Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Напруживши вітрила, біла яхта повільно рухалася на низькій хвилі. Здалеку вона нагадувала білу чайку, яка, випроставши крила, пливла в голубому небі.

На самому носі яхти, біля форштевня, сиділа людина в колясці на велосипедних колесах і крізь бінокль, оглядала далечінь. Коли пильно придивитися, то в цій людині можна впізнати того самого гоноровитого і самовпевненого фон Кауфмана, з яким у роки війни зустрівся Джон. Лише обличчя стало сухішим, а посинілі руки злегка дрижали, коли підносив до рота сигарету. В його очах палав вогонь фанатика.

Поруч стояв Морісон. Іронічна посмішка не зникала з його вуст. Морісон зараз нічим не нагадував того стрункого юнака, який, за завданням американської розвідки, втерся в довір'я фон Кауфмана. За тих далеких часів Морісон устиг добре вивчити звички цього фашистського барона, який так і лишився в затінку.

Кауфман довго розшукував свого колишнього служника. Він вважав, що зараз вони на одній лінії фронту, що тепер у них одна мета — знищити комунізм. У першій же зустрічі фон Кауфман просив свого колишнього служника не згадувати минуле. Не тому, що фатерлянд програв війну, а тому, що вони наробили багато дурниць. Деякі американці й англійці — також.

Морісон заперечив. Дурниці робили фашисти. За тих часів симпатії всіх без винятку народів були на боці комуністів, які самотужки громили гітлерівців. Коли б американці й англійці перекинулися на бік Гітлера, їх би зненавиділи власні народи. Дуже багато крові було на руках у гітлерівців, щоб ті руки можна було тиснути, не забруднивши своїх. Кауфман заперечив, намагаючись довести, що народи ніколи не робили політики. Політику робив той, кому велів бог.

— О-о-о, коли б ми тоді мали атомну бомбу! Ви уявляєте, що було б на земній кулі? Ні, того ви не можете уявити. Біля наших ніг лежав би весь світ. А ви що зробили з нею? Лише зганьбили себе.

— Фон Кауфман, що ви плещете? Більшої ганьби, ніж та, якою вкрив себе фашизм і ваша брудна націонал-фашистська партія, ще не знав світ. Пам'ятників лишилося досить. А то є великим щастям людства, що бомба не потрапила до вас.

Того вечора, коли відбувалася їхня перша зустріч, вони так і не дійшли згоди. Лише в одному їхні думки збігалися — в несамовитій ненависті до комунізму.

Нарешті Кауфман порушив мовчанку:

— Бачу острів, схожий на підкову. Це той? — допитливо глянув на Морісона.

— Так. Той самий Чорний острів.

— А ви не помиляєтеся? Може, ще де є такий? Океан великий.

— Як я можу помилитися, коли на цьому острові живе моя наречена, — усміхнувся Морісон.

— Я не про те. Це, звичайно, добре, коли в такому віці ще маєш наречену. Я запитую: чи на цьому острові наш скарб?

— Помилка. Ніякого скарбу на острові немає.

— Але ж пригадайте карту! Пригадайте той день. Мені запам'яталися саме такі обриси острова тому, що він схожий на підкову.

— Мій фюрер… — почав Морісон.

— Облиште.

— Даруйте, ніяк не можу позбутися тієї давньої звички. Тільки вас побачу, одразу хочеться плазувати й возвеличати вашу честь. Можу ще раз підтвердити: на острові єдиний скарб — це чарівна дівчина, яка скоро буде моєю дружиною. Іншого скарбу тут немає.

— Це виключається. Я зовсім не бажаю образити ваші почуття до тієї дівчини. Вона — також скарб. Але я маю підтвердження, що саме на Чорний острів вивезено скарб для нашої партії. Тому й шукав я вас. Адже ви придбали острів.

