Цей острів названо Чорним тому, що його стрімкі похмурі чорні скелі високо зводяться над водою. Розташувався острів далеко від морських шляхів, тому сюди лише вряди-годи потрапляли кораблі.
Старі матроси розповідають, що на Чорному острові колись ховалися відчайдушні пірати. Довго їх не могли подолати, бо острів має лише один пологий берег. Кажуть, на дні єдиної бухти лежить чимало кораблів, які так необачно зайшли до неї. З трьох боків бухта прострілювалася гарматами.
Колись давно англійська ескадра одержала завдання знищити піратів. Довго тривала облога, а коли висадився десант, на острові нікого не було. Ні живих, ні мертвих. Мабуть, тоді й народилася легенда, що островом володіють привиди.
Минав час. Про легенду почали забувати, та несподівано вона знову відродилася. Газети багатьох країн писали про страхітливого привида з Чорного острова, який душить людей.
Чорний острів належав колись одній південноамериканській країні. Після війни він став власністю містера Морісона. Невдовзі біля криниці, з якої струмить холодна солодкувата вода, з'явився будиночок, а на самому острові почалися якісь розкопки. Пізніше з'явилися господарські споруди і в долині почала пастися худоба.
Цього ранку всі мешканці острова зібралися до найбільшої кімнати. Вони були схвильовані й збуджені.
— Морісоне! Морісоне! Мовчить. Адже домовилися, що сьогодні зранку розмовлятимемо, — говорив густим басом найстаріший в кімнаті Джон Сміт. Руді брови збігалися над низьким, угнутим лобом, маленькі злі очі дивляться люто, руденька борідка якось неприродно висить на важкій чотирикутній щелепі.
— Годі, тату, — радить дівчина. Вона сидить у кріслі-гойдалці, всміхається. Але в синіх-синіх очах помітне занепокоєння. Руде, аж червоне волосся зібране в жмут. Все це тримається на тоненькій високій шиї.
— Ти завжди порадиш те, чого не слід робити, — запалив сигарету Фред. Він весь зіщулений і вузькогрудий. На худій жилавій шиї якось незручно сиділа голова. Обличчя у нього жовте і виснажене. Таке обличчя мають наркомани та тяжкохворі. Фред був наркоманом. Він дивився на всіх, ніби цілився з пістолета. — Нам неодмінно треба знати, коли він приїде. Неодмінно. Ти викликай його, Сміте. Викликай.
— Я знаю, чого ти так чекаєш Морісона, знаю, — вимовив хлопчик років десяти. Він був схожий на Мері. Тільки риси обличчя мав по-чоловічому грубіші. Лише очі в Білла яскраво-зелені. — Ти чекаєш його, бо він має привезти тобі пілюлі оті, що роблять тебе п'яним і гидким.
— Цить! — гримнув на хлопця Фред.
Але Білл не злякався того вигуку. Він бавився з Бубо — великим собакою, який, певне, мав своїм далеким родичем вівчарку.
— Морісоне! Морісоне! — гукав у мікрофон Джон. Нарешті йому це набридло. Він поклав на столик мікрофон і почав набивати люльку. — Нумо ти, Мері. У тебе щаслива рука.
— А він мені, твій Морісон, не потрібний, — сказала дівчина, але взяла до рук мікрофон, труснула ним і вигукнула дзвінко та весело — Морісоне, старий бовдуре, де ти? Прийом.
— Я слухаю, — пролунав дзвінкий голос у гучномовці. — Це ти, Мері, така люб'язна до мене?
Мері не відповіла. Всі в кімнаті засміялися. Навіть Джон випустив цівку ядучого диму, весело всміхнувся. Таке буває не часто. Взяв Джон до рук мікрофон і спохмурнів. Він випростався на весь свій велетенський зріст. Щось хиже майнуло в його очах.
— Я вже годину стовбичу біля мікрофона, містере Морісон. Годину! Слід же дотримувати свого слова. Прийом.
— А що для тебе година? Все одно на тому острові боки пролежуєте. Прийом.
Фред поривався взяти мікрофон, але Джон відштовхнув його.
В гучномовці щось тріснуло, загуло, і раптом почувся грізний вигук Морісона:
— Нероби ви всі! Нероби і ледацюги! Сподіваюся, Джоне, ти готовий віддати борг? Мені потрібні гроші. Прийом.
