Претенденти на папаху

РОЗДІЛ XIX,

Того зимового вечора, після кафе «Хрещатий яр», Сідалковський так і не повернувся додому. Хотів по телефону попередити Айстру, щоб не чекала, але телефон мовчав.

Сідалковського це здивувало й насторожило, навіть на душі стало тривожно, чого ніколи раніше з ним не бувало.

«Інтуїція пробудилася, — подумав він словами Ковбика. — Інтуїція — не Айстра, вона ніколи не зраджує… Що ж, наздожену оцю пихату розумницю, вдома все одно робити нічого, а якщо почне набивати собі ціну — наб'ю їй пику… Ну-ну! — знову проклюнулося у ньому Ковбикове. — Це щось на вас, Сідалковський, не схоже… Та то я так, для красного слівця», — виправдався він.

Тася-Рая, що спочатку зробила вигляд, ніби хоче загубитися у вечірньому натовпі, несподівано зупинилася перед станцією метро, дочекалась Сідалковського, відверто і дещо нахабнувато сказала:

— Що ж ви так, мій лицарю: спочатку позалицялися, тоді споїли дівчину коньяком, який аж тепер її розібрав, і цілком по-сучасному залишили… А де ж фінал? Хто мене сьогодні проведе додому?

— Люба моя, фінал завжди попереду, але наскільки я зрозумів, вам до вподоби тільки генії і супергенії. Я ж всього лиш талант…

— Що ж, я не горда, сьогодні опущусь до рівня звичайнісінького таланту… Я трохи переграла, — примирливо мовила вона. — Гадала, що ти справжній ловелас, а ти борщагівський хлопчик у модному кожушку…

Сідалковського пересмикнуло. Він ледь не випалив усе, що думав про неї. А вона спокійнісінько продовжувала:

— Я тільки гостра на язик, коли розкручусь. Насправді ж м'яка…

— Я бачу. Як дві подушки на попа, — кольнув за «борщагівського хлопчика» Сідалковський.

— Ти не хочеш мені поступитися у дотепах… Пробач, але мене не дошкулиш нічим. Навіть тоді, коли скажеш: «Звичайно, через таку товщу сала…» Я товста, але, запам'ятай, фігуриста. Тобі, бачу, кокетування ні до чого. Ти вже й язика проковтнув. Чи тобі подобається відкритий текст? Що ж, буду з тобою відверта: я теж не з Києва… Я з Броварів. Досить мені це сказати, як ти зараз знайдеш добру сотню причин, аби тільки не проводжати мене додому. Скажеш, я помилилась?

— Люба моя дівчино зі спареним ім'ям, як прожектор з гарматою. Хочете відвертість на відвертість?

— А чого ж!

— Варто мені уявити милі ямочки під вашими пухленькими колінцями — і ваш сучасний лицар, маючи в кишені грошей в один лише бік, готовий поїхати не те що в Бровари — до чорта в зуби! — Сідалковський зумисне грубив, аби вона лиш пирснула і пішла геть.

— Спасибі за комплімент. Таких мені ще ніхто не казав. У тебе й справді багата уява.

— Це не комплімент….

— Але й не образа. Ти мені сподобався, Єв-гра-фе! Ловлю тебе на слові, лови таксі…

Крити було нічим.

І ось Сідалковський у цій заміській дачі чи особняку. Але зовсім не в Броварах, а на одному із пагорбів Печерська. Великі, а головне — високі й екзотично умебльовані кімнати чимось нагадували йому одеські квартири капітанів і штурманів торговельного флоту: засушені краби, черепашки, карнавальні маски Центральної Африки, якорі-термометри, яхти-термометри, мініатюрні фрегати, вітрильники, шхуни, веселкові папуги, канарки, фікуси, пальми, позолочені японсько-індійські, а може, індонезійські віяла, рогожки — все Ще підказувало Євграфові, що він в гостях у донечки якогось бувалого моряка.

