Претенденти на папаху

РОЗДІЛ XII,

Бувають у житті періоди, коли довгий час чекаєш неприємностей, а їх усе нема та й нема. Щоб пригасити тривогу, втішаєш себе, що, мовляв, уже ж були: і французьку шапку з голови схурделили, і анонімку у вищі інстанції надіслали, і Гракові онде непереливки… «Ні, таки я недаремно перетнув кордон у ніч під високосний рік у тринадцятому вагоні,— зв'язував одну нитку до іншої Стратон Стратонович. — Мене інтуїція ніколи не підводить…»

Та того дня, видно, заколисана новими думками Ковбика інтуїція таки добряче заснула…

Прокинулася вона лише один раз. Під час обідньої перерви. Саме тоді, коли Стратон Стратонович, підсмикнувши штани, підійшов до вікна і поглянув на смугастий, як зебра, фіндіпошівський паркан. Одна з нових, ще не пофарбованих дощок раптом зсунулася набік, в утвореній щілині з'явилася тінь Варфоломія Чадюка і пішла до порожнього, забутого на зиму кобилятин-турбінівцями скверу. Ковбик протер очі. Сумніву не було: між деревами чорно-білого саду просувалась добре знайома зловісна тінь Чадюка. Серце збилося з ритму.

Занепокоєний Стратон Стратонович вийшов у коридор. Біля вікна стояв Антоша і грівся біля батарей парового опалення.

— Що, бензин економиш? — натякнув Ковбик на те, що Антоша завжди спить у машині при увімкненому двигуні.

— Мороз тридцятиградусний! Машина слабо нагрівається.

— А чого воно сюди приповзло? — ніби між іншим запитав Стратон Стратонович, кивнувши на Чадюка, спина якого ще мигтіла поміж дерев.

— А він тут часто буває. Інформацію для Нещадима збирає,— спокійно відповів Антоша, який знав, як казали у «Фіндіпоші», навіть те, чого не знали про себе самі фіндіпошівці.

Ковбика це насторожило.

— А чого ж ти мовчав?

— А ви мене не питали, — так само байдуже відповів Антоша.

— Як тебе по батькові? — раптом перейшов на інший тон Стратон Стратонович.

— Гроші є? — запитав Антоша. — Якщо є, то Петрович.

— Слухай, Антоне Петровичу!

Антоша від несподіванки повернув заспане лице до Стратона Стратоновича, ніби хотів пересвідчитися, чи його це директор.

— А ти не міг би сказати, до кого Чадюк сюди приповзає?

— А ви Ховрашкевича запитайте! Він усе знає,— знизав плечима Антоша і, щоб швидше закінчити цю розмову, додав: — Я побіг. А то двигун до капота примерзне…

Ковбик залишився наодинці з погруддям Лукреція чи Демокріта. Інтуїція його розплющила одне око і мовчки перевернулась на другий бік. Вона мовчала. Тільки серце раптом кольнуло Стратона Стратоновича і примусило його вхопитися за лівий бік. «Що б воно означало?» — думки працювали, як маятник від старого годинника у вітальні його особняка: туди й назад, туди й назад, а далі — ні на крок.

«Хоч би ти щось підказала!» — дорікнув Ковбик власній інтуїції, але та не відповіла. Почав пригадувати свої промахи, зловживання. Згадав заяву. Але ж про неї ніхто, окрім Бубона, здається, не знав.

Заяву Ковбик написав на власне ім'я. Це Стратон Стратонович робив не раз, але кожного разу давав собі слово, що востаннє. Але того дня, коли побачив, що всі кобилятинці, а з ними й Хлівнюк, ніби насміхаючись, натягли на себе папахи, не витримав. І знову написав:

Розмашисто розписався. А вгорі навкіс наклав резолюцію: «Тов. Бубон! Шапку видати, а в кожусі відмовити!»

Рік тому, коли Стратон Стратонович збирався з безпосереднім начальством на зимову риболовлю, він уже писав аналогічну заяву. Але резолюція була дещо інша: «Кожух видати, а в шапці відмовити».