Джон усіх оглянув холодним поглядом, ніби чекаючи поради,і відказав:
— Містере Морісон, прошу мене зрозуміти. Немає в мене грошей. Ферма приносить самі збитки. Прошу зачекати ще два місяці. Або я повністю розрахуюся з тобою, або… Прийом.
— Мене найменше цікавить, що буде з тобою через два місяці. Та я хотів би все вирішити інакше. Поклич міс Мері до мікрофона та накажи їй ввічливо поводитися зі мною. Прийом.
Джон запитливо глянув на Мері. Вона крутнула головою — мовляв, не бажає розмовляти. Джон сказав:
— Містере Морісон, її зараз немає в кімнаті. Прийом.
— Краще скажи, що вона не бажає взяти до рук мікрофон. Гаразд. Майте на увазі — я приїду за три-чотири дні. А ти, старий опеньок, скажи дочці, що коли вона буде мені за дружину, то всім вам житиметься набагато краще. І ніяких боргів не доведеться віддавати. Прийом.
Мері вихопила з батькових рук мікрофон і вигукнула:
— Це я, Мері. Прийом.
— Ти все чула, міс Мері? Прийом.
— Ні. Прийом.
— Хочеш, щоб повторив?
— Ні. Взагалі не хочу чути вашого бридкого голосу. Прийом.
— Ха-ха. Коли не хочеш чути, то навіщо розмовляєш? Мабуть, тато порадив? Прийом.
— Мені ніяких порад не треба. Вже доросла. Прийом.
— Чудесно. Коли доросла, то мене зрозумієш. А коли так, то подумай, чим усе може скінчитися для твого батька і для тебе. Я слів на вітер не кидаю. Це ти добре знаєш.
— Цього разу вони полетіли за вітром. До побачення!
Мері поклала мікрофон. Його вхопив Фред і вигукнув:
— Містере Морісон! Прошу вас… Це говорить Фред. Прошу вас, привезіть якнайбільше пакетиків. Якнайбільше! Прийом.
— Ви там дурників клеїте. Скоро приїду. Кінець розмові.
В кімнаті запала тиша. Всі уникали дивитися одне одному у вічі.
— Так буде найкраще. Швидше вирвемося з цього проклятого острова, — вимовила Мері.
Джон Сміт похмуро, з-під свого вузького лоба поглянув на Мері:
— Вирвемося. Ти з Біллом — у світи, а я з Фредом у тюрягу. Так? — Джон оглянув кожного. Щелепа йому відвисла. Чути було, як у нього в грудях щось гуло, перекочувалося. Занадто багато він висмалив люльок на своєму віку. — Так, я вас запитую? — Його велетенський кулак упав на стіл.
— Тату, ти хочеш… — не докінчила Мері.
— Ти знаєш, чого я хочу. Нам треба протриматися ще з півроку. Я певний, що скарб потрапить до наших рук. Лише півроку. Розумієш мене, Мері? — звернувся Джон до дочки.
— Не зовсім.
— Забий йому баки. Хай він побігає за тобою. Ти сама знаєш, як це треба робити… Я не можу кинути острів. Не можу. — Пошепки він додав: —Усе моє життя тут, усі надії…
Фред глузливо поглянув на брата.
— Йому здається, що ми завтра відкопаємо скарб… Дивак!
— Помовч! — пронизав Джон брата лютим поглядом. — Десять років я відкладав гроші, щоб узяти в оренду цей острів. Все життя моє в надії — знайти скарб. Усе життя в цьому. — Джон зітхнув, помовчав, поглянув на брата. — Підійди до мене.
Фред знітився і поточився до дверей. Він знав, яка важка рука у брата.
— Підійди, каторжнику! Гангстер нещасний! На цьому острові я не дозволю глузувати з мене, бридка твоя пика!
Фред несподівано випростався, високо підніс голову на тоненькій жилавій шиї і підійшов до брата.
— Ну, може, вдариш? — запитав він і прицілився своїми очима.
Джон підніс кулака до братового носа і вимовив:
— Не хочу бруднити рук. Скажу лише — коли й надалі глузуватимеш та перечитимеш, — знайду, як тебе позбутися. Радіо у нас працює, а поліція давно хоче знати, де ти ховаєшся. Отож, бери заступ та йди копати. До вечора!
Фред почвалав до дверей, зупинився на порозі і, не повертаючи голови, сказав:
— Усіх нас маєш за дурників? Через той скарб дружину поклав у могилу, а тепер нас усіх туди хочеш послати.
