Претенденти на папаху

РОЗДІЛ XXVI,

Стук у двері пролунав несподівано. Стратон Стратонович тільки зневажливо поглянув туди: мовляв, тільки ви, Кнюх, не вовтузьтесь, постукає та й піде. Та невідомий, очевидно, і не збирався полишати приймальню. Стук повторився — самовпевнений, навіть нахабний.

— Це хтось не з наших, — похитав головою Ковбик. — У таку рань нікого з наших на роботу на мотузці не притягнеш. Може, Антошка? — згадав він водія, котрий саме в цей час переганяв автомашину з тіні на сонячне місце, щоб трохи зігрітися крізь скло, не вмикаючи двигуна. — Відчиніть-но, Кириле Гавриловичу. А втім, я сам це зроблю…

Стратон Стратонович, як завжди, підсмикнув штани і войовниче спрямував свої кроки до дверей.

— Навіть зранку не дадуть попрацювати! — удав, що гнівається. — Тільки присядеш, тільки почнеш ту нещасну дисертацію відшліфовувати — аж тут як не стук тобі, то грюк! Ну чого б оце я грюкав зрання?! — Ковбик відчинив двері.

На порозі стояла вже немолода, але дуже вродлива жінка. Можна було б детально змалювати її портрет, але це настільки епізодичний персонаж у нашому романі, що достойний тільки вашої уяви. Єдине можемо сказати: це була жінка, яка не перестає подобатися чоловікам не тільки у двадцять, а й у п'ятдесят з половиною років. І їхні паспортні дані часом вказують на всі шістдесят, хоч на обличчя не даси більше сорока… Одне слово, перед Ковбиком стояла жінка, про яку він міг би сміливо сказати: «Вона ще може подобатися…»

— Здрастуйте! Ковбик ви?

— Я! А що?

— Ваш шофер каже: «Ковбик у кабінеті», а ви не відчиняєте!

— Мій шофер багато знає…— не без підтексту зауважив Стратон Стратонович. — А ми працюємо.

— А я вже думала, з якоюсь молодичкою зачинилися. А тут два дядьки…

— З такою, як ви, зачинився б із задоволенням, — посміхнувся Стратон Стратонович і поморщився, зловивши себе на тому, що висловився в стилі Сідалковського.

— А вам телеграма. Повідомляють, що бюст готовий… Ковбик же ви?

— Я, я, — ніби стверджуючи по-німецьки, поспішно відповів Стратон Стратонович і, щоб оця балакуча, як Ховрашкевич, листоноша довго не базікала, швиденько додав: — Де тут у вас розписатися?

— Ось тут. І число поставте…

— Спасибі! Бувайте здорові! Наступного разу пізніше приходьте — шоколадкою пригощу! А до такого раннього візиту я просто не підготовлений…

— Наступного разу, може, й телеграм не буде.

— Будуть, будуть, — майже випихаючи її, запевнив Стратон Стратонович, нашвидкуруч читаючи папірець: «Приїжджайте негайно крап Ваш бюст крап До випічки готовий крап Директор заводу Позніхіренко».

«Мені тільки цього погруддя на сьогодні не вистачало! — лайнувся в душі Ковбик. — І треба ж було послухати цього вухатого Грака!.. Батько, бачте, знайомий з Позніхіренком. Батько каже, що він вам до шістдесятиріччя зробить погруддя… Це ж вам пам'ять… Пам'ять на все життя… Батько скаже…»

«Батько скаже — як зав'яже», — відповів йому тоді Стратон Стратонович, але згоду все-таки дав. Дав, а тепер жалкує. Дізнається про все це ось такий Кнюх, а потім передасть якомусь непитущому Благоуханному, і залишиться хіба що «пам'ять» — про те, як турнули з директорського крісла. Личаки сплетуть швидше, ніж отой бюст випечуть… По якій же графі Бубон те погруддя провів? Культмасова робота, спортінвентар? Чи, може, списав кошти на мітли й віники?..

— Якась неприємність, дозвольте запитати? — не спускаючи допитливих очей зі свого, тепер уже колишнього, директора, поцікавився Кнюх.