Сідалковський сидів біля шикарного фігурного трюмо, натягнувши на себе закордонну піжаму, яка, хоч і не на нього шита, личила йому. Він не спускав очей сам із себе, чистив пилочкою нігті і, м'яко похитуючись у м'якому шкіряному фотелі, думав про загадкову особу, яка тепер дзенькотіла на кухні посудом, як перед цим язиком, і наспівувала веселу морську пісеньку.

— Пахне кавою, — сказав Сідалковський своєму відображенню в дзеркалі,— і, боюсь, натуральною. У прямому й переносному розумінні.

— Як ми тут влаштувались? — зазирнула в кімнату Тася-Рая і почала роздягатися з таким розрахунком, Щоб Сідалковський не спускав очей з трюмо, хоч кокетливо зауважила: — Сподіваюсь, ми не дуже лупаємо очима на знайому незнайомку?..

— Чесно кажучи, не дуже, — не спускаючи очей з Цієї загадкової артистки, нахабнувато збрехав Сідалковський.

Тася-Рая, професіонально виконуючи кімнатний стриптиз для одного глядача, продовжувала демонструвати свою досить непогану вгодованість. При цьому, не міг не оцінити Євграф, дівчина зуміла зберегти усі свої принадні форми… Нарешті вона накинула на себе тільки срібно-блакитний халат, підійшла до гостя, повисла на його шиї і піднесла під самий ніс дві пляшки з такими етикетками, яких не було навіть у тумбочці-барі Сідалковського.

— Що будемо пити, мій лицарю темно-сіро-кароокий? А й справді, Сідалковський, що в тебе за очі? Я ще ніколи таких очей не бачила! Якого вони кольору?

— Все залежить від халата!

— Ні, ти мені таки подобаєшся! Останніх два місяці я тільки й полюю за сучасним мужчиною, але ти перший не побоявся їхати зі мною…. Я бачу, і тебе трохи лякає моя загадковість. Буду з тобою відверта. Не бійся нічого. Зараз сюди ніхто не зайде. У двері не постукає. Щоб ти знав і не тремтів. Боягузтво чоловіка — не кращий супутник таких зустрічей, як наша. А я б хотіла, щоб твої красиві слова не розходилися з красивим ділом… Довго ти у мене не пробудеш: уранці, десь годині о п'ятій, я тебе вижену. Прошу, нічого не питай у мене. Хай тебе ніщо не цікавить. Нічого я тобі не скажу. Хочу єдиного: сподобатися тобі і запам'ятатись. Якщо у тебе й справді немає грошей на таксі — підеш пішки. Йтимеш, лаятимеш мене чи клястимеш, а все ж згадуватимеш. Більше ми з тобою ніколи не зустрінемось. Навіть якщо ти дуже захочеш цього… А тепер скажи, мій любчику, що ти любиш їсти, пити? У нас дуже мало часу… Якщо ти мою фігуру добре роздивився, то міг зрозуміти, що я все роблю з апетитом: працюю і їм. Словом, я в усьому однакова — в роботі, в харчах. І ні в чому собі не відмовляю. Живу як хочу. Поки можу так жити… Піднімайся, мій борщагівський графчику, — ніжно й лагідно почала вона його підтягувати за вуха. — Може, хочеш зателефонувати дружині, сказати, що ти граєш у преферанс чи в Борисполі проводжаєш друга на літак, апарат он у тій кімнаті…

— Я не одружений.

— Тобі видніше, мій борщагівський хлопчику…

— Я не з Борщагівки, — вдруге стереотипно відповів Сідалковський і застукав себе на тому, що він зовсім перестав бути самим собою або ж навпаки — тільки тут став таким, яким є насправді…

Пили вони віскі й каву… Сідалковський пам'ятає, що тієї ночі він сказав лише одну фразу: «Я подвійно п'яний: від кохання і віскі…» Тася-Рая цілу ніч підгодовувала його шоколадом і лимонними та апельсиновими часточками. Лимони вона вмочала у мед, апельсини обчищала сама і клала йому до рота.

