Претенденти на папаху

РОЗДІЛ XXXII,

Увечері поїхали до Мамуні. Виїхали майже всім «Фіндіпошем», принаймні філософським. «Бухгалтерів», як казав Стратон Стратонович, тобто Бубона й Кухлика, не взяли.

Поїхав і Ковбик. По-перше, він відчув, що попереднього разу передав куті меду, тепер «Фіндіпош» нагадував йому переношені чоботи, що розповзлися по швах і їх треба дещо підлатати. По-друге, не підозрюючи про підказку Ховрашкевича, Мамуня зробив перед Ковбиком таку розкладку меню свого майбутнього стола, що Стратон Стратонович навіть про людське око забув вилаяти його — тільки сказав:

— Покличте Антошу й скажіть йому, хай запрягає. А ви, Масік, — звернувся він до Панчішки, — отой одоробло Понюхно та іншомовець Хлівнюк поїдете зі мною. Решта хай наймають таксі або мчать назустріч вітрам електричкою, якщо випити на шар-мак хочеться.

— А Грак, а Ховрашкевич? — уточнив Масік.

— Курортник тепер може походити й нозями — його вже перевиховали, воно проти нас і не писне. А оцього базіку?.. Цього ще треба перевиховувати. Бо у нього не язик, а лопата…

— Я вас зрозумів, Страт Стратич.

— А де оцей, народжений позувати?

— У нього сьогодні суд, Страт Стратич. Просив передати вам привіт…

— Хай він той привіт передасть мадам Карапєт. А заодно передасть їй кілька поцілунків, загорнутих у целофан. Вона поцілунки у целофані так само любить, як я його привіти… От іще носить земля типчика… Ну й колективчик у нас зібрався! Одного ледь за хабарництво не посадили, другого—за багатожонство, третє фрукти-овочі продає… Четверте язиком патякає… Понюхно любовні записки коханкам пописує… Ви, Масік, уже з Хлівнюком каву попиваєте. Ви мені як перед богом скажіть, ви з Ховрашкевичем що — і справді думали, ніби Хлівнюк вашим директором буде?

— Як перед богом, Страт Стратич: думали! Ховрашкевич думав. Він ту каву перший з дому приніс…

— У-у-у! — завив вовком Стратон Стратонович. — А воно ж мені клялося: «Ви для мене, Стратон Стратонович, — як рідний батечко!» У-у-у-у! Ідіть уже! Бачити вас обох тепер не можу…

В уяві Ковбика постала ще свіжа, не стерта в пам'яті картина. Він якраз тоді повернувся з Парижа. Кабінет Хлівнюка. На столі — пляшка болгарської «Плиски», а поруч — три чашки кави…

«А потім ще ж мололо язиком, — нагадав сам собі Стратон Стратонович, — формувало у коридорі з Понюхном громадську думку: «То його на заступника директора прислали з перспективою! То я вже це чув… Тепер він буде новим директором… Як тільки Ковбику (так і сказав: «Ковбику», чим дуже вразив усіх фіндіпошівців, бо до цього завжди, навіть на дуже далекій відстані, вживав тільки «Стратон Стратонович») стукне шістдесят — Хлівнюк займе його місце. Пом'янете моє слово…»

Ховрашкевич сьорбав каву й розпатякував:

— То називається — кава уприкуску… То моя мати колись так пила… Щоправда, не каву… Кави у нас тоді не було… А чай… Точніше, й не чай, бо й чаю тоді у нас не було… А гілочка з вишні… Вона їх кидала в окріп…

— Уявляю, в якому ви дикому селі виросли, Ховрашкевич, — вторгнувся до кабінету Стратон Стратонович. — Коньячок попиваєте? Каву Ховрашкевича? І це серед білого робочого дня?! У першу зміну, так би мовити? Та ханиги в цей час іще не похмеляються! Ану прикрийте оцей «Фіндіпош»! Це що вам тут — богадільня?..

— То ми, Стратоне Стратоновичу, якраз думали вас покликати…

— Що ви думали, що ви думали?! Хлівнюк підвівся і, вибачаючись, вийшов.

— Ви що, Ховрашкевич, ото й справді думаєте, що оцей Хлівнюк, — кивнув він на двері,— буде директором «Фіндіпошу»?