І от Чадюк під «Фіндіпошем». Варфоломій Чадюк, один з тих, кого Стратон Стратонович звільнив «за власним бажанням»…

Минуло кілька днів. Пам'ять Стратона Стратоновича притупилася. Погода стояла сонячна і морозна, а голова Стратона Стратоновича була свіжа, як огірочок, щойно зірваний з грядки. На небі ні хмаринки, чиста, прозора блакить. І раптом на порозі, як качка з очерету, Карло Іванович Бубон:

— До нас ревізор!

Стратон Стратонович тільки тепер повірив, що земля все-таки крутиться і не має форми чемодана.

Бубон щось швидко бубонів йому. З усього того Ковбик зрозумів лише, що той ревізор — гроза усіх, хто не надає особливого значення фінансовим операціям, а з окремими цифрами просто на «ти». Стратон Стратонович з фінансовими операціями не те що був на «ти» — просто вони мали для нього середній рід: «воно».

Цю свою природжену слабкість він намагався приховати від стороннього ока, але від ока ревізора, думалося йому тепер, приховати цього не вдасться. Хоч ця слабкість і не набула хронічного характеру, але дещо прогресувала, особливо коли надходила зима, тобто пора теплих кожухів, які, треба сказати, були його другою хворобою. Першою були шапки і папахи.

Гроза порушників під мирним, як небо, прізвищем Благоуханний, судячи з його ревізорської поведінки і добре розвиненої нижньої щелепи, що трапляється переважно у професіональних боксерів, був людиною агресивних наступальних дій і, очевидно, взагалі не знав, що таке відступ. Він належав до тих людей, що вважають себе глибокими психологами і розбираються в людських душах не гірше, ніж у бухгалтерських відомостях, а після виявлення якихось неточностей б'ють з першої фрази, наповал.

До Стратона Стратоновича він увійшов, як входять люди з особливими повноваженнями. Секретарка Віоріка, що тимчасово заміняла Маргариту Ізотівну і Зосю, які взяли відпустки у зв'язку з сімейними обставинами, не встигла навіть кліпнути очима чи обмінятися поглядами, бо Благоуханний такого погляду й не збирався дарувати.

— Сидиш? — коротко і грізно запитав Благоуханний, роздивляючись кабінет, а не Стратона Стратоновича. — Квіточки на вікнах розставив. Вазончики розвів. Килимки в кабінеті. Салатові фіраночки. Милуєшся голубим небом… А за тобою вже інше небо плаче!

Стратон Стратонович бачив на своєму віку різних нахаб (та й сам не дуже контрастував з ними), але на такого, як Благоуханний, — міг заприсягтися, — натрапив уперше.

— Одну хвилинку, — підвівся, не менш грізно попихкуючи цигаркою, Ковбик і про всяк випадок, для хоробрості підсмикнув штани. — Хто ви такий і за яким правом зі мною так розмовляєте? Прокурори могли б себе так поводити, та й то вони…

— До прокурора ще справа не дійшла, — перебив його Благоуханний. — У прокурорах ти розбираєшся, як я подивлюся… Коли б ще ти так розбирався в бухгалтерії, мене сюди сьогодні не відрядили б! Я ж бачу, ти вже мокріти почав, аж піт на лобі виступив. У чесних людей піт на лобі не виступає! Запам'ятай це!!!

— Ну, знаєте! — Стратон Стратонович то сідав, то вставав.

— Знаю! Он уже вуха струмочки пускають, — тицьнув Благоуханний пальцем у Ковбика, у якого й справді стікав по шиї піт. — Що, негаразд із підшлунковими залозами? На ось носовичок! Витрись! Чи в тебе свій є? Не бійся — бери мій, він стерильний! Чистіший, ніж твої руки!

— Чому ви весь час мені «тикаєте»? Я вам у батьки годжусь! — Ковбик притишив голос — відчувалося, що це був його останній аргумент.

Побачили б цієї хвилини підлеглі свого директора — цього могутнього дуба духу, як прозвав його Сідалковський, людину, яка самою лише появою змушувала тремтіти Мамуню, Кухлика, Кнюха і Панчішку. А на його репліки спокійно, навіть трохи незалежно могли реагувати хіба що Ховрашкевич, Сідалковський і вентилятор, що постійно крутив повітря в кабінеті Стратона Стратоновича на одних і тих же режимах.

А на Благоуханного остання фраза Стратона Стратоновича подіяла, як гірчичник на людину, що втратила свідомість. Він підійшов до Ковбикової шафи і, як господар, мовчки повернув ключ, що стримів у замку.