— Тебе ще ніхто в житті так не обслуговував, мій любчику! — підсовувала до рота все нові шматочки лимона, навмисне торкаючись його своїми могутніми, як ядра, персами.

Він лежав з Раєю — і вже більше не мріяв про райське життя. Бо й справді мав його серед цих фікусів, пальм та інших екзотичних кімнатних заростей, що їх невідомо хто й завіз сюди: старий морський вовк, котрий усе своє життя присвятив морю та розбещеній донечці, що від розкошів тепер колекціонувала отаких «вельветових хлопчиків», як Сідалковський, чи якийсь вчений ботанік-мандрівник.

Однак Рая не дала йому пораювати, здійснивши свою обіцянку й виштовхавши його з квартири ще до світанку.

— Нічого не поробиш, мій борщагівський хлопчику. Я тобі віддала все, що мала… Запам'ятай: найкраща дівчина Парижа не може дати більше, ніж вона може… Грошей тобі на дорогу я й справді не дам… Ті копійки, що були у твоїй кишені, я викинула… Я просто божевільна романтичка: хочу, щоб ти зараз вийшов в оцю хурделицю, лаяв мене і згадував… Ти мене згадуватимеш усе життя, мій борщагівський хлопчику, — з якимось прихованим і глибоким підтекстом пообіцяла вона.

— Не називай мене так, — геть втративши почуття гумору, попросив Сідалковський. — Я не з Борщагівки!

— Звідки ж ти? А втім, це для мене не має ні найменшого значення… Ти був милий зі мною. Жаль, що ти в душі тремтів від моєї загадковості. Чоловіки в таких пікантних ситуаціях усі боягузи… Ось і ти виявився звичайнісіньким психологічним штампом… Вартий поцілунку, але тільки в чоло.

— В чоло тільки мертвяків цілують…

— А ти для мене і є мертвяк, борщагівський графчику, — і випхнула його за двері.

Сідалковський вискочив у темінь, навіть забувши сказати своє «Аріведерчі, мадам!». Він борсався ув обіймах сиво-гнітючої хурделиці, що, присвистуючи, витанцьовувала навколо нього, засліплювала йому очі снігом і не давала зрозуміти, де він, на якій вулиці і в якому напрямку треба йти. Якби й захотів повернутися назад, то, був певний, уже не втрапив би. Не помітив ні номера будинку, ні назви вулиці: все було заліплене снігом, засипане хуртовиною, що весь час кидалась сніжками, відскакувала од нього й нахабно реготала в обличчя, то хапаючи його за щоки, то за ніс, а то заповзаючи аж під саму сорочку, зимно лоскочучи груди.

Сідалковський згадував загадкову Тасю-Раю і справді кляв її, хоч не міг не визнати, що йому було з нею весело й приємно. І все ж у ньому прокинулось якесь дивне передчуття страху. «Щось має трапитись. Щось має трапитися!» — бухкало його серце. Цей страх він відчув ще у неї в квартирі. Чекав, що ось-ось хтось має з'явитися. Але ніхто так і не з'явився. Він брів засніженими передсвітанковими вулицями і оглядався: здавалося, що його зараз хтось наздожене і вдарить у лице, як били в дитинстві… Але ніхто не йшов за ним назирці. Лиш весело й безтурботно гуляв з метелицею вітер, свистів на всі свої могутні легені й реготав прямо в обличчя Сідалковському, боляче б'ючи його колючим снігом по щоках.

«Досі я любив до першого розчарування. До першого пізнання, а цю… Хоч і порожньо на душі, покохав би й ще колись, якби не оця чортова загадковість та не страх. Цікаве створіннячко! Романтичка, божевільна романтичка… — передражнив він її.— Я теж романтик. І теж, мабуть, божевільний…»

Згадалась Антонія. Ще, здається, вчора вона посідала чільне місце в його душі, а сьогодні він відчував, як Хлівнюкова дружина почала відсуватися на задній план. Та ще й ота її така недоречна репліка:

— Сідалковський, мені приснилось, що у мене від тебе син…

— Сподіваюсь, ви не дуже раділи?

