Претенденти на папаху

РОЗДІЛ IX,

Вставши з постелі вранці (а втім, ранком цей час можна було б назвати тільки десь на берегах Атлантики — поблизу Ліссабона чи Гібралтара, куди мріями не раз сягав Сідалковський), Євграф любив походити по кімнаті у міні-трусиках червоного кольору з синіми мікролампасами та білою шовковою поворозочкою на поясі, що, звисаючи ажурною дужкою, нагадувала аксельбант. Ще зовсім недавно, а точніше, до прийому на честь приїзду Осмоловського, він, як той периферійний актор, котрий несподівано вискочив на столичну сцену та ще й з відеозаписом по телебаченню, дуже хотів, щоб у цю хвилину його хтось побачив, притому неодмінно з близьких. У Сідалковського близькі були, але переважно жіночої статі. Втім, отой «хтось» мав конкретний образ: йому найбільше кортіло показатися в усій своїй ранковій красі саме її, котру він, здається, трохи любив, трохи хотів (до Антонії), хоча пов'язати своє життя віднині мріяв тільки з Ядвігою, залишивши і Ію, й Антонію в резерві, щоб віддати данину патріотичним почуттям.

Євграф не любив повторюватися, і кожний його ранок був неповторний, таким і залишався для майбутнього. Якщо раніше, щоб зберегти зачіску непорушною, він лягав на ніч у шапці, то сьогодні Євграф уперше перейшов від чуба до носа, зробивши ще один рішучий крок до власного удосконалення. До цього його спонукало насмішкувате зауваження Веніаміна Олександровича Жереха, висловлене в присутності Ядвіги Капітульської:

— У вас, Сідалковський, все аристократичне: і одяг, і манери, і каліграфія… Ось тільки ніс трохи м'ясистий. Такого носа аристократи уже давно не носять. Зробіть пластичну операцію. Ніс повинен бути тонким і рівним, а він у вас…

— Не треба повторюватися, — зупинив його Сідалковський. — Ви втрачаєте від цього свою оригінальність. Розумному досить!

Слова були круглі, але засіли в серці Сідалковського терновими колючками.

Хміль, що гуляв, як козак, по душі, враз вивітрився й дав простір думкам.

— Прищепки! — вимовив він, зупинившись під густим каштаном біля Золотих воріт на Ярославовому Валу. — Прищепки. Звичайні прищепки для білизни…

Те слово прозвучало так, як колись славнозвісне «еврика!» в устах ученого.

І ось тепер, вставши з постелі, важко дихаючи ротом (носом не мав змоги), Сідалковський підійшов до дзеркала. Дві чорні прищепки, як дві морські причепи, вп'ялися в нижню половину носа Сідалковського, щосили стискуючи його. Євграф спочатку зняв одну і співчутливо глянув на свій ніс, на якому залишилися чіткі сліди з червоно-синіми переливами, немов од мініатюрного гусеничного трактора.

— Форма та сама, а змісту ніякого, — сказав своєму двійникові у дзеркалі Сідалковський і зняв другу прищепку. — Бути аристократом — отже, належати не собі, а…

Він не договорив — у двері постукали.

«Ія», — шпигонув його свідомість здогад. Сьогодні він чи не вперше подумав про неї: «Океан вивчено вздовж і впоперек — жодного невідомого острівця… Кохання — це завжди цікавий роман, але не завжди із щасливим фіналом».

Він підійшов до дверей, нехотя відчинив їх. На голі ноги в яскравих шкарпетках війнуло тихою памороззю, давніми знайомими культторгівськими духами й дівочими косами, що пахли річковими верболозами, зеленавою духмяною водою літнього Дніпра і такою несподіваною приємністю, від якої у Сідалковського раптом підкосилися ноги, а голос затремтів, як у Грака після ґрунтовного перепою.

На порозі стояла Айстра, його маленька культторгівська «Школярочка» (він так прозвав її за те, що Айстра завжди торгувала якимись дефіцитними товарами біля магазину «Школяр»).

