Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Весна сорок п'ятого. Війна наближається до кінця. Радянські війська нестримно женуть ворога на захід, їхній кидок такий стрімкий, що союзники навіть розгубилися, а поки отямилися, то росіяни вже сягнули Ельби.

Американська розвідка дізналася про те, як фашисти, знаючи про неминучість поразки, вивезли з фатерлянду багато золота й цінностей, награбованих у народів Європи. Та й розвідка розшифрувала навіть таке донесення абверу: карту, на якій визначено місце, де сховані скарби, буде доставлено на південь Італії. Машина з нею виїде о дванадцятій дня з мисливського будинку в квадраті двісті вісімдесят.

Офіцер Джеррі Вуд одержав наказ включитися в операцію, діяти тихо, без зайвих пострілів, щоб не сполохати ворога і не дати йому можливості замести слід або знищити карту. Офіцер розвідки взяв із собою найсильнішого в частині солдата Джона Сміта, і вони вирушили.

Автомашина, яку в частині називали «ластівкою», зовні була собі самою звичайною. Насправді ж її міцно закуто в броню, до того ж — озброєно кулеметами, з яких можна було вести круговий обстріл місцевості. «Ластівка» мала велику швидкість, була слухняною, чутливою до шоферових рук.

Джонові Сміту не вперше доводилося сидіти за кермом «ластівки». Він управно вів машину по лісовій дорозі, а тим часом Джеррі Вуд, який мовчав лише уві сні, на всі боки проклинав своє начальство:

— Начхати мені на їхні карти і на цю свинячу війну. На біса вона мені? Уяви, Джоне, сьогодні в мене побачення з чарівною Діаною. Ти її не знаєш? Ну й добре. А вони мене на операцію призначили. Діана ж нудитиметься без мене. Ти можеш мене зрозуміти?

— Так, сер, можу. Але ви марно хвилюєтеся. Повне місто офіцерів.

— Помовч!

— Слухаю, сер.

— Помовч, кажу!

— Слухаю, сер, — засміявся Джон Сміт. Він знав, що Джеррі Вуд ніколи не карає солдатів.

— Помиляєшся, Джоне. Діана мене ні на кого не проміняє.

— У вас кохання, сер?

— Ну, звичайно. Тільки фронтове…

Асфальт несподівано обірвався. Джеррі Вуд поглянув на карту і наказав їхати далі. Довелося стишити хід машини. «Ластівка» не дуже звикла до баюр. Не встигли проїхати якихось два кілометри, як по боках машини задріботіли кулі.

— Стріляй, Джоне. Тільки б на міну не налетіти. Від цих паскудних фашистських свиней усього можна чекати. Стріляй!

Джеррі Вуд натис на кнопку, і дуло великокаліберного кулемета випнулося вперед. Черга з кулемета була вчасною — обоє помітили, як два солдати в чорних мундирах есесівців упали край дороги. Гранати лишилися в їхніх руках.

— Свині! — вилаявся офіцер. Знову глянув на карту Джеррі Вуд.

— Десь тут отой клятий будиночок. Його, певне, пильно охороняють, коли й на дорозі виставлено пости. Як гадаєш?

— Напевне.

— Та ми ще й спізнюємося. Зараз уже дванадцять, якраз має виїхати машина. Де той свинарник клятий? — Джеррі Вуд пильно дивився навкруги, але марно — будинку ніде не було. — А що, коли їх там ціла сотня?

— Здадуться. Адже їм капут.

— Ти ж не знаєш, чого ми їдемо до них?

— Знаю. Карту потрібно доставити полковникові.

— Цікаво. Яку карту?

— Точно мені не відомо. Шеф наш має таку горлянку, що й на тім світі чути. А я стояв біля дверей.

— Коли чув, то прикуси язик.

— Слухаю, сер. Можу навіть відкусити.

— Ти все жартуєш. Поглянь, он будинок. Кілька постатей метушилися біля дверей. На стовпі висів білий прапор. Машини ніде не було видно.

