Претенденти на папаху

РОЗДІЛ VI,

Крізь напіввідчинені вікна фіндіпошівської курильні Ховрашкевич перший почув постріли вихлопної труби Ковбикової «Волги» і насторожився. Панчішка кінчиками рожевих ніздрів уловив запах перепаленого бензину— і одразу з рожевого став синій, як пізній баклажан.

У «Фіндіпоші» вже знали з уст Антоші про те, що Стратону Стратоновичу «фантомаси» дали по шапці й забрали її. Шофер спочатку загадково, навіть зловтішно посміхався, не приховуючи своєї радості від фіндіпошівців. Очі його світилися вогником, яким він готовий був поділитися з будь-ким, не беручи за це карбованця, як за проїзд у автомашині Стратона Стратоновича. Фіндіпошівці принишкли і, чекаючи грому та блискавок, порозбігалися по своїх кабінетах. У коридорах «Фіндіпошу» повисла така тиша, якої не пам'ятали навіть старожили Карло Іванович Бубон і Ховрашкевич.

Коли «Волга», м'яко погойдуючись з боку на бік, переповзла через бордюри, Ковбик несподівано широко розплющив очі і глянув на рідне, але трохи побіліле від снігу та інею фіндіпошівське гасло: «Дамо кожному громадянинові по шапці!» Він згадав рубрику в газеті «Колос і молоток» («Дали по шапці!») і неприємно поморщився. Очевидячки, все це викликало у нього неприємні асоціації. Стратон Стратонович ще раз поглянув на заклик-запевнення, на кожній літері якого дражливо сиділо по пухнастій сніговій шапці, і побачив за цим усім зовсім інший зміст.

Він вийшов з автомашини, за давньою звичкою тричі крякнув, з хрускотом у плечах випростався, наче після радикуліту чи знятого гіпсу, а тоді, наспівуючи свою улюблену пісеньку без слів, яку фіндіпошівці прозвали «Арією шефа», попрямував у «Фіндіпош» з єдиним наміром: зміцнити дисципліну і змусити всіх взятися за розум. На глибоке переконання Ковбика, фіндіпошівцям не вистачало ні першого, ні другого.

Піднявшись на другий поверх, Ковбик на самому порозі ледь не збив з ніг Мамуню, який кудись дуже поспішав. Той від несподіванки так перелякався, що замість привітання спитав:

— О, ви вже приїхали, Стратоне Стратоновичу? Це ви?

— А ви що, не бачите? Чи так набралися, що у вас почалися галюцинації?

Мамуня став рожевий, як Панчішка після першої чарки «Рожевого міцного».

— Боюсь, закінчите ви спецпрофілакторієм, Октавіане! А тоді вам і дядя не допоможе…

Милий, добрий і довірливий, як кролик до експерименту, Мамуня раптом присів і тихо відповів:

— А я не пив, Стратоне Стратоновичу…

— А куди ж це ви так рано зібралися? — здивувався Ковбик.

Мамуня ще більше розгубився, не знаючи, що відповісти, але тут, на його щастя, в коридорі з'явився Сідалковський, і Ковбик одразу переключився на нього:

— А-а, аристократ із Вапнярки! А зайдіть-но до мене. Сідалковський поцінував очима кожух Стратона Стратоновича, перевів погляд на нову шапку й про себе подумав! «Нове життя нової прагне шапки…» І, галантно пропустивши поперед себе патрона, переступив поріг Ковбикового кабінету.

Там уже був Хлівнюк. Упершись короткозорими очима прямо в екран телевізора, дивився міжнародний хокей. Хлівнюк, як і Ковбик, не любив хокею, але, коли наші грали з чехами чи канадцями, він не пропускав жодного матчу.

— Зірка голубого екрана тут як тут, — замість вітання кинув репліку Стратон Стратонович. — Ви що, в моєму кабінеті в хокейні дні й ночуєте?

— Містифікація, — буркнув Клавдій Миколайович.

— Кація, кація, — повторив закінчення Стратон Стратонович. — Ви б краще не про кацію думали, а про роботу й дисципліну.