— То я що? То я вам скажу…

— Скажете матусі Карапєт! То вона цю плітку у буфеті розпустила. А ви підхопили, як останній дурень. Рано ви свого шефа проводжаєте… А ще ж учора збиралися спати на килимку біля мого диванчика. «А я там калачиком, Стратоне Стратоновичу, калачиком ляжу. Вам уранці цигарок принести чи якусь пляшечку відкупорити… Хто там у санаторії без мене все це зробить? То я з вами поїду в Крим…» — передражнював Ковбик Ховрашкевича. — А ви, Масік… Всяку мерзоту на своєму віку зустрічав, але такого ще не доводилося. Ви ж у мене, Масік, вдома, попиваючи французький коньяк, клялися у довічній вірності… А тепер?.. Ні, ви бачили оцю тихонію… Я ВАС обох витяг у люди! Премії, грамоти — все вам! А вони тут коньяк до одинадцятої ранку дудлять… Мабуть, уже й змова проти мене…

— Змови нема, Страт Стратич… Ми пили мовчки, Страт Стратич, — поспішив запевнити Панчішка.

Мамуня пішов до Антоші. Напівсонний, з візерунчатою пом'ятою пикою, водій якраз збирався перегнати автомашину з одного місця на інше: із тіні на осоння. Його робочий день нагадував сонячний цикл. Клавдій Миколайович Хлівнюк називав це по-своєму: «епіцикл». Полягав цей «епіцикл» у тому, що протягом дня Антоша переставляв машину по колу за сонцем: крутився навколо дерева улітку, заганяючи автомобіль у тінь, а взимку навпаки — на осоння, і цілісінькими днями спав. З його обличчя легко можна було прочитати, на чому він лежав: на кермі, на сидінні автомобіля чи просто на кулаку, на власному чотиригранному годиннику. Михайло Танасович Ховрашкевич запевняв фіндіпошівців, що одного разу бачив на Антошиному обличчі навіть відбитки годинникових стрілок. Цю загадку природи ніхто у «Фіндіпоші» не міг пояснити. Навіть сам Михайло Танасович, котрий, як відомо, знав те, чого ніхто не знав.

Коли Антошу будив сам Стратон Стратонович, то неодмінно зауважував:

— Ви не за покликанням у мене працюєте, Антоша! Вам би запустити бакенбарди та у брандмайори податися, а ви у водії пішли!

Сідалковський висловлював інші думки, скрушно похитуючи головою:

— Антоша, ви так зовсім зітрете своє обличчя. Залишаться тільки візерунки!

Ховрашкевич завжди радив:

— То я тобі так скажу, Антоша…

— Йдіть ви до своєї мами! — відповідав Антоша, ніколи не вислуховуючи порад Ховрашкевича до кінця…

Коли ж його заставали сонного одразу кілька фіндіпошівців, то він перелякано кліпав очима, плямкав губами, як короп, викинутий на берег, і бурмотів щось таке нерозбірливе, що навіть Хлівнюк, який знав усі іншомовні слова, був тут безсилий.

Хоч ті слова й не піддавалися перекладові, а Клавдій Миколайович все ж намагався їх роз'яснити: «Так сказать, нонсенс!»

Стратон Стратонович виходив з контори рівно через десять хвилин після того, як посилав до Антоші гінця. Антоша заводив «Волгу» і, тримаючи її «на парах», чекав, коли вийде й де саме зупиниться Стратон Стратонович. Ковбик, як правило, зупинявся посеред двору, і Антоша під'їжджав до нього, як до автозаправочної,— правими передніми дверцятами до лівого плеча Стратона Стратоновича. Ковбик відчиняв дверцята з словами «боженьки-боженьки», опускався на сидіння, ствердно кивав головою: мовляв, можна рушати, Антоша подавав сам собі завжди одну й ту ж команду:

— Вйо, бо дощ і коні мокнуть!

Цього разу, приїхавши до будинку готельного типу, в якому на другому поверсі мешкав Мамуня, Антоша різко загальмував, незважаючи на пухнастий сніг, під яким міг лежати лід, і сказав:

— Злазьте! Приїхали!

Вечір насувався із швидкістю доброго ескадрону хмар, що риссю супроводжували сонце до самого обрію, так і не давши йому цього дня виглянути на світ.

— Отут і живе наймолодший мозок «Фіндіпошу»? — задерши голову, спитав Стратон Стратонович. — А де ж його вікно?

— Третє праворуч! — поспішно повідомив Панчішка, при цьому роблячи якісь дивовижні рухи, які Ковбик вважав уже зайвими.

— Он те? А що ж ото воно робить з ложкою в руках? Облизує чи пробу з борщу знімає? — запитав Стратон Стратонович, помітивши на білих фіранках темний силует Мамуні.

— Йолі-палі! — тихо лайнувся Панчішка. — То він, Страт Стратич, цілуватися вчиться!

— Як цілуватися?! — здивувався Стратон Стратонович. — А ложка для чого?

Ковбик піднімався темними сходами, над якими хтось викрутив лампочку. Панчішка дріботів попереду і підсвічував йому дорогу сірниками.