— Повірте мені, коли б там були скарби, я вже давно загарбав би їх і, звичайно, ніколи не дозволив би вам їхати сюди. Спершу я сам почав розкопки. Та всі мої спроби ні до чого не призвели. Потім трапилося страшне лихо — на острові з'явився страхітливий привид, який уночі душив мотузкою людей, що копали коло білого стовпа. Після того, як трьох було задушено, ніхто не погоджувався їхати сюди працювати. Я не повірив би, що це так, але бачив привида на власні очі. Й досі мурахи бігають по спині, коли згадаю. А, як вам відомо, фон Кауфман, я не з полохливих. Я менше боявся гестапо, коли шпигував у вас, ніж цього привида.

— Ви жартуєте, містере Морісон. Я виріс уже з тих штанців…

— Можете не вірити. Справа ваша. Кажу вам святу правду. Довелося покинути острів і зайнятися вигіднішим бізнесом.

— І ви втратили всяку надію? Більше не поверталися на острів?

— Якось до мене з'явився той самий велетенський солдат, що тоді заволодів картою. Пригадуєте його?.

— Ще б пак. Досить добре.

— Я йому здав острів у оренду. Я знаю, що ферма, яку він там побудував, мало його цікавить. Він шукає скарб.

— Ви зробили велику помилку, сер.

— Я давно вже не роблю помилок, мій фюрер.

— Облиште, прошу вас.

— Пробачте. Та помилки я не зробив. Я приставив дутого колишнього солдата свою людину, і вона мала повідомити мене, коли знайдуть скарб. Ха-ха-ха! Здорово, правда? Вони п'ятнадцять років шукають скарб для мене не те що безкоштовно, а ще й платять мені.

— І все ж, мені здається, ви занадто ризикуєте, — зауважив фон Кауфман і припав до бінокля.

— А зараз хто з нас ризикує? — запитав Морісон, і в голосі його відчулася крига.

— Не розумію вас, сер.

— Зараз ви ризикуєте. Гадаєте, коли раптом знайдемо скарб, то він потрапить до вашої фашистської конюшні?

— Його призначення — фінансувати нашу партію після війни.

— Послухайте, мій фюрер, зараз нікому не потрібна ваша занудиста фашистська наволоч. Їй ніхто вже не повірить.

— Але мета наша з вами спільна — знищити комунізм.

— Не вашій партії за це братися. Вона опаскудилася, і їй ще довго доведеться прати пелюшки. Не ті часи, мій фюрер, не ті люди. Є в нас своя партія.

— Але ви не маєте ніякого морального права на ці скарби.

— Може, ми звернемося до міжнародного суду? Ще не було такого випадку, щоб злодієві присуджували награбоване.

— Не про те мова. Тоді скажіть, містере Морісон, навіщо ви взяли мене в цю подорож? Будь-які прогулянки на морі мені заборонив лікар.

Морісон довго сміявся, потім сказав:

— Винятково для того й узяв, щоб ви, фон Кауфман, навіки забули, що колись були моїм фюрером, і. щоб сказати вам у лице — ви більше ніколи ним будете. Якщо ж подорож вам зашкодить — гадаю, вашому фашистському клубі є ще такі, в кого в’язи міцніші. Замінять.

Морісон одійшов геть. Кауфман дивився йому вслід, палаючим поглядом. Шкода, немає охоронців. Наказав би їм стріляти в спину цьому бундючному панкові.

Яхта наближалася до острова.

Минуло ще кілька хвилин, і Морісон наказав матросам кинути якір.

— Матусю, рідненька, прийшла до тебе, бо нас велике лихо спіткало — знову з'явився привид. Той самий, що перелякав тебе на смерть і поклав у могилу. Я сама бачила його. Ішов прямісінько на нас. Велетенський і страшний. Голова його сягала неба, руки торкалися землі. А в руках — мотузка. Я зомліла. Тепер ми всі боїмося вночі виходити з дому. Навіть тато не виходить. Лише Олесь сміється з того привида і — з нас. Нічого не боїться Олесь.

