Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На Чорний острів спускалася ніч. Надходить вона тут швидко. Тільки-но пірне сонце в синій океан, тільки-но згорить хмаринка над обрієм, — бере владу в свої руки ніч.

Стиха в бухті кигикання чайок, і одночасно засвічуються зорі в небі та в океані. В тишу ночі якось недоречно вплутується одноманітне гурчання двигуна, що засвічує вікна в будинку, в господарчих спорудах. Поміж чорних скель те світло здається неприродним.

У ці вечірні години Джон і Фред завжди стоять у їдальні біля столу, п'ють вечірню порцію віскі. Джон і після сьогоднішніх подій спокійний, а Фред нервує. Вчора проковтнув останню таблетку героїну і сьогодні не може знайти собі місця. Нервує, аж сіпається повіка на правому оці. Віскі не приносить тієї відради, що героїн. Для нього найкраще у світі — подорож у невідомі краї, надзвичайні пригоди та марення, які дає одна-однісінька таблетка.

— Ти, Джоне, уяви: він житиме серед нас. Хочеш ти того чи ні, а змушений будеш сказати, що ми тут шукаємо скарб. Навіщо тобі ще один свідок? Зваж — цей свідок комуніст із Росії. Ліквідуємо його!

Джон Сміт пригубив чарку, потер обличчя рукою — жовна почали молоти.

— Авжеж, ти маєш рацію.

— Я завжди маю рацію, а ось ти робиш не те що слід.

— А саме?

— Знову посваришся зі мною. А я ж говорю про діло.

— Знаю, чого ти хочеш. Знаю.

— Ну, то що?

— Зачекати треба. Ти ще змалку був якийсь нетерплячий і недоумкуватий. То в тебе з'явиться бажання всім котам повідрубувати хвости. Пригадуєш? Або вкинеш, бувало, жебракові в шапку жабу. А зараз…

— Зараз я хочу врятувати тебе від неприємностей.

— Хочеш убити хлопця! Адже він ще не прийшов до пам'яті.

— Навіщо йому та пам'ять! Так для нього буде краще.

— А для тебе?!

Фред засміявся. Його хрипкий сміх нагадував скреготіння металу об скло.

— Минули часи, коли билися на шпагах. Тепер найкраще діяти потай. Гадаєш, стріляти в груди приємніше, ніж у спину! Запевняю тебе — однаково.

Запала пауза.

Обоє пригубили чарки. Потім запалили: Джон — люльку, Фред — сигарету.

У кімнаті, де лежав Олесь, двері трохи відхилені. Мері чула кожне слово, сказане батьком чи дядьком. Не вірилося в те, що чула, — адже там її батько. Батько! Зміст почутих слів надто повільно доходив до її свідомості. Чом, чом же батько не заперечує Фредові! Де там. Він навіть погоджується. То вони вдвох задумали вбити цього бідолашного велетня? Вони хочуть його знищити?

— Ні, не віддам, — прошепотіла самими губами Мері. — Я знайшла його на березі й не віддам нікому.

Мері навіть здивувалася своєму запалу. Справді, чому це вона так палко захищає людину, яку зовсім не знає?

Мері відгорнула ковдру і знову почала розтирати юнакові груди. Вона відчувала під своїми пальцями тепло. Тепло більше не зникало. Ніби на підтвердження того, що її тепло повернуло юнакові життя, він зітхнув і голова його ворухнулась. Здалося, юнак ось-ось відкриє повіки.

Але він знову поринув у небуття. Тим часом із сусідньої кімнати долинули голоси:

— Ти, Фреде, не вмієш думати. Я старший від тебе, тому скажу…

— Я ніколи не думаю. Таке завжди хтось робить за мене.

— Зараз це зроблю я. А що буде, коли про все це довідається Мері? Ти подумав? Те мене тривожить найбільше. Ти ж знаєш, хто вона мені?

— Ой лишенько! Нумо заплач, братику. Ніби я не знаю тобі ціну.