— То його Сідалковський навчив ложку цілувати. Пожартував з нього…

— Хай тепер сам із собою пожартує, — зловтішно промовив Стратон Стратонович. — Йому он сьогодні, я чув від Карапєт, припаяли ще одні аліменти…

— Це треба замочить! — радісно вихопилося у Понюхна.

— Що саме? — перепитав Ковбик. — Двадцятип'ятиріччя Мамуні.

— Двадцятип'ятиріччя? Ви б замочували все підряд. Понюхно: і горе, і радість. Аби тільки тельбухи набити на шар-мак…

На сходи упав золотий промінь, що радісно вистрибнув з відчинених дверей Октавіана.

— Здрастуйте, Стратоне Стратоновичу, о! Спасибі, що прийшли, о! — витираючи руки рушником, поспішно говорив Мамуня.

— Здрастуйте, здрастуйте, як не шуткуєте! — відповів за всіх Стратон Стратонович. — Ну, показуйте, де ви живете! Щоб потім не казали, що Стратон Стратонович не цікавиться побутом своїх підлеглих… Не кімната, а справжні апартаменти! Дерматин який! — глянув Стратон Стратонович на двері Мамуні, оббиті білим дерматином. — І дістають же люди!

— Це мені дядько, о, подарував, Стратоне Стратоновичу.

— Де б собі такого дядька знайти? — промовив Стратон Стратонович, займаючи найпочесніше місце за столом іменинника.

— То місце іменинника, — тихо мовив Хлівнюк.

— А чого це ви мені кажете? В іменинника що — язика нема? До вас чарка не п'ється, не кажіть «здоров!». Октавіан ось поруч мене на табуретці сяде, йому ж на кухню бігати треба… Хазяйки ще в нього нема… До речі, Октавіане, яку ви ложку цілуєте?

Мамуня зблід.

— Ну-ну! Нема чого бліднути, це, Октавіане, житейське діло! Тільки якщо ви цілуєте алюмінієву, то, скажу я вам, нічого не вийде… Ховрашкевич усе життя на срібних тренується…

Ковбик оглянув стіл, щедро сервірований Мамунею, і головне — улюбленими стравами Стратона Стратоновича: білими маринованими грибочками, квашеними помідорами, баликом осетровим, заливними язичками і, звичайно, ікрою. З напоїв стояли: коньяки, горілка «Пшенична», сухе вино «Перлина степу» і пепсі-кола.

— Хто це вам так щедро накривав стола, Октавіане?

— У мене ж у Києві дядько, о, а в мого дядька є дружина, о… То оце його дружина, Стратоне Стратоновичу, о. Я їй сказав, що до мене сам Стратон Стратонович прийде, о, то вона накрила, о…

— Непогано накрила— перебив Стратон Стратонович. — Сідайте, Октавіане, чого ж ви стоїте? Поки решта гвардії підійде, ми з морозу можемо по одній маленькій пропустити…

Раптом двері відчинилися — й галасливо, як школярі на перерву, в кімнату влетіли Грак, Ховрашкевич і десь підхоплений по дорозі Адам Кухлик. Понюхно обійняв за плечі Грака і посадив поруч себе з твердим наміром таки споїти Євмена сьогодні. Мамуня й справді взяв на кухні табуретку на трьох ніжках, одна з яких загрозливо хиталася, й присів край столу.

— Та сідайте ось тут, Октавіане. Якщо збираєтесь заміж, то на розі протипоказано сидіти… А судячи з ложки, весілля не забариться…

Октавіан спідлоба глянув на Стратона Стратоновича, встав разом з табуреткою і, тримаючи її під собою обома руками, почав несміливо присуватися до Стратона Стратоновича.

— А хто оті пиріжечки понапікав? Теж тітка чи дядько?

— У нашій їдальні брав, Стратоне Стратоновичу!

— З печінкою! Ну й пироги! Де б собі таких пирогів з пару десятків…

— А я вам загорну, Стратоне Стратоновичу! О! Я вам загорну!

— Ви що, і справді все, як ото ложку, приймаєте за чисту монету? Я ж, Октавіане, жартую! Чи з вами й пожартувати не можна? — Він підняв чарку: — Ну що ж, будьте нам здорові, Октавіане Августовичу! З першим двадцятип'ятиріччям вас і першим гаслом над «Фіндіпошем». Гарне гасло ви придумали…

Стратон Стратонович випив і почав накладати в тарілку ікру. Фіндіпошівці мовчки дивилися на Ковбика й Мамуню, і їм почало здаватися, що за столом два іменинники — як автор і співавтор. Тільки один з них весь час падає, бо, очевидно, до цього звик сидіти на стільці, а не на табуретці, а другий сердиться:

— Ви мені, Мамуню, під час своїх польотів на підлогу вже два бутерброди з рук вибили! Що ви — не можете сісти на стільця? Он поміняйтеся з Граком! У нього більша практика на твердих табуретках сидіти, — кивнув він на Євмена Миколайовича, що, хукаючи на руки, чекав, поки Понюхно наллє йому (а той, очевидно, не забув про свій задум).

