Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Минуло чимало часу, доки висохло волосся на голові. Сивокінь намагався пригасити дивний настрій, який опанував ним, забути про чудесний самоцвіт, викреслити з пам'яті золоті бруси. Треба вдавати, ніби нічого не трапилося.

Ще глянув на те місце, де під каменюкою лишив гроші, і рушив до будинку.

Коли ввійшов до кімнати, всі мешканці острова снідали. Олесь привітався і сів на своє місце.

— Ой, де ти був? Я вже почала хвилюватися, — звернулась Мері.

— Ще не вистачало, щоб ми тебе чекали, — зміряв суворим поглядом Олеся Джон.

— Прошу пробачення, — схилив голову Олесь, перехопивши погляд Мері, зрозумів — насувається буря.

. — Бач, який ввічливий. Джентльмен! Ніхто не скаже, що він комуніст, — вимовив Фред і засміявся.

— Годі, Фред. Не про те зараз піде мова. Ось що, Олесь, чи як там тебе зовуть. Мені набридло задарма тебе годувати. Даю два дні на роздуми: лагодь старого човна, що на березі лежить, і гайда звідси. — Джон говорив, утупивши погляд в підлогу, — не бажав зустрічатися очима не лише з Олесем, а й з Мері.

— А ви не боїтеся, що розповім комусь про таємницю на острові?

— Не боїмося. На тому човні ти допливеш до царства Нептуна, — пожартував Фред і знову засміявся.

— І я поїду з Олесем, — вихопився Білл. — Хочете, щоб він загинув? Тоді і я загину.

— Ти, тату, тепер не розлучиш нас ніколи. І я з ним поїду на тому гнилому човнику, — втрутилась у розмову і Мері. — Хотів, щоби Олесь шукав скарб, а тепер ладен утопити його. Знаю, чому. Знаю! Тобі страшно, що я його кохаю. То знай: я ніколи не лишу Олеся самого.

Джон, пахкаючи димом, підвів важкий погляд на Мері, потім перевів його на Білла.

— Тоді два дні даю вам усім…

Мабуть, Джон хотів підвестися і вийти з кімнати, але почув розкотистий веселий сміх. Олесь не сміявся, а самовдоволено реготав і ніяк не міг зупинитися. Відчувши на собі здивований погляд Мері, звернувся до неї:

— Такої вдачі я. У нас на Вкраїні всі веселі. Люблять сміятися, пісень співати. Пробач мені, Мері. — Олесь глянув на Джона і перепитав: — Отже, я ще маю два дні, сер? Але мушу признатися вам — не зможу скористатися вашою приємною пропозицією і згодитися на подорож у трухлявому човнику. До того ж утрьох. Та ви й самі не дозволите мені залишати вас. Особисто я хотів би поплавати в океані на досконалішому кораблі. Ну, хоч би на вашій старенькій шхуні.

Джон і Фред здивовано переглянулися. Напевне, Джон не міг так швидко відповісти. Йому треба довго збиратися з думками. Тому озвався Фред:

— Ви чули, чого хоче оцей більшовик? Подавайте йому лайнер з басейном для купання і стриптизом у ресторані. Претензійні бажання… — Крізь щілини повік Фред єхидним оком цілився на Олеся.

— Годі! Набридли теревені. Всім до роботи, — наказав Джон, — ти, Фред, я й Олесь підемо копати, Білл — до худоби, а Мері лишиться вдома.

— За вашим бажанням, я, містер Джон, скоро маю покинути острів. Тому мене зовсім не цікавить скарб, і я, отже, можу сьогодні марно землю не копати, — звернувся Олесь до Джона.

— Підеш! — наказав Джон голосом, що не терпить заперечень.

— Звичайно, тату, Олесь піде з вами, — сказала Мері й підморгнула Олесеві — мовляв, погоджуйся, не гніви батька.

Вийшли з будинку разом. Попереду крокував Джон. Хоч років йому було чималенько, а ще мав досить струнку статуру, в розмаху пліч, у широкому кроці почувалася сила. Фред сягав лише до плеча братові, дріботів ніжками, ледве встигаючи за Джоном. Олесь ішов за ними. Він не поступався перед Джоном ні кроком, ні плечима. Лише різниця в тім, що Джон ступав, опустивши голову, а Олесь тримав свою високо і гордовито.

Ранок видався чудесний. Спокій океану, напевне, передався й Олесеві. Він усміхнувся сам собі, бо раптом перед зором постав чудесний самоцвіт, що грає у підводному човні всіма барвами райдуги. Цікаво, що сказала б Мері, побачивши його?

Сьогодні Олесь може дозволити собі вільно поводитися з Джоном. А що буде завтра, коли віддасть йому гроші?

— Чи скоро має приїхати Морісон? — запитав Олесь.