«Школярочка» належала до стовідсоткових, за визначенням Сідалковського, красунь. Дівчина мала такі контрастні й збуджуючі форми, що Сідалковському страшенно хотілося взяти її на своє утримання — якщо не на постійне, то бодай тимчасове. Маленький, ледь-ледь кирпатенький носик, маленька кругла голівка з русявою зачіскою й кучериками, з напівсонними, на перший погляд, голубими очима… А ротик такий яскраво пелюстковий, що Сідалковському завжди здавалося, ніби він створений тільки для того, аби їсти тістечкові трубочки з мигдальним кремом і родзинками. «У кожної своя родзинка», — подумав Сідалковський, розгублено дивлячись на «Школярочку», а тоді несміливо (навіть як на нього) цмокнув її в гарячу від морозу щічку й відчув, що в його серце зайшли зашпори.

Взяв з її рук валізу і почав знімати з неї квітчастий і пухнастий знизу, як хвіст у зайця, модний кожушок. Відступивши кілька кроків, ущипнув себе за червоний від прищепок ніс і ще раз поглянув на гостю. Вона була краща, ніж її малювала його уява і багатосерійні кольорові сновидіння, які Євграф називав «Театром одного глядача».

— Люба, — розчулено мовив він, — ти створена для справжнього кохання! Сьогодні у мене найщасливіший день: я тобою починаю свій ранок…

— Такий пізній ранок?

— Пізній ранок, як і пізнє кохання, найприємніший…

— Ти завжди так гарно говориш… Повтори цю фразу — я хочу її запам'ятати, — посміхнулася Айстра, цитуючи Сідалковського.

Сідалковський мовчки підійшов до неї і з такою жадібністю припав до її напіврозтулених уст, ніби хотів пересвідчитися, чи вони за дні їхньої розлуки не пересохли від спраги. Її поцілунки, її пелюстково-округлий ротик і чіткі, по-жіночому довершені форми — від усього цього Сідалковський втрачав не лише голову, а й серце.

Він пам'ятав, що сьогодні йому як ніколи треба багато зробити: зайти в міліцію й довідатися, за що затримали Грака, зустрітися з Капітульською, котра збиралася йому щось запропонувати, попрощатися з Ією і відвідати Зосю в пологовому будинку від імені місцевкому «Фіндіпошу». І от сюрприз: несподіваний приїзд «Школярочки» — єдиної жінки, за якою Сідалковський ладен був іти пішки навіть на далекий Шпіцберген, куди вона одного чудового (чудового, звісно, для неї) вечора зникла із заїжджим ресторанним музикою, забувши зігріти Євграфове серце…

— Чому ти не подзвонила? — запитав він.

— Певно, немає світла. Я тисла на кнопку, тисла…

— Ніщо так не зближує людей, як гарна випивка й добра закуска, — мовив Сідалковський звичне, натягуючи на себе халат.

— Ти мене й досі соромишся, Євграфе?

— Не соромлюся, а розгублююсь перед тобою, — промовив він, відкидаючи халат назад на спинку стільця.

— Раніше я щось такого за тобою не помічала.

— Щоб відчути всю повноту любові — потрібні час і відстань. А потім, ти раніше ніколи так тепло й так недоступно не зодягалася, — він обняв її, згадуючи перші, такі далекі й такі близькі, зустрічі.

«Школярочка» — чи не єдина в його житті жінка, до якої він не мав доступу. А втім, він завжди кохав без пам'яті, отож цей факт, як і багато інших, міг так само легко загубитися в його мозкових звивинах, як напис на могилці сироти. Євграф не зводив захопленого погляду з Айстри і ловив себе на думці, що серце у неї — як той сейф за сімома замками, якого не можна відкрити, навіть маючи добру в'язку відмичок. А чим недоступніший сейф, тим більше кортить довідатися про його вміст. Чого тільки не вигадував Сідалковський, аби підібрати ключик до закодованого сейфа. Однак Айстра як продавщиця квітів на цвинтарі — байдужа і холодна: ви чекаєте від неї співчуття, а вона дивиться на вас і думає про власний виторг.