Він пройшовся у новій шапці по кабінету, ніби даючи помилуватися нею присутнім, і тільки тоді підійшов до вішалки, що стояла в самому куточку. Клавдій Миколайович насторожився, обмацав очима голову Ковбика, його французький кожух, але нічого не сказав. Стратон Стратонович перехопив його заздрісний, як йому здалося, погляд і, знявши кожушок, якийсь час наче навмисне потримав його в руці, а вже потім повісив на вішалку.

— А ви, Стратоне Стратоновичу, не любите хокею? — поцікавився Хлівнюк, нехотя вимикаючи телевізор.

— Не люблю, — усівшись в крісло, відповів Ковбик. — Не люблю, бо не бачу, за чим вони ото бігають.

Хлівнюк так зморщився, що Ковбику аж страшно стало і він перевів погляд на Євграфа.

— А ви щось дуже блідий сьогодні, Сідалковський, — глянув на того поверх окулярів.

— Це вікове, Стратоне Стратоновичу. Воно минеться…

— Кубрячили, мабуть, а зараз, напевно, канудить? Чи цілу ніч займалися своєю улюбленою справою? — поцікавився Стратон Стратонович, переглядаючи останню пошту.

— Ні тим, ні другим. Проявляв негативи. — Сідалковський справді каліграфічно написав собі візитку, перефотографував її і цілу ніч друкував, глянцював, висушував й вирізав. Зате візитки вийшли на славу! — Фотосправа, ви ж знаєте, Стратоне Стратоновичу, то моє Друге хобі.

— А яке у вас перше, якщо не секрет? — Ковбик натис на кнопку, заховану під столом. Увійшла Зося. — Запросіть-но сюди усіх бухгалтерів. І Карла Івановича також. — Ковбик підвівся з-за столу, як завжди, для впевненості в собі підсмикнув штани і опустився назад у крісло. — То яке там у вас перше хобі?

— Каліграфія, Стратоне Стратоновичу, яка чекає свого застосування…

— Де ж це ви у вік електромашинок і лінотипів можете застосувати свою каліграфію? — Стратон Стратонович раптом згадав напис на стіні.— Хіба, може, в туалеті… То, Сідалковський, не ваша робота?

— Я до такого рівня не падаю! Як ви могли подумати про мене?! — обурився Євграф.

Ковбик його не слухав: поміж купою листів він помітив два незвичайних конверти. Стратон Стратонович квапливо розірвав один з них — там лежала повістка з військкомату. На другому, з білого дорогого паперу, красувався фіолетовий напис, зроблений друкарською машинкою: «Кобилятин-Турбінний. «Фіндіпош». Директорові Ковбику Стратону Стратоновичу». Трішечки нижче стояла зворотна адреса, видрукована латиною поліграфічним способом. Стратон Стратонович на мертвих мовах не дуже розумівся, а тому не любив їх. Не те що з патріотичних міркувань, а просто важко було їх читати… У конверті лежала білосніжна, схожа на гарну новорічну листівку, картка. З одного боку в ній було щось надруковане по-польськи (Ковбик здогадався по прізвищу — Осмоловський), з другого — українською мовою. То було запрошення на прийом, влаштований з нагоди приїзду відомого вченого-селекціонера Анджея Осмоловського.

— Ну, це по вашій лінії, Сідалковський, — добродушно посміхнувся Ковбик і передав Євграфу запрошення. — Ваш знайомий у Київ приїжджає. Здається, кілька років тому ви супроводжували його з Вапнярки до рідної столиці. Як ви на це? На баль підете? — Він так і сказав: «на баль». — Мабуть, і шляхетні панянки будуть. Панянки — це у вас яке за порядковим номером хобі? А прім один? Чи а прім два?

— Але запрошують вас, Стратоне Стратоновичу, — загорілися неприхованим вогником очі Сідалковського.

— Там просто стоїть «Вельмишановний товаришу». Коли я був у Парижі, то там писали конкретно: «Дорогий Стратоне Стратоновичу», — не кліпнувши оком, збрехав Ковбик. — А окрім того, у мене ось повістка з військкомату — і на те самісіньке число. Так що сходіть. Поляків ви давно любите.

— Не так поляків, як полячок, — уточнив Сідалковський.