— Яка там неприємність?! Більшої неприємності, ніж завдали мені ви, навіть Нещадим із Чадюком, разом узяті, не завдавали…

— Дозвольте поцікавитись, а що то за бюст?

— А воно вам треба? Ви ж у нас уже не працюєте. Досьє, так би мовити, юридичну силу втрачає,— хитрував Ковбик. — Але якщо ви вже так цікавитесь, то скажу. Задумали ми батькові соціології Демокріту — його батьком Ховрашкевич вважає — поставити при вході у «Фіндіпош» бюст! Як ви вважаєте, правильно задумали?

— Дозвольте подумати!

— Думайте, думайте, а поки що — прізвище отого мерзотника!

— Дозвольте звернутись?

— Не дозволю, — розгнівався Ковбик. — Чому ми оце тут з вами коржі з маком дві з гаком години товчемо?

— Ховрашкевич! — раптом випалив Кнюх.

Ковбик якусь мить мовчав. Він, здається, усього чекав, але почути прізвище свого улюбленця… Стратон Стратонович аж через стіл перехилився, ніби погано чув, і хрипко наказав:

— Повторіть іще раз!

— Ховрашкевич, — спокійно повторив Кнюх. — Дозвольте розповісти, як це трапилося. У мене в столі після однієї випивки залишилась горілка. Я думав, що взяв порожню пляшку на олію, а взяв повну. А Ховрашкевич саме захотів похмелитися… Я пригостив… Він почав дуже, як і завжди, хвалити вас. Казав: «Стратон Стратонович у нас спец… Уміє ніс по вітру тримати… Справжній дипломат… Йому б міністром закордонних справ працювати. Або десь послом… А він «Фіндіпош» очолює… То несправедливо…»

Проте Ковбик уже не слухав його. Він стояв у стойці «апорт» і дивився крізь Кнюха, мов крізь вітрове скло автомобіля, кудись у далечінь. Ноги ставали ватними й підкошувались. Кнюх же нічого не помічав і продовжував:

— …що ви ще тоді, коли навчались в кооперативному технікумі, то украли в свого товариша черевики і попалися з ними. За іншим би аж загуркотіло, казав Ховрашкевич, а Стратон Стратонович викрутився. Ніби ви прибігли до канцелярії й заявили: «Я щойно розкуркулив одного синка куркуля. Весь час сало товсте їсть і ось такі буржуйські черевики носить!» І поставили те взуття на стіл. Вас ще всі в канцелярії похвалили… Похвально, сказали, похвально, що ініціативу виявили… Але розкуркулювати — це справа не для дітей… Того хлопчину з технікуму вигнали, а вас нагородили тими черевиками й відпустили додому… Ви ніби й іспитів не складали… Одразу на наступний курс перевели… А потім, каже, візьми справу з шапками чи кожухом. Виписав як зразки, але як виписав: «У кожухові відмовити, а шапку видати для наукової роботи». А другого разу навпаки: «У шапці відмовити, а кожух…»

— Згинь! — раптом крикнув Ковбик. — Щезни з очей моїх! Геть з кабінету!

Кнюх глянув на Стратона Стратоновича й завмер. Якби над шефом несподівано розкололася стеля, як яблуко навпіл, то й це менше вразило б Ковбика, ніж отаке повідомлення Кнюха про його улюбленця. Важко сказати, які саме думки снувалися під черепом Ковбика. Можна було тільки гадати, що серед багатьох соковитих слів, як херсонські квашені кавуни взимку, на адресу Ховрашкевича найчастіше летіло слово «домололося…»— і далі всі епітети, на які багатий Ковбиків лексикон…

Стратон Стратонович, чавлячи своїми ватяними ногами фіндіпошівський паркет «співучі меридіани», йшов на свіже повітря. Віоріці тихо сказав:

— Я поїхав в академію. Сьогодні мене на роботі не буде. Передайте Хлівнюку, щоб дисципліну наводив…

— Поїхали, Антошо! — важко падаючи на м'яке сидіння «Волги», наказав Стратон Стратонович. — У Баранівку поїдемо. На фарфоровий завод!

