Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Доки Морісон розмовляв з Фредом, матроси доставили до будинку ящики з віскі та закусками. Мері додала до цього ще й свої страви, і стіл набрав чудесного вигляду. Коли Морісон зайшов до кімнати, то аж руками сплеснув: любив добре попоїсти і вважав, що лікарі глибоко помиляються, домагаючись, аби стримувати свій апетит.

Мері зустріла гостя запитливим поглядом. Чого Морісон не йде до кімнати, де лежить Олесь? Адже Фред напевне розповів про гостя з океану. Давно ж помітила, як Фред вислужується перед оцим товстуном. Морісон захоплено дивився на стіл і тер долоню об долоню. Іноді ловив себе на тому, що смачні страви цікавлять його більше, ніж усе інше. Чи не старість подає таким шляхом свої сигнали?

Висловивши своє захоплення щедрим столом, Морісон випив чарку віскі й накинувся на їжу.

— Чудесно! Чудесно! Я такий радий, що знову з вами. Що знову бачу тебе, міс Мері.

— Де Фред? — спитала дівчина.

— Не чекай його. Він уже ковтнув таблетку й зараз перебуває в царстві героїчних химер. — Морісон відчув, що настрій у нього поліпшився. Хай собі вважають, ніби він сном і духом не відає про того російського матроса. Колись він їм скаже. О-о-о, які в них будуть очі! Тоді й глузуватиме з Мері та Джона. Сьогодні ж хай тішаться та мають його за дурня, якого так легко обвести довкола пальця.

— Міс Мері, вип'ємо за наше щастя! — запропонував Морісон і перехилив чарку. Од міцного коньяку заграла кров. Хотілося діяти й перемагати.

Морісон помітив — Мері не випила.

— Хильни зі мною за щастя, — попросив.

— А воно хіба можливе на цьому острові? — запитала Мері.

— Як одружимося, ти матимеш повну чашу щастя. Ми поїдемо знаєш куди?

— Ні.

— До Парижа. Чудесне місто кохання й палких почуттів. А на цьому острові щасливий хіба що привид.

— Повідайте нам про нього, — підхопився на ноги Білл, — бо наш тато ніколи нічого про привида не розказує.

Джон сердито глянув на сина, вихилив чарку і почав жувати сир.

— Чому ти насупився, містере Джон? У нас таке сьогодні свято, а ти мов сич. Про той привид щось не маю бажання розповідати. Та, мабуть, він уже полишив цей острів. Бо з того часу, як ви тут поселилися, привид не з'являється. Чи не так, Джоне?

Але Джон ніби не чув запитання, навіть не повернув голови в бік Морісона.

— Взагалі, я помилився, купивши цей острів. Спершу сам намагався налагодити тут господарство. Діло пішло добре, але за два роки з'явився привид. І після того від острова — самі збитки.

— Ви його бачили? — допитувався Білл.

— А ти, міс Мері, також хочеш послухати?

— Звичайно.

Морісон ще випив чарку коньяку, пожував скибочку цитрини і знову глянув на господаря дому. Але Джон, здається, не помічав нікого. Здається, він заглибився у свої думки і не чув, про що мовиться. Коли ж почув слово привид, то здригнувся, підвів погляд.

— Про той привид свого часу багато писали в газетах. Люди вважають, що немає на світі страшнішого місця, ніж оцей шматочок чорних скель. Чому привид обрав собі місце саме тут? Ніхто не знає. Мабуть, шукає самотності.

Морісон на мить припинив розповідь, вихилив чарку і вів далі:

— Спершу я здав цей острів фермерам Клаузам. Перший рік минув досить спокійно. Та ось одного разу фермери почули вночі страшне виття. І вранці знайшли свого десятирічного сина задушеним шовковою мотузочкою. Поховали сина. Минув тиждень, і знову те ж виття вночі. Фермер не був боягуз, вийшов на поріг і побачив страховисько. Велетенський привид ішов просто на нього. Фермер випустив з рук пістолет і втік до кімнати. Потім цей фермер з'їхав з глузду і потрапив до психіатричної лікарні. Ще й досі там…

Дружина викликала по радіо поліцію. Десяток поліцаїв та стільки ж кореспондентів обмацали кожен камінець на острові, але не знайшли найменшого сліду. Всі газети писали про кривавого привида з Чорного острова. Поїхали поліцаї і кореспонденти, лишивши на острові саму жінку.

Щось із місяць не було ніяких чуток з острова, хоч тоді вже поліція встановила тут рацію. Поїхав на острів і я. Нікого не було в цьому будиночку. Блукаючи по берегу, натрапив на труп жінки. Її також задушено шовковою мотузочкою. Повідомив про це поліцію. Але знову детективи ніякого сліду не виявили. Та й як можна знайти сліди привида? Адже то є дух!

Морісон перепочив. Хоч він був мастак побалакати, але зараз відчув утому.

— Слухатимете ще чи ні? — запитав.

— Розповідайте, — благальним голосом попрохав Білл, — я впіймаю цього привида і вб'ю!

— А ти слухаєш, міс Мері?