— От-от! Дивись, ще й женитесь, чого доброго. У вас це швидко виходить. Може, ще й з донькою консула. А не буде її у нього, то ви й до дружини позалицяєтесь. Я вас бачу наскрізь. Тільки дивіться мені там, щоб без цих, як ви кажете… міжнародних ускладнень. Орденів у вас нема, медалей я теж щось не помічав. Так що беріть модну краватку, краще «метелик», — і гайда. Розкажете хоч, як там було. Бо більше нікого послати. Хіба що Ховрашкевича, але боюсь, що після перших двох чарок польської «Виборової» він їх усіх забалакає, ще й баль зірве.

— Спасибі, Стратоне Стратоновичу! — вклонився елегантно Сідалковський. — Я вам цього не забуду. Пляшка за мною!

— Ну-ну! — Ковбик удав, що гнівається, а сам не спускав очей з Хлівнюка. — Вип'єте зі своїми сопляшниками… — До кабінету саме заглянув Масік Панчішка. — Ось хоча б з Масіком.

— Так, — мило посміхнувся Масік. — Як ви скажете, Страт Стратич, — не знаючи, про що мова, одразу погодився Панчішка, — так воно й буде!

Потім несміливо, якось боком просунувся Кирило Гаврилович Кнюх — завідуючий спортивно-масовою роботою.

— Дозвольте, Стратоне Стратоновичу?

— А чого ж не дозволити, заходьте. Ми ж не які-небудь бюрократи. Де ж там решта?

Зайшов Іраклій Йосипович Понюхно, завідуючий анкетним відділом, за ним ускочив Октавіан Мамуня. Останнім, як завжди, прибув Михайло Танасович Ховрашкевич, за звичкою удаючи, що тільки екстрений виклик до шефа відірвав його від нагальної справи чи винаходу, на порозі якого він стояв.

Ковбик по-батьківськи суворо глянув на нього:

— Ну, Ховрашкевич просто не може не запізнитись…

Але цієї хвилини іще раз рипнули двері і до кабінету втиснулися, як батько з сином, у чорних чиновницьких нарукавниках по самі лікті Карло Іванович Бубон, незмінний головбух «Фіндіпошу», та його вірний соратник по дебету й кредиту, старший касир (хоч молодшого у «Фіндіпоші» не було) Адам Баронецький-Кухлик.

— Слухайте, — Ковбик несподівано подобрішав, хоч фіндіпошівці чекали від нього крутих висловів.

Він повертів у руках військкоматівську повістку і почав оглядати всіх так, як оглядає генерал полки перед перевіркою на бойову готовність.

— Повістку з військкомату отримав, — повагом сповістив він і замовк, ніби чекаючи особливої реакції на свою звістку.

Фіндіпошівці сиділи, як авгури. Ковбик підвівся, підсмикнув штани і пройшовся по їхніх рядах гіпнотизуючим поглядом. У декого нерви почали здавати: ніяково завовтузився на своєму місці Мамуня, скрипнув стілець під важким Понюхном. Першим не витримав того погляду Кнюх.

— Мабуть, генерала присвоять, — несподівано бовкнув він.

Стратон Стратонович, що йшов до протилежної від нього стіни, раптом загальмував і різко обернувся до Кирила Гавриловича. Той сидів білий, як конверт із крейдяного паперу.

«Насміхається чи думає всерйоз? — пронизав його спареним поглядом Ковбик. — Ніби говорить щиро. А може, просто з підлабузницьких міркувань, А втім, якщо Кнюх — майор запасу, то чому я, директор «Фіндіпошу», не можу бути генерал-майором?!»