— Навпаки, Сідалковський, я була просто щаслива!..

— А я відчуттям щастя, на жаль, похвалитися не можу. У мене від таких повідомлень шкіра сіріє…

— Сіріє чи сиріє?

— Те й друге… Так що давайте, Антоніє, домовимось раз і назавжди: хай вам сняться найкращі сни, але щоб жоден з них не в руку мені… Я не дуже складно говорю?..

— Що ти! Ясніше не скажеш…

— От саме за розум я вас, Антоніє, і люблю, хоч досі мене переконували, що краса та розум поруч не ходять.

— А ти, Сідалковський?..

— Я мав на увазі жіночий розум і жіночу красу…

— Спасибі, Сідалковський, за комплімент. А сон усе ж послухай…

— Сподіваюсь, він у вас перший і останній?..

— Останній, останній, Сідалковський, — багатозначно мовила вона. — Син був такий маленький-маленький. Просто масюпусінький. Здавалось, неозброєним оком його не побачиш. Мені аж страшно стало. Одягнений точнісінько як ти. Ну все до найменших подробиць. У такий самий вельветовий костюмчик. У нагрудній кишенці носовичок, окуляри «дипломат» і, звичайно, лаковані черевички…

— Але мікронний? — перебив її Сідалковський.

— Мікронний, мікронний, — погодилась вона.

Сідалковський далі не слухав. Він раптово спохмурнів і задумався: «В суспільстві я також мікронний. Та, думаю, поки що…»

Антонія замовкла. Він глянув на неї і побачив, як по її щоках рясно й швидко котяться сльози.

— Коли ви плачете, Антоніє, я сліпну, — мовив він. Вона витерла сльози:

— Я не плачу. То сніжинки на моїх щоках тануть… — А потім додала: — Я думала, Євграфе, що ти мене по-справжньому кохаєш. Я навіть дала собі слово: якщо коли-небудь тебе зраджуватиму, то тільки з одним чоловіком…

— З ким же?

— Зі своїм рідним…

Після цих слів він їй щось довго говорив, здається, утішав, не в своєму стилі вдячно пригортав до себе.

— Мене не полишає думка, що нашому коханню кінець…

— Що ви, Антоніє! Все залежить від вас.

— Не від мене — від тебе, Євграфе…

— Не перебивайте мене, Антоніє,— продовжував він, до неї, як і до всіх, звертаючись на «ви». — А то я, як каже Ховрашкевич, загублю нитку — нитку Аріадни — і заплутаюсь у лабіринті своїх думок. Я знаю, що ви не любите мене. Та й мені цього не треба. Але не полишайте мене так швидко. Не встигли знайти — і вже загубити? Я цього не переживу. Я хочу любити вас, ось у чому моє щастя! — грав сам себе Сідалковський.

— Євграфе, любий мій!

— Не треба слів! Не треба пафосу. Справжнє кохання — це не гра в слова. Це мовчання…

— Але я жінка, я мовчати не можу. Я тебе люблю, люблю, Сідалковський…

— О небо! Я не закликав ніколи тебе в свідки, — Сідалковський згадав Тамару, — але цього разу закликаю… Небо, будь мені свідком! Антоніє, повторіть ще раз цю красиву фразу… — як на сцені, фальшиво й награно, говорив він і дивувався: «Невже вона не розуміє, що я граюсь у кохання? Що вона набридла мені? Невже їй нічого не підказують інтонації в моєму голосі?»

— Я люблю тебе, Сідалковський! Тебе — і більше нікого!

— А Хлівнюка?

— Я не люблю його. Я ненавиджу!