— А я гадав, що в скарзі брехню пишуть, — обернувся він до Ковбика. — Сувенірчики на стінах поначіплював. Естампів. Страусові пір'ячка. Ондатрів, їжачків! Ти б ще опудала з рябчиків і фазанів повиставляв. А от пляшки з коньяком забув приховати. Чи то ти для мене такі високомарочні приготував? А-а! Думає, що всі ревізори п'ють! Я — виняток. У мене від коньяків печінка болить. О, я й забув відрекомендуватися. Так будьмо знайомі: старший ревізор контрольно-ревізійного управління, скорочено КРУ. Звати мене Едуард Кайтанович. Запам'ятай! Прізвище — Благоуханний! Може, чув про такого? Мене всі махінатори знають! Не чув? А чого ж ти став, як більбрук, білий і прозорий! Ех, ти не знаєш, що таке більбрук? Я поясню…

Відчувалося, що ця сцена в Едуарда Кайтановича давно награна. Він трохи нагадував ремонтника квартир, який, переступивши поріг, хапався за голову й вигукував: «Отака стеля?! І це ви хочете, щоб я її вам ремонтував?! Та хто за неї візьметься? Гляньте на оці тріщини! А оці нерівності?! Та ви що?! Їх же фуганком не підрівняєш! Ні, краще я піду на будову…» Досвідчене око враз визначило б, що товариш переграє. Але треба віддати цим майстрам належне: квартири ремонтують не так часто, а ті, котрі бачать подібні сценки вперше, щиро вірять їхнім виконавцям. Благоуханний теж грав свою роль блискуче, а головне — без суфлера і допоміжних допінгів. Словом, це був театр одного актора і одного глядача.

— Так от, — Благоуханний зручно вмостився у кріслі, але з таким розрахунком, щоб видно було всього Ковбика. — Більбрук, — почав він пояснювати, — це тонкий, прозорий папір. Від дідельдрука він відрізняється тим, що на ньому не можна друкувати державних знаків ні у вигляді великих, ні дрібних купюр! Ти випадково купюри ще не друкуєш? А-а, я й забув, що ще не пояснив, чому я з тобою на «ти». Ну, по-перше, я закінчив фінансово-економічний інститут. Заочно. А не кооперативний технікум. Різницю ловиш? — натякнув на Стратона Стратоновича. — По-друге, з усіма тими, хто помаленьку починає обсмикувати державу, в мене на «ви» язик не повертається! І це вловлюєш? На, випий води і трохи заспокойся. З практики знаю, що в тебе зараз пересохло в горлі. Чи ти до води не звик? Я й забув, що ти зранку дудлиш високомарочні коньяки, а увечері спиш на теплих кожухах…

Здавалося, Стратон Стратонович ось-ось встане з-за столу, підсмикне штани, а тоді візьме Благоуханного разом з кріслом і пожбурить ним через фіндіпошівське вікно. Але, як не дивно, Ковбик сидів тихо, як Мамуня, хіба що з тією різницею, що той ховався у власний костюм, а цей — за фіндіпошівський стіл.

— Скажи, — по-садистськи знущався Благоуханний, — для чого тобі стільки кожухів? Кожухи ж не івасі — їх солити не будеш. Пий, пий. Спокійно пий та підборіддя витри! І не хвилюйся, до інфаркту я тебе не доведу!

— Доведете, — хрипко промовив Ковбик. — Я всього один кожух собі виписав.

— А шапок?

— Дві! Одну з голови прямо на вулиці шибеники здерли, а другу ще й не одягав.

— Ну, гаразд, — змилостивився Благоуханний. — А то в тебе складеться не зовсім правильне уявлення про ревізорів. Подумаєш, що ми всі такі. А це не так. Серед нас дуже багато інтелігентних людей. Я, можна сказати, виняток. Це у мене від природи такий характер. Закладений у генах. Я запрограмований, як комп'ютер… Так скільки ти кожухів поцупив?

Ковбик знову зморщився і осів, як Мамуня перед ним самим.

— А-а! Тобі слово «поцупив» не подобається… От бачиш, яка дивовижа, старий! Слово «поцупив» не подобається. А цупити кожухи приємно. Ну для чого це тобі? Вони ж на старість все одно твою нечисту душу не зігріють! Ти ж знаєш, ніщо крадене ніколи не зігріває. П'яти, до речі, теж. Ти ж відчуваєш, як у тебе зараз холонуть п'яти. Ну, відчуваєш чи ні? Тільки чесно!