Важкі кулаки Джона лягли на стіл.

— Не гарячкуй. Не потрібне це зараз, — намагається заспокоїти брата Фред, — я тобі говорю правду.

Джон мовчки наповнив чарки. Дим з люльки пахкав, немов з труби старого пароплава.

— Нелегко тепер ховати кінці у воду. Про те, що ти вбивця, знає навіть Білл. А коли ми вчинимо таке на острові — тоді й на мене впаде підозра.

— То й що? Гадаєш, мене шукає поліція? Я прибрав того, хто їй найбільше заважав.

— Ти вже хвалився цим.

— І ще хвалитимуся. Я відправив на той світ комуніста. Хай там собі роблять революцію. Давай відправимо й цього — другого. Бачив значок у нього на грудях? На тому значку Ленін. А там, де Ленін, — завжди небезпека для нас.

— Годі-бо. На нашому острові нікому ніяка небезпека не загрожує. — Джон замовк, попихкав люлькою і додав: — Я ж не заперечую, але всьому свій час.

— Це інша річ, — погодився Фред.

Вони одночасно сьорбнули з чарок. Фред самозадоволено посміхався. Таки його взяла — переконав брата. Ну, а виконати присуд він зуміє й сам.

Джон ще подумав, посмоктав мундштук і сказав:

— Хай очуняє той хлопчина. Хай Мері на якийсь час матиме хоч якусь розвагу. А треба буде — придумаємо, як здихатися його.

Тої ж миті в кімнату влетіла Мері. Червоне волосся розпатлане, воно ніби палало вогнем на її чудесній голівці. Сині очі потемніли, брівки збігалися до перенісся. Мері махала руками і говорила. Ні, не говорила, вона кожне слово вигукувала:

— Не посмієте! Я вам не дозволю! Сама загину, а не дозволю його вбивати. Я все чула. Мені соромно, що в мене такий батько і ще гірший дядько.

Джон підвівся із стільця. В маленьких очах палала злість. Повільно ступав до дочки. А вона стояла на місці й спідлоба дивилася на батька. В її погляді не було страху.

— Бог надіслав нам цього хлопця, щоб ми повернули йому життя. Бог дав нам можливість позбутися гріхів. А ви… ви хочете піти проти бога і проти моєї совісті…

Батько підійшов зовсім близько і вже підняв руку, щоби вдарити. Мері сказала:

— Бий! Я від того іншою не стану. Я всьому світові розповім, що ви маєте зробити. Про все розповім. Бий, тату, чого ж ти?

Джон опустив кулаки. Він важкими кроками посунув до столу, воднодух випив чарку і схилив важку голову на груди.

— Запам'ятайте, що скажу вам: і пальцем не, чіпайте того хлопця. Я так хочу! Ще вимагаю: жодного слова не кажіть Морісонові про хлопця. Скажете — не буду гратися в наречену. Сама розповім йому, що ви хочете використати мене, щоб відтягнути сплату боргу.

Мері знала, що відповіді не буде. Вона переможно глянула на батька, на дядька і, грюкнувши дверима, пішла до своєї кімнати.

Минула ще ніч. Мері рвучко підхопилася з стільця і почала себе докоряти: отак — заснула. Мала намір цілу ніч сидіти біля ліжка, доглядаючи його, й заснула.

Чому вона прокинулась? Може, почула чийсь голос? Ні, не пригадає. Напевне, поворухнувся. Увечері голова юнака була повернута обличчям до стіни, а тепер — до неї. І ковдра зім'ята, права рука звисає з ліжка. Може, він приходив до пам'яті, а вона спала?

Мері заглянула на кухню — нагріла в кухлику молока, перелила в чашку. Коли повернулася до кімнати — на неї дивився юнак. Очі в нього чорні-чорні. Та повіки його раптом знову стулилися.

Перед Олесем десь узялась та сама величезна акула. Хижа паща наблизилася до самого обличчя:

— Мамо! Галинко!..

