього запахом «Золотого руна», лимонними дольками і ще чимось близьким і знайомим Сідалковському. Він від того п'янів і казав: «Розум бере антракт, завіса опускається, серце розпочинає виставу».

— Як ти красиво говориш, мій вельветовий хлопчику, — ловила губами повітря Антонія. — Мене так ще не голубив ніхто, мій вельветовий…

— Костюм! — вмощуючись зручніше, мовив Сідалковський. — Костюм вельветовий! А хлопчик, як завжди, натуральний! На сто відсотків, як казали в епоху вовни і домотканого полотна.

— Сідалковський, — шепотіла вона, — Сідалковський… Боже, який ти милий і який ти наївний! Який ти старомодний і який ти ще хлопчик…

Антонія на очах п'яніла. Сідалковському завжди не подобалося, коли жінки перебирали міру. Але він пам'ятав і улюблену поговірку Кнюха: «П'яна жінка собі не хазяйка»…

— Який ти наївний і який ти ще хлопчик. Вельветовий хлопчик…

— Ма шер! — поплескував її легенько по розпашілих щоках і цілував у напрочуд маленькі і гарні вушка. — Ви поспішаєте з висновками. Це слід казати де-факто, а не де-юре, а по-нашому — після завершеного…

Покінчивши із зачіскою, Сідалковський відступив назад, щоб оглянути себе всього: від черевиків до голови. І раптом відчув, що його вельветову спину пропікає чийсь гарячий погляд. Він різко обернувся і побачив, що недалеко від нього, біля пурпурової оксамитової гардини, з фужером червоного вина в руках стоїть молода полька з довгим рівним носиком і гарно обрамленим бузковою помадою напіврозкритим ротом. Вона й справді пронизувала його великими опуклими очима, як свого давнього знайомого, котрий удає, що не впізнав її.

Євграф елегантно вклонився, водночас даруючи їй новий варіант своєї посмішки, що найкраще вписувалася в цю обстановку. Незнайомка відірвала від фужера руку і подала йому, як візитку. Він прийняв цей дарунок, прикладаючи свої товсті губи до її тоненької білої ручки з синіми прожилками, що нагадували річки на контурній карті, відрекомендувався:

— Граф Сідалковський!

— Я це вже чула, — гарною українською мовою відповіла вона, трохи шепелявлячи. Потім прикрила фужером свій гарячий, як перестиглий бутон голландського тюльпана, ротик. — А серйозно?

«Щось негаразд із зубами, — подумав він. — Бо ніхто так скупо і приховано не сміється, як красиві жінки з поганими зубами».

— Серйозно? — перепитав Сідалковський. — Особистий секретар-референт директора «Фіндіпошу» Стратона Стратоновича Ковбика.

— Ядвіга! Ядвіга Капітульська. Випускниця факультету журналістики. З Варшавського університету, — вимовила вона ротом, який (Сідалковський нарешті зрозумів) ніколи до кінця не закривався. — Тут на практиці. Вивчаю українську мову. Родичка Анджея Осмоловського. Небога.

— У такому разі я подвійно щасливий! Вважайте, що ми з вами, Ядвіго, знайомі з самого дитинства. З того часу, коли воно проходило у далекій Вапнярці, а уроки з французької — на квартирі у старої бабусі-гувернантки…

— Це я одразу визначила.

— Що саме? — беручи Ядвігу за тоненький тендітний лікоть, насторожився він.

— Що вас виховувала гувернантка.

— О, так! Це, між іншим, одразу впадає в око. Мені від того, повірте, так незручно, що я намагаюсь інколи показати себе маловихованим, але останнє мені дуже рідко вдається. Сила звички — сила інерції…

Капітульській цей жарт сподобався. Сідалковський цвів, як ранній бузок у ботанічному саду. З перших же хвилин він вписався в публіку на прийомі і поводив себе так, ніби був сином повіреного з дипломатичного корпусу. Що ж, талант — усюди талант!

Сідалковському під час прийому сподобалося все: невимушений офіціоз, легенький а ля фуршет і, звичайно, розкішні дами, які пропливали повз нього, наче білі й рожеві лебеді з голубими, карими, зеленавими очима. Вони пронизували Сідалковського різнобарвними поглядами (так здавалося йому), декотрі злегка рожевіли й віталися з ним точнісінько таким кивком голови, як і з Осмоловський.

