Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Коли Морісон пішов, усі, ніби змовившись, вийшли слідом за ним. Адже вбито Фреда. Треба його поховати.

Та пошуки ні до чого не привели. Білл знайшов над кручею плями крові й ножа, який належав Фредові. Тоді стало ясно, що Фредів труп Морісон скинув У воду.

Ніхто на острові не любив Фреда, але ось не стало його — і смуток огорнув усіх. Напевне, жаль — це те почуття, що властиве кожній людині.

Знову всі прийшли до кімнати й сіли до столу. Тишу порушив Джон. Він застогнав і почав ходити з кутка в куток. Несподівано притулився до стіни, високо підняв кулаки, і знову з його грудей вирвався стогін.

— Тату, заспокойся, — підійшла до нього Мері. Вона підвелася навшпиньки й поклала йому руку на голову.

Джон відштовхнувся від стіни. На обличчі його Сивокінь побачив скорботу і лють. Куточки губів опустилися, брови на скронях піднялися, в очах — сльози. Руде волосся раптом ніби ще дужче взялося сивиною. Його смужки нависали над вузьким, угнутим лобом.

— Усе життя… все життя копаю. День і ніч мріяв про скарб. У самому серці носив таємницю, а виходить — не для себе, а для нього… — Джон стиснув кулаки, ніби збираючись кинутися на стіну. — Рідний брат став зрадником, продався Морісонові. Всі ви мене ненавидите за той скарб. А де він? — Джон підійшов до Олеся й вимовив: — Ти… тепер ти йому скажеш, де скарб. Морісон і з мертвого видушить слова. Як маєш сказати, то краще мені вже скажи. Скарб мусить бути моїм.

Олесь глянув на Мері, що стояла біля вікна, схвильована й сумна.

— Ні. Я йому нічого не скажу, — вимовив Олесь.

— А мені? Чом не скажеш мені? Адже по праву скарб мені належить. Мені.

— Я вже казав, кому треба віддати його.

Джон ухопив Олеся за комір сорочки.

— І тебе ненавиджу. Всіх вас ненавиджу. Ви змовилися проти мене. — Він вибіг з кімнати. Слідом за ним пішов Білл.

Олесь і Мері якийсь час мовчки дивилися одне на одного. Потім Мері підійшла до Олеся, огорнула руками його шию й запитала:

— Милий мій, тобі так багато довелося витерпіти! І знову лихо чекає. Тобі не страшно? — У її синіх-синіх очах розпач.

— Страшно. За тебе страшно, — сказав Олесь, пригортаючи Мері.

— Я скрізь і завжди буду з тобою. Скрізь захищатиму тебе.

— Мила моя дівчинко, ти вже багато разів рятувала мені життя. Тепер моя черга. Скажи, Мері, чом люди такі пожадливі? Адже Морісон і так має чимало прибутків. Навіщо йому ще й скарб?

— Тато не має ніяких прибутків…

— Я не про тата, але, мені здається, що коли б він десь працював, а не шукав скарбів, то, мабуть, міг би інакше жити.

— Може, й так, — сказала Мері. По паузі додала: — Вони прийдуть по тебе, заберуть тебе. Мучитимуть, катуватимуть, аж доки ти їм скажеш, де скарб. Я знаю — так буде.

Олесь поцілував Мері й вимовив:

— Ніколи! Як мене катуватимуть — думатиму про тебе, про матір і нічого не скажу їм. Давайте вночі втечемо з острова.

— Справді?

— Готуй усе в дорогу, а ми з Біллом підемо на шхуну.

До кімнати вбіг Білл.

— Ось що я знайшов у кімнаті Фреда! — Він поклав на стіл портативний передавач. Олесь узяв рацію й трохи розчарувався, бо та діяла в радіусі двохсот кілометрів. Але він негайно увімкнув передавач і почав:

— Танкер «Полтавець», танкер «Полтавець», відгукнися. Який завгодно радянський корабель прошу вийти на зв'язок. Прийом.

Але ніхто не відгукнувся.

— Говорить Олесь Сивокінь, радянський матрос, якого два місяці тому змито в океан. Говорить Олесь Сивокінь. Я на Чорному острові. Відгукніться. Прийом.

Марно шугають радіохвилі над океаном і зникають у безмежжі.

Зачекавши, доки почне смеркати, Мері, Олесь та Білл пішли до шхуни. Перед настанням ночі вони мали намір перевірити, чи все в ній готове, чи є пальне в баках. Діяли обережно, бо знали: за ними ж спостерігають з яхти.

Здалося, що сьогодні ніч надходить занадто повільно. Ще треба перенести на шхуну харчі, викотити із запасника бочку з пальним, принести кілька відер води.

Нарешті основні підготовчі роботи на шхуні закінчено. Тепер з будиночка треба захопити харчі й рушати.

— У нас на Вкраїні е такий звичай, — почав Олесь, — перед далекою дорогою треба всім посидіти і помовчати хвилину.

Сіли біля столу. Та Білл не втерпів і запитав:

— А як же тато? Хіба можна його лишити самого?