— Навряд, — сідаючи назад у крісло, цілком серйозно відповів Стратон Стратонович. — Але чого в світі не буває. Буває, що й коза на козла стрибає.— Ковбик відкинувся на спинку крісла. — Їздив я одного разу з командуючим військового округу… — цю фразу фіндіпошівці вже чули, тільки Стратон Стратонович не уточнив, якого саме округу, — …на відкриття полювання. Убив я тоді двох зайців. Окрім мене, ні в кого трофеїв не було. Думаю, дай одного зайця віддам командуючому округом. Гадав, відмовиться. Коли ж ні. Узяв. А потім, як посідали ударити по стограмовичу, він і питає мене: «В каком званий состоите, Стратон Стратонович?» Підполковник, відповідаю, товаришу генерал. «Пора уже и на папаху переходить». Може, й справді не забув? Ну генерала навряд чи присвоять, а от полковника…

— А то ви так даремно думаєте, — підхопився з-під вішалки Ховрашкевич. — То я знаю такі випадки, коли лейтенантам генералів присвоювали. То я вам зараз розповім про цей епізод. Але перед тим, як…

— Нічого ви не розповісте, — перебив його Ковбик. — Я вас сюди не для епізодів покликав.

— А то ви даремно, Стратоне Стратоновичу, то дуже цікаво. Це мені розповідав сам генерал. Точніше, він лейтенант, але вже генерал. Я, правда, в армії не служив, але з генералами… Правда, не з такими високими чинами, як ви, Стратоне Стратоновичу, знайомий, але й у мене є… Власне, уже нема… Був! Точніше, він є, але виїхав за кордон…

— Жаль, що він вас із собою не забрав. Хоча б на сьогодні,— перебив його Ковбик.

— То ви даремно так, а ми особисто знайомі…

— У спину його бачили? Чи по чарці випивали?

— А то ви даремно так, даремно… Я б вам розповів про цей епізод. Можна сказати, навіть випадок…

— Он у мене вчора був випадок. Усім випадкам випадок! — Ковбик відвернувся од Ховрашкевича. — Старого дурня серед білого дня два молокососи обвели круг пальця, ще й французьку шапку зняли. Перший раз нап'яв на голову. А я їм ще й поміг. А ви кажете, Ховрашкевич, епізод. Оце вам епізод!

— Ну, то не менш цікавий, Стратоне Стратоновичу… — знову взявся за своє Ховрашкевич.

— Я вам от що скажу, Михалку, якщо ви й далі ляпатимете в такому дусі, то мені доведеться замовляти кисневі подушки, щоб освіжити перевитрачене вами повітря… Я вас, товариші, зібрав ось для чого. — Стратон Стратонович запалив цигарку і сів так, ніби почав позувати перед кінокамерою. — Ви знаєте, мабуть, що у Кобилятині почалася шапкоманія. Хто в добротній шапці — тому й справді дають по голові. В такій ситуації тільки Іраклій Йосипович може бути спокійним: він ходить у двох шапках одразу…

— Інтерпеляція, — закопилив губу Клавдій Миколайович.

— А я вам відповім, — глянув на Хлівнюка Ковбик. — Коли на роботу йде, то на голові дорога шапка, а як повертається з «Фіндіпошу», то дорогу ховає у портфель, а стару натягує на голову.

— Метаморфоза, — покивав головою Хлівнюк.

— Фоза-поза в паровоза, — передражнив Стратон Стратонович, кахикнув і повів далі: — Я запросив на нашу наукову нараду і Карла Івановича, — кивнув Ковбик на головбуха Бубона. — У нас, товариші, повністю підупала дисципліна. Я б сказав, крива по надоях пішла різко вниз. Отож пропоную: хто віднині запізниться на роботу, тому прогресивки не бачити, як кажанові своїх вух. Сьогодні я вам урочисто заявляю, що гологенезами і гетероформозами більше займатися не будемо. Ніяких гібридизацій, схрещувань і суміжних професій. Кожен займається своєю справою. Наша мета — соціологія. В зв'язку з цим, так мені думається, час і наше гасло поміняти. Так що від цієї хвилини раджу думати над іншим транспарантом. За найкращий заклик — перша премія.

— Соціологією єдиною! — вихопилося у Мамуні.

— Октавіане! — повернувся до нього Ковбик. — Не спішіть поперед батька в ополонку. Хай першим батько вскочить…

— …І виміряє глибину, — тихо додав Понюхно.

Мамуня перелякався власного голосу і зовсім зник за комірцем сорочки. Тепер він скидався на ховрашка в нірці, який чекав, що піде дощ, а його несподівано облили окропом.

— Турботи соціології — на свою голову, — чинно мовив Хлівнюк, підкреслюючи кожне слово. Йому здалося, що це дуже серйозно.