З-за пурпурових і салатових гардин ледь чутно лилась фантазія з полонезів, польок і мазурок. «Рожева фантазія», — думав Сідалковський і саме сьогодні як ніколи був щедрий на відкриті й довірливі посмішки, дарував їх наліво й направо, ще не знаючи, кому ж конкретно й остаточно їх адресувати. Його стрункий і граціозний торс, встромлений у темно-синій вельветовий костюм з червоною емблемою-квіткою на лівій нагрудній кишенці піджака, пропливав по-офіцерськи струнко й невимушено крізь жіночі ряди і гарно контрастував на тлі білої сукні Капітульської. Ядвіга уже припала йому до серця, але він ще не до кінця в цьому впевнився і про всяк випадок шукав резервний варіант. Поки що він дивився на великий білий шиньйон (так він вважав) Ядвіги Капітульської, схожий на перуку Наполеона Бонапарта. Її розкритий ротик весь час демонстрував двоярусний ряд гарних зубів, що стояли дружно й міцно.

— Ви давно були в Монте-Карло, граф? — посміхаючись, запитала Ядвіга.

— Я не люблю Монте-Карло, — прийняв перший випад Сідалковський. — Гральні будинки, казино, оголені дами з поношеними персами і дуже кам'янистий пляж…

— О! — ще ширше відкрила й до того розкритий ротик майбутня «прес-аташе Ядвіга», як прозвав її Сідалковський.

— Мені більше до вподоби Ніцца! Люблю Ніццу, — замріяно закотив очі Сідалковський, ніби згадував білокрилі яхти, блакитне небо і далекий обрій, по якому котилися й котилися то зеленаві, то бірюзові хвилі.— Приморські Альпи, — продовжував він, ніби смакуючи. — Лазуровий берег, фешенебельні ресторани і чудесні анчоуси в ананасовому соку…

— А ви чудо, Сідалковський!

— У цьому, між іншим, ніхто з-поміж моїх знайомих не сумнівається.

— Ви чудо, — повторила вона і ледь помітно торкнулась його руки.

Очевидно, і їй сподобалася ця гра «у графа», з легкою іронією підтримана Осмоловський. Це, певно, було те маленьке розслаблення від тягучого офіціозу, який панував тут до приходу Сідалковського.

— Ще п'ять хвилин, граф, — шепнула вона йому на вушко, — і я почну у вас закохуватися.

— Даю вам десять, — обвів Сідалковський поглядом залу — нічого кращого за Ядвігу тут поки що не було. — Даю вам десять, і вважайте — навіки разом. Засікайте час. А якщо серйозно, то я ціную вашу вражаючу, як стріла амура, чутливість. — Він уже не давав їй опам'ятатися, бо знав: несподівана атака завжди виграшна.

Ядвіга трохи порожевіла, але під чималим шаром пудри Сідалковський того не помітив.

— Ніщо так не зближує людей, — викинув Сідалковський, немов рятівне коло, свою улюблену фразу, — як ось такі вечори і марочний французький коньяк…

— Це не французький, — шепнула йому на вухо Ядвіга. — Це ваш, український…

— Сподіваюсь, не одеський? Одеського принципово не п'ю! — Сідалковський глянув на стіл, заставлений тарілками з бутербродами, рибою, свіжими парниковими помідорами й огірками. Окремо на яскраво розмальованій таці стояли високі кришталеві чарочки, по вінця наповнені бурштиновою рідиною. Узяв маленьку чарчину, подав Ядвізі. Вона кивнула головою на фужер, але Євграф залишив його собі.— За вас, панно Ядвіга! — також нахилившись над її маленьким вушком з сережками-цяточками у мочках, прошепотів він.

— За вас, граф! — теж пошепки відповіла вона. Сідалковський випив, ще раз оглянув залу. Конкуренток не було. У нього раптом почало по-справжньому плавитися серце. Він міг закохуватися, як дитина, котрій щоразу підносять нову іграшку і та вже не знає, яка з них краща.