Мері нахилила голову. Її також мучило це. Олесь відповів:

— Почекаємо його. Може, й він погодиться поїхати звідси.

— Не погодиться, — сказала Мері, — все життя його тут. Проте ми повинні в нього хоча б спитати.

Олесь нахилився над рацією і почав шукати зв'язку з радянським кораблем.

Минула година. Несподівано відчинилися двері. У них стояв велетенський негр у морській формі й з автоматом у руці. З обох вікон посипалися шибки — звідти також стирчали дула автоматів.

До кімнати увійшов Морісон.

Джон сидів у напівтемній сироварні й пив віскі. У мерехтливому світлі свічки його обличчя здавалося ще потворнішим, ще страшнішим. Зловіща тінь падала на стіну й відтворювала кожен рух. Тінь також була потворною й страшною.

Важкі думки, мов хвилі, накочувалися одна на одну. Джон ніяк не міг збагнути — коли й чому пошився в дурні? Як міг усе життя шукати скарб для Морісона? То й життя прожите не для себе, а для нього? Коли б Джон знайшов скарб — його довелося б віддати в чужі руки. А він, дурень, перекопав майже весь острів, сподіваючись на щасливий випадок. Та марно. Усе марно. Все пішло за вітром.

Стиснувши кулаки, Джон підвівся із стільця. Підвелася й чорна тінь за його спиною.

— Ти ще мені заплатиш, Морісоне! Тепер уже ти мій боржник. І за себе розрахуюся. І за Мері. Великий борг тобі віддавати, Морісоне!

Джон знову сів. Як же далі жити? Адже скарб однаково потрапить до чужих рук. Як жити, не маючи надії? Та ні — Джон так легко не відступиться. Коли не йому скарб до рук — хай тоді нікому. Отой шмаркач Олесь також заплатить ще за все горе, що приніс на острів. Мері його кохає? Ну й хай. Йому що до того? Забуде. Не велике лихо.

Білл — ось його надія. Коли й видворить Морісон з острова — підросте Білл і продовжить розшуки. Ось лише та карта, що в Морісона. Треба її захопити. Карта мусить бути одна. Лише в нього. Бо як не знищити карту, вона перейде до нащадків Морісона, а хто знає, скільки їх у нього і які вони.

Джон відкрив ляду, опустився в погрібець, витяг звідти валізку, оглянув сироварню і загасив свічку. Зловіща тінь зникла із стіни.

Була тиха темна ніч. Зорі сховалися за хмарами, а місяць ще не зійшов. Джон крокував знайомою стежкою навпростець до шхуни. Нараз він зупинився. Від будинку до причалу йшло кілька постатей. Ліхтарики освітлювали людям дорогу. Іноді проміння падало скісно, і Джон бачив, як в оточенні людей зі шхуни до причалу йшли Мері, Олесь, а позаду — Білл, який іноді потрапляв під промінь світла. Нелюдський гнів охопив Джона.

Страшне виття раптом сколихнуло тишу. Здається, воно вирвалося з пащі величезного хижого звіра. Морісон, його три матроси, Мері та Білл прикипіли до землі.

Лише Олесь зовні був спокійним, але і в нього поповзли мурахи по спині.

— Це привид нас наздоганяє, — шепотів Білл, — швидко тікаймо звідси.

— Привид, привид!.. — белькотіли матроси.

— Всім до шлюпки. Швидко! — наказав Морісон і сам пішов так швидко, що за ним ледве встигали інші.

Поряд з ним біг Білл і голосно просив:

— Візьміть і мене! Візьміть! Не лишайте самого. Візьміть!

— Геть! — гримнув Морісон. — Ти мені не потрібний.

Сестра кинулася до Білла. Та один з матросів боляче штовхнув її. Олесь вигукнув:

— Не чіпай! — І щосили вдарив матроса кулаком у бік. Той ойкнув і присів. Потім підвівся і кинувся до Олеся. Але десь зовсім близько знову пролунало хиже виття. Всі зупинилися. Мері впала Олесеві на руки. Морісон теж сів на землю. Він увесь тремтів. А найвищий і найміцніший з матросів-негрів — побіг. Морісон, не в силі вимовити й слова, пустив йому над головою чергу з автомата. Матрос упав.

Постріл ніби підбадьорив Морісона. Він підійшов до матроса, штовхнув його ногою і вигукнув:

— Вставай, чорна свиня!

Матрос лежав. Тоді Морісон почав товкти його ногами.

Олесь не витримав — підбіг до Морісона, відштовхнув його геть і сказав:

— Не чіпай! Звик знущатися над людьми!..

Морісон схопився за автомат, але передумав і стримано вимовив:

— Гаразд, хлопче! Я тобі ще й це пригадаю!.. Марш уперед! Всім сідати в шлюпки.

Коли втретє пролунало над островом виття, шлюпка вже відчалила від берега. Проте жах не полишав тих, що сиділи в ній. Матроси перестали гребти, позатуляли обличчя руками — тільки б не бачити привида! Адже той, хто його вгледить, — утратить розум. Про це писали газети.

На березі ж перелякано кричав Білл.