— Не зупинятися! Натискуй!

«Ластівка» рвонулася вперед. Солдати, що мирно стояли біля будинку, вхопили зброю і почали стріляти. Але вже було пізно. Машина зникла за гущавиною дерев.

— Одну пастку минули, — з полегшенням сказав Джеррі. — Пильно дивися вперед. Ми їх наздоженемо. Може, ми встигнемо захопити їх і я ще побачу сьогодні мою милу Діану? Як гадаєш, Джоне?

— Побачите.

За якихось півгодини «ластівка» вирвалася знову на шосе. Вдалині Джон помітив машину.

— Як гадаєте, вони? — запитав офіцера.

— Напевне. Тепер уся надія на тебе. Наздогнати!

— Не втече! — сказав Джон. Він був певний, що такої машини, як «ластівка», на світі немає.

— Поглянь, поглянь. Вони відчули, що ми хочемо наздогнати. Свині! Не розуміють, що втекти не вдасться.

Довга кулеметна черга полетіла навздогін фашистам. Але жодна куля не вцілила, фашисти не лишалися в боргу. Кулі задріботіли по броні.

— Наддай газку! Мені б трохи ближче. Тоді поцілю, — прохав Джеррі.

Відстань між машинами катастрофічно зменшувалась. Джеррі ще почекав кілька хвилин і нахилився до кулемета. Німецька машина метнулася вбік, ледве не влетівши в кювет. Вирівнявши хід, несподівано пірнула з гори і зникла.

Коли «ластівка» зупинилася там, де зникла машина, Джеррі Вуд та Джон Сміт отетеріли — перед ними була річка, а над нею висів смертельно поранений міст.

— Зачекай на мене, Джоне. Я погляну, де поділися ті свині, — сказав Джеррі Вуд і вийшов на шосе. За кілька хвилин він повернувся і наказав звертати праворуч. Там німці переправляються на другий берег річки. Нарешті Джонові вдалося потрапити на слід німецької машини. Джеррі лаявся, смалив сигарети і хапався за кулемет.

У них на очах німці видерлися на гору, долаючи пісок та глину, а «ластівка» лише пірнула у воду. Цього разу Джон показав свою вправність. Вода, розсічена швидким рухом машини, могутніми віялами розліталася по боках. Але офіцер удавав, що він розлючений і незадоволений.

— Утекли! Ти бачиш, мняло нещасний, роззява, вайло, — гримав Джеррі Вуд на солдата.

— Сер, прошу не лаятися. Я все роблю, щоб ви побачилися з Діаною.

— Мовчати! Яке тобі діло до Діани?

— Я хочу сказати, що…

— Що фашисти показали нам хвоста. Так?

«Ластівка» не виїхала, а вилетіла на гору. Джон помітив автомашину німців.

— Тепер не втечуть! Тримайтеся, сер!

Джон брав з машини більше, ніж вона могла дати. Стрілка спідометра вп'ялася у стінку. Та німецька машина зникла за узліссям, і не можна було сказати, наздоганяють вони її чи ні.

Офіцер жестом указав, щоб зменшити хід. Це було вчасно. За поворотом дороги вони помітили машину, яку почало охоплювати полум'я. Джон Сміт загальмував. Вони помітили пробоїни від куль. Було ясно, що це та машина, яку їм треба було наздогнати. В машині лежав мертвий німець. Його вже торкалося полум'я.

— Куди ж подався другий? — запитав Джеррі Вуд.

Та все одразу стало ясно: ліворуч — болото, праворуч — ліс. Безперечно, той другий німець подався до лісу. Джон виліз на дерево і пильно оглянув усе навкруги. Та в лісі небагато побачиш навіть з дерева. Усе ж він помітив на галявині фашистського офіцера, котрий біг до білого палацу, який виднівся на пагорбі. Доповівши про це, Джон чекав, що скаже офіцер.

— Гидкі смердючі свині. Не інакше — запізнюся на побачення. Як гадаєш?

— Треба встигнути, сер.

