Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Кауфман проковтнув другу пілюлю і заплющив очі, чекаючи сну. Вже кілька років сон приходить до нього вряди-годи.

Щоб мати якусь розраду, Кауфман прислухався до нічного життя. Йому здалося, що в сусідній каюті Морісона хтось б'є посуд. Кауфман навіть усміхнувся — хто й навіщо влаштовує там такий незвичайний концерт?

Потім зовсім близько пролунав постріл. Це здивувало його. Хто і в кого може тут стріляти? Невже на яхті відбуваються якісь події, а він стоїть осторонь? Це зовсім негарно. Треба знати, що діється довкола себе. Особливо після останньої розмови з Морі-соном. Чи не занадто багато Морісон бере на себе?

Ніколи нікого не боявся Кауфман. Не знав, що таке страх, може, тому, що не тримав зброї в руках і завжди стояв десь у затінку. Та й усе своє життя був під наглядом дужих охоронців. Хоч зараз охоронців не було — страх однак не турбував його.

Цікаво — для чого взяв його в цю подорож Морі-сон? Для того, щоб утішити своє самолюбство, нагодувати недотепними розмовами чи познущатися і відплатити за ті часи, коли служив Кауфману, наче раб. Колись він давав Морісонові ляпасів. І не раз. Ще й тепер пам'ятає, як наливалися люттю очі його служника. Зараз Кауфманові здається, що він легковажно потрапив у пастку. Постарів. Раніше такого з ним не траплялося. Він завжди вмів передбачати наперед.

Надто самовпевненим став Морісон. Хай лише знайдуть ті скарби — чи скористається ними Морісон? О ні. Не скористається. Не знає Морісон, що вже сформовано загони штурмовиків. Кауфман прилетить з ними на цей острів. Ще побачимо, хто сміятиметься останнім.

Не витрачав дарма безсонні години Кауфман. Виробив ще один план дій. Коли скарби все ж потраплять до рук Морісона, він зуміє відняти бодай половину. Досить однієї погрози, що передасть усі відомості про скарб у пресу, — і тоді самовпевнений товстун сам віддасть половину Кауфманові. Краще ж утратити половину, ніж усе. Ось знайти б лише золото. Воно зараз аж занадто потрібне.

Знову звіряче виття сколихнуло повітря. Кауфман не відчув при цьому найменшого страху. Лише цікавість опанувала його. Щось говорив Морісон про якийсь привид. Але ж то казка. Та є ще люди, які вірять у ті привиди. Кауфман людина високої культури і розуміє що й до чого — кому вигідні оті привиди і хто їх створює.

Завжди у всьому шукай гроші, і тоді стане ясно, кому служить привид.

Він, звичайно, вірить у бога, але не настільки, щоби повірити у привиди.

Сяк-так Кауфман переповз на коляску і вирішив поглянути, що там на палубі діється. Однаково до ранку не заснути…

Сивокінь радісний, збуджений вийшов з радіорубки. Думка була одна:

«Негайно знайти Мері. Негайно поділитися радісною звісткою — до них уже пливе танкер. Завтра, ні — сьогодні вони будуть серед своїх. Кінчаться страждання, почнеться нове життя».

Уявляє, як зрадіє Мері. Багато ж років вона хоче вирватися з Чорного острова. І ось тепер…

А що, коли капітан не схоче взяти Мері на борт?

Від такої думки похололо в грудях. Та негайно заспокоївся.

Коли вірити радистові й тому довготелесому, то Морісона вже ніхто ніколи не побачить. Назавжди зник із яхти. Тепер їм ніхто не загрожує. Хіба що привид…

Тільки-но згадав Олесь про привида, як проти неба, що зажевріло на сході, побачив дивовижне видовисько: велетенський привид високо над головою ніс коляску з велосипедними колесами, а в ній сиділа маленька, зіщулена людина. Голова її безсило звисала на плече. Чи то здалося Сивоконю, чи й справді так було — на шиї в тієї маленької людини зашморгнуто петлю з білої шовкової шворки. Ще минула якась мить — і коляска разом з людиною полетіла за борт. Олесь лише встиг гукнути:

— Зупиніться!