— Геть, підлота! — визвірився Джон і ступив крок до дверей. Але Фред не чекав, доки підійде брат. Його як вітром здуло.
Знову надовго в кімнаті запала тиша. Її порушила Мері.
— Гаразд, тату, — сказала вона, — хай уже їде Морісон. Хоч познущаюся з нього. Там — півроку промайне, і ми залишимо острів. Набридло, тату. Тобі час переконатися, що ніякісінького скарбу тут немає і ніколи не було…
— Був він тут і є.
— Адже ти перекопав півострова. Тебе обдурили і до того ж насміялися над твоєю довірою.
— Облиш. Я вірю…
— Краще б ти в бога вірив. Він би допоміг нам усім. Тату, адже десь є справжнє велике життя.
— Дурниці плетеш. Я прожив на світі чималенько, але справжнього та ще великого життя не бачив. Буде воно велике і справжнє, як знайдемо скарб. А без грошей не чекай великого щастя.
Нараз Джон стрепенувся, ніби скинув з пліч тягар, і сказав:
— Годі базікати. За діло беріться. Ти, Білл, біжи доглядати корів. Та не пускай їх у балку, бо витолочать траву, що на зиму косити маємо. А ти, Мері, позбирай яйця в курнику та насип курям зерна. І готуй обід. Піду копати.
Важкою ходою він вийшов з хати. А Білл пригорнувся до Мері й сказав:
— Чого у нас таке погане життя? А коли я в школу піду?
Мері поцілувала брата в лоб, пригорнула його і сказала:
— Скоро ми вирвемося звідси. Потерпи ще трохи. Я заради тебе все зроблю.
— Всім! Всім! Всім!
Не вмовкає над океаном радіопошук танкера «Полтавець». Десятки кораблів великих та малих шукають у безмежних просторах радянського матроса Олеся Сивоконя.
Гриша Тютюнник прийняв кілька десятків повідомлень. Поляки й голландці, норвежці й португальці, греки й італійці, французи й араби відповіли, що не виявили людини в океані й що пошуки продовжать.
На танкері панував сум. Раніше під час обіду найбільше лунало жартів, тепер їх не чути. Всі поглядають на те місце, де колись сидів Олесь. Кок ставить проти того місця порожню миску, кладе ложку та виделку. Одного разу вимовив:
— Хай мене чорти катують, хай мене лихоманка б'є — такі хлопці, як наш Олесь, в океані не гинуть. Ми ще з ним їстимемо макарони по-флотськи за цим столом.
Але боцмана ніхто не підтримав. Обідали мовчки.
Над крутим урвищем, там, де скеля стрімко падає в океан, де схилив віти крислатий в'яз, стоїть хрест з білого каменю. Коли хтось вряди-годи пропливе повз острів і помітить білий хрест — подумає: коли тут є мертві, повинні бути й живі.
Той хрест — над могилою. Немає напису на ньому, хоч мешканцям острова відомо, хто похований.
Журливо схиливши голову, тихою ходою до могили йде Мері. Вона майже щодня розповідає матері про події на острові. Дівчина переконана, що кожне її слово чує мати, а може, й сам бог.
— Нудно, напевне, одній лежати тут. На великому кладовищі веселіше. — Мері уявляє, як пізньої ночі збираються померлі в затишному куточку і розповідають один одному щось цікаве. Тому нам і сни сняться і ми чуємо далеку розмову тих, що залишили нас навіки. У них там своє життя, про яке знає лише бог на небі, а люди ніколи не взнають.
Мері сідає на камінь, кладе підборіддя на коліна і говорить зовсім тихо. Так тихо, що її чує лише мати на тому світі.
— Ти пробач мені, матусю, що два дні не приходила до тебе. У нас лютував страшенний ураган. Ми не знаємо, на кого розгнівався бог, чи на тата, чи на Фреда. Вони обоє безбожники. Ураган мало не здув наш будинок. Тато підпирав його кілками. Матусю, ми хочемо з Біллом залишити цей острів і поїхати на велику землю. Зараз я ще не скажу, куди саме ми поїдемо, але я тебе ніколи не забуду. Я й звідти розмовлятиму з тобою. Не знаю, чи почуєш ти. Повинна почути. Ти прийдеш у сні до мене і скажеш, як нам бути.