— Так. Слухаю. Будь розумним, Білл, і не мели дурниць. Привида вбити не можна. У нього немає тіла.

— А-а-а… як же він того хлопчика… мотузкою?

Джон несподівано підвівся і, не глянувши ні на кого, вийшов з кімнати. Морісон провів його здивованим поглядом.

— Не зважайте на батька. Йому треба навідатися до корів, — сказала Мері.

— Що ж трапилося далі? — запитав Білл.

— Нічого, — продовжував Морісон, — з привидом не трапилося нічогісінько. Він живий-здоровий. Ну, а коли поховали ту жінку, на острові лишився один хоробрий детектив, що мав намір вистежити привида. За великі гроші погодився на це. Одної ночі, сидячи в кімнаті, детектив почув страшне виття. Він ледве встиг повідомити про це по радіо. Коли ж на острів з'явилася поліція, то знайшла свого детектива із зашморгом на шиї. Біля трупа лежали порожні гільзи. Навіщо було стріляти? Хіба привидів убивають?

Увійшов Джон. Він чув останні слова Морісона, тому сказав:

— Ну, годі. Щось ти занадто розбалакався, містере Морісон. Не терплю базік.

— Цить, батьку! Я хочу все знати про того страшного привида. Я вб'ю його, — схопився на ноги Білл.

— Не слухайте Морісона. Він вигадує все, — мовив Джон, наливаючи собі в чарку віскі. Коньяку Джон не визнавав. Вихилив чарку, скривився і сів на своє місце в кутку.

— То, значить, ти вважаєш, що я вигадую? Гаразд. Хочеш, я тебе відвезу до Гаррі Ріфа? Може, чув про нього?

— Не чув і чути не хочу.

— Послухай, коли не ймеш мені віри. Гаррі Ріф колись був чемпіоном з боротьби. Одного разу Ріф програв навмисне і одержав за цей програш півтора мільйона доларів. Бо всі ставки були зроблені на нього, і програш був рівний десятьом мільйонам. Гаррі треба було втекти від кореспондентів та занадто гарячих прихильників спорту. Ці прихильники намагалися його прикінчити. Гаррі Ріф прийшов до мене і попрохав в оренду острів з привидом. Я навіть зрадів — адже чимало часу островом ніхто не цікавиться. Ми дійшли згоди. Гаррі мав намір прожити на острові півроку. А щоб не нудитися, захопив з собою коханку — Анжеліку, — маленьку, гарненьку мулатку. Здав я їм в оренду ще й свій моторний човен. До речі, Гаррі глузував з тих, хто йому нагадував про привид. Він сказав, що проживе на острові заради втіхи, а потім займеться господарством, коли я погоджуся продовжити оренду.

Морісон з цікавістю дивився на Джона. Чи слухає? Ніби й справді Джона полонила розповідь гостя. Але чому ж у нього грають жовна, а на низькому, вгнутому лобі залягла глибока зморшка?

— Якось пізно ввечері Гаррі на човні повертався додому з чималеньким уловом риби і, мабуть, уявляв, яка рада буде тому улову його маленька мулатка. Вона візьметься чистити рибу, але ще ніколи їй не вдавалося це діло довести до кінця. Або ж поранить палець, або її ніжні руки, не. звиклі до праці, втомляться. Тоді цілісінький вечір Гаррі глузує з Анжеліки. І їм обом весело. Взагалі, я чорномазих не полюбляю. Але це були на диво приємні люди, і я навіть сидів з ними поряд за столом і не відчував огиди. Ще налив собі коньячку оповідач.

— А то якось Гаррі помітив ще здалеку примару, що прямувала до будиночка. Він кинув рибу й побіг. Нагодився якраз вчасно — привид уже накинув петлю на шию Анжеліці. Мені Гаррі розповідав, що спершу сам остовпів з переляку. Але дикий зойк Анжеліки пробудив його. Гаррі кинувся на привида і вхопив його тим прийомом, який у боротьбі зветься ключем. Спершу ніяк не міг стиснути привидові шию. Потім відчув, що той пасує. Гаррі тиснув, доки привид утратив свідомість.

Джон болісно застогнав. Усі поглянули на нього. Білл запитав:

— Тобі щось болить, тату?

Джон не відповів, налив віскі, випив, і його погляд застиг. Дивився він, не блимаючи очима, кудись у далечінь.

— Ось так, Джоне, Гаррі зустрівся з тим привидом.

— А що було потім? — запитав Білл. — Привид помер?

— Ні. Не помер. Гаррі зірвав машкару і побачив спотворене страхом і люттю людське обличчя. Здалося йому, що той привид помер. Гаррі вхопив непритомну Анжеліку на руки і поніс до моря. Мулатка надихалася вологого повітря, викупалася і прийшла до пам'яті. Вони довго не поверталися до будинку. Гаррі ніяк не міг переконати свою ніжну коханку, що привид помер і вони зможуть спокійно жити. Коли ж вони зайшли до будинку, привида там не було.

Всі з цікавістю дивилися на Морісона. Лише Джон зберігав байдужий вигляд. Ніби його взагалі не цікавила розповідь.

Він несподівано сказав:

— Кінчай теревені. Набридли твої вигадки.