— Тоді рушаймо.

— А коли там засіла ціла рота — в палаці? — запитав Джон.

— Не базікай зайвого. Ходімо. Вони зараз тільки й думають, як би здатися нам у полон, щоб не потрапити до росіян. Ці свині знають, чию землю рили.

Десь за півгодини перед очима виник чудесний білий палац. Перед входом — грандіозні колони: по білому мармуру повзли рожеві жили. Від того вони здавалися живими.

Джон і Джеррі не знали, що зараз коїться в палаці. А там відбувалась розмова, варта неабиякої уваги.

Посеред кімнати, на колясці з велосипедними колесами, поважно сиділа на вигляд ще молода людина з пергаментною шкірою. Здається, до тієї шкіри ніколи не доторкалися сонце й вітер — такою вона була тендітною, навіть прозорою.

Понад стіною стояли клітки з канарейками та кольоровими папугами. Людина в колясці, здавалося, була спокійною і врівноваженою. Молодий, стрункий служник тримав совочок із зерном. Людина з пергаментним обличчям годувала пташки. Це була найкраща розвага.

— Докторе Кауфман, пес валує. Дозвольте вас залишити й подивитися, що там трапилося, — звернувся до господаря служник.

— Іди.

Але йти не довелося. На порозі з'явився німецький офіцер.

— Дозвольте звернутися, — офіцер важко дихав. У руках він тримав автомат.

— Хто тобі дозволив сюди йти? Хто?

— Дозвольте пояснити.

— Геть!

— Тоді я скажу вам страшну річ. За мною женуться два американці.

— Не треба від них утікати, — зауважив Кауфман, — був наказ, щоб здавалися їм у полон і не чинили опору.

— Послухайте, докторе фон Кауфман, у мене нема часу довго давати пояснення. Я віз карту того острова, де сховані скарби, фонд нашої партії. Карта ця у мене. Як накажете діяти?

— Переодягніться! Карту давайте мені.

Офіцер подав пакет фон Кауфману. Служник приніс цивільний одяг і подав офіцерові, автомат забрав.

Фон Кауфман розірвав пакет і поклав карту на стіл. Він пильно її розглядав, ніби намагаючи запам'ятати.

— Які ж тут скарби? Вас, здається, звати Ганс Клейн? Прошу пояснити.

— Докладно не знаю, але мені відомо, що скарби надзвичайно великі. Керівники нашої партії розраховують на них. Після цієї поразки…

— Про яку поразку ви говорите?

— Адже ми капітулювали…

— Капітуляція — це ще не поразка. Ми ще живі, отже будемо боротися. Скоро на нашому боці стануть теперішні вороги. Ви знаєте, що сказав Черчілль? Не знаєте? Він сказав: ця виграна війна гірше поразки. Адже тепер більшовики піднесуть голови, а ми свої опустимо. Отже, мій шановний Гансе, не кажіть мені про поразку.

Доки фон Кауфман говорив, служник зненацька підійшов до столика, підніс руку догори і натиснув на ґудзик. Він міняв позу і натискував раз у раз. При цьому на обличчі у нього була цілковита байдужість, а на серці радість.

Він також матиме карту.

Знову завалував пес. Фон Кауфман наказав служникові:

— Підіть і приведіть сюди отих американців.

Коли служник вийшов, фон Кауфман звернувся до Ганса:

— Тримайся спокійно. Забудьте про автомат. Я все зроблю сам.

— Гаразд, — погодився офіцер. Він, напевно, почувався досить ніяково у цивільному одязі.

Джон і Джеррі, захекані вбігли в кімнату.

— Руки! — наказав Джеррі.

Але Кауфман не підніс руки догори. Довелося Джеррі ще раз вигукнути. Тоді Кауфман сказав чистою англійською мовою:

— Панове, ви в будинку вченого, який не має ніякого відношення до війни. Прошу вас триматися, як подобає гостям.

Джеррі сказав:

— До вашого будинку прибіг гітлерівський офіцер. Ми його шукаємо.