Мері поглянула перед себе. Океан, могутній і величний, відпочивав. Напевне, й він утомився боротися з вітром.
— Рідненька матусю, як нам важко без тебе. Тато етап ще жорстокішим. Фред якось сказав, що це тато передчасно поклав тебе в могилу. Тато дуже розлютився. Чом вони обидва нестерпні стали? Хіба люди так повинні жити? Хіба вони можуть забути бога?
Мері поглянула на небо. Якась думка майнула в її синіх-синіх очах. І тепла усмішка, ніжна й гарна, колихнула її груди.
— Я хочу покохати, — вимовила вона ще тихіше, і щоки в неї запалали. — Моє серце прагне кохання. Це ж не соромно, мамо, що я тобі про таке говорю? Не соромно? Коли й де я зустріну того, кому віддам всю, всю себе? Все своє життя. В мене якесь тривожне передчуття. Це тому, що тато бажає, аби я сказала Морісону, що заручуся з ним. Я погодилася на такий учинок. Це погано. Адже я буду брехати йому. Гріх великий взяла на себе. Та бог хай простить. Я мушу якось татові допомогти. Мені шкода його. Він зовсім нещасний. Це все тому, що він забув бога!
На якусь хвилину Мері заплющила очі й завмерла над могилою.
— Як ти пішла від нас, тато наказав, щоб я й у руки не брала заступ. Він боїться, що я швидко піду до тебе. Вони вже геть перекопали те місце, котре вказано на карті. Але ніякого скарбу не знайшли. Немає його там. А тато вірить. Оце нещодавно Білл знайшов на піщаній косі шкатулку, а в ній два золотих персні. З того дня тато місця собі не знаходить. Він часом і вночі блукає островом, усе думає, де ж копати тепер. Адже ті персні не випадково викинув на берег океан. То не океан викинув, говорить тато, вони з острова покотилися у воду. Чекаю тебе, мамо, уві сні. Прийди та скажи мені, як далі жити. Про все-все скажи.
Мері підвелася з каменя і раптом побачила — до неї біжить Бубо. Він нюхає її слід на стежці і біжить. Коли наблизився, почав стрибати й гавкати.
— Що ти кажеш, Бубо? Я тебе погано розумію. — Мері обняла собаку за шию і почала уважно придивлятися до нього. А Бубо ніби жартома хапав дівчину за руку і тягнув у бік моря.
— Ти хочеш, Бубо, щоб я пішла з тобою? Ходімо.
Тільки-но Мері ступила кілька кроків слідом за Бубо, собака заскиглив і швидко побіг. Він біг усе швидше та швидше. Мері не встигала за ним. Бубо незадоволено зупинявся і сердито поглядав на дівчину.
За кілька хвилин вони були недалеко від піщаної коси, там, де стояла їхня старенька шхуна. Коли до води було вже недалеко, Бубо кинув дівчину і подався вперед. Мері побігла слідом.
Раптом вона зупинилась, протерла очі. Ні, таки дійсно на березі лежить людина. Від несподіванки Мері затамувала подих. Потім пішла повільно, не знаючи, чому зірвалася з місця і побігла. Вона зупинилася біля нерухомого тіла людини, що лежала горілиць.
Ставши навколішки, Мері припала вухом до грудей. Десь далеко-далеко ледве чутно билося серце.
— Живий! Він живий! — вигукнула дівчина. Вхопивши юнака за плечі, Мері намагалася витягнути його на берег. Це їй не вдалося. Дівчина опустила обважнілі плечі й раптом з цікавістю глянула на обличчя. Воно посиніло від холоду. Русяве волосся прилипло до високого лоба. Рівний ніс. Чітко вималювані губи посиніли і були стиснуті.
Незрозуміла тривога охопила Мері. Вона кинулася бігти. Треба покликати тата і Фреда. Треба врятувати людину!
За півгодини на березі стояли всі мешканці острова. Джон схилився над хлопцем і завмер на мить. Фред поглянув з-під стиснутих брів.
— Зіпхни його у воду, Джоне. Нам спокійніше буде.
— Мовчи! — вигукнула Мері. — Негайно беріть його й несіть на пісок. Негайно. Прошу вас!
Джон глянув на дочку, ніби намагаючись щось сказати, але передумав, кивнув головою Фредові, щоб забрів у воду і брав хлопця за ноги.
Фред підкорився, але мимрив, ніби сам до себе:
— Ще один свідок. А коли знайдемо скарб, як бути з ним? — він поглянув на Джона.
