Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

На столі у великій тарілі парували смачні кукурудзяні млинці, в мисці красувалися помідори, а поряд — тоненько нарізані сир і шинка.

— Де ж твій Олесь? — запитав Джон у дочки. — Вдруге змушує нас чекати. Не будемо зважати на нього. До столу.

Мері образливо надула губи. Щось неприємне було в голосі батька. «Твій Олесь». А хоч би й так — її. То з цього хіба треба глузувати? Вона не дозволить!

Фред і Джон пішли до столу, а Мері з братом лишилися біля вікна. Так уже повелося в цій родині — після смерті матері ніхто не доторкався до їжі раніше від Мері. Навіть старий Джон дотримувався такого порядку.

— До столу — сказав! — гримнув батько, поглядаючи на Мері, на Білла.

— Їжте, а ми зачекаємо, — відказала Мері.

— Гаразд. Але нагадай йому, що сьогодні має забиратися звідси геть.

— Я знаю, ви хотіли відправити Олеся на смерть. Ви чекаєте його загибелі, мов свята. Та знайте: він нікуди не поїде звідси. — Мері дивилася у вічі своєму батькові. Погляд у неї твердий, брівки стиснуті.

Джон розумів — дочка не жартує, та вимовив про всякий випадок:

— А це не тобі вирішувати. В нашому домі є старші.

— Ні, мені вирішувати! Мені! Ви його ненавидите, а я кохаю. Тому мені вирішувати! — вигукувала. — Запам'ятай назавше, тату: Олесь поїде з острова тільки разом зі мною.

— І зі мною також, — сказав Білл. — А ви лишайтеся тут.

— Мовчати! — гримнув Джон.

— Ти нам не перешкодиш. Поїдемо звідси. Коли ви хочете, щоб Олесь загинув, то і я з ним…

— Проклинаю тебе! — гримнув Джон.

Мері остовпіла. Вона ніколи не чула цього слова з вуст батька. Стиха вимовила:

— Можеш проклинати. Ти в бога не віриш, тому він твоїх слів не почує.

Джон сидів біля столу й дивився кудись далеко в простір. Невже через цього шмаркача, через цього непроханого гостя утратить дочку й сина? Ніколи цьому не бувати! Джон ще знайде сили, щоб упоратися з тим чужинцем. А дочка поплаче та на тому все й скінчиться. Ой, ні — не скінчиться. Знає він її. Знає, бо в неї — його вперта вдача.

Мері стояла біля вікна й дивилася на долину — чи не з'явиться Олесь?

Фред смакував млинці й не втручався в розмову. Лише вряди-годи ядуче всміхався і щось мугикав собі під ніс. Нарешті й він не втерпів:

— Кажуть, у них немає буржуїв, а Олесь поводиться ніби панок. Живеться йому в нас добре, їсть на дурничку…

Фред не закінчив свого. До кімнати зайшов Олесь, привітався і попрохав пробачення, що спізнився. В куток Олесь кинув пакунок, загорнутий в брезентину. З того, що в кімнаті запала тиша, зрозумів: тут говорили про нього.

Мері запросила Олеся до столу й присунула до нього мисочку з млинцями, поклала сиру і шинки.

Їли мовчки. Коли перед Джоном спорожніла миска, звернувся до Олеся:

— Що ти нам сьогодні скажеш?

— А що б ви хотіли почути? — з усміхом запитав Олесь.

— Джон хотів би почути, коли ти заберешся з острова? — спитав Фред, запалюючи сигарету.

— Ні. Не так, — втрутився Джон, — Я хочу, щоб сьогодні до вечора тебе тут не було.

— Гаразд. Це останнє ваше слово? — запитав Олесь.

— Ні, чому ж останнє, — іронізує Фред, — можеш не чекати до вечора. Бери шлюпку і їдь хоч зараз.

— Шлюпки немає. Її змила буря, — сказала Мері, — і, взагалі, ти їх не слухай, Олесю. Вони вже знають, що я з Біллом їду з тобою.

— Замовкни! — вдарив кулаком по столу Джон. — Коли шлюпки немає, то геть звідси тим шляхом, яким до нас потрапив.

— Годі! — підступила до батька Мері. — Я не дозволю знущатися над ним.

Несподівано Олесь засміявся і з насолодою слідкував, як зсунув брови Джон, як лютиться Фред. Насміявшись досхочу, Олесь зовсім спокійним голосом запитав:

— Помиляєтеся, містере Джон. Я хочу виїхати звідси зовсім інакше, ніж прибув. Чи не погодилися б ви трохи порозмовляти зі мною, сер?

Мабуть, недоречний сміх та вишукані слова Олеся вразили старого Джона. Він стенув плечима.

— Говори, тільки небагато.

— Скільки ви заборгували Морісонові?

— А це тобі навіщо? Може, ти замість мене віддаси йому борг?

— А ви скажіть. Може, й віддам.

— Десять тисяч доларів без малого. Он скільки.

— Не так уже й багато. За такі мізерні гроші хочете віддати свою дочку нікчемному стариганові?

— Це тебе не стосується, — розлютився Джон.

— Ще запитання: скільки коштувала ваша шхуна, коли ви її купували?

— Три тисячі. Це я знаю, — вигукнув Білл.

— Ну, а коли б хтось запропонував вам за неї десять тисяч, ви б її продали? — Олесь із цікавістю позирав на Джона.

— Таких диваків немає на світі.

Олесь підвівся з-за столу, взяв у кутку пакунок і подав Джонові.