— Після того, як ми визволили Олеся з печери, батько став зовсім мовчазний. Ходить похмурий і ні до кого не говорить. Я намагалася жартувати, щоб дізнатися, про що батько думає. Нічого не взнала. Лише одного разу тато і Фред розмовляли, а я в сінях прибирала. Почула тоді, як тато сказав:

«Доведеться тобі, Фреде. В мене нічого не вийшло». — А до чого це сказано — не розумію. Може, йдеться про Олеся? Я їм сказала, що коли вони вб'ють Олеся, то вб'ють і мене. Без нього не буде у мене життя на цьому світі.

Мері підвелася з колін, сіла на камінь і порожньо глянула в синю далечінь океану. Вона не хотіла, щоб Олесь ішов з нею до материної могили — наказала Біллу взяти його на пастівник і нікуди не відпускати від себе. А коли батько чи Фред його покличуть, то щоб і Білл ішов слідом. У неї тепер неспокійно на есерці.

— Я прошу бога, щоб захистив Олеся, але мене бог не хоче слухати, бо Олесь не вірить у нього. Помолися, матусю, ти за нього.

«Так, уже минуло два дні, як ми визволили Олеся з пастки, — думала Мері. Ніби нічого не відбулося за цей час на Чорному острові, але Мері відчуває, що наблизилися найстрашніші часи. — Коли нічого не зміниться, то вони вб'ють Олеся в мене на очах. Батько цього не зробить, а Фред — може. Йому байдуже до всього».

— Навчи мене, матусю, як батька і Фреда зробити добрими. Зараз Фред лютиться на всіх, бо в нього вийшли таблетки і він не знаходить собі місця.

— А про головне я забула сказати. Олесь, мій дорогий, любий Олесь, знайшов скарб, але зовсім не радий тому. Він казав, що на цьому острові є скарб у мільйони разів дорожчий за всі самоцвіти, які є на землі. Цебто — я. Чуєш, матусю, я для нього найбільший скарб. Олесь навіть одного разу сказав, що радий тому ураганові, який скинув його в океан, бо океан і винагородив — викинув на берег Чорного острова, де живу я. Сьогодні ми лишилися удвох. Олесь підійшов до мене, взяв на руки і сказав, що кохає мене, ніби я найдорожча й найкраща у світі. Ой мамо, як же радісно слухати такі слова! А ще радісніше тому, що я бачу: Олесь говорить правду, очі в нього світяться і яснішають, коли він дивиться на мене.

Зовсім низько, над самою головою Мері пролетіла чайка. Вона весело кигикнула і стрілою кинулася до води.

— Я тепер знаю, що таке щастя, матусю. А коли буду завжди з Олесем, коли над нами не висітиме загроза і ми житимемо, щоб насолоджуватися кожною хвилиною, — такого щастя ще ніхто не пережив на землі. Олесь забере мене з острова й відвезе до своєї чудової країни. Зветься та країна Радянський Союз. Ще часто називає він і свій край — Україну. Олесь говорить, що там люди щасливі й веселі, що нам удвох буде радісно, а я навчуся навіть співати їхніх пісень.

Сонце сховалося за хмару й поклало на острів сіру тінь. А океан лишився на сонці, бавлячись промінням. Хвилі підхоплювали його й перекочували від краю до краю.

— Чом ти не приходиш до мене уві сні? Я щоночі чекаю на тебе — і все марно. Після того, як я побачила привида, ніч для мене стала страшною й безконечно довгою. Все тільки прислухаюся, чи не йде він. Часом мені здається, що чую його страшне виття. Тоді згортаюся в клубочок і лежу напівжива. Як мені далі жити, матусю? Прийди порадь.

Мері глянула на океан і побачила: до острова наближається біла яхта Морісона.

— Прощай, матусю. Я не знаю, чим усе скінчиться і чи прийду ще до тебе. Та скрізь до неба відстань однакова. Я молитимуся, і ти мене почуєш.

Біла чайка згорнула крила — опустила вітрила яхта Морісона. Вона безсило застигла на синьо-зеленому дзеркалі бухти.

