Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

— Олесю, в мене погане передчуття. Дивися, вже шлюпка причалила до берега. Зараз Морісон сюди прийде. Що ми маємо діяти?

Сивокінь намагався бути спокійним, але його також бентежила ця не передбачена зустріч. Що він може вдіяти? Фред і Джон скажуть Морісонові, що він знайшов скарб. А чого чекати від Морісона? Та ще йому обов'язково стануть відомі його взаємини з Мері. А вона ж — наречена Морісона. Напевне, й приїхав до неї…

— Заспокойся, Мері. Зустрічай його як гостя, як свого нареченого.

— Не можу! Ненавиджу його! Тільки стане на поріг — усе йому й випалю. Це брехня лежить каменем на моєму серці. А ти йому не признаєшся — де скарб?

— Ні.

— А мені?

— Як помиратиму — скажу. Ти подбаєш, щоб скарб потрапив до моєї країни.

— Гаразд, Олесю. — Мері підійшла до нього, пригорнулася й вимовила: — Йди до кімнати Білла. Я його сама зустріну.

— Навіщо ховатися? Все одно він довідається про мене, як зустріне Фреда.

— Йди, прошу тебе. Він зопалу може накоїти лиха. Тільки Олесь вийшов, Мері стала перед люстерком, розпатлала волосся на голові, скривила губи. Вона не знала, як гарно падає те волосся на її плечі, а губи все одно були чарівні й звабливі. До кімнати ввійшов Морісон.

— Здрастуй, моя мила дівчинко! Я хвилювався, чи не трапилося якогось лиха на острові. Так довго не було з вами зв'язку. — Морісон підійшов до Мері, схилив голову, щоб поцілувати руку, раптом передумав, притяг її до себе, намагаючись поцілувати в губи.

Мері вивернулася з його рук:

— Не смійте!

— Чому ж, дикунко моя? Адже ми скоро поберемося.

— Ніколи того не буде! — в запалі вимовила Мері й жбурнула обручку на стіл. — Візьміть її.

У Морісона запалали очі.

— Послухай, міс Мері, я жартувати аж ніяк не збираюся.

— Я також.

Морісон засміявся. Удаваний і невеселий сміх йому не вдався.

— Мене дуже дошкуляє, коли ти не жартуєш Ой дошкуляє. А що, коли я…

— Що ви?

— Я можу посадовити вас у тюрму. За борги.

— Мене?

— Як не тебе, то батька твого.

— Хто тут збирається садовити мене в тюрму? — запитав з порога Джон.

— Я. Тут змова проти мене. Ви не дотримуєте свого слова. Промине менше місяця — й ти станеш перед судом, Джоне.

Джон засміявся, ніби загупав важкий молот. Гляне на Морісона — й наче знову гупає молот. Чим кисліше ставало обличчя в Морісона, тим веселіше сміявся Джон. Насміявшись досхочу, підійшов до шухляди, витяг звідти стосик грошей, відрахував десять пачок і подав Морісонові:

— Візьми й перелічи. Мо', не всі? І напиши розписку.

Морісон остовпів, розгублено дивився на Джона, на Мері, на купу грошей.

— Ну, що, посадив у тюрму? — запитав Джон. — Прорахувався? Не вийшло? Бери гроші й забирайся звідси під три чорти.

Але Морісон про щось зосереджено думав. Запитав не одразу:

— Звідки в тебе гроші, Джоне?

— Це тебе не стосується. Бери й тікай собі з острова. Доки я орендую — доти тут і господар.

— Зачекай. Хтось приїжджав до вас?

— Кажу тобі — йди геть! А звідки вони — то справа того, в чиїй кишені вони лежать. Бери.

— Джоне, не дратуй мене, ти знаєш, який я буваю, — грізно вимовив Морісон.

Несподівано ввійшов Фред, пильно оглянув усіх і зрозумів, що тут відбувається. Та Фреда почала бити лихоманка. Він підбіг до Морісона і благальним голосом запитав:

— Привезли, містер Морісон? Швидше давайте. Я гину без них.

Морісон витяг з кишені пакунок, показав Фредові й знову сховав, підвівся, штовхнув Фреда до дверей і вийшов слідом за ним.