— Облиште. Війна вже скінчилася. Ви ж знаєте, як німці люб'язно ставляться до вас. Ніякого офіцера у нас немає.

Джеррі не вірив. Він підійшов до Кауфмана і наказав піднести руки вгору. Потім поліз до бічної кишені і витяг звідти пакет. Джеррі вже хотів покласти пакет собі в кишеню, але гримнув постріл, і Джеррі повільно осів на підлогу. До нього підбіг Джон і вхопив пакет.

— Не рухатися, гади. Всіх знищу, — люто прошепотів Джон. Різким рухом він відчинив двері, але далі не пішов — став за ними. І тої ж миті з кімнати вибіг той, кого Кауфман називав Гансом.

Джон управно підставив ногу, Клейн перечепився і гепнув на підлогу. Джон згріб його, підняв над головою, жбурнув у вікно і, озирнувшись, пішов геть.

Ішов швидко, намагаючись зорієнтуватися на південь, бо йому здалося, що саме там вони лишили свою машину. Але зорієнтуватися було важко — насунули хмари.

А компаса, як на те, Джон із собою не мав.

Ішов бадьоро і весело. Сумно, що Джеррі ніколи не повернеться до своєї частини, не побачить Діану. А ось він передасть цього пакета начальству і, напевне, одержить нагороду.

Вже було далеко за полудень. Джон притомився і сів відпочити. Зовсім несподівано почув, як десь хруснула гілка. Джон мигцем упав на землю. Над головою його просвистіла куля. Устиг помітити, звідки пролунав постріл, пустив туди чергу з автомата.

Але відповіді не було. Джон зрозумів: ворог готує пастку. Поповз. Навіть на військових навчаннях Джон не міг призвичаїтися повзати. А зараз повз і не помічав утоми. Дістався кущів чагарника, випростався і побіг. За хвилину вже лежав за товстим деревом, пильно вдивлявся в усі боки. Ворог десь зовсім близько, певно, і неодмінно виявить себе.

Передчуття виправдалося. Ганс Клейн загубив слід Джона, йшов і озирався. Джон вистрелив. Ганс упав і у відповідь випустив цілу чергу. Кулі проте просвистіли над головою Джона.

Тепер вони були зовсім близько, один проти одного. Як діяти? Лежачи, Джон не побачить свого ворога, а підведешся — станеш мішенню. Минала хвилина. І Джон наважився! Перебіг до дерева і на якусь секунду побачив того цивільного, що був у кімнаті. Джон натиснув на гашетку, але пострілу не почув — патрони скінчилися.

Джон помітив, як підхопився на ноги фашист. Він цілився прямісінько йому в живіт. Але постріл не пролунав. Фашист із злістю відкинув автомат, вихопив ніж і пішов на Джона. Німець прошепотів:

— Все одно прикінчу. Все одно тобі капут.

Йому назустріч вийшов Джон — величезний, широкоплечий, могутній. Не дати б тільки вдарити ножем. Тільки б перехопити руку.

Коли між ворогами лишилося три кроки, нерви фашиста не витримали. Офіцер кинувся до Джона, і той ухопив його за руку. Джон тиснув і тиснув на руку, заламуючи її. Клейн спершу лаявся, потім стогнав; нарешті сльози виступили в нього на очах, і він випустив ножа.

Джон відкинув Клейна геть. Потім узяв ножа і поклав собі до кишені.

— Тепер іди геть! — сказав Джон.

Німець знав англійську, але не настільки, щоб вільно говорити. Нарешті зрозумів, що сказав цей велетень:

— Я не з таких. Не дам тобі спокійно жити.

— Геть! — вимовив Джон і пішов.

На відстані десяти кроків слідом за ним чвалав Клейн. Джон бачив, як у нього люто палають очі, але не зважав на те.

Довго йшли мовчки. Потім Джон не витримав і запитав:

— Як вибратися на дорогу?

— Не знаю, — відказав Клейн і, скориставшись тим, що Джон зупинився, наблизився до нього.