Сонячний день хилився до вечора. Перш ніж сісти в шлюпку, Морісон підійшов до Кауфмана і сказав:

— Ось що, мій фюрер…

— Прошу вас.

— Вам личить таке звеличення навіть тепер, коли від тих фюрерів лише огидний і смердючий попіл на землі лишився. Та не це хотів сказати. Я, можливо, повернуся на яхту зі своєю нареченою. Хоч не певен того, бо не вийшов ще строк її трауру по матері. Вона чарівна. Ця вогняна дівчина ще зовсім не зіпсована цивілізацією. При ній — ані слова про скарб. І, взагалі, не мрійте про нього. Коли він тут-таки справді є, то ним заволодію я. В юнацькі роки була у мене така мрія: оселитися десь у затишному куточку, створити з найкращих дівчат світу гарем, утішатися життям і здалеку спостерігати, як під мою музику танцюють політичні маріонетки.

— Честолюбство завжди псувало людей, — сумно зауважив Кауфман.

— Цілком згодний. Коли ще на одного зіпсованого типа на землі буде більше, нічого страшного не скоїться. Згадайте лишень, як мені було тоді, коли служив у вас? Скільки разів ви били мене по пиці — не підраховували часом? Ви тоді вигрівали свою бридку душу біля пташок, бо іншої розваги не могли добути. Ну, а по пиці били, бо ви були «фон», а я ніщо. Хоч уже тоді мав мундир майора. Тепер ми помінялися ролями.

— Ви запросили мене подорожувати, — спробував заперечити Кауфман. — Ви обіцяли мені цілковитий спокій! І до того ж я мав побачити цей острів.

— Ну, то й дивіться на нього. Хіба цього з вас не достатньо? — Морісон, насвистуючи пісеньку, пішов до борту.

Кауфман пригадав: тисяча дев'ятсот сорок третій рік. Гестапо дізналося, що в найвищі кола фашистської еліти проник шпигун на прізвисько Mopp. Особисто Гіммлер, а потім Канаріс дали завдання знайти і знешкодити шпигуна. Шукали до кінця війни, але марно. Одного ранку Кауфман узнав, що його служник, випорожнивши сейф із грішми й важливими Документами, зник безслідно. Минуло два роки після війни, і Кауфман довідався: за тими списками закордонної агентури, які захопив служник, американська розвідка завербувала чималенько шпигунів і диверсантів.

Потім на земній кулі настала пора військових мемуарів. Настала завдяки тому, що колишні генерали й ті, хто робив війну, вийшли у відставку і їм заманулося все пригадати для наступних поколінь. Морісон також видав книжку, в якій розповідав про свою роботу в кублі фашистів. Особливою популярністю книжка не користувалася.

Коли Кауфман прочитав книжку, то, може, вперше в житті розлютився. Кажуть, навіть його пергаментна шкіра розчервонілася.

Ще б пак! Найчистопородніший арієць став посміховищем у тих кубла:і, де ще зараз висиджують мрії про всесвітній рейх.

Морісон кивнув Кауфманові й спустився по трапу в шлюпку. Настрій мав чудесний. Невже справді закохався в оте дівчисько? Ні, він не такий дурень, щоб на шостому десятку життя дати комусь забити памороки. Звичайно, буде приємно з'являтися в своєму товаристві з молодою дружиною. Всі шепотітимуть за його спиною — яку чарівну квітку зірвав Морісон. Його приятелі, безперечно, впадуть перед Мері навколішки. Хоч зроблять це жартома, та кожен із них заздритиме йому. Бережися, Морісоне, не давай зайвої волі красуні Мері, бо станеш загальним посміховиськом.

Морісон милувався сам собою — вважав же, біс його забери, що не лише долари приваблюють Мері. Він ще має досить пристойний вигляд. За такої думки Морісон випинав груди і втягував черевце.

Потім з гіркотою подумав:

«А хіба є на світі такий чоловік, який би не милувався собою і не думав, що навкруг нього крутиться земля?»