Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Лише вранці Олеся покинув сон. Він зміг підвестися, навіть відчинити вікно. Прохолодний вітерець приніс знайомі пахощі океану. Ще почув, як океан люто кидає хвилі на скелі.

Несподівано до кімнати зайшов Джон. З порога він дивився на юнака, і брови йому стулялися все дужче. Хлопець насправді був чудесний. Чуб русявий брався кільцями і падав на крутий лоб, могутні груди високо здіймалися, а чорні очі дивилися сміливо і правдиво. Джон Сміт намагався подолати в собі почуття симпатії до юнака. Але це йому погано вдавалося. Несподівано для самого себе Джон навіть привітався до нього, але одразу змінив голос, намагаючись надати йому якомога більше суворості.

— Бачу, ти вже очуняв?

— Так. Дякую вам, сер. Прошу повідомити радянський корабель, щоб мене звідси забрали. Я не хочу завдавати вам клопоту.

— Ти його вже нам завдав. І я вимагатиму відшкодування збитків.

— Звичайно, звичайно. Я не маю наміру бути вашим боржником, сер.

До кімнати зайшов Фред. Він чув останні слова Олеся, тому стояв і всміхався. Ніби цілячись з пістолета, Фред безсоромно розглядав юнака. І заздрощі охопили його. Справді — який чудовий оцей велетень! А йому ось не послав бог тієї чоловічої величі й краси. Погляд його все гострішав і гострішав. Він мовив:

— Ще один боржник об'явився на острові.

Але Джон не зважив на його слова, вдавав, ніби не помічав брата.

— Кинь, хлопче, — сказав, — мені не треба боржників. Я сам ніяк з боргів не вилізу. Отже, ти росіянин?

— Так, сер.

— І до того ж комуніст… — ядуче всміхнувся Фред і навіть хихикнув сам до себе.

— Помиляєтеся. Комсомолець. — Олесь поглянув 1 на Фреда і додав: — Але комуністом буду.

— Чуєте — він хоче бути комуністом, — звернувся Фред до свого брата.

— Мій батько помирав на фронті комуністом, — вимовив тихо Олесь.

Настала коротенька пауза. Джон Сміт несподівано для самого себе сказав:

— Я зустрічався на фронті з росіянами. Чудесні хлопці. Ми пили вашу горілку. — Потім, ніби схаменувшись, вимовив суворо: — Сьогодні ж переходь у кімнату Білла.

— А це чия? — запитав Олесь.

— Це кімната Мері. — Джон грізно насупив брови і, звертаючись до Фреда, сказав: — Геть звідси!

— Я? Це ти мені говориш? У тебе є секрети з оцим комуністом? Ні, я не піду. Може, ти змову готуєш проти мене. Не піду.

— О господи, який же ти дурень. Ну, та гаразд. Стій тут. Тільки в розмову не втручайся.

Фред запалив сигарету, а Джон сів на стілець і, дивлячись у вікно, почав:

— Хочу тебе попередити…

— Слухаю вас, сер.

— Слухай та добре запам'ятовуй. Бо вдруге говорити не буду. Якщо ти хочеш колись померти своєю смертю, то не здумай забивати памороки моїй дочці. Гадаю, тобі все ясно?

Фред голосно засміявся. Від того сміху в Олеся побігли мурахи по спині. Йому здалося, що хтось шкребе залізом по склі.

Олесь не знав, що відповісти. Він мовчки дивився на могутнього Джона, який заховав свої маленькі очі й не хотів зустрітися з його поглядом.

До кімнати влетіла Мері. Вона була в голубому платті, боса. Стала посеред кімнати й оглянула всіх по черзі, намагаючись зрозуміти, що трапилося. Сонячний промінь запалив золотим вогнем її волосся. Олесь навіть заплющив очі, щоб не бачити того вогню.

— Не турбуйся, тату, я про все подбаю. Хай Олесь побуде в моїй кімнаті ще кілька днів.

— Він сьогодні ж перейде в кімнату Білла.

— Ні.

— Я наказую — сьогодні!

— Тату, чого ти кипиш? Я сказала — ні. То хай буде так. Одужає — сам перейде.

— Чуєш, Джоне, що вона каже? Тут, брате, ніжні телячі почуття. А ти своє рило встромляєш.

— Помовчи! — підхопився зі стільця Джон і вийшов з кімнати.

Слідом за ним пішов і Фред. Та перш ніж переступити поріг, він презирливо поглянув на Олеся, обпік поглядом Мері й пустив клубок диму.

Якусь мить Олесь і Мері дивилися одне на одного. Потім Олесь запитав:

— Чому ти не слухаєш свого батька, міс Мері? Мері підійшла до ліжка, підбила кулачками подушку і відповіла:

— Він повинен мене слухати.

— Я не хочу, щоб твій батько сердився на мене. Перейдем у кімнату Білла. Я вже цілком здоровий.

Олесь спробував підвестися з ліжка. Але навіть не зміг опустити ноги на підлогу.

— От бачиш. Переконався? Ляж. Зараз я принесу сніданок.

Мері вийшла. Олесь напружив усі сили і таки став на ноги. Але тої ж миті впав. Йому було боляче і соромно. Потім свідомість затьмарилася. Коли прочуняв, то лежав у ліжку обкутаний ковдрою. Мері сиділа поряд.

— Ну? — запитливо поглянула вона Олесеві в очі. — Далеко ти пішов?

— Я не хочу, щоб твій батько сердився на мене й на тебе, — відказав Олесь.

— Не зважай на нього. Він сердиться на весь світ. Він завжди сердитий чогось і лютий.

— Чому?

— Життя в нього важке. Крім того — батько не вірить у бога. Він тобі щось казав про мене?

— Ні. Звелів тільки, щоб я звільнив твою кімнату. І я мушу це зробити. Я ж тут небажаний гість…

Мері докірливо, з-під брів, глянула на Олеся.

— Я гадала, що ти…

— Кажи.

— Що ти розумний.

— Ото бачиш, як ти помилилася.

— Справді.

Мері глянула у вікно. Її сині-сині очі, раптом посвітлішали, ніби ранкове небо над океаном.

— Коли ти лежав на цьому ліжку напівживий і холодний, мов крига, я розтирала тобі груди долонями…

Олесеві хотілося сказати їй щось ніжне і привітне. Але гарні слова кудись зникали.

— І мені здавалося, що моє тепло переходить у тебе. Може, тому ти й ожив?

— Звичайно.

— Ось бачиш. Коли це так, то ти завжди повинен мене слухати. Обіцяєш?

— Звичайно.

— Не так. Скажи…

— Обіцяю. Обіцяю.

— Ще раз скажи.

— Обіцяю, міс Мері.

Обоє засміялися.

— Підкоряються сильним, — вимовила Мері, — отже, я сильна, правда?

— Так, ти сильна, та мені здається, що твій тато сильніший.

— Хай здається. Ти мусиш знати: я лише вдаю, що слухаю тата й роблю, як він схоче. А насправді завжди все виходить по-моєму. Їж. Я зробила печеню для тебе.

Вперше за багато днів Олесь поїв смачно, з апетитом: випорожнив сковорідку, випив дві чашки чорної кави і відчув, як силою наливаються його м'язи.

Летять навколо земної кулі радіохвилі:

— Всім! Всім! Всім!

Цього разу капітан танкера «Полтавець» звертається з проханням: «Знайдеться матрос Олесь Сивоконь — повідомте про це найближчий радянський корабель, а також китобійну флотилію».

Ще раз радист Гриша Тютюнник описує особисті прикмети радянського матроса, який так необачно опинився в океані.