Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Зачмихав двигун. Олесь знав, що зараз уся родина Джона працює. Білл пригнав корів, і Мері доїть їх електричними доїлками. Джон на сироварні, а на обов'язку Фреда — слідкувати за двигуном. Лише Олесь не має роботи. Щоб якось згаяти час — пішов до Джона на сироварню. Ще здалека вдарили в ніс різкі пахощі невистиглого сиру.

У сироварні напівтемно. Під самою стелею тьмяно жевріє лампочка — на свічок п'ятнадцять. Задня стіна сироварні впирається в скелю. Посередині вряд розміщено кілька чанів — біля них ворожить Джон. Ось він переливає з чана в чан якусь рідину, а тоді насипає туди жовтої речовини, мішає довгою ложкою, пробуючи на смак. А на поличках — жовті круги сиру.

Джон, здається, зовсім не помічає Олеся. Принаймні минуло з півгодини, перш ніж він звернув на нього погляд, а потім вимовив своїм глухим басом:

— Добре, що прийшов. Маю розмову.

Олесь прислухався, гадаючи, що Джон скаже щось важливе. А він пішов у куток, узяв пляшку, відкоркував і надпив її.

— Пива не пропоную. Мало лишилося.

— Не турбуйтеся, сер.

— Ось яка розмова: пофарбуєш шхуну і за кілька днів відправимо тебе на велику землю. Тільки май на увазі: висадимо на берег, а там сам добирайся. І нас ти зовсім не знаєш і на острові ніколи не бував. Не хочу, щоб сюди навідалися злі собаки з поліції.

— Дякую вам, містере Джон. Дякую.

— Годі дякувати. Я не полюбляю занадто ввічливих. Досить натерпівся від них. Ти мені скажи, як розрахуєшся? Не на дурничку ж ти їв та пив у мене?

Олесь похилив голову.

— Сам бачиш, які в нас тут справи, — вів далі Джон, — то чому безкоштовно я мушу тебе такий час утримувати? А шхуну ганяти туди та назад? Це також коштує недешево. Отже — чим платити будеш?

— Аби ви лише повірили мені. Аби тільки погодилися. На великій землі я зустрінуся з послом нашої держави. Він сплатить мій борг.

— А що ти за один такий? У тебе вдома багато грошей у банку лежить, чи що? Чом це за тебе посол буде платити?

— Бачите, сер, я громадянин Радянського Союзу.

— То й що?

— У нас такий порядок: мені належить уся держава, всі банки, а я також належу державі. Коли потрапляю в біду — мене моя країна виручить.

Джон довго думав. Перехиливши пляшку, зітхав, мацав шрам на лівій щоці. Нарешті сказав:

— Багато мені доводилося ризикувати. Спробую ще. Може, й справді є така країна, що платить борги за своїх громадян. — Він знову припав до пляшки, усміхнувся гірко сам собі, додавши — Ото було б добре, коли б моя держава покрила мій борг Морісонові. Та в нас такого чуда ніхто не вчинить.

Мовчки йшли від сироварні до будинку. Обидва велетенського зросту, обидва широкі в плечах. Хіба що — на плечі Джона вже давили роки, а Олесь їх ще не відчував.

Кімната Білла зовсім маленька. Коли туди переселився Олесь, обом довелося спати на підлозі. Однак вони були раді тому. Особливо Білл.

Ось і зараз вони лежать поряд, а крізь віконце пробивається зоряна ніч.

— Розкажи мені про свою країну, Олесь.

— У нас так багато цікавого, що не знаю, з чого почати… — тихо відказує Олесь.

— А ти про все потроху… Як я виросту, то приїду до тебе. Гаразд?

— Обов'язково, Білл. Приїдеш і житимеш у мене скільки схочеш. Тоді сам побачиш, що то за країна Радянський Союз.

Білл зосереджено думає. Потім тихо-тихо вимовляє:

— Давай утечемо звідси. Захопимо Мері, заведемо мотор на шхуні й — в океан. Згода?

— Ні, Білл. Мені зовсім не треба тікати. Твій тато, нарешті, пообіцяв за кілька днів мене відправити на велику землю. То навіщо ж я втікатиму?

— І ти поїдеш? — підвівся в постелі Білл.