— Що тут відбувається? Звідки у Джона гроші? — запитав він у Фреда, коли відійшли від будинку на чималу відстань.

— Дайте хоч одну пілюлю. Тоді все скажу.

— Кажи зараз, бо тоді з тебе нічого не витягнеш. Відповідай, що тут відбувається на острові? Ти витягни руку з кишені. Я тебе знаю.

Фред витяг руку й признався:

— Кишеня в мене порожня.

— Не крути, розповідай.

Фред ішов мовчки й примружено поглядав на Морісона, ніби цілячись з пістолета. Підійшли до кручі. Морісонові урвався терпець. Він вихопив з кишені пістолет і наставив на Фреда.

— Ну, чекаю.

— Сховай іграшку. Гаразд. Розповім, — сказав Фред.

Він стежив за рукою Морісона. Коли той сховав пістолет у кишеню, Фред кинувся на нього, але Морісон біля самого горла перехопив руку Фреда з ножем. Морісон мав більше сили, ніж випав з рук Фреда, і він опинився на колінах.

— Прошу вас, містер Морісон, не вбивайте мене. Я хотів…

— Розповідай! А тоді я ще подумаю — жити тобі чи ні.

— Все скажу, але прошу вас… Це російський матрос віднайшов скарб і звідти взяв оті гроші, що має Джон. Оце й уся правда. А тепер…

— Коли це було?

— Тижнів зо два тому.

— Ах ти ж собака — чом не повідомив? Адже я лишив тобі передавач. Сам схотів заволодіти скарбом? Чи разом зі своїм братом?

Морісон вихопив пістолет.

— Я все сказав… Не вбивайте мене!

— Ти не сказав головного. Пригадай, за яких умов я тебе тут тримаю? А може, забув, як урятував від шерифа? Отак ти мені за все це віддячив?

Морісон тричі вистрелив.

Коли Фред повільно осів на землю, він ногою зіштовхнув його з кручі.

… Ті постріли долинули до кімнати. Мері й Джон з Біллом налякано переглянулися, ніби дошукувалися відповіді на запитання: хто в кого стріляв? Хоч усі знали, що у Фреда пістолета не було, все ж сподівались: Фред не загинув.

Зайшов Морісон. Він зупинився на порозі і всіх оглянув. Особливо доскіпливо зирив на Олеся.

— Ти і є той самий радянський моряк, що знайшов скарб? — запитав.

— Де Фред? — поглянув на Морісона Джон.

— Це не твоя справа, — огризнувся той.

— Де? Ти його вбив? — Джон усе ближче і ближче підходив до Морісона. М'язи його могутнього тіла випнулись. На червоній шиї здулися жили.

— Стій! Ні з місця! Стріляю! — Морісон цілився з пістолета.

— Батьку, зупинися! — з жахом вигукнула Мері.

Джон остовпів, бо також нарешті помітив націлений на нього пістолет.

— Ти убив мого брата і за це заплатиш мені, — грізно вимовив Джон.

— Він убивця! Вбивця! — зойкнула Мері. В її голосі жах.

Морісон удавано спокійно сів на стілець і помовчав кілька хвилин. Він ніби говорив до всіх, щоб заспокоїлися: нібито нічого страшного не скоїлося.

— Годі! Час відкрити завісу. Та й мені вже набридло панькатися з вами. Сідайте і слухайте. — Морісон зробив паузу, ніби даючи всім присутнім можливість виконати його наказ. — Джоне, гадаєш, що ти єдиний чоловік на світі, в якого є карта острова з позначкою, де схований скарб? — Морісон витяг з бічної кишені перегорнутий кілька разів папірець і поклав на стіл. — Підійди й поглянь.

Джон недовірливо зиркнув на Морісона, потім на карту. Ніякого сумніву не лишилося — карта була така самісінька, як і в нього. Спершу Джон намагався вхопити карту і знищити, але раптом пригадав, що вона вже не потрібна, бо скарб знайдено. Та й карта є, певно, не лише в Морісона і в нього.