Антоша, розтираючи припухле від сну обличчя, поспішно почав розвертати автомашину. Вийшов Кнюх і, помітивши, що «Волга» вирулює в бік центру, почав махати рукою: може, підкинуть по дорозі?

— Антошо, пошліть його подалі. А якщо ваша природжена інтелігентність не дозволяє цього, то скажіть йому щось за мене, бо я за себе не ручаюсь..

— Дозвольте запитати, куди курс тримаєте?

— Курс на фосфор, — відповів Антоша. — Щоб очі світилися.

— На рибку, значить? — посміхнувся Кнюх. — Ні спуску, ні луски…

— Пішло ти к бісовій матері! — лайнувся Ковбик. — Вистачає ще совісті й нахабства до автомашини підходити…

До Баранівки їхали мовчки. Стратон Стратонович все думав про своє погруддя: яке воно та де його тепер поставити? «Доведеться удома, на печі! Жаль тільки, що це не село і в квартирі печі нема…» А ще спала на думку власна ідея, висловлена у розмові з Кнюхом: а чому б і не поставити біля «Фіндіпошу» погруддя котрогось із соціологів-класиків. Навіть не одне, розпалювалася його уява, а кілька: Сократа, Платона, Арістотеля, Ломброзо, Огюста Конта… Хоча Конта, мабуть, не дозволять… Жан-Жака Руссо… «А навпроти, то моя така думка, — раптом прорвався голос Ховрашкевича, — поставити ваше погруддя, Стратоне Стратоновичу. Демокріт — то батько соціології, то я вам так кажу, а ви, то я без усякого підлабузництва, як тут дехто думає… А навпроти Демокріта вас, Стратоне Стратоновичу, бо ви… То я вам скажу без перебільшення… Ви теж батько… Можна сказати, батько «Фіндіпошу»…» — «А чи не пішли б ви до бісової матері, Ховрашкевич, разом з вашим батьком… Ви вже добазікалися до того, що я не тільки алею соціологів не зможу закласти, а й своє власне погруддя не знаю куди подіти…»

Раптом Антоша загальмував. Машина тричі крутнулася на бруківці, та так, що в Ковбика усе потерпло всередині. «Волга», як танцівниця з балету на льоду, крутилася на блискучому шосе просто на бензовоз, що йшов метрів за п'ятдесят назустріч. Ковбик заплющив очі. «Ось і буде місце для погруддя», — подумав мимохідь.

Машина стукнулась і зупинилась. Ковбик розплющив очі. «Волга» стояла боком на зустрічній смузі, упершись в кучугури снігу, згорнуті на узбіччя, й величезну сосну, що по-сирітськи зачепилася за край дороги. Бензовоз, важко ревучи, проїхав повз них; водій, видно, побоявся натиснути на гальма, щоб не повторити Антошиної помилки.

Стратон Стратонович перший оговтався від переляку. Неквапно вийшов з автомашини, по-філософськи глянув униз, де вони могли б опинитися, якби не сосна, і запалив цигарку…

На завод приїхали під кінець першої зміни. Іван Андрійович Позніхіренко, високий, худий і трохи сутулий чоловік з живими, допитливими очима, зустрів Стратона Стратоновича люб'язно і особисто, незважаючи на зайнятість, провів у майстерню. Погруддя, виконане за ескізом Чигиренка-Репнінського і виліплене місцевим майстром, Ковбику сподобалося. Підхвалив і Антоша.

— Кращі, ніж у житті,— резюмував без усяких хитрощів.

— Тоді з богом! — махнув Стратон Стратонович.

У Кобилятин-Турбінний одразу не повернувся: закортіло бути присутнім при випічці погруддя в печі, де температура сягала 950–970 градусів. Позніхіренко (здається, кривенький на одне око, але ледь помітно — з першого погляду й не розбереш) провів його в цех. Ковбик стояв осторонь і милувався собою. Його потроху гризло сумління: даремно Грака вухатого лаяв, Кнюха он вигнав з кабінету… Може, ніяка сволота й не писатиме більше? Антошка — як риба об лід! Та й куди йому писати — він лише кілька фраз знає… Ні, все-таки приємно помилуватися самим собою.