— Може, й вам, Стратоне Стратоновичу, кисляку налити? — запропонував Понюхно. — «Перлина степу», сухе…

— Сухе, сухе, аж мокре! Щось уже одне: або міцне, або кисле. А то завтра голова буде, як висохла бочка з торішніми пересоленими огірками… А чого ви, Хлівнюк, мовчите? Можна подумати, що за це вам десь платять. Я глибоко сумніваюсь, щоб за мовчання десь гроші платили. А втім, брешу. У нас є така фірма — фірма одягу, де у вітринах демонструють своє вміння мовчати. Ви б туди, Ховрашкевич, не підійшли…

Промову Стратона Стратоновича обірвали на півслові, бо кілька стереофонічних колонок від могутніх магнітофонів одночасно ударили по вікнах, по коридору з такою силою, що фіндіпошівці на певний час відмовилися від тостів, аби не виникло непорозумінь між іменинником і Стратоном Стратоновичем.

Магнітофони замовкли так само раптово, як і розпочали свою психічну атаку на барабанні перетинки мешканців будинку холостяків: хтось викрутив електропробки. Мамуня засвітив пахучі й різноколірні свічки, що принесли йому фіндіпошівці.

Знову пили за Октавіана, за його скромність, наполегливість, товариську підтримку, молодість. А коли Грак виголосив тост за мудрість Мамуні, натякаючи на нове фіндіпошівське гасло, Стратон Стратонович зірвався з стільця — від падіння його утримала тільки висока спинка.

— Скільки можна за цього Мамуню пити?! Що це ви за світило у «Фіндіпоші» знайшли, коли он у кімнаті навіть електросвітла нема…

Мамуня від переляку тихо й мовчки увійшов у себе — з його святкового костюма виглядав один лише ніс. Здавалося, його звідти вже ніхто не зможе витягти, хіба що сам Ковбик, та й то за умови, що видасть про це письмовий наказ по «Фіндіпошу».

Розрядити атмосферу взявся Ховрашкевич:

— То ми, Стратоне Стратоновичу, так домовились: виголошуємо тости начебто за Мамуню, а насправді маємо на увазі вас… Оце Євмен Миколайович виголосив тост за мудрість… Ясно ж, що то за вашу мудрість! Правильно, Октавіане?

Той ствердно кивнув головою і знову сховався в костюм.

— Тому й кажу… То без перебільшення, товариші… Наш ювіляр не досяг би того, чого він досяг…

— А чого ж він, цікаво, досяг? — перебив його Ковбик…

— То я вам скажу чого… Премії досяг… Чиє гасло вивісили? Мамуні! І це в якихось двадцять п'ять років… Дехто у…

— У двадцять п'ять років дехто вже двічі на аліменти заробив, а дехто ще тільки ложку цілує. Отака метаморфоза…

Мамуня від тієї полеміки крутився, як оса на дзеркалі. Він уже не радий був, що влаштував оці іменини. Щоб хоч як-небудь розрядити атмосферу, він і сам, виглянувши з костюма, почав доводити, що досяг таких вершин тільки завдяки мудрості Стратона Стратоновича.

— Якби не ви, Стратоне Стратоновичу, о, то я не дійшов би до таких, о, вершин…

— А до яких це вершин ви дійшли, хотів би я знати?

Мамуня осікся й знову пірнув у піджак. Адам Кухлик — чи то із солідарності з Мамунею, чи то з переляку — й собі заховався за шарф.

— Ну-ну, — раптом подобрішав Стратон Стратонович, — ви мені скажіть, — звернувся до наймолодшого фіндіпошівця, — який вам колір обличчя до смаку — такий, як у Ховрашкевича, чи як в Іраклія Йосиповича? Мабуть, як в Іраклія Йосиповича, — відповів на своє ж питання Ковбик. — Тоді раджу переходити від горілки до молочка. Ця рідина не так притуплює мозок і благотворніше діє на колір обличчя та язик… Чи не так, Михайле Танасовичу? Щось ви замовкли… Жодної ідеї сьогодні, ні тобі теорії, ні проблеми…

— То я слухаю вас… То останнім часом ви у нас головний ціцерон…

— Ну-ну, — грізно блимнув на нього Стратон Стратонович.