Справді, привид ніби застиг на місті та вдивлявся в той бік, звідки пролунав вигук. Потім рушив до Олеся. Ішов привид повільно, як і подобає в таких випадках. На якусь мить Олесь розгубився. Проте, зрозумівши підступний намір привида, також повільно рушив йому назустріч.

Дивна річ — привид зупинився. Його щось мовби здивувало. Напевне, ще не було в його багаторічній практиці такого випадку, щоб обрана ним жертва сама лізла до нього в петлю.

Привид, однак, лише мить постояв, потім вихопив із-за пояса білу шворку з петлею на кінці, помахав нею в повітрі й ступив назустріч Олесеві.

Кожна клітина тіла, кожен м'яз і нерв були напружені до краю. Олесь розумів: боротьба буде не на життя, а на смерть.

Минали хвилини, довгі, як роки. Нарешті привид і Олесь зупинилися. Їх розділяли два кроки. Привид повільно підніс руку з шовковою шворкою до горла; Олеся. Привид, напевне, звик, що в цю мить його І жертва осідала на землю, втрачаючи свідомість, і тоді він легко розправлявся з нею. Але хлопець стояв. Потім різко відступив крок назад і несподівано кинувся на привида, перехопив його руку з шворкою і важке тіло жбурнув через себе. Привид гепнув на палубу, застогнав, але швидко підвівся, і виття знову покотилося над океаном.

Тепер привид, напевно, вирішив діяти рішучіше — кинув геть шворку, пригнувся, намагаючись схопити Олеся.

Та Сивокінь розгадав намір дивного супротивника — блискавично впав йому в ноги, потягнув їх на! себе, і привид знову важко впав на палубу. Тепер лежав уже без найменшого руху. Олесь нахилився над «постаттю. Тої ж секунди могутні руки вп'ялися йому в шию. Перехопило подих. Сивокінь натиснув на ті руки підборіддям, намагаючись одірвати їх своїми руками. Та марне: відчув — ось-ось утратить свідомість. Зібравши рештки сили, правицею вхопив привида за маску і зірвав її.

Руки на горлі розімкнулися. Привид інстинктивно намагався затулити ними обличчя.

Олесь підвівся, трохи відступив назад і сказав зовсім тихо:

— Пізно, Джон Сміт! Тепер уже пізно ховатися!

Сивокінь ледь стримався, щоб знову не кинутися на Джона й не розквитатися з ним за всіх, кого поклав у могилу. Занадто багато горя заподіяв людям «привид». «Занадто, але хіба я маю право бути суддею?» — подумав юнак.

Вони стояли один проти одного й мовчали.

— Тату! Тату! — з-за борту визирнув Білл. — Швидше йдіть до мене. Я боюся привида. Я дуже боюся!

Зачувши голос сина, Джон стрепенувся, швидким рухом звільнився від мантії і сказав:

— Опускайся в човен. Я зараз вернуся… — Голос у нього тремтів.

Коли зник за бортом Білл, Джон сказав, не підводячи голови:

— Ти дужчий. Ти переміг мене. Ти хоробрий. Я прошу тебе…

Він замовк і підійшов до Олеся зовсім близько.

— Я прошу тебе… Я нікого в своєму житті так не просив, як тебе зараз. Виконай останнє… — Він не докінчив свого й підвів голову, щоб подивитися Олесеві в очі.

— Виконай останнє моє прохання: ніколи не говори Біллу й Мері, хто їхній батько. Вони не повинні знати. Ось тобі машкара, балдахин і мотузка. Привид сьогодні помер і більше ніколи й ніде не з'явиться.

Олесь мовчав, не знаючи, що сказати Джонові, який зараз стояв перед ним, похиливши голову. Джон вів далі:

— Я понищив усіх твоїх і своїх ворогів. Скарбу мені ти не віддаси — це я знаю. Я й не вимагаю. Лише прошу: бережи Мері. А Білл хай буде зі мною. Я боюся лишитися самотнім…

— Гаразд, — вимовив Олесь.

Джон зробив крок до Олеся, ще раз глянув йому у вічі. Хотів, певне, подати руку, але передумав і пішов до того борту, звідки показувалася голова Білла. Сивокінь провів Джона поглядом.