— Увійшов з тіла в глину, — поділився своїми міркуваннями з Позніхіренком, а про себе подумав: «А потім увійду з глини в метал».

«А там, то я вам скажу, й до безсмертя рукою подати… То ви, я бачу, з мене смієтесь…»—дзижчав нав'язливий голос Ховрашкевича у його вухах. Раптом хтось таким сиплим голосом, як у гучномовця у Фастові на вокзалі, пропищав:

— Болванка Ковбика — у п'яту піч на вижіг!

Стратона Стратоновича аж пересмикнуло від тих слів. Чи не найбільше вразило його оте дивне слово «вижіг».

— Нічого не поробите, Стратоне Стратоновичу, — розвів руками Позніхіренко, вибачливо посміхаючись, — така наша термінологія.

«Буде мені «вижіг», — повторював це вперше почуте слово Стратон Стратонович, повертаючись додому. — Буде мені «вижіг», коли про цей бюст дізнається ще якийсь фіндіпошівський Кнюх. Як не напише, то розпатякає язиком…» Щоправда, після перемоги над Благоуханний і Кнюхом у Стратона Стратоновича знов було з'явилась самовпевненість: Хлівнюка й Понюхна він уже умовно заткнув за пояс. Та ось на тобі — Ховрашкевич…

— Як ніж під праву лопатку!

— Що ви сказали? — не повертаючи голови, перепитав Антоша.

— Кажу, не жени так, ніби за тобою чорти гоняться. Мало тобі сосни на сьогодні?..

«Торжествувати рано, бо невідомо, хто ще якого коника викине. Та й Нещадим так просто не заспокоїться. А я ж через Ховрашкевича пропонував йому посаду свого заступника… Чи хоч передало воно? Передало, та тільки, видно, не те, що слід. Йому ж тепер нічого не можна довіряти. Розляпає все, що знає і чого не знає. Ще цей маневр присипання викриє… Я знаю, що воно до мене більше не піде у заступники, але хай би думало: Ковбик без мене, Арія Федоровича Нещадима, не може, з «Фіндіпошем» не впорається. Хлівнюк Нещадима не замінить. Хай би дурне думкою багатіло. Так знову ж Ховрашкевич… Великий дипломат! І ти цяця, Стратоне Стратоновичу, — прокинулась Ковбикова інтуїція й заговорила до нього його ж таки голосом. — Знайшов через кого передавати Нещадимові запрошення…»

Під'їжджали до «Вареничної» на околиці Кобилятина-Турбінного — якраз при в'їзді в місто. Вона славилась тим, що в ній ніколи не було вареників. Тут варили самі лише варениці, хоч у меню постійно значилося: вареники з м'ясом, вареники з картоплею, вареники з грибами й капустою, вареники просто з капустою, вареники з вишнями і, звичайно, вареники з сиром.

Відвідувач скромно сідав до столу. Бо йому постійно з неприхованою гордістю нагадували:

— У нас НЕ самообслуговування. Сідайте, будь ласка, за стіл.

Відвідувач покірно сідав, до нього поважно підходила офіціантка. Вона чомусь не старіла, а тільки переходила з однієї вагової категорії в іншу. Вищу.

— Вареники з м'ясом, — замовляв відвідувач і, глянувши на круглі литки офіціантки, обов'язково уточнював: — Дві порції.

Офіціантка старанно занотовувала замовлення в блокнот, який у її руках скидався на мініатюрну сірникову коробку, на яких часто записують телефони нових знайомих, а потім, як тільки сірники закінчуються, викидають оті коробки разом із записаними номерами. Потім поважно розверталася. Сідалковський сказав би: як перевантажений корабель біля пірсу. Ковбик — як гарба з соломою. Хлівнюк — як гранд-дама. Нарешті, розвернувшись, офіціантка робила кілька витків навколо стола, а тоді вже поважно гукала у вікно-амбразуру, крізь яке виднілося кілька величезних котлів і чотири пари голих ніг (дві пари худих, одна пара товстих і одна — волохатих, щоб побачити, кому ці ноги належать, потрібно було просунути голову в амбразуру, але це майже нікому не вдавалося через гору брудного посуду). Гукала завжди одне й те ж:

— Катю, дві порції вареників з м'ясом!