— А взагалі, то в мене одна ідея є… То я вже давно її виношую в собі…

— І що ж то за ідея? — відкинувся на стільці Стратон Стратонович і затягнувся цигарковим димом. — Ви, Мамуню, не палите?

— Не навчився, Стратоне Стратоновичу…

— Ну-ну… Так що ж то за ідея?

— Плата за зріст! То, власне, не ідея, то швидше проблема. От чому, приміром, Мамуня повинен платити стільки ж, скільки Іраклій Йосипович чи Сідалковський?

— Про яку плату і який зріст ви оце варнякаєте?! У мене, скажімо, зріст метр п'ятдесят вісім…

— То без папахи? — уточнив Ховрашкевич.

— І без високих каблуків чи з каблуками? — наївно спитав Хлівнюк.

— Ну, знаєте! — скипів Стратон Стратонович. — Я думав, у вас варги сьогодні на замку. Метр п'ятдесят вісім — це чистий зріст, як у сауні. Розмір ноги — тридцять шість з половиною. Так що? А в Іраклія Йосиповича сорок шість з половиною…

— Сорок чотири, — уточнив Понюхно.

— Хай сорок чотири. То не має значення. То я веду до іншого… Я хочу, щоб ви вловили суть… Я… то я, приміром, людина середнього зросту, отримую двісті карбованців. Понюхно, людина великого зросту, теж отримує двісті карбованців. Мамуня й Кухлик — люди маленького зросту. І теж отримують по двісті карбованців. А коли, приміром, купує костюм… Один платить сімдесят карбованців, бо маленький чоловічок, а великий— сто п'ятдесят… Це справедливо? Чи не справедливо?

— Щось, Ховрашкевич, ви дуже закрутили. Ви тут — як молодий парашутист: збиралися стрибнути на стадіон, а потрапили на огорожу з колючим дротом. Що ж ви пропонуєте? Укоротити, скажімо, Іраклія Йосиповича, щоб він став такого ж зросту, як Мамуня?..

— То ви мені пробачте, але то ви не так підходите до моєї проблеми. Я кажу, що людина за зріст платити не повинна.

— А за об'єм голови? — посміхнувся Панчішка.

— А ти не смійся. І за об'єм… Правильніше сказати, за розмір шапки… От узяти хоча б Стратона Стратоновича… У нього голова, то я вам скажу, справді велика…

— А я в цьому, — витяг мундштук з рота Ковбик, — незважаючи на мою природжену скромність, ніколи й не сумнівався… Може, сумніваєтесь ви, Ховрашкевич?

— То я теж не сумніваюся… Але тут мова про інше… У вас голова велика… Розмір шістдесят другий… У Кнюха тридцять… вибачте, сорок восьмий.

— Четвертий, — поправив Панчішка.

— Не має значення… То я для прикладу… А тепер візьмімо ціни на шапки… Ви отримуєте, Стратоне Стратоновичу, приблизно триста карбованців. Той самий, приміром, Кнюх — теж триста карбованців. Вам, Стратоне Стратоновичу, шапка обходиться в шістдесят карбованців, а Кнюхові, то я приміром, у тридцять карбованців…

— Дуристика все це, Ховрашкевич. На більшій голові й шапка дорожча. На меншій — менша й дешевша. І все тут правильно…

— То я не згоден. Це знову плата за зріст. Плата за розмір, плата за об'єм…

— Ця ваша нова теорія, Ховрашкевич, до однієї Феньки… Чули коли-небудь таке ім'я? Ну, мені пора…

— Та що ви, Стратоне Стратоновичу! — перелякався Мамуня. — Ви ще ж квашених кавунів не пробували…

— Ну хіба ще кавунчика одного попробувати. Я вам, братці, скажу, — перейшов на мирний тон Стратон Стратонович, — щиро скажу, що після доброго кавуна ніколи не сп'янієш…

— А мені, так сказать, цього разу попався поганий кавун, — ледь тримаючись на ногах, поскаржився Хлівнюк.

— Пити треба менше! І не все підряд… І будете — як Іраклій Йосипович! Як огірочок! Тільки живіт з пояса спадає. А так ще нічого козак. Правда, нахилений трохи на лівий бік. Але то від того, що постійно їсть на одну сторону. Чи не так, Іраклію Йосиповичу?

— Ви сказав усе правильно!

— А Стратон Стратонович завжди все правильно каже, — лив мед у вуха Ховрашкевич. Ковбик задоволено затягнувся цигаркою, імітуючи посмішку, що могла слугувати за зразок доброти й лагідності.

— Не каже, а кажуть!