— Кажеш, вигадки? Завтра їдемо до Гаррі. Він і досі не може заспокоїтися. Адже його Анжеліка померла.

— Як померла? — сплеснула руками Мері.

— З переляку. Ввесь час бачила перед очима привид. І, зрештою, серце не витримало.

— Бідолашна, — зітхнула Мері, — так з переляку померла і мама.

— Гаррі чекає нагоди, щоб спіймати привид. Він, наприклад, перший запевнив кореспондентів, що то зовсім не привид, а звичайнісінька людина.

— Хіба людина може бути такою жорстокою? — вигукнула Мері.

— Може. Але ніхто, звичайно, не повірив Гаррі. Адже привид тоді зник з будинку, і хоч як його шукав Гаррі — знайти не зміг. Потім привид не приходив сюди багато років. Мабуть, тому й з'явився до мене Джон і взяв цей острів у оренду за безцінь. Здається, більше привид не був тут.

— Був, — прошепотів Білл.

— Це трапилося, коли наша мама хворіла. Вона десь знайшла шовкові мотузочки. Привид розсердився і одного разу прийшов до неї. Але він її не душив. Мама лише страшенно злякалася і зовсім перестала розмовляти, — сказала Мері.

— А щоб привид більше не з'являвся, біля постелі в мами весь час чергував тато. Він навіть нас не допускав до неї.

— Годі! — вдарив велетенським кулаком по столу Джон. — Набридло слухати. Годі, кажу!

Але Мері байдуже махнула рукою в бік батька і сказала:

— Перед смертю мама раптом вимовила: «То був він». А хто ж саме був? Про кого вона говорила? Так ми з братом і не знаємо. І ніколи тепер не взнаємо…

Пауза затяглася надовго. Її порушив Морісон:

— Отже, містере Джон, коли ти не віриш, що привид справді вештався на цьому острові, я тебе таки познайомлю з Гаррі.

— На біса він мені потрібний, — вимовив Джон, — ще негритосів тут не вистачало.

— Тату, тату, — вихопився Білл, — а давай пошукаємо привида. Може, він десь причаївся на острові й живе тут? Давай його пошукаємо і знищимо.

Джон поглянув на сина спідлоба і сказав:

— Не вигадуй. Немає тут привида… Зник уже давно.

— Ні, привиди так не зникають. Вони живуть тисячі років, — сказала Мері.

Морісон засміявся. Його черевце весело застрибало.

— Вони, мабуть, змінюють місце проживання. Коли б того привида хтось раніше добре струсонув, він давно б зник з острова. Хай йому лихо — від нього я зазнав чимало збитків. За безцінок здав острів тобі, містере Джоне, бо ніхто не хотів тут поселятися. А ти за п'ятнадцять років не сплатив мені й цента.

— То я тепер ніколи не стрінуся з привидом? — не міг заспокоїтися Білл.

— Ні, не зустрінешся. І маєш щастя, хлопче, — сказав Морісон. — Мене, між іншим, дивує одна обставина. В останній рік війни в Німеччині на болоті було знайдено офіцера вермахту, задушеного шовковою шворкою з парашута. Як можна пояснити це? Хіба тільки випадковістю? А втім, краще не згадувати про ті часи. — Морісон підвівся з-за столу, пройшов з кутка в куток, зупинився проти Мері й сказав: — Ну, моя мила дівчинко, надійшов час прощатися. Ох, як мені не хочеться полишати ваш дім. Повір, коли б не термінові справи, охоче пожив би з вами з тиждень. Та не можу. У нас, бізнесменів, кожна хвилина на рахунку. Пробачте, що наговорив проти ночі багато страшного. Білл, напевне, не спатиме. Буду вирушати.

З-за столу підвелися всі, окрім Джона. Він сидів і дивився порожніми очима кудись у простір. Здавалося, Джон не помічав нікого у цій кімнаті. Напевне, важкі спогади несподівано навалилися на нього.

— Ну, друже, — поклав Морісон руку на плече Джонові, — давай прощатися. Якось виберу час і приїду знову. Та дивися, старий, щоб у тебе тут порядок був. І… щоб моя наречена не скаржилася.

Джон нічого не відповів, запалив люльку і пахкав димом.

— Міс Мері, проведи мене трохи, — запропонував Морісон.

— Ой, що ви! А привид?

Морісон засміявся. І так розкотисто, що його черевце затанцювало.

— Анекдот. Справжнісінький анекдот. Спершу наречений налякав свою молоду, а потім пропонує погуляти. Бувайте здорові! Скоро приїду. Тепер мої думки тут, з вами.

Морісон пішов. Йому вслід дивилася Мері. Дивилась і думала: як усе гидко, який гріх вона взяла на душу. Хотіла піти до кімнати Олеся, але несподівано на її шляху став батько.

— Ти куди?

— Довідаюся, чи не хоче Олесь їсти.

— Йди спати. Я сам запитаю в нього.

В голосі батька звучало щось таке, чого вона ніколи раніше не чула, хоч і говорив Джон зовсім тихо.

Мері підкорилася. Взяла Білла за руку і пішла з ним до його кімнати.