Привид Чорного острова

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Величаво, як білий лебідь, впливла яхта в єдину бухту Чорного острова. Десь за півмилі від берега вона кинула якір. А за кілька хвилин на хвилях уже гойдалася шлюпка. Два матроси вправно гребли. Поважний чоловік у білому капелюсі стояв і дивився вперед.

Коли шлюпка плавно сіла на мілину піщаного пляжу, два матроси скочили у воду, переплели руки. На ті сплетені руки сів поважний чоловік, обхопивши матросів за шиї. Кілька кроків вони брели у воді. На березі поважний чоловік наказав матросам повертатися на яхту.

— Я повідомлю, коли за мною надсилати шлюпку.

Поважний чоловік, тримаючи в руках валізку, повільно йшов до будинку. Він був схожий на добрячу бочку з-під пива. Відсапуючись через кожні п'ять хвилин, ніс черевце своє на гору.

Настрій у цього опецькуватого чоловіка пречудовий. Напевне, на нього чекає на острові радісна звістка. Ось зараз його оточать мешканці острова і будуть радіти, сміятися. Він же поведеться з ними в міру великодушно, бо, зрештою, не такий уже старий. Адже коли тобі трохи-трохи за п'ятдесят, то вже й складати зброю? За сучасного рівня медицини, та ще коли є гроші, можна протриматися на цьому світі з десяток років, не відчуваючи тягаря старості, безсилля. Хай у цьому переконається й Мері.

О-о, вона буде задоволена, а може, навіть покохає його. Зовсім же небагато треба, щоб жінка була щасливою. Кілька десятків платтів, пальто, самоцвіти. І все. Ні — ще дві-три автомашини найновішої марки.

Раніше, напевне, глузували б з нього — взяти за дружину двадцятирічну дівчину. Ще й богом страхали б.

Тепер не та епоха. Тепер навпаки — заздритимуть, вихвалятимуть.

А Джона Сміта він приборкає. Хай собі шукає скарб до кінця днів своїх. Джон гадає, що ніхто не знає, чого він тут поселився. Дивак! А коли й справді розшукає той скарб, то…

Але про це не варто думати. Навіщо забивати собі памороки всілякими передбаченнями. Треба жити сьогоднішнім днем. Не так багато відведено тих днів людині.

— Поглянь, тату! Поглянь! Уже приїхав, — гукнув Білл.

— Ой! — схаменулася Мері. — Я ж наречена. Треба одягнутися. Але запам'ятай, тату. Морісон не повинен знати про Олеся.

— Він його відвезе на материк.

— Ні.

— Мені не потрібен тут дармоїд.

— Гаразд. Тоді я поїду з ним. — Мері побачила, як після цих слів знітився батько — плечі згорбилися, руки безсило опустилися.

Щоб якось пом'якшити удар, Мері сказала:

— Олесь ще зовсім хворий. Навіть не тримається на ногах.

Джон Сміт не думав одразу й так легко здавати свої позиції.

— Там вилікують і на ноги поставлять.

Мері опустилася на стілець і махнула рукою.

— Тоді знайте: я ніколи не стану нареченою Морісона. Тільки з'явиться на порозі — одразу йому про це й скажу.

— Помовч! Зробиш, як я звелю! — насупився Джон і тяжко рушив до неї. Та Мері підхопилась на ноги, втупила свій погляд у батька і твердо вимовила:

— Ні! Й ще раз — ні!

— Тату, не чіпай її! Не чіпай! — вигукнув Білл і. повис у батька на руці.

— Геть, щеня! — відкинув сина Джон.

— Бога побійся, батьку…

— Хай він мене боїться, твій бог нещасний. Іди вдягайся.

— Не піду.

— Йди, — стиха сказав батько, — хай буде по-твоєму.

Джон зітхнув і сів на стілець.

— Ти, тату, не сперечайся з нею. Все одно вона зробить, як схоче. І я також хочу, щоб Олесь жив тут. Чому ж ти один такий поганий поміж нас?

Джон Сміт усміхнувся, потім роблено насупив брови.

— Ось я тебе зараз відшмагаю. Повчати батька хочеш?

Доки Морісон дійшов до будинку, Мері встигла одягнути голубе плаття, яке пошила їй колись мати. Намазала помадою губи і збила полум'яне волосся в досить пристойну копичку. Мері встигла на хвилинку зайти до кімнати, де лежав Олесь.

— Поглянь, я гарна?

— Надзвичайно!

— Мене зараз будуть сватати. Жених приїхав.

Олесь навіть підвівся з ліжка. Та Мері засміялася.

— Не вір жодному слову, яке почуєш.

— Чому?

— Так треба.

— Невже ти підеш заміж? А втім…

— Говори — що втім?..

— Ну, а чому б тобі справді не вийти заміж? Адже жених є?

Мері засміялася. Голосно, радісно, весело. Вона сміялася і аж згиналася від того сміху.