Айстра також була продавцем — продавцем культтоварів, які зовсім не гармонували з її зовнішністю. Відчувалося, що дівчина соромиться своєю професії, розуміє, що з її даними годилося б стояти не за культторгівським прилавком, а принаймні бути гранд-дамою на всесоюзних виставках мод і грацій.

Зовсім по-іншому розглядало її зовнішність культторгівське начальство. Воно любило Айстру, але своєю, культторгівською, любов'ю і, мабуть, тому завжди кидало її на ударні ділянки торгівлі під гаслом «Дайош виторг!» І вона, як правило, виправдовувала надії. Але як тільки за допомогою Айстриних чарів був забезпечений виторг, а з ним і преміальні, начальство тут же згортало бойові дії на вулицях і площах: звідти миттю зникали барикади столів, прилавків, лавок-розкладок. Проте й після цього з обличчя «Школярочки» не сходила чарівна посмішка, і покупці навіть після оголошення про те, що «товар закінчився», мирно проходили повз неї, як рота почесної варти, і, не порушуючи черги і не розсипаючись навсібіч, як це трапляється в строю. Проходячи повз прилавок, довірливо цікавились: «Коли ще можна прийти?» Айстра нікому нічого конкретного не обіцяла, але й нікому не відмовляла. «У кінці місяця», — усміхалася вона так мило, що навіть Сідалковський був певний, що така посмішка може збити не тільки з ніг, а й з пантелику. Та усмішка діяла безвідмовно, як автомат, що строчить холостими патронами: постріли є, а наслідків ніяких. Хіба що можна було опектися, але тільки на дуже короткій відстані, а на таку відстань Айстра нікого не підпускала.

«Вона, як і я, — спостерігаючи за Айстрою, думав Євграф, — працює не за призначенням. Можливо, й за покликанням, але не своїх зовнішніх даних…» У її посмішці, її очах було стільки доброти й щирості, що Сідалковському здавалося: аби раптом знайшовся якийсь тип і попросив у неї книгу скарг та пропозицій, то залишив би там самі пропозиції, якщо б його до цього не розірвали самі покупці, гадаючи, що він хоче написати скаргу.

У Культторзі сиділи керівники розумні, спостережливі, глибокі знавці душі покупця, а тому намагалися до чудового товару приставляти й чудового продавця. Тож кирпатенька продавщиця з магазину «Школяр» завжди продавала лише дефіцитні серветки, зубочистки і литовський туалетний папір. До Айстри постійно вишиковувалися черги, і доступитися до неї, як на завод закритого типу без спецперепустки, було неможливо. Навіть Сідалковському з його класичним зростом, респектабельністю і рекламним обличчям. «Школярочка» залишалася недосяжною, як дефіцитний товар, а тому особливо бажаною. Євграф чомусь завжди уявляв її в голубому атласному халатику з червоним культторгівським жетоном на високих грудях, у блакитних французьких панчохах, що якраз тієї осені входили в моду на Хрещатику, з великими бурштиновими бусами на шиї й агатовими сережками на мочках вушок, що горіли від виторгу чи від палаючих поглядів Сідалковського діамантами у двадцять вісім каратів.

Очі в неї були великі, а ротик такий маленький, що, здавалося, її годують через соломинку. Губи хоч пухкенькі й гарно заломлені, але з такою мікроплощею, що продавщиці з сусіднього парфюмерного магазину дивилися на неї з неприхованою ворожістю: через таку ніколи не виконаєш плану по продажу губної помади…

Сідалковський знав, що одні жінки цінять у чоловіках розум, другі — силу, треті — красу, четверті дивляться на них як на гаманці, набиті грішми. Але до якої категорії належала Айстра, він так і не міг зрозуміти. Для нього це була така ж сама загадка, як для декого Бермудський трикутник чи літаючі тарілочки. У нього були розум (так вважав він), сила і краса (так говорили йому). Сумнівався він лише в останньому — грошах, але був переконаний, що їх легко можна компенсувати трьома першими пунктами.