Катя, якій належала одна пара вищеописаних ніг, але яких саме — через стіну уточнити важко, відповідала баритоном:

— З м'ясом закінчились!

Офіціантка робила черговий розворот і знову поважно йшла до відвідувача.

— З м'ясом закінчилися, — конфіденційно повідомляла вона відвідувача, який це вже й без неї чув.

— Тоді хай дає з сиром. Чотири порції!

Офіціантка так само довго записувала, розверталася, пробиралася, мов слаломіст, поміж столиками й знову гукала:

— Катю, чотири порції вареників з сиром!

— З сиром уже закінчилися, — гукали чиїсь ноги тим самим тоном.

Тоді таким самим робом переходили до вареників з вишнями, з картоплею, з капустою, картоплею і грибами, слухаючи аналогічні повідомлення голосу-баритона, відвідувач нарешті не витримував, кричав уже не своїм голосом:

— А варениці у вас хоч є?!

— Катю, у нас варениці є?

— Варениці є,— відповідала амбразура.

Відвідувач їв варениці, підігріваючи свій апетит думкою, що їсть вареники. Бо харч хоч і не той, що в меню, але ціна однакова.

Кажуть, колись у давнину, коли ще не було Кобилятина, на цьому місці стояла корчма, де, скільки й пам'ятають, завжди варили знамениті кобилятинські варениці. Довгий час навіть на гербі самого Кобилятина була зображена варениця, наколота на виделку. Та Стратон Стратонович мало в те вірив, вважав, що той історичний факт дещо перебільшений…

Різко скрипнули гальма. Машина під Стратоном Стратоновичем присіла, потім нахилилась на бік і, ляпаючи шинами, мов калошами, з'їхала на узбіччя.

— Шина спустила. Піймав свіжого цвяха, — спокійно повідомив Антоша.

— А звідки ви знаєте, що він свіжий? — механічно запитав Ковбик.

— А для мене кожний спійманий цвях — свіжий. Навіть іржавий, — кинув Антоша, нехотя вилізаючи з теплої кабіни.

«Це не на добро, — подумав забобонний Стратон Стратонович, — інтуїція так підказує… Мо', у «Вареничну» сходити, вареників з капустою поїсти?» І одразу згадав Понюхна.

Сам до себе посміхнувся.

— Антоша, — голосом Іраклія Йосиповича гукнув, опускаючи бічне скло. — Ви б оце зараз свіженьких вареничків з капустою з'їли?

— А чому б і ні!

— А де ж їх у біса взяти?

— А он у «Вареничній». Ще відчинено, — не зрозумів Ковбикового гумору Антоша.

«А й справді,— загадав собі Стратон Стратонович, — зазирну я у «Вареничну». Якщо офіціантка виконає замовлення, то все буде гаразд, а як ляпне, що вже закінчилися, — моє діло труба. Чекай претендента на папаху…»

— Антоне Петровичу, поки ви тут з колесом возитиметесь, я й справді загляну у «Вареничну». То ви розумну думку подали.

— А наше діло шоферське, — відповів, як завжди, Антоша. — Крути «баранку» і дивись, чи за бордюром автоінспектор з «рефлектором» не сховався.

Ковбик увійшов у «Вареничну», і йому здалося, що він в одному з паризьких бістро на вулиці Кліші.

— У нас НЕ самообслуговування, — підвелась, як заводна лялька, резервна офіціантка.

Поважно підійшла основна офіціантка. Ковбик не раз бачив її, бо часто сюди заглядав, хоч ніколи ще не їв тут вареників. Офіціантку він нарік «яловою телицею» і, пропонуючи комусь зайти у «Вареничну», завжди казав: «Мо', заглянемо до ялової телиці?»

— Є вареники з м'ясом, — поважно подала меню офіціантка.

Стратонові Стратоновичу це сподобалося. Вона подавала меню тільки відвідувачам, яких поважала або вбачала у них прихованих ревізорів чи представників торгінспекції.