— Цить! — гримнув на брата Джон.
— Мені зовсім не важко мовчати. Зараз я замовкну. Та май на увазі: ти пошкодуєш, що врятував цього типа. Він ще стане нам кісткою в горлі.
— Побійся бога, дядечку, — вимовила Мері.
— Ой страшний твій бог. Ой страшний, — засміявся Фред. Сміх у нього був сухий, з присвистом.
За кілька хвилин Білл притяг візок, і на нього поклали велетня-юнака. Мері обережно тримала голову хлопця, що безсило звисала з візка. Джон і Фред повільно тягли візок. Мері не зводила очей з обличчя хлопця. Була мить, коли їй здалося, що юнак розплющив очі. Мері мало не випустила його голову з рук. Але їй те лише здалося, повіки були міцно стиснуті.
Як внесли хлопця до будинку, Мері сказала:
— Покладемо його в моїй кімнаті, а я спатиму з Біллом.
— Не вигадуй! — гримнув Джон. — Не велике цабе, житиме в прохідній.
— Ні! Робіть, як я кажу! — наказала Мері.
Джон зрозумів, що сперечатися марно.
Він усміхнувся навіть — мовляв, його характер має дочка.
Як внесли юнака до кімнати, Мері вийшла. Джон і Фред переодягли врятованого. Піжама велетня Джона ніби була пошита для юнака.
Мері поралася біля плити. Нагріла воду, налила її в гумову грілку та пляшки і наказала Біллу покласти все це до ніг юнакові.
До кімнати зайшов Фред і кинув у куток мокрий одяг.
— Тримай! — вигукнув. — Може, очухається та буде нареченим.
Білл нахилився над одягом. Він помітив на куртці червоний значок.
— Що це? Поглянь, Мері.
Першим значок узяв до рук Фред. Ядуча посмішка перекосила його тоненькі губи.
— Ой, помру від радості! Ми врятували комуніста. Адже на цьому значку Ленін.
— Тут ще якісь літери, — вимовив Білл, — не наші літери.
Увійшов Джон. Фред сказав йому:
— Ну от, маєш — у нас тепер на острові з'явився комуніст. Радість велика нам усім.
— Не плещи дурниць. Він занадто молодий, щоб комуністом бути. Я зустрічався з ними. Вони старші. — Поглянувши на значок, Джон додав: — Та він же росіянин!
— Не вистачало мені ще рятувати російських комуністів!
— Я знаю — тобі це не до вподоби… — сказала Мері. — Ти в комуністів стріляв. А для мене він просто людина. І я не дозволю тобі…
Фред вихопився на середину кімнати і звернувся до Джона:
— Досить базікати. Ти тут, Джоне, ніби господар. Раджу негайно позбутися цього гостя, доки він не прочуняв. Пізніше шкодуватимеш.
Мері не чула, що відказав батько. Вона пішла до кімнати, де на її ліжку нерухомо лежав невідомий посланець океану. Хоч минуло вже чималенько часу, юнак не подавав найменшої ознаки, що йому зараз краще, ніж в океані. Він лежав нерухомий. Груди ледве-ледве колихалися. Мері влила в рота хлопцеві ложку міцного рому. Він ковтнув його і поворушив губами.
Мері не помітила, що поряд з нею стоїть Білл і пильно дивиться на матроса.
— Він щось сказав, Мері?
— Я не почула.
Двома ковдрами вкрила Мері юнака. Вона просунула руку під ковдру і відчула, що груди у нього холодні.
Мері почала розтирати груди рукою.
— Мері, а тобі не страшно, що він росіянин? — запитав Білл.
— Ні.
— А мені страшно. Фред каже, що вони всі дикуни.
— Не вір йому. Він поганий, наш дядько Фред.
— Він вбив людину, і його розшукують, — сказав Білл.
— Будемо слідкувати, щоб Фред не підходив до цього ліжка.
Мері знову стала розтирати груди хлопцеві. Там, де проходила її рука, з'являлися острівці тепла, а як відніме руку — тепло зникає.
Мері ще влила ложку рому в рота юнакові. Болісний вираз з'явився на обличчі. Він зітхнув, і повіки в нього здригнулися. Мері радісно посміхнулася. Вона обняла Білла за плечі, сама не знала чому — поцілувала брата і вимовила:
— Житиме!!!