— Але ви ж вийшли за нього заміж! До речі, ще молодою! Вас же ніхто не примушував?

— Я одружилася з ним… Бо… Ну, як тобі сказати… Я була красива…

— Є красива, — перебив її Сідалковський. — У цьому маю можливість ще переконатися і я через якихось десять років…

— Не кидай мене, Сідалковський! — раптом сказала вона. — Позалицяйся до мене. Я ще так хочу почувати себе жінкою… Жінкою, за якою ще сохнуть, зітхають і навіть фальшивлять, кажучи ось такі гарні слова, які тільки ти вмієш казати…

Сідалковському здалося, що на нього вилили добру каструлю окропу. Він ще щось їй говорив, виправдовуючись, але вона, не слухаючи, вела далі:

— Я не мала можливості перебирати женихами…

— Ви жили на безлюдному острові?

— Я жила, як в облозі. Мене Хлівнюк переслідував на кожному кроці. Він мені не давав проходу. Він мене зустрічав, він мене перепиняв, він не спускав з мене очей. Ти уявляєш?! Я виходила з дому, він стояв біля воріт. Я заходила в кафе, він сідав поруч. Я йшла в кіно, він умощувався збоку чи позаду мене. Я дивилася на кіноекран, а відчувала, що він дивиться на мене. Він мене взяв облогою…

— Я розумію, — посміхнувся Сідалковський. — Жінка — це не фортеця і таких довгих виснажливих облог, як правило, не витримує… Але ви ж не для нього, Антоніє…

— Я люблю тебе, Сідалковський. Люблю і готова на все, як жінка, що по-справжньому кохає. Не так, як ти, Сідалковський.

— Що саме не так, як я? — попросив уточнити він.

— Люблю тебе і не знаю за що. Але готова на все…

— Повторіть ще раз цю фразу… Я хочу її запам'ятати на все життя.

— Я люблю тебе…

Сідалковський затулив її рота поцілунком.

— Так ніхто не кохав, — нарешті видихнув Сідалковський сосюринський рядок і глянув у небо.

Місяць уперся рогами в білу, пухнасту, як перина, хмаринку, загадково посміхаючись у свої вуса, поплив у срібно-голубому сяєві неба…

До свого будинку він добрів перед самісіньким світанком. Лінуючись виймати ключі з кишені, натис задубілими пальцями на кнопку електродзвінка. Він мелодійно захурчав, а тоді вибив позивні «Знову цвітуть каштани…» і замовк. По той бік дверей — жодного звуку. Знову щосили натис на електродзвінок. Диван злегка заскрипів. Подумав з неприязню: «Повернулася трохи раніше від мене. Це ж і її якийсь музикант, — Сідалковський усіх Айстриних залицяльників називав «музикантами», — обіймав, пестив». Він на мить уявив собі знайому картину, свідком якої він хоч і не був, але неодноразово був її учасником. У серце щось кольнуло.

«Вона тобі що — дружина? — прокинувся у ньому двійник. — Твоє яке діло?»

«А ти спи! — огризнувся Євграф. — Мораліст».

«Мене тільки одне дивує: як може в одній особі водночас жити ловелас і однолюб? Для чого тобі стільки дівок, молодиць? Ти ж казав, що весь у пошуках своєї Атлантиди».

«Я поки що шукаю ключі й не знаю, де вони запропастилися».

Двійник продовжував: «Знайшов Ядвігу і мар'яж де резон, як ти кажеш. То поспіши, поки вона ще тебе не розкусила й не передумала. Ти ж саме такої голубої квітки хотів? А тепер стоїш під дверима і робиш творчу розкладку: якби носик Тасі, вушка та ніжки Айстри, губки Еліани, темперамент Ії, то з Ядвіги вийшов би твій ідеал! Матимеш ти носик… А Ядвіга й так непогана. Єдиний недолік — не закривається повністю ротик. Але це ж тепер модно… А так вона розумна, дотепна…»

«Нічого дивного, — відповів йому Сідалковський. Більше трьох тижнів спілкується зі мною. Це більше, ніж будь-які тримісячні енциклопедичні курси».