«А вона нічого! — заспокоював сам себе Євграф. — Струнка, довгонога. Талія а ля оса. І головне… — Сідалковський ніяк не хотів сам собі признаватися в цьому. — Хіба я не заради такої вивчав альбом дяді Філі? Дружина-іноземка! Тепер уся Європа… — тут він обірвав сам себе. — Жаль, мати померла. Ні перед ким і похвалитися. Дочка відомого зарубіжного вченого… Ну, не дочка — небога. Яка різниця! Все одно родичка. Невже й вона закохалася в мене?»

Піт оросив його чоло. Коньяк без закуски робив свою справу. Стіл по-європейськи Сідалковському не подобався. «А ля фуршет, а ля фуршет! Тільки назва гарна, а до стола не дотовпишся. А якщо й дотовпишся, то все уже розібрали… У нас краще. Кожному дають, що тобі належить, а тут…» Він поліз рукою в кишеню, щоб дістати носовичок, але несподівано відчув там аж три ключі: ключ від серця Ядвіги, ключ від французького автомобіля «пежо» (чому саме «пежо», а не «ситроена» — Сідалковський над цим не замислювався, лише ловив себе на тому, що після повернення Ковбика з Парижа чомусь полюбив теж усе французьке і поводився так, ніби він був у Парижі, а Стратон Стратонович безвиїзно сидів у Кобилятині) і ключ від заміської дачі десь у районі Пущі-Водиці чи Кончі-Заспи. «Мар'яж де резон»—навіть такий вислів є. Чому б мені його не здійснити на практиці? Сказано — зроблено. Геть Ію, геть Антонію! Геть… Хто там ще в мене на даному етапі є чи в найближчі дні буде?..»

Обличчя від цих думок спалахнуло так, ніби на нього впали усі промені призахідного сонця, що так щедро відбивалися на широких вікнах будинку. Тільки тепер, тільки зараз, принаймні в ці хвилини, він думав саме так. Думав, що вперше за багато років він ступив на ту стежку життя, до якої йшов через Вапнярку, Кобилятин-Турбінний, «Фіндіпош», будинок Карапєт і альбом дяді Філі. Йшов різними шляхами й дорогами, часто манівцями, без керма й компаса, сподіваючись на попутний вітер. Земля під ногами лежала тверда й рівна. Точніше, то був добре навощений паркет, який підносив його на сьоме небо, у ті позахмарні замки, де цвіли, як думав він, сади Семіраміди і жили маленькими зграйками божественні сині птахи з оливковими гілочками в дзьобиках…

Давно стихли мазурки й польки, полонези й вальси, виголошено офіційні промови, вже хтось із гостей підняв келих і запропонував традиційний тост за дружбу.

— Я категорично проти, — несподівано прорізали тишу слова Сідалковського.

Ядвіга випустила від переляку руку, а Осмоловський, що якраз підносив чарку до рота, зупинив її на півдорозі. Зала завмерла. Перелякана тиша забилася десь аж під стелю і причаїлася на карнизі.

— Я проти, — повторив Сідалковський, даючи можливість жінкам помилуватися собою, а чоловікам навпаки — зненавидіти себе. — Я колишній моряк торгового флоту. Одного разу ми вимушено зайшли в Порт-Морсбі, куди притягли на буксирі торговельну англійську шхуну, що зазнала аварії. На честь цієї події англійські моряки влаштували нам невеличку вечірку. Пам'ятаю, наш капітан виголосив оцей гарний і добрий тост: «За дружбу». Перекладач Костя Шаврик із Одеси переклав, але англійці стояли, мов скелі на мисі Доброї Надії, і ніхто з них навіть не ворухнувся. Костя вдруге повторив переклад тосту. Моряки стояли, як укопані в мол сваї. І тільки після третього разу один з них чистою російською мовою сказав: «Сер, перш ніж випити за нашу дружбу, ми п'ємо за її величність королеву Англії!» Товариші, перш ніж випити за дружбу, я пропоную випити за королеву сьогоднішнього прийому Ядвігу Капітульську! — Сідалковський елегантно вклонився і випив, більше не розраховуючи ні на закуску, ні на аплодисменти.

— Браво! Бравіссімо! — раптом вигукнули присутні, а Осмоловський, мило посміхаючись, зааплодував.

— Заради вас я готовий і на «біс»! — мовив Сідалковський і взяв ще одну чарку.