Джон не відповів, Фред також не мав наміру починати розмову. Він гнівався на брата, бо з самого ранку хотів проковтнути пілюлю й поплисти в далеку подорож, зустріти в невідомих країнах чудесних красунь і милуватися ними. До нього обов'язково прийде чарівна персіянка із золотою діадемою, що сяє діамантами, з обручками на всіх пальцях. І ось, маєш, чимчикує копати. А спробуй не підкоритися Джонові! Спробуй!

Олесь ще раз перепитав. Джон відповів:

— А навіщо це тобі Морісон? Може, ти за мене віддаси йому борг?

— Мабуть, хоче, щоб Морісон узяв його на велику землю. Дивак! Ну, візьме. А там треба ходити з тобою в поліцейське управління, таможню і ще бог знає куди. Навіщо йому той клопіт?

— Можливо, й так. Але все ж скажіть, — коли має прибути?

— Я гадав, що ти розумніший, — промовив Фред. — Хіба такі, як Морісон, перед ким звітують чи повідомляють, що вони мають робити? Приїде тоді, як забажає. Але можу тебе запевнити: комуніста на палубу не пустить. Не схоче її бруднити, — Фред засміявся у вічі Олесеві. Тут, поряд з братом, він почувався у повній безпеці.

Олесь скипів. Йому, зрештою, також терпець урвався. Сказав:

— Марно маєте мене за дурня. Бачив я ту шлюпку. Вона сяде на дно зразу ж біля берега. Ви хочете, щоб я загинув? Ви маєте намір позбутися мене, доки приїде сюди Морісон, — боїтеся, що я йому розповім про скарб. Але ви помиляєтеся. Якраз Морісонові не маю наміру нічого казати. Навіщо? Самі поміркуйте і зрозумійте. Але коли ви задумаєте мене знищити…

— Чуєш, Джоне, нам погрожують, — насмішкувато мовив Фред.

— Так, так. Забув, що їсть наш хліб, — потвердив Джон.

— Ні, не забув. Я вдячний вам за це. І все життя дякуватиму, — відповів Олесь.

— Ти, певно, забув, що на цьому острові я — закон і суд, — сказав Джон, озирнувшись. — Тут я — і шериф і президент. Як винесу вирок, то лише сам зможу його відмінити.

— Чув! Чув! Тільки слід додати: ми його, той вирок, можемо не лише відмінити, а й виконати, — додав Фред.

— Зрозуміло. Крім судді, шерифа й президента, ви ще й кати? Так накажете вас розуміти? — запитав Олесь, звертаючись до Фреда.

— Саме так!

— Годі мене залякувати. Я вже дивився смерті у вічі. Страшнішого від того, що пережив в океані, в моєму житті вже не буде ніколи. Та годі про це. В мене є ще цілих два дні.

— Один. Другого дня ти маєш зникнути.

— Гаразд.

Почали копати.

День видався для Олеся довгим і сумним. До самісінького вечора не міг зустрітися з Мері. Звичайно, він їй не може розповісти про скарб, але на серці в нього така велика радість, що треба поділитися нею з тим, кого любиш.

До обіду втрьох копали біля стовпа, а як прийшли обідати, Мері не повернулася з ферми.

Білл сказав, що захворіла корова і Мері лишилася біля неї.

По обіді Джон наказав Фредові й Олесеві знову йти копати, а сам подався на ферму.

Йшли мовчки. Олесь попереду, Фред відстав на десяток кроків. Олесь прикинув, що відстань між ними якраз зручна, щоби стріляти в нього з пістолета. Але зброї у Фреда немає. Пострілу не буде.

Саме зараз Олесеві не треба помирати. Адже тут, зовсім близько, лежить неоцінимий скарб, можливо, зберігаються неперевершені витвори мистецтва. Олесь повинен повідомити свій уряд про них. А тоді мистецькі шедеври, цінності й золото будуть повернуті справжнім господарям, тим, кому вони належали раніше. Не наробити б лише дурниць.

Думаючи про це, Олесь чвалав не озираючись. Відчув — його наздоганяє Фред.

— Ти маєш залізні нерви, хлопче.

— Хіба що?

— Я міг би тебе десять разів ліквідувати.

— Фантазуєш, Фред. Адже твій пістолет на дні океану. Ти забув про це.

Фред ніяково опустив голову. Справді забув. Усе життя в його кишені лежав пістолет. Зараз без нього почувається безсилим хлопчиськом. Гарно таким, як Джон і Олесь. У них сили вистачить, а чим він боронитиме своє життя? Як змусить інших боятися? Нарешті, Фред повинен також почувати свою чоловічу гідність. А без пістолета це неможливо.

— Ви мене не вб'єте, бо потім лихо вам буде обом. Цього Мері та Білл не простять.

— Верзеш дурниці. Як тебе не буде, що вони з того матимуть? Нічого. Чи — забере мене поліція, хіба ти сюди повернешся? Ні. Навіть коли мене посадять на електричний стілець, ти не вернешся до своєї коханої.

— А що ти матимеш з того, як мене покладеш? Нагороду від Джона чи від гангстерів?

— Може, я матиму від того лише задоволення — знищив ще одного комуніста.

— А відповідати за це як?