Ішли поряд. Велетень Джон і сухорлявий, жилавий Клейн.

— Навіщо ти перевдягнувся? Гадаєш, у цивільному не схожий на фашиста?

— А ти чого прийшов у нашу країну? Захищати більшовиків? — вимовив Клейн і усміхнувся тонкими губами.

Джон засміявся.

— Я б хотів прожити вік і не бачити, що то за рай такий у вас — ерзацовий. Що то за фатерлянд. Та наказали.

— Мені також наказали доставити пакет за призначенням. Така штука війна.

Джон знову зареготав.

Йому раптом видався цей хлопець у цивільному не таким уже й огидним.

— Ну, а коли пакет я доставлю своєму начальникові, що тобі буде?

— Розстріляють. На місці, — сказав Клейн, а по паузі додав: — То, може, домовимося з тобою? Ти мені повернеш пакет, а я тобі збережу життя.

— Ти мені? — закипів Джон. — Та я тебе розчавлю, як черв'яка. Адже тобі все одно помирати. Ні, на таке я не піду. Доставлю пакет своєму полковнику. Будь певен, він орден таки причепить мені за те на груди. Власною рукою.

Ішли мовчки. Кожен зосереджено думав, як бути далі.

Першим заговорив Клейн.

— Ти навіть не знаєш, що в тому пакеті. А коли я тобі скажу, ми з тобою дійдемо згоди?

— Чого ж — таке можливо. Адже нас лише двоє.

У лісі падали довгі тіні. Їх було так багато, що вони зливалися в суцільні сутінки. Раптом Джон відчув передвечірню прохолоду, схотілося їсти. Сів на пеньок, витяг із сумки сухе печиво й поклав перед собою фляжку з віскі. Джон їв з апетитом, хоч печиво було сухе й солоне. Потім надпив з фляги.

Звівши погляд, Джон помітив пожадливі очі Клейна. Покликав його помахом руки, дав кілька кружалець печива і запропонував флягу.

Клейн подякував і після кількох ковтків віскі апетитно почав жувати.

— Ти не поганий хлопець. То я тобі скажу. Але май на увазі — розголошую військову таємницю. Я вірю, коли взнаєш, що в тому пакеті, — станеш моїм компаньйоном. Після війни ми заживемо на славу. Згодний? — звернувся Клейн.

— Звичайно.

— Ще одна умова: ти мене береш у полон і доставляєш своєму начальнику. І я мушу поїхати разом з тобою в Америку.

— Згода, — вимовив Джон, з подивом розглядаючи Клейна.

Але той почав не відразу. Він усе ще не міг здолати сумніву.

Вийшли на галявину. Запахло гнилим болотом, під ногами гойднулася земля.

— Куди ми зайшли? — спитав Джон.

Клейн також розгубився. Та нараз помітив, що Джон потрапив у трясовину.

Велетень американець борсався, намагаючись звільнити то праву, то ліву ногу, але це йому не вдавалося. Джон загрузав усе більше.

— Послухай, подай мені що-небудь. Рятуй! — гукнув.

Але Клейн не рухався з місця.

— Рятуй, кажу! Бачиш, мене засмоктує оця гидота.

Німець раптом засміявся. Тоді Джон вихопив з кишені пакет і показав, що зараз його порве на шматки. Тепер перелякався Клейн, побіг до сухої тонкої берізки, зламав її і подав кінець Джонові.

— Тягни! — гукнув Джон.

Та не так легко вирватися з міцних обіймів трясовини. Вона засмоктувала все далі й далі. Джон спромігся лягти на живіт і відчув, як огидна багнюка перестала плямкати. Ще кілька нелюдських зусиль — і під ногами була тверда земля.

— Ну, що ж, старина, дякую, — вимовив.

Вони довго не вирушали далі. Джон ніяк не міг відмити багнюку. Вона, здається, всмокталася в його тіло. А коли сяк-так поздирав із себе сірий глей, почало смеркати.