— Ой, не можу! Жених? Ти почуєш, як він патякатиме. Та шкода, що не побачиш його. Старий і гидкий пузань.

— Ну, то навіщо тобі за нього йти? Така дівчина знайде собі гарного хлопця.

— Ой, не можу. Упаду я зараз і не встану. Невже ти повірив, що я заміж піду? Ні. Водитиму його за носа. Тато хоче того. Він винен йому десять тисяч доларів.

— І тебе продає?

— Дурненький ти. Тато просить, щоб я погодилася, але лише через півроку. А до того часу він віддасть борг і ми…

Мері не закінчила — почула, що до кімнати вже зайшов Морісон, махнула Олесеві рукою і швидко пішла.

Коли ж зайшла до кімнати, Морісон захоплено сплеснув руками:

— О-о-о, чарівна ти моя! Прекрасна міс Мері! Пробач мені, Джоне, але коли ти й далі триматимеш цю дику квітку на острові, вона зів'яне і ніколи більше не розквітне.

— Ти добре базікаєш, містер Морісон. Язик у тебе причеплений надійно. Та сьогодні побережи його. А зараз прошу до столу.

Виявляється, доки Мері одягалася, батько поставив на стіл сир, холодну телятину й пляшку віскі.

— Зачекайте. Ми сьогодні влаштуємо справжній бенкет. — Морісон витяг портативний передавач і гукнув у нього: — Люкс, Люкс, ти мене чуєш? Прийом. Так. Добре. Тоді слухай уважно: візьміть обидва ящики на палубі і тягніть їх сюди. Негайно.

Коли Морісон склав свою рацію, Джон раптом запитав:

— Як здоров'я? Чи не хворіли, бува?

— Не турбуйся про мене. Я міцний, як скеля. — Потім Морісон звернувся до Мері: —У мене нова яхта. Бачила? Я поки що кажу «у мене», а насправді хотів би сказати «у нас із тобою». Ти мене зрозуміла? Білл, побіжи, будь ласка, до берега і вкажи матросам найкоротшу дорогу до хати. А то вони блукатимуть там до ночі. А ми тим часом умиратимемо з голоду й спраги.

Настала коротенька пауза. Взагалі ж, там, де з'являється Морісон, ніколи ніяких пауз не буває. Цей опецькуватий чоловічок знає ціну словам. Особливо тим, які він вимовляє.

Коли зник з кімнати Білл, Морісон, поглядаючи на Джона, почав:

— Гадаю, ти розповів міс Мері про нашу останню розмову? Якщо ні, то я зараз сам усе як слід, детально їй скажу.

Морісон підніс голову догори, пройшовся з кутка в куток і повів далі:

— Міс Мері, я хочу мати тебе за дружину. Сьогодні ти мусиш мені відповісти. Додам: звичайно, всі борги твого тата будуть одразу ліквідовані. Цей острів я, на жаль, не зможу подарувати тобі. Він проклятий богом і людьми. Занадто багато загинуло людей на ньому. Адже тут ще може з'явитися страшний привид. Ні, я не дозволю тобі тут жити. Ти житимеш на великій землі. Матимеш машину, віллу, яхту, а схочеш — то й літак. Одягатимешся у найкращих модельєрів Парижа. Я дозволю тобі їздити туди двічі на рік. Згодна?

Мері стиха відповіла:

— Тато мені натякав, але…

— Ніяких але!

— Таж не минув ще строк трауру по матері. Я не можу порушити свого слова, яке дала богові!

Морісона спантеличили ці слова. Він підхопився на ноги і забігав з кутка в куток — занадто сопів, хтозна-навіщо махав руками.

— Коли минає строк?

— Через півроку.

— Півроку… подумати тільки! Цілих півроку чекати. А ти не можеш відбувати той траур у мене в будинку? Хіба богові не однаково?

— Не можу. Я мушу бути біля могили.

Морісон розвів руки. На його широкому обличчі з маленькими оченятами майнуло розчарування і навіть сум. Він зітхнув і запитав:

— Гаразд, але ти не сказала, що буде через півроку. Чи тоді ти погодишся?

Мері засміялася і, кокетуючи, глянула у вічі Морісонові:

— Ну, а коли я скажу, то ви одразу повірите жіночому слову? Ви ж, здається, чималенько прожили на світі і знаєте, кому і коли треба вірити.

— Чималенько? Ти вважаєш, якихось п'ятдесят років — це вже чималенько?

— Це удвічі більше, ніж прожила я. Ви вже одружувалися, чи не так?

— О, звичайно, звичайно. До чого ти ведеш?

— І не один раз, правда?

— Не один. Це вірно.

— Усім тим жінкам ви казали ті ж слова, що й мені?

Морісон не чекав такого повороту в розмові. Трохи розгубився. Глянув на Джона, який сидів і, здається, зовсім не прислухався, що говорить його дочка.