І заметався на подушках юнак. Акула несподівано зникла. Хто ж це підійма йому голову? І чужа мова звучить? До його рота піднесли щось тепле, запашне. Розтулив губи, і молоко зігріло, навіть обпекло його.

Розплющивши очі, Олесь побачив біля свого обличчя вогняне волосся, а коли опустив погляд — зустрівся з синіми-синіми привітними очима. Вони ніжно й тепло посміхалися.

Олесь допив молоко і знову заплющив очі. Чи не приверзлося це йому? Де він? Хто ця дівчина? Чиї це сині-сині очі?

— Де я? — запитав.

Мері не відповіла. Вона радісно і весело дивилася на юнака і всміхалася йому. Сама не знала, де взялися в ній радість і безмежне щастя — житиме! Житиме оцей гарний велетень! її рука доторкнулася до його чола. Тепла, ніжна рука.

Олесь намагався зрозуміти, що ж зараз відбувається. Усміхнена дівчина тепло дивиться на нього і про щось запитує. Поволі зміст її слів дійшов до його свідомості. Дівчина говорила англійською мовою.

Олесь запитав:

— Де я? — Він у школі, та й на флоті, добре вчив англійську.

— У друзів.

— Я хочу знати — де?

Дівчина поправила ковдру і сказала:

— Ти на Чорному острові. Щось знаєш про нього?

— Ні. Як я сюди потрапив?

— Я тебе знайшла на березі. Три дні ти лежав непритомний. Тебе дуже лихоманило.

Олесь насупив брови: ніяк не може пригадати, що саме так болісно засіло в пам'яті.

— Як ти почуваєшся? — запитала Мері.

— Добре. Мені тепло. А хто ти?

— Мене звуть Мері. А тебе?

— Олесь.

— Гарне ім'я. Я такого ніколи не чула. Звідки ти?

— Радянський Союз.

— Ти — росіянин?

— Ні. Українець. А ти хто?

— Американка. Ми довго жили в Бразілії. Звідки ти знаєш нашу мову?

— Вивчав у школі. Та й на танкері мав доброго репетитора…

— Годі розмовляти. Втомишся. Я зараз дам тобі міцного бульйону: мене таким покійна мама поїла, коли я хворіла.

— Послухай, Мері. Треба повідомити танкер «Полтавець», що я тут. На Чорному острові. Вони мене шукають. Як це зробити?

— Не знаю.

— Я прошу тебе!

— Повернеться тато, з ним поговориш.

До кімнати вбіг Білл. Став на порозі, весело оглянувся:

— Як довго ти спав! — мовив Олесеві.

Олесь з цікавістю розглядав міцного, присадкуватого хлопчика.

— Я знаю, хто ти, — сказав Олесь.

— Мене звуть Білл.

— Крім того, ти ще брат Мері. Правда? Послухай, Білл, чи є у вас рація?

Білл глянув запитливо на Мері, ніби чекаючи від неї поради. Але Мері сказала зовсім не те, що хотів почути хлопчик.

— Ти, Білл, побудь з ним, а я піду.

Та Мері не встигла вийти з кімнати. На порозі з'явився Бубо. Він заскиглив, лизнув Мері руку, потім лизнув вухо Білла і стрибнув до ліжка.

— Йому дякуй, — сказала Мері Олесеві, — це він знайшов тебе на березі.

Бубо сперся передніми лапами на ліжко, пришкулив вуха і стиха радісно заскиглив.

Олесь напружив сили, щоб погладити собаку по шиї. І знову повіки склепилися, сон і цього разу, — справжній, міцний і спокійний, — заволодів ним.

— Знову спить? — спитав Білл.

— Бери книжку і сиди тут. Може, прокинеться — тоді покличеш мене.

Мері вийшла. Білл помітив щось незвичайне в поведінці сестри. Навіщо йому тут сидіти, адже цей велетень спить собі. Гаразд, він не буде сперечатися із сестрою. З нею взагалі не можна сперечатися. Вона завжди зробить так, як хоче.