Він кохав багатьох, але Айстру, цю маленьку голубу Айстру, він любив, як студент-заочник свою професію до екзаменаційної сесії.

— Здачу я вам, здається, дала, — мовила чарівно вона. (Якщо ти закоханий, то все чарівне: недоліків не помічаєш. Це приходить пізніше, як по ревізії).

— Так, навіть більше, ніж я збирався взяти від вас.

— Так чого ж ви від мене ще хочете?

— Посмішки й ніжності!

— А-а, — посміхнулася вона, ніби задовольняючи першу половину його прохання. — Це увечері. Після роботи!

— О котрій годині?

— Ач який швидкий!

— Швидкі бувають тільки спринтери, а я просто нещасний закоханий…

— З першого погляду?

— Чому з першого? З тридцять сьомого відвідання вашого прилавка і сорок п'ятого — вашого магазину. Ви знаєте, скільки у мене зібралося серветок і зубочисток на квартирі? Якщо у вас не буде виторгу, ми в кінці місяця можемо викинути увесь той товар і затулимо одразу всі культторгівські щілини.

Вона посміхалася.

— А ще в мене повний холодильник любительського сиру і ковбаси. Я беру їх у гастрономі навпроти, куди ви так часто забігаєте. Зайдіть до мене і пересвідчитесь. Боюсь, що ми з вами не зможемо з'їсти всі запаси навіть у два найближчі роки нашого знайомства.

— А я сиру не люблю!

— Я теж, але коли хочеш — мусиш.

Увечері Сідалковський підійшов до Айстри вдруге:

— Вас довго чекати?

— Поки не здам касу. Гроші люблять рахунок, — знизала вона плечима.

— А жінки — гроші,— додав він.

— Не всі! Чи ви по собі міряєте? — І кинула на нього такий погляд, ніби хотіла спитати: «А вам у мені що більше подобається: гроші чи я?»

Сідалковський відчув, що його карта бита. І остаточно в цьому переконався, коли якийсь піжон у чорному фраці з «метеликом» на шиї пройшов повз нього, як повз телеграфний стовп, звично перевернув на дверях магазину табличку, помінявши «Відчинено» на «Зачинено», і професійно цмокнув Айстру в щічку, хоч вона підставляла йому губи.

На душі в Сідалковського стало так, як у Ковбика в роті на другий день після перепою. Євграф вийшов з магазину з таким виразом на обличчі, з яким виходять полководці із зали після того, як підписали документ про повну капітуляцію, хоч тайкома ще мріяли про реванш…

До Сідалковського, здається, вперше прийшло справжнє кохання. І цим коханням була Айстра, яка рішуче не підпускала його до себе. Тим настирливіше тягнувся він до неї, хоч відчував, що втрачає свою звичайну сміливість, яка раніше в нього ще й перепліталася з нахабством (це він вважав за друге щастя). Тепер у Євграфа навіть уявлення про всі ці людські категорії помінялися. «Щастя, — думав тоді Сідалковський, — це коли вона хоче тебе, а ти — її…»

Він безтямно брів золотим берегом Матвіївської затоки, шукаючи тіні й відради. Повівав легесенький південний вітерець. У повітрі висіла густа спека, тягло на роздуми і лінощі. Хотілося гарячого півдня, тіні під реліктовими секвойями, білих кораблів на голубому рейді, золотого піску, блакитного неба і газованої води з малиновим сиропом…

І раптом — крик! Він нагадував крик чайки, в якої несподівано зламалося крило і вона каменем падала в море, благаючи порятунку. Сідалковський кинувся туди, звідки долинув до нього той відчайдушний зойк.

За кущами верболозу лежав акуратно складений, як на прилавку подарункового магазину, набір з легенької сукні, босоніжок, халатика, рушника і протисонячних модних окулярів у жовтій (під золото) оправі. А недалечко, приблизно за два кабельтових, як визначив на око Сідалковський, то щезала, то виринала голівка в голубій спортивній шапочці.