— Що ж — повечеряємо хоч цього разу по-справжньому.

Сіли на сухе звалене дерево. Клейн прихилився спиною до молодого дубка і пожадливими очима слідкував, як Джон відкриває бляшку з консервами, розпаковує печиво. Відламавши із сухого дерева тоненькі гілочки, Джон подав одну з них Клейнові.

— Пригощайся. Сьорбни з фляги. Та мені залиш, — сказав, подаючи Клейнові й флягу з віскі. — А твого ножа немає — засмоктало болото.

Німець жадібно ковтнув і завзято почав хапати гілочкою шматки м'яса з бляшанки.

— А вас непогано годують, — зауважив.

— Ми — американці. Ерзаців не їмо.

По вечері запалили сигарети.

— Ти собі як хочеш, а я тут заночую, — сказав Джон. — Боюся знову потрапити в трясовину.

— А я без тебе не можу, — відказав Клейн і смачно затягся цигаркою. — Отож знай: у тому пакеті карта. А на ній позначено острів, куди командування вермахту, за наказом керівників партії, вивезло велику кількість цінностей, які вдалося вилучити в країнах Європи й у Росії. Цінності величезні. Золото з деяких європейських сховищ також потрапило туди. На карті вказано, де вони сховані. А сама карта виготовлена в одному примірнику. Ті, що її накреслили, вже спочивають на тому світі. А бачили цю карту лише два-три чоловіки. Тепер ти зрозумів, у чім річ?

Клейн умовк, чекаючи відповіді. Але Джон був так вражений почутим, що ніяк не спромігся відповісти.

— Тепер тобі все відомо. Пропоную діяти разом, — додав Клейн.

Він кривив душею, намагаючись приспати пильність Джона і за першої ж нагоди заволодіти картою. Кюли заради діла треба буде знищити симпатичного американця, він піде й на це.

Джон недовірливо позирав на Клейна — той, певне, не все сказав: щось ще й приховує. Не хочеться вірити цьому типу.

— Ти правду кажеш? — запитав Джон.

— Правду. Цілковиту правду. Коли не віриш, давай відкриємо пакет. Сам побачиш, що там накреслено.

Марно чекав фашистський офіцер відповіді. Джон не поспішав погоджуватись.

Сутінки густішали. Десь над лісом засвітилися перші зорі. Зовсім близько застогнала сова. Джон Сміт. подумав:

«А що, коли німець не бреше? Коли й справді там на острові лежать величезні скарби? Карта у нього, а в кого карта — в того й скарби. Адже тепер лише одному йому відомо, де вони сховані. Для чого йому потрібен компаньйон? До того ж, мабуть, фашист? Обійдеться без нього. Добре, що хоч Джеррі Вуда немає. А потім, після війни, він заволодіє скарбом. Сам! Навіть уявити важко, як це доречно! Хоч небагато прожив Джон, але довелося зазнати, що то за ярмо — безробіття. Гнув спину на фермі, ходив у докерах, збирав утиль. Усе це ледве давало засоби до існування. А зараз у нього в кишені карта. Та ні, — не карта — мільйони доларів. Мільйони!»

Думка, що він уже мільйонер, заволоділа Джоном. В уяві виникла чудесна Еді. Тепер, безперечно, вона піде за нього заміж. Житимуть у розкошах. У них за містом буде вілла. Матимуть кожен своє авто найдорожчої марки. Ну і яхту. Обов'язково яхту. Він купить якнайбільше акцій якогось концерну і буде там президентом.

Ні, біс його забери, добре-таки живеться тому, в кого є купа грошей. У якому завгодно банку давай чек — і тобі дадуть скільки забажаєш доларів.

Або ні. Це дуже нудна справа — концерни, президенти. Джон краще відкриє по всій Америці веселі бари, де цілу ніч у підвалах гратимуть у рулетки, а нагорі в прекрасних залах танцюватимуть, питимуть вино. Житиме Джон весело.