Білл потихеньку відхилив двері й вийшов з кімнати. Він попрямував до своєї спальні, щоби взяти книжку. Почув якийсь шум у комірчині, яку вони жартома прозвали радіорубкою. Білл зазирнув крізь щілину й помітив там Мері. Сестра відкрила кришку передавача, й Білл навіть відсахнувся — Мері вирвала якусь котушку і затиснула її в руках.

Білл швидко пішов до кімнати. Ще не вистачало, щоб Мері помітила його біля рубки. Адже це не гарно — підглядати. Лише Фред за всіма стежить.

Навіщо Мері зіпсувала передавач?

Олесь прокинувся серед ночі. У вікно зазирав повновидий місяць. Знову намагався пригадати, чи справді тоді в океані зустрівся з акулою.

З сусідньої кімнати почулися чоловічі голоси. Олесь хотів підвестися і піти туди, але зміг лише відірвати голову від подушки. Прислухався. Говорили голосно.

— Як він там? — запитав густий бас.

— Вже добре, тату. Ми розмовляли, — відказала Мері.

— Хлопець знає нашу мову?

— І досить добре. Лише вимова в нього чудна.

— Що розповідав?

— Він українець, — сказала Мері, а звуть його Олесь. Правда, чудесне ім'я? Я ніколи такого не чула.

— Ой! Лихо моє! Їй уже подобається його ім'я, — це вимовив хрипкуватий голос Фреда. — Комуніст, напевне.

— Не спитала, — відповіла Мері, — А тобі що до того, комуніст він чи ні?

Настала коротенька пауза. Олесь усміхнувся, мабуть, тут не люблять комуністів.

— Що мені до того? Ти чуєш, Джоне, вона ще мене запитує, що мені до того!

— А я вже казала, що коли хоч волосинка впаде з його голови, ти одразу потрапиш на шибеницю. У мене вистачить сили, щоб повідомити, де ти переховуєшся. Тепер ти мене зрозумів?

Знову тиша. Олесь подумав: треба негайно повідомити танкер, і він поїде звідси. Тоді й суперечки зникнуть.

— Тепер я тебе зрозумів навіть більше, ніж ти хотіла того, — вимовив Фред.

— Мені не ясно: чому ти так захищаєш цього хлопця? — запитав Джон.

Відповів Фред:

— А що тут неясного? Закохалася наша Мері по самісінькі вуха. Ось що.

— Ой Фреде, коли б ти не дядьком був мені, коли б я хотіла взяти гріх на душу, я відповіла б тобі. Але зараз — ні. На добраніч. Спати пора.

Коли Мері вийшла, Джон сказав Фредові:

— Піди до рубки і повідом кораблі, що російський моряк у нас на острові. Негайно хай його заберуть звідси.

«Як це добре, — подумав Олесь, — безперечно, вже сьогодні танкер візьме курс на острів, і завтра він буде серед своїх друзів».

Минуло кілька хвилин. Олесь почув роздратований голос Фреда:

— Радіопередавач не працює.

— Отаке лихо, — відказав Джон, — як же нам бути?

— Я радив кінчати з ним ще на березі. А ти соплі розпустив.

— Годі про те.

— Ми тут усі скоро танцюватимемо під дудку твоєї доньки.

— Не дратуй мене, Фреде.

— Мені зовсім не подобається сусіда комуніст. Це ти ладен зрозуміти? Я й так тремчу за свою шкуру. А коли він довідається про все? Тоді що? Зараз піду й порішу його. Пришию до ліжка — і квит.

— Стій! Геть, мерзото, назад! — вигукнув Джон. — Це ти хочеш зробити в ліжку моєї доньки?

Олесь заплющив очі. Ні, страху не було. Ніяк не міг зрозуміти, чому такий боягуз отой, хто хотів доконати його?

Чому він так боїться?

Тільки перед самим ранком знову могутній сон здолав Олеся.