— Спасибі! Дякую! — зашарілася Капітульська і ледь пригубила фужер з червоним, як її губи, вином.

Сідалковський відчув, що після його тосту погляди на нього помінялись: чоловіки дивилися заздрісно, жінки — з неприхованою неприязню. Особливо ті, котрі мали менше років, ніж Ядвіга, але більше шансів на успіх у чоловіків. Але то були свої жінки, вітчизняні, а Сідалковський не так високо цінував якість, як імпортну етикетку.

Капітульська, зробивши ледь помітний кніксен, попросила пробачення і залишила Сідалковського наодинці з фужером. Він узяв нарешті тарілочку і почав накладати салат типу «олів'є», але, здається, з горіхами, потім потягнувся до бутерброда з сиром, але не встиг надкусити його, як чиясь сильна чоловіча рука взяла його вище ліктя і, подаючи йому ще одну чарчину з коньяком, запропонувала:

— Дозвольте випити з вами!

— Цо занадто, то не здрово! — згадав польську поговірку Сідалковський, подумавши, що перед ним ще один поляк з хвацько закрученими вусами.

Волохата рука, що пропонувала Сідалковському чарку, належала невеличкому кремезному чоловікові з кругленьким, висунутим уперед черевцем на невеличких рівних ніжках, по яких спадали трохи закороткі картаті штани-дудочки. Сідалковський одразу подумав: «Конкурент, хоча уже в тому віці, коли пора займатися мемуарами й самоаналізом». Все ж цокнувся, випив і від задоволення крекнув, як це завжди робив Ковбик.

— Радий з вами познайомитися, — подаючи візитку, відрекомендувався незнайомий: — Жерех. Веніамін Олександрович Жерех. Завідуючий канцелярією…

Жерех не договорив. Підійшла Капітульська і, взявши Веніаміна Олександровича під руку, запитала:

— Ви вже познайомилися?

— Так, — кивнув Сідалковський і собі поліз до кишеньки, бо ні перед ким не любив залишатися в боргу.

Він якийсь час мовчки розглядав візитку Веніаміна Олександровича, потім витяг свою, одну з тих, що цілу ніч видруковував на фотопапері.

Жерех простягнув на всю довжину своєї короткої руки візитку Сідалковського і так, здалеку, почав ретельно вивчати її. «Короткозорий чи дурня корчить?» — занепокоївся Євграф.

— Це ви самі? — раптом запитав Веніамін Олександрович, від здивування звівши вгору пофарбовані брови.

— Не зрозумів! — удав Сідалковський.

— Це ви самі так оформили свої візитки?

— Так! Звичайний угорський фломастер і власна каліграфія! — Сідалковський зрозумів, що критися йому було нічого. «Чорт забирай цього Жереха! Так ще, чого доброго, доведеться пекти раків перед Ядвігою», — розізлився він.

— Ви тільки гляньте, Ядвіго, — не звертаючи ніякої уваги на «графа Сідалковського» заговорив Жерех. — Ви тільки гляньте на цей почерк! Ви гляньте, як пише цей чоловік і про все це так спокійно говорить! Так говорить, ніби нічого особливого в його житті не трапилось… Любий мій, — обняв зовсім розгубленого Сідалковського Жерех, — любий мій, та ви знаєте, що вас мені… А втім, Ядвіго, ви все знаєте… Я поспішаю… Але, прошу вас, не випустіть цієї пташечки з клітки свого серця… І поясніть Сідалковському, що й до чого… А зараз… Дозвольте, граф, вашу руку — і до найшвидшої зустрічі… Я вас жду в себе… Але обов'язково з Ядвігою… — Він подав Сідалковському руку, міцно потис її й додав! — Запам'ятайте: ви мій конкурент. Подвійний! — підняв він коротенький вказівний палець. — Я бачу, ви зух, але ви мені припали до душі. Жерех так просто не здається. У вас молодість, у мене — досвід! Але Веніамін Олександрович уже старий і благородний. А благородні часто йдуть на самопожертву… Вважайте, Сідалковський, що вам пощастило… Ви народилися в сорочці.

— Так, — посміхнувся Сідалковський, — з довгими рукавами й білосніжними манжетами.