Сідалковський, згадавши перші свої спроби на морі, ще ті, які він робив у територіальних водах Одеси, будучи юнгою торгового флоту, миттю зняв із себе одяг, залишившись у трусах з генеральськими лампасами, і кинувся напереріз хвилям і крикові. Адже він безпомилково здогадався, що цей крик може належати тільки жінці, а повз них Євграф узяв за правило ніколи не проходити, навіть на глибині двох-трьох метрів.

Коли він підплив ближче і схопив потопельницю за якийсь (так одразу, та ще й у воді, не визначиш) предмет жіночого туалету, вона обійняла його за шию з такою силою, що він одразу збагнув: «Тільки смерть розлучить нас…» Його мозок запрацював, як ЕОМ у критичному режимі, і через секунду видав настанову колишнього інструктора по врятуванню потопаючих: «Якщо потопельник ухопився за вас обома руками і ви не можете відірватися від нього, негайно опускайтесь на дно». Сідалковський так і зробив, якими б міцними й ніжними не здавалися йому обійми незнайомої, але щасливішим він відчув себе тоді, коли ті обійми раптом розімкнулися…

Випливли на поверхню майже одночасно. Сідалковський побачив перед собою таке миле й таке перелякане обличчя, заради якого можна було б іще кілька разів опуститися туди, де раки зимують, але з умовою, щоб потім разом виринути.

— Тільки спокійно, — скомандував сам собі Сідалковський, підштовхуючи дівчину за те місце, яке французи називають «святковим лицем». — Страх у нашій справі — третій зайвий.

Уже на березі, знесилено мліючи у нього на руках, вона намагалася посміхнутися як своєму давньому знайомому. Але посмішка вийшла синя й мокра. Тепер, ступаючи по розпеченому піску, в якому можна було пекти картоплю по-козацьки, Сідалковський не боявся її міцних, хоч іще й холодних, обіймів. Він тримав її на руках і йшов з нею так гордо й переможно, ніби щойно виграв небачену досі битву із стихією.

Врятована важко зітхнула. Сідалковський, наслідуючи її, зітхнув так само — і цим, як йому здалося, усе сказав. Коли русява голівка трохи просушилася на сонці, а її власниця дійшла тями і ступила до Сідалковського, щаслива й усміхнена, щоб подякувати йому за порятунок, той сторопів: перед ним опустилася на коліна та, яка досі вперто не дарувала ні закоханих поглядів, ні навіть сподівань на них. Це була волошкова красуня з магазину «Школяр». На її обличчі цвіла така щира й така вдячна посмішка, якої культторгівці не бачили навіть після взяття місячного виторгу за один день.

— Ви мене не впізнали? Як вас звати? — поставила вона одразу аж два запитання.

— Сідалковський.

— Айстра! — подала руку «Школярочка». — Спасибі вам. Я готова розцілувати вас як свого рятівника.

— Прекрасна форма вдячності,— відповів Сідалковський. — Але оскільки ви не вказали конкретний час, коли саме відбудеться така приємна для мене церемонія, то я гадаю, — окинув поглядом порожній пляж Матвіївської затоки Сідалковський, — що це краще не відкладати в довгий ящик.

Айстра подарувала йому ще один вдячний погляд, який вилетів, немов голубий промінь, з-під її вій і пронизав його серце наскрізь. Сідалковський скрикнув то від болю, чи від радості, але про себе, в душі, а вголос сказав:

— Тоді ближче до діла!

І з цими словами кинувся до найближчого кіоска, в якому продавали коньяк у стограмових «мерзавчиках» у необмеженій кількості, незважаючи на час продажу, визначений правилами торгівлі.

— П'ять «мерзавчиків» і десять бутербродів, — замовив він, а подумки, як завжди, додав: «Бо ніщо так не зближує людей, як добра випивка і закуска».