— З сиром, з капустою, з грибами й свіжомороженими вишнями…

Стратон Стратонович мовчав, мовчки заглядаючи їй у вічі, ніби вгадуючи, де вона каже правду, а де нахабно бреше, хоч і меню подала. «А може, для мене й справді знайдуться? Що ти скажеш?»—звернувся до своєї інтуїції. Інтуїція, заколисана довгою їздою в автомобілі, спала.

— Що будемо замовляти? — поцікавилась «ялова телиця».

«Замовлю варенички, а їх не буде, так і знай — невдача», — подумав Ковбик.

— Дві порції,— глянув у її прозорі очі Стратон Стратонович. — Дві порції варениць і чашку кави з молоком.

Офіціантка поважно розвернулася, зробила вісімку навколо двох столів і наблизилась до амбразури:

— Катю, дві порції варениць і чашку кави з молоком!

Катя за цілий день, очевидно, вперше не витримала й виглянула з вікна. Вона закрила грудьми всю амбразуру, притисла фартухом, який колись був білим, посуд на підвіконні і, здивовано лупаючи великими очима, шукала поглядом відвідувача-дивака, що сам замовив варениці.

«Який?» — випромінювали її очі благальний погляд.

«Он той», — повела двічі пофарбованими бровами поважна офіціантка.

«Солідний, — закопилила Катя губу. — Може, йому й справді вареничків зліпити? Спитай, чи почекає».

Поважна офіціантка розвернулась, запитала про це у Стратона Стратоновича.

— Дві порції варениць і чашку кави з молоком! — розгнівався Стратон Стратонович. «Невже невдача? Ні, таки мені личаки сплетуть».

— Катю, дві порції варениць і чашку кави з молоком, — продублювала офіціантка.

— Скажи йому, що молоко скінчилось.

Стратон Стратонович надщербив емаль на лівих кутніх зубах і підвівся з-за столу.

— Варениць без молока не вживаю! — кинув на ходу і вийшов.

Антоша вже сидів за кермом і спав. Стратон Стратонович відчинив двері тихо, ніби боячись розбудити водія, усівся на своє місце й подумав: «Таки невдача. Паразити!..» Останнє слово він випустив без адреси.

— Свіжий! — прокинувся Антоша.

— З вашої мармизи я б цього не сказав, — засумнівався Стратон Стратонович.

— Цвях свіжий! — повідомив Антоша. — Мабуть, Кнюхова робота.

— Ну да?! — насторожився Ковбик, бо якраз у цю хвилину подумав про Кирила Гавриловича.

Ковбик уже не раз чув про незрозуміле для нормальної людини Кнюхове захоплення, але мало в те вірив. Казали, що Кнюх жовчно ненавидить автолюбителів. Чи вони йому колись чимось насолили, чи просто тому, що він сам не міг ним стати, — як би там не було, але Кнюх і справді автолюбителів не любив, дивився на кожного з них, як молодий слідчий на першого зустрічного підозрюючи саме в ньому вбивцю. Щоразу після зарплати Кнюх заходив у господарчий магазин, купував цвяхи, а тоді прямував до гаражів і непомітно, з-під поли піджака чи пальта, посипав ними автомобільні колії.

— Ух, куркулі! — крізь зуби, що нагадували два ряди пилки, лаявся він.

Кажуть, що його й з попередньої роботи вигнали через автолюбителя, у якого в дворі загорівся гараж. Хтось із сусідів хотів подзвонити власникові на роботу, Кнюх вискочив у коридор, де у них стояв спільний телефон на три сім'ї, поклав руку на важіль і твердо сказав:

— Хай горить! Що тобі, куркуля жалко?

— Який же він куркуль? Звичайний робітник-слюсар, майже сам склепав той драндулет!

— Все одно куркуль. У тебе та в мене і драндулета нема!..

Якщо Кирило Гаврилович помічав, що якийсь водій міняє колесо, то зіскакував з трамвая чи автобуса і щодуху мчав до шофера, забуваючи про свою службову поважність, яку він напускав на себе в домашніх умовах. Ставав таким лагідним і добрим, яким не пам'ятала його навіть колишня дружина шлюбної ночі.