— Ніяк. Ти забув, скільки смертей на душі в привида. Буде ще одна.

— У привида є петля. Він не стріляє.

— Ха! А тобі не однаково?

Вони підійшли до білого стовпа. Олесь ненароком зиркнув на те місце, де лежать гроші. До каменя ніби ніхто не доторкався.

— Облишимо цю розмову. Лізь у яму, — сказав Олесь.

— Ні. Лізь ти першим, — не погодився Фред.

— Хочеш знову зіпхнути каменюку мені на голову? Потім скажеш, що вона сама зірвалася. Чи не так?

Фред не відповів.

— Щось немає бажання копати, — сказав Олесь. — Ти як?

— У мене його ніколи не було. Скажи чесно — ти також переконаний, що тут немає скарбу, що то все чиясь вигадка? Хтось задурив нею голову моєму братові.

Вони сіли на тепле каміння над ямою. Фред несподівано запитав:

— Скажи, а в твоїй країні є гангстери чи мафіози?

— Немає.

Фред отетерів і недовірливо подивився на Олеся, стенув плечима:

— Немає? А як же ви там живете? І ніхто у вас не очищає банків та ювелірних магазинів?

— Банків ніхто не обкрадає. Ювелірних магазинів також. А дрібні злочинці ще є. Мало, але трапляються.

— Які це дрібні? Поясни.

— Кишенькові сявки.

Фред замислився. Від надмірного напруження у нього зморщився ніс і нап'ялися жили на худій довгій шиї.

— Я б не хотів жити в такій країні. Злодіїв і гангстерів у вас немає тому, що нічого їм красти. Так?

Довго і з насолодою сміявся Олесь. Гляне на спантеличеного Фреда — і знову заллється сміхом.

— Оце втнув! Оце сказав! Кажеш, немає чого красти. Знаєш, я гадав, що ти ні до чого не придатний чоловік. Виходить — помилився. Отак дотепуєш. Молодець!

— Чом тобі так весело?

Раптом Олесь заговорив суворо й сердито.

— Не доводилося зустрічати такого нестелепу, таку нерозумну людину, як ти. Мабуть, лише ти один і не знаєш, що влада в нашій країні належить робітникам, селянам.

— А я не робітник і не селянин. То, виходить, я не буду у вашій країні біля влади?

— Не будеш. Такі у нас в тюрмах сидять.

— От бачиш, а в нашій країні я не сиджу. Це ж справжня демократія. От бачиш — це на мою користь.

— Згоден. На твою. Може, підемо копати? — запропонував Олесь. Йому набридло розмовляти з Фредом.

— Ні. Не хочу. Ще таке запитання, тільки ти відповідай правду. На пропаганду мене не бери. Героїну чи маріхуани у вас роздобути можна?

— Ні.

— Зовсім?

— Зовсім. Заборонено торгувати наркотиками.

— Слухай, ти мене не обдурюй. У нас також заборонено їх продавати, але купити можна скільки завгодно і де завгодно.

— У нас наркоманів немає.

— Ніяк не підходить для мене твоя країна. Я там не вижив би.

— Цілком згодний, — ствердив Олесь і всміхнувся.

Ще якась думка мучила Фреда. Він кілька разів недовірливо позирав на Олеся, нарешті наважився і запитав:

— Ну, а нічні клуби є? В рулетку грають? Чи, може, ігрові автомати поставили?

— Нічого цього немає.

— От бачиш, які ви там відсталі. Майже дикуни.

— Я віддав би скарби цього острова лише на один день перебування на своїй землі. Така вона мені дорога!

— Знову про скарб. Ти їх нікому не зможеш віддати, бо їх тут нема, — іронічно всміхнувся Фред і похитав головою.

— Справді. Я не подумав і бовкнув про скарби. Послухай, Фред, а що, коли вони є? Тобі ніколи не спадала така думка? Може, Джон не помиляється, може, карта в нього справжня і скарб тут десь лежить?

— Не плети дурниць.

— Ну, уяви на мить, що вони є, що ми їх знайшли. Як ти вдієш?

— Тоді? Тоді я також став би багатим. Гадаєш, хтось би поживився тим скарбом, окрім мене? Помиляєшся. Ніхто.

— А як же брат? Усе життя тут землю копає, сподівається на скарб?

— Це мене мало цікавить. Знайдемо скарб — брат також буде моїм ворогом. О-о, будь певний. Я зумів би прожити ті скарби так, що ввесь світ заговорив би про мене. Я нищив би комуністів скрізь, а в першу чергу в своїй країні.

Фред раптом згадав, що скарбів немає, і похилив голову. Потайки витяг з кишені пакетик, звідти добув пілюлю і проковтнув її. За кілька хвилин він уже мандрував у далеких чарівних краях.

Олесь ще трохи посидів, з огидою поглянув на вирячені очі Фреда і пішов до кручі, з якої стрибнув у океан. Там дивовижний вир без угаву сплітав м'язи і всмоктував їх у глибину.