Айстра не зводила з нього погляду, сповненого вдячності і, здається, любові, і вечірньому сонцю не залишалося нічого іншого, як зійти зі сцени й передати пост спостереження дідусеві місяцю, який усякого набачився на своєму віку і тепер до найпалкіших почуттів був індиферентний, як сказав би у цьому випадку Клавдій Миколайович Хлівнюк.

— Сідалковський, мені холодно, — поскаржилася вона після перших ковтків коньяку, але таким теплим голосом, що він спочатку засумнівався в її щирості, але, заглянувши в її палаючі від щастя й бажання очі, в ту ж секунду безмежно повірив їй, бо по собі знав, як морозить під час лихоманки, надто таких молодих, як Айстра.

Він поспішив її зігріти в своїх обіймах, поки температура не піднялася ще вище. Сонце упало за обрій, посилаючи їм свої прощальні промені й тепло. В останньому Айстра вже не відчувала потреби — тепер для неї і сонцем, і теплом став Сідалковський.

З Дніпра повівало прохолодою, бензиновим чадом від моторних човнів, що йшли табуном, як натомлені мустанги на спочинок, і ще чимось п'янким, незайманим і вічним. Сідалковський назбирав сухого хмизу, дощок від розкиданої по березі тари, якої постійно не вистачає в приймальних пунктах склопосуду, і заходився розкладати багаття. Айстра, накрившись своїм платтячком та його піджаком, імітувала ритмічний дріб зубів, погрожуючи цілісності емалі. Потім почергово переходила від коньяку до бутерброда і навпаки.

— Люба моя, — застеріг Сідалковський, помітивши, що Айстра збирається запхнути до свого маленького ротика величезний шматок хліба з любительською ковбасою, — цим бутербродом ви не тільки поламаєте свої чарівні зубенята, а й попсуєте фігуру ще до того, як вас оберуть королевою пляжу.

Він ніжно обійняв її. Айстра випурхнула з його обіймів і побігла по піску, який ще не встиг охолонути, здіймаючи навколо себе сріблясто-червоні (від вогнища) фонтанчики, що вилітали з-під її бронзових, ніби виточених ніжок. Сідалковський наздогнав її й знову вхопив у свої міцні обійми. Дівчина стояла, відкинувшись усім станом назад, упершись обома руками в груди Сідалковського, заперечливо похитувала головою і повторювала одне-єдине коротеньке слово. Євграф знав, що ніяка сила в світі, незважаючи на непостійність у всьому іншому, не примусить її зараз змінити оте «ні» на інше коротке слово протилежного змісту. Але він знав також, що красномовність жінки найкраще зупиняти поцілунками, тож негайно припинив цей потік слів, заощаджуючи кисень і даючи спочинок маленькому Айстриному язичкові…

…Пахло димом, дніпровськими хвилями й чимось безмежно прадавнім і вічно сучасним…

Сідалковський струсонув головою, ніби прокидаючись від солодкого сну. Айстра дивилася на нього замріяними очима і ніби запитувала: «Ну, що ж ти мовчиш? Щось згадав?»

— Згадав, — посміхнувся Сідалковський. — Нашу першу зустріч на березі Матвіївської затоки. Там, де ти, прошу пардону, хотіла трохи підгодувати раків.

Вона посміхнулася — щаслива, рум'янощока.

— Я рада, що знову зустріла тебе, — тихо мовила.

— Я теж, — щиро сказав він. — Роздягайся, Айстро, бо твій одяг, навіть імпортний, не пасує до моєї форми, — показав Сідалковський на свої міні-трусики з генеральськими лампасами. — Втім, якщо ти стомилася з дороги, то дозволь допомогти тобі…

Він уже став на коліна, щоб зняти з неї гарні імпортні чобітки з мідними шпорами, як раптом у двері постукали.

«Невже й досі немає світла?» — подумав Євграф і пішов до дверей. Мовчки відчинив їх і вражено застиг: на порозі стояла Ія…