— Не мучте, Едуарде Кайтановичу!

— Не буду. Мені подобається, як ти з першого разу запам'ятав моє ім'я і по батькові. Це рідко кому вдається в такому стані. Я починаю проникатися до тебе, старий, симпатією…. Але скажи, холонуть п'яти чи ні?! Ну, гаразд, гаразд. Я ж не садист, бачу, що ти хочеш кудись вийти. Я вгадав?

— Вгадали, Едуарде Кайтановичу!

— Ти мене розчулив. Саме оцим «Едуарде Кайтановичу»… Тоді ти поки що вільний. Але тільки поки що…

Стратон Стратонович підвівся і, ледь тримаючись на ногах, пішов уздовж стінки до дверей.

— Візьми себе в руки, — не спускаючи з Ковбика очей, порадив Благоуханний. — При підлеглих такому директорові, як ти, треба тримати фасон. Я чув, що в тебе твердий характер, а ти так швидко розкис. Тримайся, а то авторитет упаде. А тобі ж, мабуть, ще десь працювати доведеться. Не посадять же тебе за кілька нещасних кожухів і шапок…

Ковбик, спіткнувшись об поріг кабінету, вийшов. Едуард Кайтанович витяг носовичок і теж витерся, випив склянку води. Видно, професія великого актора теж давалася нелегко…

Зайшов Бубон. На його круглому, як таріль від барабана, обличчі всіма барвами веселки вигравала солодка, як мед у спасівку, усмішка, після якої хотілося шматочок скоринки і кварту парного молока.

— А, товариш головбух, доблесний страж фінансових порядків! — зустрів його Благоуханний як давнього приятеля. — Що ж ти, голубе лисий, порушуєш фінансову дисципліну? Кожушки своєму шефу даруєш, у резолюції граєтесь… Ти бачиш, до чого ці кожушки доводять людину, якій кілька місяців до пенсії?

— Він тільки одного виписав!

— Одного?

— Одного, — твердо повторив Бубон.

— А якщо знайду більше?

— Не знайдете!

— Ти певний?

— На сто відсотків!

— А шапок?

— Дві! Одну зірвали з голови. У нас у Кобилятині на це пошесть пішла!

— Все одно. Гроші платив?

— Одну списали по акту. За другу ще заплатить.

— Заплатить?

— Заплатить, — повторив Бубон.

— Ковбик як людина — нічо?

— Золота людина!

— Що, крали разом?

— Що ви, шановний!

— Ну гаразд. Я його трохи тут почавив, немов стиглий виноград. Скаржитися не буде?

— Не буде! Він цього не любить. Сам не скаржиться й іншим не дає.

— Ти впевнений?

— Більше десяти років разом!

— Крадете?

— Працюємо! Окрім канцелярського клею і якихось двох-трьох аркушиків паперу, я з «Фіндіпошу» нічого не виніс!

— Так уже й не виніс? А чого ото коньяк у шафі шефа?.. Тільки чесно!

— Якщо чесно, то на вас… чекали. Готувалися до обіду…

— Хтось попередив?

— Нещадим погрожував.

— Ти бач, шустрячок! Де ж ви збираєтеся мене споювати?

— На лоні природи…

— Серед зими?

— А чого ж! У нас усе готово. Та й день он гляньте який. Сонячний! А гроші за шапку він уже вніс у касу!

— І за шапку, і за кожух?

— І за шапку, і за кожух! У нас усе в ажурі!

— Точно вніс?

Бубон розвів руками. Мовляв, можете не сумніватися — все точно, як в аптеці.

— Ви що, завжди коньяки п'єте чи інколи й горілку дудлите?

— Я не п'ю нічого.

— А воду?

— Тільки переварену або мінеральну без газу, — відповів Бубон.

— У тебе що?

— Професійна хвороба, — чистосердечно признався Карло Іванович.

— А-а! Від сидячки. Це гірше, ніж нежить, але краще, ніж венерична хвороба, — зареготав раптом Благоуханний від власного дотепу. — Чи не так?

— Я сімейний чоловік, — захищався головбух «Фіндіпошу».