— Любий мій, — казав він. — Що у вас трапилось?

— Та, мабуть, цвяха впіймав!

— А на того цвяха можна поглянути? Автолюбителів це здебільшого дратувало, вони огризалися:

— А чого на нього дивитися? Це ж не дівка — цвях!

Кнюх похнюплювався і, розчарований, йшов геть, а після цього цілу ніч не міг заснути. Іноді автолюбитель казав:

— А чого ж, будь ласка. Ось вам і цвяшок. Якась сволота розсипала. Новенький же! Напилось, певно. З тверезої голови цього ж не зробиш…

— А не зробиш, — погоджувався Кнюх, і на душі йому ставало так добре, ніби йому щойно подарували автомашину, а далекий родич безкоштовно віддав ще й гараж.

Такої ночі Кнюх спав на спині, на його тонких і тісно стиснутих губах розтягалась посмішка, і він бачив кольорові сни. А снилось йому, що сторож автостоянки запрошував його через прохідну, вручав кілька авторучок і просив: «На, Кнюх, понаписуй на кожній автомашині її номер». Кнюх брав ті авторучки, дивився на них — і раптом помічав, що всі вони перетворювалися на великі цвяхи з добре загостреними кінцями замість пер. Автомашин було багато: жовті, червоні, сині, зелені, голубі, охристі, оранжеві, білі, морковні, темно-сині, коричневі, лазурові, і всі різних марок та новенькі-новенькі… Щасливий Кнюх йшов серед безконечного моря цих машин, писав на них цвяхами, але не цифри, а якісь коротенькі слова, щасливо посміхався зайчикам, що стрибали по капотах машин, а він їх пришпилював цвяхами і коротко під ними розписувався…

Стратон Стратонович намагався згадати в цю хвилину обличчя Кнюха. Але воно розпливалось, тож Ковбик згадав тільки міцно стиснуті, як дуги капкана, Кнюхові губи, за якими причаїлися два ряди відточених зубів…

— А ви в цьому впевнені, Антоне Петровичу? — поцікавився у водія.

— Як у своїх гальмах! — відповів Антоша.

Ковбик знову уявив Кнюха. Той зараз десь лежить на тахті, гріє п'яти біля електрокаміна-рефлектора і, дивлячись у стелю, блаженствує. Він бачить, як по стелі біжать маленькі автомашини, як вони раптом натикаються шинами на щось гостре, шиплять і зупиняються. Лаються водії, проклинають і бога, і чорта. Тільки не його, Кнюха. Бо ніхто з них і не здогадується, що це він, Кирило Гаврилович, підклав їм сьогодні ті цвяшки. А надворі слякота, а надворі колюча мжичка сіється, не замерзаючи, а тільки перемішуючи сніг з болотом. А Кнюх лежить собі на тахті і гріє п'яти електрокаміном…

«Я б тобі зігрів! Я б їх зігрів тобі на сковороді! — лютиться Стратон Стратонович, дивлячись на мжичку, що вологою застилає вітрове скло і ніби засліплює йому очі.— Я б тебе зігрів!..» А вголос каже:

— І це ж його хтось цілує! Антоша мовчить.

— Воно все життя намагалося комусь зробити підлість, та навіть на це у нього не вистачало розуму. Бо воно як природою не дано, то в Парижі не купиш!

Антоша мовчить.

— Воно як природою не дано, то у Парижі не купиш. Навіть у «Луврі»! — уточнює Стратон Стратонович.

Антоша мовчить.

«Шосте чуття мене ніколи не підводило», — подумав Стратон Стратонович і спочатку наїжачився, як від морозу, тоді втягнув голову в комір і сховався в ньому, як Мамуня.

Антоша скоса глянув на нього і знову нічого не сказав. Тільки цього разу в його очах проглядалась іронічна посмішка і таке всезнайство, що коли б у цю хвилину Ковбик виглянув із свого бобрового коміра, то неодмінно сказав би: «І воно щось знає, тільки сказати не може…»