Ковбик подивився на нього й скривився: «Господи, кого я тільки набрав у «Фіндіпош»?..»

— І оце ви, Клавдію Миколайовичу, збираєтесь очолювати «Фіндіпош»? — ще раз згадав він анонімку і подумав: «Хто ж, крім нього, міг її написати? Тільки той, хто мітить на моє місце!»

— Аутодафе! — підскочили від здивування брови у Хлівнюка. — Хлівнюкові вже нічого робити у «Фіндіпоші». Хлівнюка виживають. Абасандо!

— Хто вас там виживає? Ви ж уже немолодий чоловік. Ви ж не Мамуня. У вас же постава. Голос! Папаха на голові. Під рукою тека. Солідний чоловік. Хто вас у шию гонить? Зараз розійдемось по кабінетах — і думайте собі на здоров'я! Але не за сіцілійською системою… — натякнув він на любителів шахів. — Товаришу Аякс, — звернувся далі до Сідалковського, — де це ваш брат по духу Грак? Я вже третій день не бачу вашого віце-ад'ютанта. І вдома його немає, як сказала мені Зося. Що ви удаєте, ніби нічого не розумієте? Воно ще хоч не сидить?

— Учора ще не сиділо, — в тон йому відповів Сідалковський. — 3 міліції поки що повідомлень не було.

— У мене було одне повідомлення… Ви, товариші, можете розходитися по кабінетах, — звернувся він до решти. — Так от, у мене було одне повідомлення, — продовжив Ковбик, коли всі вийшли, — що ви з Граком шукаєте собі багатих наречених. Чи, як ви там висловлюєтесь: мар'яж де резон… Так от, ви собі резоньте, поки не дорезонились. А Грака залиште в спокої. У нього є інше завдання: треба якнайшвидше підшукати місце для будівництва. Будуватимем новий «Фіндіпош». Це приміщення йде під якесь новостворене товариство: по захисту раків чи сибірських рябчиків. Поки що не знаю… А тепер по кабінетах, — по-кавалерійськи скомандував Ковбик. — Алюр три хрести!

Сідалковський залишив кабінет Стратона Стратоновича і відчув, що його нараз покинуло почуття гумору. «От звідки з'явився дядя Філя! Грак міняє прописку і жінку. Ну, Граче, я покажу тобі дядю Філю!»

У приймальні він ще застав Бубона. Той регулярно брав з нього аліменти, Сідалковський платив йому за Це регулярним глузуванням.

— Хотів вас запитати, Карле Івановичу, ви й досі посилаєте дитину на музику?

— А що таке, шановний? — насторожився Бубон.

— Не калічте дитину. Повірте моєму досвідові…

— Може, у вас і є досвід, шановний, тільки не у вихованні дітей….

— Давайте хоч сьогодні без натяків, Карле Івановичу. У мене такий радісний день!

— Що ж у вас за день? Черговий раз одружуєтесь? Чи вас змушують до цього?

— По секрету скажу. Нахиліться ближче, — притягнув його до себе Сідалковський. — Тільки це суто між нами! На дипломатичний прийом запрошений….

— Так я вам і повірю! Що там, у Києві, нема більше кого запрошувати, тільки вас? Стільки шановних людей!

— Карле Івановичу, ви мене ображаєте! Адже щойно ви й на мене казали «шановний». Навіть двічі.

— Я так на всіх кажу. На вас сказав би малошановний, та не… Як вам сказати? Слова потрібного не підберу…

— Ваша культура вам не дозволяє…

— От-от, культура! Совість моя не дозволяє так казати! Що ви там за дитину хотіли сказати, бо я вже йду?

— Не посилайте її на музику. Не вірите моєму досвідові, повірте досвіду дяді Філі…

— А хто такий дядя Філя? Ваш друг, приятель?

— Як, ви не знаєте дяді Філі?! Це президент підпільного клубу «Навіки разом». Торгує найкращими адресами, його знають усі. Навіть у прокуратурі республіки, куди час від часу запрошують на ділові побачення.

— Не морочте мені голови, шановний! Мені ніколи. Ідіть транспарант придумуйте. Гроші не пахнуть.