— Ти мені кинь, — налився кіновар'ю Михайло Танасович і різко, наче шаблюкою, кресонув рукою повітря. — Ти мені кинь і не роби з мене шмарколиза. Не тобі мене граматики вчити! «Ви чув, ви бачив», — передражнив Понюхна Ховрашкевич.

— А й справді,— втрутився Стратон Стратонович. — Ви бачите, що Ховрашкевич уже рани зализує? Дякує моїй доброті і кається. А ви щось після нашої недавньої розмови ніби знову ожили… Що б це означало? Не поділитеся досвідом? А я ж мовчу, поважаючи шрам на вашій щоці… Це ж у вас із фронту? Чи не так?

Іраклій Йосипович мовчав, немов уперше в житті набрав у рота води, а не горілки чи пива.

— Он беріть приклад з Клавдія Миколайовича чи Октавіана. Сидять мов засватані. У декого навіть іноземні слова з голови повискакували…

— Алонс, — відгукнувся Хлівнюк.

Стратон Стратонович не звернув на те слово ніякісінької уваги. Його зацікавив Мамуня. Той сидів поруч, і його лагідні, покірні, як у лані, очі поволеньки-поволеньки соловіли.

— Люди гинуть за метал! А за що ви гинете, Октавіане?

Мамуня, як равлик, втягнув голову в комірець.

— Ви ще не встигнете пройти курс молодого спеціаліста, як вони з вас зроблять стовідсоткового алкаша! Пом'янете моє батьківське слово, Октавіане…

Понюхно й собі поглянув на свого сусіда. Грак сидів, гордо випнувши носа, і не спускав закоханих очей із Стратона Стратоновича. Він зовсім не п'янів, хоча пив нарівні з Понюхном. Іраклій Йосипович дивувався.

— Ви що там, у камері попереднього ув'язнення, якийсь гарт пройшов? — шепнув він у мідасове вухо Грака.

— А там усі проходять, доктор. — Грак знахабнів і перейшов на ти із вченим секретарем «Фіндіпошу».

— Ви, мабуть, масла наковтався? — Понюхна непокоїла Гракова тверезість. — Мене ще в житті ніхто не перепивав.

— Я переп'ю, доктор!

— Ну да? — здивувався Понюхно. — Ще по гранчаку? Грак випив і запив водою з великої кварти.

— Може, ти воду п'єш? — Понюхно, який поклав собі сьогодні споїти Грака (той уже це зрозумів), підозріливо оглянув склянку Євмена Миколайовича і навіть понюхав. — Горілка! — мовив він. — Дива! Да!

Випили ще по одній. Масік Панчішка пішов на кухню варити каву.

— А то у вас, Октавіане, з Адамом Кухликом нездорове покоління, — донеслося до Стратона Стратоновича. — Он наше покоління… Тобто покоління Стратона Стратоновича, а тоді вже моє, бо Стратон Стратонович трохи старший за мене… То я маю на увазі не посаду, а роки…

— Ви про покоління давайте, — не стримався Ковбик.

— То я й кажу. Що їхнє покоління, Стратоне Стратоновичу, — він повернувся до Ковбика, — слабеньке покоління. Усе передали жінкам. Цигарки, штани, шапки… А самі ні випити, ні закусити… А то природа не терпить порожнечі… То воно тим тепер і пояснюється, що жінки більш ініціативні, ніж чоловіки…

— Ви б ще яку-небудь теорію висунули, — не приховуючи іронії, запропонував Стратон Стратонович. — Я вам скажу, вас надзвичайно цікаво слухати. Ви можете зачарувати будь-яке товариство. Ви як той футболіст-індивідуаліст: крутитесь навколо себе, як Масік навколо пляшки…

— А то, до речі, також проблема, — підхопив Михайло Танасович.

— Проблема Масіка?

— Проблема футболіста…

— Над цією проблемою я й сам оце сиджу і думаю. Ви тільки подумайте, братці,— продовжував цементувати колектив Ковбик, — ви тільки подумайте, як ото останнім часом зріс соціальний статус футболіста. Він сьогодні вище вас, Ховрашкевич, як ученого. Вище художника, композитора, лікаря і навіть бухгалтера, — глянув Ковбик на Кухлика, хоч той був тільки касиром. — Йому медалі, автомашини, дачі, квартири в центрі міста, санаторії… А за що? За те, що ото стоїть у воротах і м'ячики ловить?!

— А ви чув про м'ясників? — запитав Понюхно.

— Ну, я вже про м'ясників, перукарів, офіціантів і торгашів ювелірних магазинів чи королів бензоколонок мовчу! Сьогодні в них усе найкраще: квитки на прем'єру італо-французьких чи американських фільмів, місця на стадіонах, цегляні гаражі, автомашини, вільний доступ на бази… Вони не така голота, як ваш, Євмене, приятель Сідалковський… От над чим треба подумати!