Джон здивовано ще раз глянув на Морісона, який усміхався:

— Дивуєшся, Джоне? Вона в мене з того самого дня, як і в тебе. Ти був занадто вигідним партнером, тому я тебе так довго терпів на острові — ти шукав скарб для мене зовсім безкоштовно. Ну, а коли б пощастило, гадаєш, той скарб потрапив би до твоїх рук? Ніколи. Я того ж дня знав би про це, бо твій брат був моїм шпигуном. Може, ви всі такі наївні, що гадаєте, ніби я нічого не знав про цього юнака? Все знав і, при тому, досить давно. Що ти тепер скажеш, містере Джон?

Та не так легко було Джонові все одразу ясно зрозуміти. Він не міг отямитися від страшного удару. Виходить, Морісон і Фред мали його за дурня? Він не для себе, а для оцього опецькуватого Морісона все життя шукав скарб? То з нього насміялися? А він плекав надії — сподівався, що колись таки прийде щастя.

— Ти мені за все відповіси зараз, — знову Джон повагом посунув на Морісона.

— Ха-ха-ха, — засміявся Морісон. І той сміх пролунав немов грім. Звертаючись до Олеся, Морісон сказав — Збирайся, юначе. Запрошую тебе на яхту. Там у мене є чудове вино й сигари. Поговоримо, як чоловік з чоловіком.

— Дякую за те, що запрошуєте, але мені й тут непогано, — відповів Олесь.

Морісон підхопився з стільця й навів пістолет на Олеся.

— Я не жартую. Ти підеш зі мною або назавжди забудеш, як узагалі люди ходять.

— Киньте зброю! — підбігла до Морісона Мері. — Киньте!

Морісон відштовхнув дівчину і погрозливо вишкірився на Олеся.

— Нікуди я не піду, — спокійно мовив Олесь. — А ви сховайте зброю. Все одно ви мене не вб'єте. Я знаю, де скарб, а ви — ні. Крім того, раджу вести себе пристойно.

Морісон сховав пістолет у кишеню, подумавши, що цей хлопчина занадто самовпевнений, але має точний розрахунок. Справді, не вбиватиме його Морісон. Не той момент. Та й свідків занадто багато. Прибрати його можна буде лише тоді, як скаже про знахідку.

Морісон одразу ж змінив тактику і досить лагідно сказав:

— Як чесно признатися — я не мав наміру тебе вбивати. Навіщо? До того ж такі, як ти, мені подобаються. Гаразд, коли ти сам не хочеш іти на яхту, бери з собою і Мері. Я знаю: ви кохаєте одне одного. Будьте в мене гостями.

Мері допитливо шукала Олесевого погляду. Вона чекала його відповіді, але відповів Морісонові Джон:

— Ніхто на твою яхту не піде. Марно стараєшся, Морісоне.

— Тебе я не запрошую.

— У мене немає ніякого бажання приймати вашу пропозицію, — сказав Олесь. — Спершу ви погрожували пістолетом, а потім запрошуєте в гості. Так у порядних людей не буває. — Його погляд перехопила Мері, вдячно усміхнулася.

Нараз Морісон став грізним. Куди й поділася маска доброзичливості на його обличчі. Він нагнув голову і, дивлячись на Сивоконя, сказав:

— Послухай, юначе, мені не хочеться проливати крові, її пролито на цьому острові занадто багато. І сьогодні також…

— Ти вбив мого брата, — мовив Джон.

Але Морісон ніби й не чув тих слів, вів далі:

— Тому прошу тебе, юначе, піти зі мною. Коли ти відмовишся — запевняю: погано буде тим, хто живе на острові. Знову литиметься кров. У тім числі й твоя. Мої матроси добре, володіють зброєю, і їх набагато більше, ніж вас. Те, юначе, все одно я захоплю, однак тоді ти вже будеш не гостем…

Джон не дав йому скінчити:

— Забирайся геть звідси, Морісон. Чуєш! Не буде по-твоєму. Так і знай! Йди, доки в мене не урвався терпець. — Джон підвівся з-за столу і повагом пішов до Морісона.

— Піду. А тобі, Джоне, скажу: скоро я тебе звідси витурю. Острів належить мені.

— Я розрахувався з тобою. Отже, маю право жити на острові. А ти йди звідси. Однаково скарбу ніколи не побачиш, собако!

Морісон вимовив з порога:

— Гаразд. Я піду. З вами треба розмовляти інакше.

Білл не витримав і показав услід Морісонові язик.