— Я купую у вас шхуну за десять тисяч доларів і стільки ж даю вам, щоб повернули борг Морісонові. Сьогодні ж я від вас поїду.

Всі присутні в кімнаті здивовано глянули на Олеся. Сині-сині очі Мері стали ще більшими від приємного здивування. Джон тримав у руках пакунок і, здається, прикипів до підлоги, Фред ще не зрозумів до пуття, що тут відбувається, а Білл радісно тулився до Олеся.

Та німа сцена минула. Джон гарячково розгорнув пакунок, швидко рахував стосики, перехоплені навхрест голубими стрічками, і щось бубонів собі під ніс. Ніхто в кімнаті, проте, не міг зрозуміти, що він говорить. Потім Джон кинув усі гроші на стіл, розпакував одну пачку, порахував. Кілька асигнацій перевірив на світло. Чи не фальшиві. І несподівана радість засвітилася в нього на обличчі.

— Ну то як, згодні? — запитав Олесь, коли Джон закінчив рахувати.

— Згоден! Звичайно згоден! Бери шхуну хоч зараз, — радісно вигукнув. Очі в Джона сяяли, він підійшов до Олеся й по-дружньому поплескав його по спині. — Не знав я, що ти мене виручиш із біди, сер Олесь. Дякую! Ти справді хороший хлопець.

Несподівано з кутка просичав Фред:

— Джоне, не будь дурнем. Олесь знайшов наш скарб і нашими грішми з тобою розраховується. Тобі віддає мізерну частку, а собі гребе мільйони. Не будь дурнем…

Нараз Джон спохмурнів, підійшов до столу, поклав руку на купу грошей і запитав:

— Скажи нам, де ти взяв стільки доларів?

Олесь чекав на таке запитання. Тому до відповіді приготувався:

— То не має значення. Я з вами розрахувався за всі борги, ви мені продали шхуну, і все стало на місце.

— Ми з тобою, Олесь, — сказала Мері, беручи Олеся за руку. Білл підступив до нього з другого боку.

— Зачекай, містер Олесь… чи як там тебе. Зачекай. Адже Фред каже правду. Гроші я беру. А шхуна нехай собі поки що стоїть на місці. Я передумав. Поживи з нами ще на острові. Там видно буде.

— Оце інша розмова. Безперечно, Олесь, ти залишишся. Ми вже звикли до тебе, а дехто взагалі без тебе тут жити не може… — усміхнувся Фред. І голос у нього був неприродно ввічливий.

Мері, що досі не втручалася в розмову, підійшла до батька і сказала:

— Тату, ти хоч подякуй Олесеві. — Вона поклала батькові руку на шию: — Ти ввесь час гримав на Олеся, а він допоміг нам позбутися боргу.

Джон не підвів погляду. Його опанувала якась думка, і він навіть не чув, що сказала дочка. Лише зараз до його свідомості дійшло — так, цей юнак знайшов скарб, який Джон шукає все життя. Знайшов і заволодів ним. А як же йому, Джонові, далі жити?

Джон натовк люльку, запалив, пахнув димом. Не підводячи голови, запитав:

— Де знайшов скарб?

— Давайте про це не говорити. Я вам віддав усі гроші, які мав. Не залишив собі й поганого долара. Можете обшукати, коли не вірите, — відповів Олесь, відчуваючи, що насувається страшна гроза. Витримати перший удар.

— Не про це питаю. Де скарб? — На цей раз Джон звів погляд на Олеся і зробив крок до нього.

— Я вам віддав усе, що мав. Коли ви знайдете в мене хоч цент — катуйте як схочете.

— Ти собі забрав усе, а нам віддав лише крихти. Не крути, кажи: де наш скарб?

Олесь глянув на Джона, потім на Фреда, Білла, Мері. Цікаво, що зараз думають про нього? Олесь знав, що саме так обернеться справа, і був готовий до всіляких несподіванок. Знову в погляді Мері він помітив страх. Вона напевне знає, що тепер батько і Фред піддадуть Олеся страшним тортурам, аби дізнатися, де скарб. Джон, ясна річ, уже твердо надумав ніколи нікому не поступитися. Як він може комусь віддати скарб, який шукав усе життя? Напевно, Джон зараз міркує: як же все трапилося — у нього карта, копає острів майже десятки років і нічого не знайшов, а цей хлопчина одразу натрапив?

Фред, напевне, ладен уже зараз знищити Олеся. Проте він цього тепер не зробить, поки не довідається, де лежать багатства. Як зробити, щоб не Джон, а він, Фред, взнав про них? Оце зараз його турбує найбільше.

Джон підійшов до Олеся впритул і запитав:

— Де? Знай, доки не признаєшся про скарб, звідси не вирвешся.

— А коли й вирвешся, то прямісінько в могилу, — зареготав Фред.

Довірливо й відверто дивився Олесь в очі Джонові. Він сказав:

— Гаразд, відповім. Знайте: нікому ніколи з вас не вдасться знайти скарб, а я ніколи не скажу, де він є. Коли б там були гроші, я одразу віддав би їх вам. а там не гроші. Там витвори мистецтва та цінності, награбовані фашистами в окупованих країнах. Отже, всі ці скарби треба повернути справжнім господарям. Сподіваюся, вам усе ясно? Зрештою, додам. — більш нічого й ніколи про скарб нікому не скажу.

Мері відчула, що зараз може трапитися лихо. Під гарячу руку краще не потрапляти батькові. Треба дати йому охолонути. Вхопивши Олеся за руку, вона майже витягнула його з кімнати.