— Усі ми сімейні до першого відрядження і першої кралі…— І, махнувши рукою, механічно додав, думаючи про щось своє: — Пити треба менше! І — Я ж не п'ю! Я уже казав!

— Води мінеральної. З газом! — А тоді не витримав, запитав: — Ну, де він там, твій шеф? Гроші в касу вносить?.. Ти точно, Бубон, знаєш, що йому довіряти можна? Пика у нього благородна. Але в очах лукавинки. Хитрий, видать! Га?

— Благородний. Ручаюсь… — І несміливо додав: — Як сам за себе.

— Ну дивись. Бо потім з тебе шкуру спущу. Здиратиму разом з шапкою і кожухом. Клич його. Не можу терпіти, коли тягнуть жилу з вола.

Благоуханний несподівано порожевів, як обрій при заході сонця, потім обличчя стало світло-бурячковим, поступово набираючи ніжних пастельних тонів.

— Шановний, — злякався Карло Іванович. — Одну хвилиночку… Я вже біжу.

Збирались недовго, як по команді «тривога!». Відчувалася в цій справі фіндіпошівська оперативність, якій позаздрив би будь-який військовий підрозділ. Ніхто не розкачувався, не метушився, як на роботі. Кожний чітко і ясно знав свою функцію. Підводив тільки Антоша: його ніяк не могли знайти. Останнім часом фіндіпошівський шофер узяв моду спати на відкинутому сидінні автомобіля, не попередивши про це нікого, і цим самим дезорієнтував Панчішку: той, виглянувши у вікно, не помітив Антошиної голови на сидінні авто, як, до речі, не помітив і того, що в автомобілі начебто немає переднього сидіння.

І тільки після активних дій Мамуні Антоша був знайдений у кабіні, але з такою заспаною, за висловом Ковбика, мармизою, що на ній відбилися не лише візерунки чохлів, а й два гаєчні ключі розміром вісім на десять і одинадцять на тринадцять. Антоша схопився з таким виразом на обличчі, який найчастіше можна побачити у пожежників при команді «підйом!» або в нічних сторожів, котрі зненацька виявляють, що півфуфайки уже згоріло, а ватні штани тільки димлять. Кліпнувши кілька разів очима, шофер спокійно повернувся на правий бік з наміром уквітчати візерунками ще й праву щоку. Марно намагався наполегливий Мамуня вдруге вивести його з горизонтального положення, аж поки йому на думку не спало запитати в Антоші: «Як діла?»

— Діла у прокурора, — в ту ж мить прокинувся Антоша і здивовано поглянув на Мамуню, як новонароджений на світ. — Діла у прокурора, — повторив він. — А у нас ділішки…

— Антошо, їхати треба. Їхати! До нас прибув ревізор, — реплікою з п'єси Миколи Васильовича Гоголя повідомив Мамуня, але Антоша від класики, як від автоінспекції, намагався триматися подалі.

— Куди везти?

— Тобі скажуть, Антошо. Стратон Стратонович сам скаже, — гукнув Мамуня і радісно помчав у «Фіндіпош» доповісти про виконаний обов'язок.

Панчішка, потираючи руки, стовпчиком загортав у білий папір чарки, Ховрашкевич складав у портфель ножі й виделки, Понюхно нарізав хліб, але з таким розрахунком, щоб буханці зберігали поки що свою форму, Кнюх клав високомарочні коньяки, — пляшка до пляшки, як снаряди від сімдесятип'ятиміліметрової гармати, — у валізу Стратона Стратоновича, яку він спеціально для цього привіз із Парижа. Валіза зовні скидалася на звичайний «дипломат», але всередині у неї перегородки лежали не вздовж, як у «дипломаті», а впоперек і розсувалися, як міхи гармошки, відповідно до товщини пляшки.