— А візьміть шапку, Стратоне Стратоновичу. У кого найкращі шапки? У них же, як показали останні соціологічні дослідження. У них і у вантажників імпортних меблів, — продемонстрував і Понюхно свої знання.

— Якось був я в одному санаторії,— продовжував свою думку Стратон Стратонович. — Сиджу, димлю, дивлюсь. Ходять люди! При пижиках! При «дипломатах»! «Хто такі?» — цікавлюся в сусіда по палаті…

— То я перепрошую, з якими «дипломатами»? — перебив його Ховрашкевич.

— З портфелями-«дипломатами»: чеськими, югославськими, італійськими, австрійськими… Чорт їх знає з якими! Напахчені кращими французькими парфумами! Усі в голландсько-канадських кожушках, у лакованих японських штиблетах. Костюмчики на них! Ніби щойно з ательє мод вищого класу! На пальцях, на вухах — тільки в носі нема — золото, діаманти, перлини. На срібло ніхто вже й не дивиться. Питаю: «Що ж це за пурици? Письменники, художники, композитори, актори?..» І що, ви думаєте, мені відповіли? Бармени і м'ясники! Звичайні бармени кафе і ресторанів. М'ясники й працівники бензоколонок… А ви, Мамуню, філософський факультет закінчили… Двічі по конкурсу не пройшли. І це тоді, коли в Києві маєте дядька, а в Москві тітку…

— Мачуху, о!

— Хай мачуха. Все одно ж тітка! Не дядько ж. А це ж половина з них злодюги. Бери й саджай!

— Куди саджай? — прокинувся Грак.

— Туди, де днями ви сиділи, та трохи, дякуючи моїй доброті, не досиділи… А всі ж мріють про нового начальника. Ось прийде до вас новий начальник… Поживете — побачите! Прийде якийсь самодур, — з болем у серці мовив Ковбик, — то ви ще поплачете за мною. І не один раз! Згадаєте Ковбика! Грубий був, але ж добрий! Нікого не звільнив за своє життя. Ніхто добровільно з роботи від нас не пішов. Хіба що Кнюх. Так цей же ніде довго не засиджується. Книжка трудова ж яка. Як двотомник…

Увійшов Сідалковський.

— От і профбог прийшли, — кинув репліку Стратон Стратонович. — А ми вже тут думали, що ви польське підданство прийняли. З вашим прізвищем тільки у Познані жити…

— За цим справа не стане, — спокійно відповів Сідалковський. — Хоч мені й на Україні непогано…

— Ви хотіли сказати, у «Фіндіпоші»?

— «Фіндіпош» — це мій трамплін, з якого я хочу взяти ще не взяту висоту, — обличчя Сідалковського пашіло здоров'ям, а в очах світилося задоволення і нахабство, для яких, на погляд Ковбика, підстав не було.

— Дивіться, високо не забирайтесь. Бо з верхотури дуже незручно падати…

— Я спробую прив'язатись…

— Спробуйте, спробуйте, — закінчив Стратон Стратонович з Сідалковський і перейшов до Грака. — То що ви там за якихось зозульок кукукали? До речі, звідки це у вас взялося таке слово?

— Та це довго розповідати.

— А все ж!

Євмен Миколайович Грак і справді називав тепер дівчат не інакше, як зозульками. А трапилося ось що.

Якось Грак пішов у ліс по гриби. Блукав-блукав, грибів не знайшов, але зустрів дуже гарну синьооку дівчину, схожу на його першу любов по академії.

— Якраз кувала зозуля, — почав розповідати він. — Я лежав і лічив, скільки мені на цьому світі залишилось жити…

— І скільки ж? — перебив його Сідалковський. — Місцевкомові, самі розумієте, це просто необхідно знати. Ви ж розумієте, що люди завжди несвоєчасно вмирають. Саме тоді, коли нема ні зарплати, ні авансу, а гроші на вінки де хоч бери. Так що, Грак, краще одразу скажіть!..

— Пішов ти по баланду!

— О, я бачу, вам відсидка пішла-таки на користь. Ще одне слово вивчили.

— Продовжуйте, Євмен Миколайович. А то зараз ще один фіндіпошівський ціцерон підключиться.

— Так зозуля кує, а я дивлюсь на дівчину, що прямує просто в мій бік, і мовчу. А тоді, коли вона ледь не наступила на мене, я раптом підводжусь і кажу: «Зозулько, а скажіть, будь ласка, скільки зараз на вашому золотому?» Вона мене як огріє… Чимось важким. Я впав і знепритомнів… Коли дійшов тями, то поруч мене сиділа ота зозулька і щось вологе та холодне прикладала мені до чола.