— Мила моя міс Мері, ти про одно забула: на твоєму боці зараз неперевершена сила. Ту силу називають молодістю. Ось чому все, що я тобі кажу, набирає іншого вмісту. Ти остання моя дружина. Більше ніколи не буде іншої. Це я можу тобі твердо сказати. Ну, і ще додам: вся спадщина буде твоєю. Ти проживеш довше, ніж я. Потім виїдеш до Штатів і житимеш, мов та королева. Отже, маєш мені відверто все сказати.

— А хіба не краще буде, коли ми цю розмову продовжимо через півроку? — запитала Мері.

Морісон безнадійно махнув рукою.

— Гаразд. Але я можу сподіватися на твою згоду?

— Звичайно! Я також сподіватимуся на краще…

Морісон нараз якось боком підскочив до Мері, схилив голову і сказав:

— О-о, чудесно. Я надзвичайно щасливий. Дай мені руку, міс Мері.

Мері стало соромно. Вона ввесь час думала, що розмову чує Олесь.

Як він думає про неї?

— О, твоя ручка чудесна і ніжна! — Морісон припав до неї масними губами, потім натяг Мері на палець обручку з великим діамантом. — Це тобі на згадку про той день, коли ти зробила мене щасливим. Щоранку дивися на обручку і пам'ятай про своє слово.

Морісон ще довго хизувався б перед дівчиною, розповідав би їй, яка вона гарна, але до кімнати вбіг Фред. Його сухе, жовте обличчя засяяло. Наблизившись до Морісона, запитав:

— Привезли? Я так чекаю на вас, дорогий містере Морісон. Привезли?

— Авжеж.

— Давайте! Швидше давайте! Я вже цілий тиждень страждаю!

Фред пильно слідкував за рукою Морісона, яка опустилася до бічної кишені піджака. Але раптом рука зупинилася. Морісон звернувся до Мері:

— Дозволь нам вийти. У мене до Фреда, як ти знаєш, завжди є справа особиста.

Мері байдуже кивнула головою, а Джон підозріло насупився. Що це за секрети такі у тих двох? Доки він на цьому острові господар — не терпітиме секретів та змов.

Вони йшли понад кручею — худий і тонкий Фред з хижим обличчям і товстун Морісон, який вважав, що він сіє на землі лише добро. Та ніхто ніколи не бачив, щоб та сівба дала врожай.

— Не мучте мене. Я вже натерпівся. Прошу вас…

— Гаразд. Візьми. Та привчайся вживати помірно…

Фред жадібно вхопив пакетик, розгорнув і вкинув до рота одну таблетку.

— Ну, розповідай, що тут відбувається? — Він глянув на годинник. Наркотик почне діяти через п'ять хвилин. Тому можна ще про дещо довідатися від цього типа.

— У нас є новина. Хвилі викинули на берег російського моряка. Він зараз перебуває в кімнаті Мері. Напевне, комуніст. Джон наполягає, аби ви забрали того матроса і передали посольству. Але Мері не бажає відпускати.

Морісон остовпів. Справді дивно. Джон йому й слова не сказав. Глипнув на Фреда — чи той, бува, не марить? Ні. Ще ніби при своєму розумі.

— Оце так…

— І головне, Мері наказала, щоб вам не говорити. Мені наказала і Джонові. Між іншим, я вмовляв Джона, щоб покінчити з цим комуністом ще на березі. Не послухався. Дочки боїться. Взагалі, Мері вже командує на острові. Що забажає, те ми й робимо.

Морісон знову здивовано зиркнув на Фреда. Наркотик ще ніби не набрав сили.

— Як же нам бути? — запитав Морісон.

— Це вже вам про те думати-гадати. Мушу додати, що юнак той добре знає нашу мову. Прошу вас — заберіть мене звідси. Більше я вам не слуга.

— Чому?

— Мері нахваляється повідомити поліцію, що я переховуюся тут. І вона це зробить.

— Зачекай трохи. Хай ще й цей юнак покопає…

— Цей комуніст здоровезний і міцний. Навіть Джонова піжама на нього малувата. Але, може, й справді хай покопає. Може, натрапить на скарб?

— А ви й досі нічого не знайшли?

— Нічогісінько. Я вже не вірю в те, що тут є скарб. Чи не вигадка це? Старий біситься. Змушує мене копати нарівні з собою. А хіба в мене сила є?

— Не скигли. Копай. А ще краще — змусиш того юнака взятися за лопату. Отже, я нічогісінько не знаю про російського матроса. Це ти зарубай собі на носі. Тобі ж лишаю ось цей портативний радіопередавач. Коли щось станеться важливе — негайно сповіщай.

Морісон ще хотів запитати, чи гарний на обличчі той юнак. Чи не закохається часом у нього Мері? Але очі у Фреда почали соловіти, він трохи навіть похитувався. Дивиться вже скляним поглядом. Потім раптово ліг на каміння і застиг. Морісон презирливо глянув на Фреда й пішов собі геть.