— Звичайно поїду.

— А ми?

— Що?

— А як же ми з Мері? Ми хочемо вирватися звідси.

— Заспокойся, Білл. Як схочете, то приїдете до мене. Я вам напишу листа, а коли треба буде — надішлю грошей. І ви тоді до мене…

Білл подумав. Знову ліг і сказав:

— Я не хочу, щоб ти їхав. Не їдь…

— Мушу, мушу, друже. У мене є свої обов'язки, є робота…

— І у нас будуть обов'язки. І робота буде. Ти не лишай нас.

— Гаразд, гаразд, — уже крізь сон вимовив Олесь, — давай спати.

Олесь ліг на бік і за кілька хвилин заснув. Білл підвівся з постелі, навшпиньки пішов до дверей. З їдальні він попрямував до кімнати Мері, тихо відхилив двері.

Мері не спала. Вона звелася на ліжку, запитавши:

— Хто це?

— Тихіше. Це я. — Білл стрибнув у ліжко, трохи полежав, потім, як давно колись, пригорнувся до сестри. З нею було якось радісно і головне — тепло.

— Ой Мері, ти знаєш — Олесь їде від нас.

Дівчині зразу перехопило подих. Здається, повітря стало густим і його не втиснеш у горло.

— Як? Як він може поїхати?..

— Тато наказав йому пофарбувати шхуну. А потім його відвезуть і висадять на берег. Он що. А я не хочу, не хочу, щоб він їхав від нас. А коли поїде, то хай і нас забирає.

Мері обняла Білла. Їй хотілося плакати, ледве стримала сльози. Вона напружено думала і шепотіла:

— Перешкодити… Олесь не повинен їхати від нас. Не повинен.

Раптом підхопилася з постелі. Хотілося зараз же поговорити з Олесем, попрохати, щоб не їхав, щоб назавжди лишився з нею. Бо як же це? Як вона буде жити без нього?

Мері сіла на підвіконня, обхопила руками коліна й поклала на них голову.

— Придумай щось, Мері. Давай підпалимо шхуну. Давай? Тоді він нікуди не поїде.

— Ні, ні, Білл. Не можна цього робити. Не можна підпалювати, — і вмовкла. А тоді: — А чому не можна? Хто мені скаже — чому не можна? Адже гине моє кохання. Підпалимо. Давай зараз підемо й підпалимо.

Їй стало страшно. Як же вони лишаться на острові без старенької шхуни? І тато довідається одразу, хто підпалив. Все одно життя тоді Олесеві на острові не буде.

— Ні, Білл. Не можна підпалювати. Не можна. Щось інше придумаємо. Ми не пустимо Олеся. Він не повинен поїхати. Не повинен нас із тобою лишати. А що ми можемо вдіяти? Що?

На світанку Мері розбудила брата, й він потихеньку почвалав до своєї кімнати. Лігши поряд з Олесем, обняв його за шию й заснув.

Удосвіта, подоївши корів і прибравши на фермі, Мері повернулася до кімнати й почала старанно чепуритися біля люстерка. Двічі збивала волосся — все їй здавалося, що зачіска не вдалася.

Дівчина уважно розглядала себе. Ну, хіба вона не гарна? Струнка, висока, і руки в неї ніжні, з довгими пальцями. Гарні великі й сині-сині очі. Недарма ж виросла біля синього океану.

І раптом сум охопив її. Коли б вона була гарною, Олесь, напевне, покохав би її. Покохав би, всупротив батьківській забороні. Немає перешкод для кохання. А він…

То навіщо ж чепуритися? Може, сподівається підкорити його серце? А як його підкорити, коли в тому серці вже є інша? Цікаво побачити її. Напевне, вона краща од неї. Олесь не може покохати негарну.

А втім — ого, ще й скільки на світі є дивного. І взагалі невідомо, чому закохуються чоловіки в негарних, а дівчата віддають серця зовсім не тим, кому хочуть.

А може, їй таки боротися за Олеся? Хоч вона й не вміє як слід кокетувати, та спробувати можна. Хіба це важко? Зараз ось піде на шхуну й спробує. Може, тоді Олесь і не поїде з цього острова?

Мері легенько намастила губи помадою, бризнула на себе запашними духами й пішла з кімнати.