— Лоба! — уточнив Сідалковський.

— Хай буде «лоба», — не вловив спочатку іронії Грак. — Яка різниця?

— Велика. Сантиметрів п'ять, не менше.

— Та-а! — махнув Грак рукою. — Я дивлюсь на неї, а в очах моїх кола — то жовті, то сині…

— Грак, підбирайте кольори і не провокуйте нас… Євмен Миколайович на це навіть не зреагував.

— За що ви мене, зозулечко, так? А вона до мене: «А хто ж у лісі питає: скільки на вашому золотому годиннику?» А в неї й справді на руці був золотий годинник. А я її: «А хто ж з золотим годинником у ліс ходить?» А вона: «А я не тільки з золотим годинником, я тут і з золотим хлопцем…»

— Грак, про мене можете не розказувати… Ковбик повернув голову у бік Сідалковського.

— А що, ото й вас там носило?

— Носило, тільки не там, — вніс поправку Грак. Сідалковський наче й не чув, бо продовжував:

— Бачте, до чого привела нас ортодоксальність. Ви хоч оригінал, але не стопроцентний. У вас трапляються сторонні домішки. Чого про мене, звичайно, не скажеш…

Підвівся уже добряче п'яний Понюхно і, не звертаючи ні на кого уваги, крикнув свій єдиний і улюблений тост:

— Щоб нас чужі жінки не цурались! — А тоді повернувся до Грака і наказав: — Пій, пій. Чого ж ти не п'єш?

— Я бачу, мені пора, — встав Ковбик. — Цей уже свою чашу випив… Ну, так хто зі мною? Ви, Масік, і ви, Клавдію Миколайовичу. А то ваша Мацунька там зачекалась уже, — натякнув він на Хлівнюкову Антонію, якій Клавдій Миколайович щовечора, коли дозволяв собі випити більше, ніж слід, казав: «А тепер давай спатоньки, моя Мацунько!»

Мамуня провів їх до самісінької машини, всунув Антоші кілька бутербродів, загорнутих у лощений папір, і щиро дякував Стратону Стратоновичу, зовсім забувши про Панчішку, Ховрашкевича та Хлівнюка, що стояли поруч.

Повернувшись у кімнату, Мамуня застав таку картину: Понюхно умостився на стільці, на якому щойно сидів Стратон Стратонович, і, наслідуючи Ковбикову манеру, говорив:

— Цілуйте ложку, Октавіане! І закусуйте квашеними кавунами. То, братці, найкраща закусь… Але я вже п'яний, — перейшов він на власний голос. — Цей гадючий Грак мене споїв. Не я його, а він мене. Слухай, ти, гнидо фіндіпошівська, як це тобі вдалося?.. Споїв би я тебе— у витверезник відправив би… Як пить дать… Я тобі «осла облізлого» не забуду…

— Я піду вам кави, о, зварю, — перелякано сказав Мамуня і вибіг у коридор.

— Ша-а! Іраклію Йосиповичу, — шепотів йому на вухо Грак, виливаючи горілку із свого кухля у вазон. — Погляньте тільки, що ви наробили, доктор!

— А що? — ремиґнув Понюхно.

— Увесь дерматин Мамуні коричневою фарбою заляпали…

— Це я, да? Я? А де ж тут фарба взялась? Ви думаєш, що я зовсім п'яний?!

— Фарба он у кутку стоїть… Ви думав, — передражнив його Грак, — що то томатний сік, хотів запити. А то фарба коричнева. Я ледь вирвав у вас із рук… А то б запив…

— Я, да?! Спасибі! Хоч я тобі, гнидо, й не вірю… Але дай ганчірку! Я швиденько витру…

Грак приніс ганчірку і вручив Понюхну. Той глянув на білий дерматин. На ньому густо, як на маскхалаті, двоїлися величезні брунатні плями. Понюхно, поплювавши на ганчірку, почав їх витирати.

Знову з'явився Мамуня. Побачивши, що Понюхно лазить рачки під дверима й витирає дерматин, випалив:

— О! — Вперше літеру «о» Октавіан поставив від здивування не після фрази, а перед фразою. — Що ви робите, Іраклію Йосиповичу?

— Витираю плями на дверях. Да!

— Для чого, о?

— Незручно. Я ж фарбу розлив.

— Та ви що?! Ці плями ще будівельники залишили… Понюхно звівся на ноги і, вирячивши очі, довго дивився на Мамуню.

— А де той гидомир?! — запитав він про Грака.

Але Грак уже давно, риючи носками черевиків сніг, зупиняв автомашини із зеленими вогниками, що всі, як одна, ніби змовилися: поспішали в парк.