Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Мері кілька разів намагалася відчинити двері, але марно. Безперервна біганина по каюті не могла її заспокоїти. Тоді Мері захотілося трощити все, що було перед очима.

Спершу полетіла на підлогу дорога ваза з кришталю і срібла — одгвинтила її зі столика й пожбурила на підлогу. Кришталь бризнув, і скалки заграли самоцвітами. Мері злорадо милувалася ними. В стіні знайшла бар, і тоді вже на підлогу полетіли бокали, чарки, пляшки з напоями. В калюжах пінилося шампанське, текло струмками віскі. Від них гидко тхнуло.

Подивилася на стіни. Там висіли картини з чудовими краєвидами. Рука вже потяглася й туди. Але невідома сила спинила руку. На одній з картин зображено русалку, що вийшла з річки і зачаровано дивилася на небо. Чого вона чекала? На другій намальовано індійську красуню на тлі далеких гір. Ні, не можна нищити такого. Не можна!

Мері висунула шухлядку в столику і побачила там пістолет. Потримала його в руках, прицілилася в ілюмінатор і поклала знову до шухлядки.

Раптом у дверях клацнув замок, за ним — другий, і до каюти зайшов Морісон. Весело всміхався — настрій у нього аж занадто бадьорий. А чому б ні? Адже він ні в чім не завинив перед оцим дівчам. Мері кохає того хлопця? Вигадки! Морісон, наприклад, життя доживає і не знає, що то за річ така — кохання. Його вигадали ті, хто не вміє робити бізнес. Ну, хай трохи дівча постраждає за тим хлопцем, а його не стане — належатиме йому.

Побачивши, що каюту розгромлено, Морісон удавано засміявся:

— Ти й справді дикунка. Я своїм приятелям казав, що одружуся з дикункою. І не помилився. Знаєш, на світі багато прісних дівчат, а ти одна така. — Морісон підійшов до канапи й замирливо сказав: — Здогадуюся — ти вчинила цей розгром тому, що я так довго залишав тебе самотньою. Правда?

Морісон нахилився, збираючись узяти дівчину за руку. Мері кинулася на нього і вчепилася нігтями в щоки. Морісон одсахнувся й отетерів від несподіванки.

— Де Олесь? Де? Негайно ведіть мене до нього! — закричала Мері.

Морісон біля люстерка розглядав своє подряпане обличчя. Краплини крові котилися по щоках.

— За такі речі дорого платять. Міс Мері, ти забула, що тут я господар і що ми в морі.

— Не лякайте мене, я нічого не боюся. Скажіть, де ви поділи Олеся? Що маєте з ним учинити?

Сміхом відповів на запитання Морісон. Мері з огидою дивилася, як від того сміху в нього трясеться черевце.

— Забудь про нього. Як тільки скаже, де скарб, ми його скупаємо в океані, а не скаже — мої хлопці вміють ламати кістки. Отже, раджу згадати, що ти моя наречена. — Морісон простягнув руки й наблизився до Мері.

— Не підходьте! Кажу вам — не підходьте! Ви — гидкий і до того ж негідник! Не підходьте!

Але Морісон не зважав на вигуки, підступав усе ближче і ближче. Мері помітила, як хижо блищать у нього очі. Вона перебігла на протилежний кінець столу, швидко відчинила шухлядку і схопила пістолета.

— Зупиніться! Стрілятиму! — І націлилася в черево Морісонові.

Той остовпів, прикипів до підлоги. Та лихий блиск у його очах ще лишився.

— Кинь ту іграшку. Негайно кинь.

— Кажіть, де Олесь? Що з ним?

Помітивши, що дуло пістолета відхилилося вбік, Морісон мигцем вибіг з каюти. Тільки хотів її замкнути, як пролунав постріл.

Клянучи «наречену», — Морісон відійшов від каюти. Щоб якось заспокоїтися, запалив сигарету, але спокій не приходив. Тоді він виліз на палубу. «Хай трохи побіситься. Ще встигну її приборкати — дикунку. Таки стане моєю іграшкою. Усе зроблять гроші. — І почав думати про Олеся: — Цікаво, чи впоралися з ним хлопці? Чому ж вони не йдуть до мене? Невже й досі мовчить?»

Наблизившись до щогли, Морісон помітив, як звідкись, ніби з самого неба, на палубу зійшла велетенська постать. Машкара закривала її лице.

— Привид… — прошепотів Морісон. Сигарета випала з рук. Страх не дав йому й кроку зробити вперед — ноги не слухалися. Вдивлявся у привида, який ішов просто на нього. В його руках теліпалася біла шворка…

І знову на яхті щось по-звірячому завило. Увесь екіпаж причаївся, вслухаючись у те виття. Мері застигла біля дверей у каюті, не наважуючись переступити поріг. Вона ще не прийшла до пам'яті після пострілу. Адже гріх стріляти в людину. Гріх навіть тримати зброю в руках. Оце, певне, бог за те й надіслав на яхту привида, щоби покарав її.

Навшпиньки підійшла до канапи, сіла в куточку, підібгала коліна і поклала на них підборіддя.

За бортом яхти в гумовому човні сидів Білл. Коли виття пролунало зовсім близько, він упав на дно човна, затулив вуха руками і намагався дихати потихеньку й не ворушитися, щоб не привернути увагу привида.

Навіщо тато лишив його самого в човні? А чи живий тато? Може, привид уже всіх там подушив своєю мотузкою?

А до каюти, в якій мали катувати Олеся, довготелесий матрос привів низенького худорлявого юнака.

— Почули оте виття — та й прийшли до вас. Разом не так страшно.

— Вийшли на палубу, коли це знову завило, — сказав юнак, тремтячи всім тілом.

— А потім…

— Ми побачили привида!

— Такий велетенський, що голова сягає за щоглу.

— Підняв на руках високо-високо нашого Морісона і кинув у воду.

— Невже? Може, вам здалося з переляку? — перепитав Сивокінь.

— Свята правда. Сам чув, як за бортом навіть булькнуло, — сказав довготелесий.

— Я саме йшов до Морісона. Раптом бачу — летить наш господар у воду, — вимовив юнак. — Видалося, що й білий зашморг у нього на шиї теліпається…

Олесь узяв з його рук аркушик паперу й прочитав: «Усім, всім, всім. Хто знає, де наш матрос — Олесь Сивокінь, просимо повідомити танкер «Полтавець». Олесь очам своїм не повірив і навіть підстрибнув з радощів.

— Ходімо. Передаси їм, що Сивокінь на яхті біля Чорного острова. Ходімо негайно, — благав худорлявого низенького радиста.

— Не піду. Боюся. Там — привид.

— Підеш.

— Ні.

Олесь зграбастав юнака обома руками, потім звалив його собі на плечі й поніс.

— Головне — не боятися тих привидів. Зрозумів? Якщо не боятимешся — він і не зачепить.

У радіорубці Сивокінь посадовив юнака на стілець і наказав передати радіограму про те, що він, Олесь Сивокінь, потребує негайної допомоги, перебуваючи на білій яхті поблизу Чорного острова.

Трохи заспокоївшись, матрос-радист передав радіограму. Коли ж перейшов на прийом, Олесь з радістю довідався: радіограму прийнято, «Полтавець» уже взяв курс на острів.