Поки сонний Антоша з червоно-білими візерунками на лівій щоці прогрівав і розвертав машину, Стратон Стратонович поважно, як полководець після здобутої перемоги, походжав повз вікна «Фіндіпошу» і згори вниз дивився на всю оту метушню. Очевидно, після першого переляку, якого нагнав йому в душу Благоуханний, знов набирав свою форму. Склянка коньяку, випита похапцем у кабінеті Ховрашкевича і хутко внесені в касу Адамові Кухлику гроші повернули йому звичну самовпевненість, і тепер він міг спокійніше дивитися на ревізора, говорити з ним на рівних, з власним глибоким переконанням, що чеснішого, ніж Ковбик, на сьогодні на світі нема. Благоуханний, помітивши деякі переміни в поведінці Стратона Стратоновича, відчув у собі бажання продовжити пресинг, але й шеф «Фіндіпошу» неабияк розумівся на психології. Він згадав закон Ома: чим більший опір, тим більша напруга, — тож негайно поклав собі відключитися від своїх давніх звичок і прикинувся битим. Пам'ятав: битого уже не б'ють зовсім, а якщо й б'ють, то не з таким азартом. Як перше, так і друге його влаштовувало. Але більше — перше.

«Волга» плавно підкотилася (Антоша був майстер своєї справи, незважаючи на постійні недосипання чи, навпаки, пересипання) до самісінького Стратона

Стратоновича і зупинилася так, що праві передні дверцята завмерли якраз біля лівого плеча Стратона Стратоновича. Благоуханний уперше бачив такий спарений номер між директором і водієм, тож не стримався, сказав сам до себе:

— Майстерна злагодженість!

Ковбик, не згинаючись у тулубі, сів і гордо відкинув голову трохи назад, дивлячись кудись у безмежний простір.

— Проси, — наказав він Антоші, не повертаючи ні голови, ні корпусу.

— Сідайте, товариші! — гукнув Антоша. — У нас не міліція, на запрошення відгукуватися можна.

— Ти без коментарів не можеш! — прошипів йому Ковбик, некліпно дивлячись у той же простір.

— Без прогресивки не можу, а…

— Ну-ну, — перебив його Ковбик. — Сичів возиш. Ось тобі й прогресивка….

— Не сичів, а грачів, — уточнив Антоша.

— Не вмер Данило, так болячка задавила, — буркнув Стратон Стратонович і, перекидаючи фразу через плече, звернувся до Благоуханного, який саме залазив до автомобіля: — Ну, як ви там, Едуарде Кайтановичу?

— Спасибі, уже сиджу!

— Сидітимете пізніше! Зараз ви поки що катаєтесь, — уточнив строго Ковбик.

— Да-а! — чогось розсміявся раптом Антоша, ніби Стратон Стратонович видав якийсь дотеп.

Едуарду Кайтановичу стало не по собі. Чи то на нього діяло чисте кобилятинське повітря, чи то вперше відчув, що не один він артист на білому світі…

Спочатку до лісу мала виїхати тільки фіндіпошівська «еліта»: Ковбик, Панчішка, Ховрашкевич і вкрай необхідний сьогодні Карло Іванович Бубон. Але в останню хвилину Ковбик подав команду взяти ще й Хлівнюка, Понюхна, Кнюха і Октавіана Мамуню з «необхідним предметом». Панчішка отой «необхідний предмет» зрозумів по-своєму: резервна пляшка. Видно було, що нічого з того не зрозумів і Ховрашкевич, але вдав, що розуміє все, і тихо, по-змовницьки прошепотів:

— То так треба. Стратон Стратонович знає, що робить… Деталі потім…

— Ви поїдете другим рейсом, — наказав Ховрашкевичеві й Панчішці Ковбик. І, помітивши в їхніх очах неприховану печаль та сирітську образу, додав: — Машина за вами прийде.

— То ми приїдемо на таксі.

— Ніяких таксі, Ховрашкевич. Зайві свідки тільки слідчим потрібні.

— А Кнюх, Понюхно, Хлівнюк?

— Які вони свідки — вони співучасники. Питимуть же разом з нами… А ви б тим часом мотнулися у магазин та прихопили б квашеного кавуна. Бо, як на мене, то для закусі немає нічого кращого, ніж квашений кавун. А ви як на це дивитеся, Едуарде Кайтановичу? Бачу, ви такої ж думки!

Благоуханний ствердно кивнув головою.

Колишній Сазонів яр, знаний під такою назвою жителями Кобилятина-Турбінного, фіндіпошівці давно перехрестили на Стратонів яр на честь свого шефа. Ковбик знав про це, але не ображався. По-перше, йому було приємно, а по-друге, вони так часто туди виїжджали, що він незабаром повірив, що це його справжня назва, а Сазонів яр з'явився значно пізніше, так би мовити, для конспірації…