А… поки що він сидить у лісі, поряд — ворог. Коли раніше був ворог узагалі, то тепер він став особистим ворогом, бо хоче заволодіти скарбом. Ще недавно фашист намагався його вбити. Що? Взяти такого в компаньйони? Ні. Ніколи! Скажіть на милість, чом це Джон повинен ділитися скарбом з оцим фашистським недолюдком? З ворогом. Ніколи тому не бувати.

Джон скінчив свою розповідь словами:

— Ну, потім у лісі я лишився сам. Другого дня потрапив до своєї частини і доповів полковникові про наші пригоди. А про карту не сказав жодного слова.

Насправді ж було так.

— Не спати, не спати. Триматися. Мучити себе, але не спати.

Джон щипав себе за руки, аби прогнати сон. Помітив, що Клейн також ворушиться та смалить сигарети, намагається не заснути. В німця такі ж думки, як у нього. Клейн прислухається, чи не заснув Джон, щоб прикінчити його і захопити карту.

Світлі стрілки на годиннику показували північ. Зійшов місяць. Його проміння ледь-ледь проникало в ліс. Тиші не було. Десь гукнув пугач, крижень крякнув спросонку і цявкнула лисиця. Коли намагаєшся впіймати звуки нічного лісу — легше боротися зі сном.

Нарешті Джон почув, як солодко спить Клейн. Навіть трохи хропе. Чи не навмисне? Джон обережно підвівся, легенько кашлянув. Не чує. Спить.

Джон витяг із сумки шовкову шворку з парашутного стропа, зробив з неї петлю і тихенько підкрався до Клейна…

За десять хвилин усе було закінчено. Джон підняв німецького офіцера високо над головою і вкинув у трясовину. Джон почув, як апетитно плямкотить земля, ніби їй приємно ковтати мерця.

— Тепер ти мені віриш? — спитав Джон Олеся.

Олесь глянув на Мері, Білла, на Фреда. Чи вони вірять Джонові? Вірять і чекають на його відповідь.

— Сер, навіщо ви мені про це розповіли? Найкраще буде, коли ви відправите мене з цього острова.

Джон спідлоба дивився на Олеся. Щось неприємне, зле було в його очах.

— Тепер — ні, — сказав Джон. — Ніколи тебе нікуди не відправимо. У тебе тепер таке становище, що ліпше впрягтися в одне ярмо з нами і шукати скарб. Знайдемо — тоді буде розмова.

У кімнаті запала тиша. Її порушив Фред.

— Він ще думає. Ви бачили десь такого? Йому пропонують діло, а він ще думає.

Але Олесь не зважив на ті слова.

— Коли ви вірите в існування скарбу, маєте карту, то чому ж досі не знайшли його? — спитав юнак.

Ніхто йому не відповів. Джон підвівся із стільця, витяг з шухляди теку, а з неї — трохи пожовклий клапоть паперу. Розгорнувши карту на столі, Джон сказав:

— Дивися! Та запам'ятовуй. Може, в тебе легка рука і ти нам знайдеш скарб.

Олесь побачив на карті точний малюнок їхнього Чорного острова. Недалеко від бухти, там, де скелі стрімко зводяться вгору, був намальований стовп, а біля нього стояв хрестик. Під хрестиком напис: «Десять кроків від стовпа».

— Все ясно. Але ж там ви все перекопали, — сказав Олесь.

— В тому й річ, що перекопали, а скарбу нема. Може, якась помилка на карті? Ти як гадаєш?

— Цього не знаю. А ви певні, що другої такої карти немає? Ви певні, що хтось раніше за вас не скористався скарбом?

Джон навіть розгубився від такого запитання. Йому й на думку не спадало, що може таке трапитися.

— Чи карта ще є — того не знаю, — сказав Джон. — Але скарбу на острові ніхто не знайшов — у цьому певний. Та й слідів од розкопів не було. Правда, в тому місці, де ми копали, хтось порушив землю. Але я гадаю — то пірати. Ну, то як?

— Гаразд. Допоможу шукати.