— Я це знаю. Так от, дядя Філя має і досвід, і гроші. До речі, ні перше, ні друге йому кишень не обриває,— натякнув Сідалковський на Бубонові кишені, в яких Карло Іванович завжди щось виносив з «Фіндіпошу»: то папір, то клей, то кнопки, то чорнило, то навіть електролампочки.

— Йдіть ви до біса! — Карло Іванович круто повернувся, але, заінтригований дядею Філею, все ж не чинив опору, коли Сідалковський нахабно схопив його за нарукавник.

— Я той досвід дяді Філі хочу передати вам, Карле Івановичу. Не мучте дитину фугами й сонатами! Мені ж уже, гадаю, дядя Філя не знадобиться, — він показав на білосніжний конверт. — Бачте, не «шановний», а «вельмишановний» пишуть! І звідки? З кон-суль-ства! — збрехав він, не кліпнувши жодним оком.

— Вам? І з консульства?

— Мені! Так от, зважте, я за досвід грошей не беру. Мені достатньо того, що ви даєте під звіт, і я в цьому відчуваю усю вашу любов до себе…

— Шановний, де ваш досвід?

— Не досвід, Карле Івановичу, швидше порада: не робіть з Музи піаністки. Хай краще йде королевою бензоколонки чи в кондитерську школу при ресторані. У неї завжди будуть солодкі тістечка і свіжий торт. Повірте мені, там більше варіацій, ніж у сучасній музиці. Як, до речі, і в бухгалтерії…

— Ви таки хам, Сідалковський! Я в цьому ніколи не сумнівався…

— Карле Івановичу! Не підкреслюйте мені цього. У мене ж незакінчена вища…

— Бабусі, шановний, скажете… Я знаю… Тільки дурником прикидаєтесь!

— Але я виховувався у старенької гувернантки дореволюційного походження. Тож і не дивно, що в мене стільки пережитків. А ви ж людина сучасна. І з спецосвітою. Така посада! Народилися у вік розщеплення атома і схрещування ондатри з їжаком, і так висловлюватися?!

Бубон ішов коридором, щось бубонів і відмахувався від Сідалковського, як старий вгодований кінь від надокучливих мух. Євграф не відставав ні на крок.

— Невже не можна простіше? Ви могли сказати те саме, але іншими словами, я б зрозумів. Розумному досить. Скажімо, так: «Сідалковський, ви один із синів Ноя». Все ж таки м'якше… — У Сідалковського був піднесено-щасливий настрій, як у людини, котрій сказали, що на неї чекає величезна спадщина по смерті дядечка.

Бубон раптом зупинився і повернувся всім корпусом до Сідалковського.

— Синок, — по-батьківськи сказав він. — Тобі що, нічого робити? Доросла ж людина, платиш аліменти…

— Це розуміти як моє досягнення чи як промах?

— Розумій, шановний, як хочеш. Але тобі вже давно пора взятися за розум. Треба, поки не пізно…

— Ви певні в цьому, Карле Івановичу? Мої університетські викладачі переконували мене в протилежному: головне — палітурки, а розум на сьогодні — не дефіцит.

— Сидів би ти, працював тихо, шановний. А ви всі божеволієте від нудьги. Краще ондечки транспарант придумав би. Поки гроші на премію є…

— Вашу пропозицію приймати як спецзамовлення, чи це входить у зарплату?

— У зарплату, шановний, у зарплату, яку вам і так даром платять!

— По зарплаті я давно перевиконав норму, Карле Івановичу. А ви все ж подумайте про Музу. Я хочу, щоб у вас була спокійна і забезпечена старість.

— Про мою старість держава потурбується, пройдисвіте, — буркнув Карло Іванович і сховався по той бік бухгалтерських дверей.

У коридорі туди й назад, ніби розмотуючи невидимий клубок ниток, снував з цигаркою в зубах Ховрашкевич. Він глибокодумно морщив чоло і так димів, що складалося враження, ніби коридором пересувається спеціальний агрегат з димарем. Великий фіндіпошівський мислитель думав. Але не про транспарант. Він міркував, чи не час уже організувати у «Фіндіпоші» ще один відділ, який вивчав би методику знімання шапок.