«Ах, ах, ах, — промовив двійник голосом дяді Філі.— А ти все шукаєш ключів, яких нема…»

«Точно нема. Чортова дівка й ключі разом з грішми забрала. Для чого їй ті ключі?» — він зозла ударив черевиком по дверях.

Двері відчинилися, але — кількома поверхами вище. Хтось спускався східцями і так дрібно й чітко вистукував каблуками — цок-цок-цок, що Сідалковському здалося, ніби то з'їжджають униз коником, підкованим срібними підківками.

Донизу опускалося чарівне дівча із бронзовими шпорами на червоних чобітках.

— Бон суар, мадам! — посміхнувся червоним чобіткам зі шпорами Сідалковський.

— Але вже ранок, — похитали білявою зачіскою червоні чобітки зі шпорами.

«Розбирається», — подумав Сідалковський. Але як буде «доброго ранку» по-французьки, він не знав.

— Невже? — здивувався. — Я тільки-но прийшов додому…

— Так рано? — червоні чобітки зі шпорами пробігли повз нього.

— А чому ви так пізно?

Червоні чобітки зі шпорами зупинилися при виході із під'їзду, показали йому рожевого язичка і оксамитовим голосом мовили:

— Багато знатимеш — швидко зносишся… Хи-хи! — І вітер зачинив за червоними чобітками зі шпорами двері, сипнув пригорщу снігу в під'їзд.

«Я б їй залюбки залишив свій номер телефону і домашню адресу, — подумав Сідалковський, — аби тільки такі ніжки не піднімалися вище у моєму під'їзді. До мене значно простіше: тільки зайшов — одразу наліво…»

— А ключів нема! — сказав він уголос.

Ще раз підійшов до дверей і зозла натиснув на них плечима. Двері скрипнули й відчинилися. Айстра лежала на дивані і, широко розплющивши очі, дивилась на нього:

— Ти, граф?!

— Ні! Цього разу мій двійник.

— Я тебе цілу ніч чекала!

— Чому ти не відчиняла?

— Боялась, що це якась твоя дівка прийшла. А в тебе ж є ключі…

— Є, але я так замерз, що тільки до електродзвінка міг дотягнутися…

Нашвидкуруч роздягся і приліг поруч Айстри. Та, як кізочка, зіскочила з дивана.

— Ти куди? — запитав, розплющивши очі.

— Я збиратимусь, граф!

— Так рано? — щось кольнуло його в серце. — Кому рано, а кому вже й пізно…

— Що за ноти композитора-невдахи?

— Міг би хоч зателефонувати?!

— Я телефонував, — він, підвівшись на лікті, дивився на неї. Айстра стояла в голубенькому шовковому костюмчику, що так звабливо облягав її гарне дівоче тіло і збуджував навіть утомленого Сідалковського. — Айстро, йди до мене… Я замерз…

— Ні, граф. Нам не судилося бути разом.

— Що ти таке кажеш?

Вона мовчки пакувала валізу. Тоді вийшла на кухню, там переодяглась і кинула поверх своїх речей голубенький нічний костюмчик, який так подобався Сідалковському…

Потім підійшла до ліжка, мабуть, хотіла попрощатися, але він раптом обхопив її обома руками й притяг до себе.

— Не будь егоїсткою, Айстро! Коли ти холодна приїхала з Шпіцбергену, я віддав тобі все тепло, — ляпнув він те, чого не хотів казати.

— По-моєму, ти вже перегрівся. Аж замерз…

— Мені тепло тільки з тобою, Айстро… — мовив він їй на вушко і ніжно пригорнув до себе.

Пахло парним молоком, теплом зігрітої постелі й запахами відкритої дівочої валізи, де, як у студентських гуртожитках, завжди жили пахощі парфумів, лаків, кремів і пудр.