Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Ніч була похмура й тиха. Здавалося, вона вичікує нагоди, щоб послати на землю вітер і дощ з блискавками.

Справжньої тиші над океаном не буває. Три тіні примарно рухалися над водою, наче прислухаючись до її шепоту. Іноді десь кугикне чайка спросонку, щось плюскне у воду — чи то камінець океан проковтнув, чи тюлень наблизився до берега й бавиться з дітьми своїми.

Ще вчора, після тієї розмови, Мері вмовила Олеся негайно втікати, бо тато і дядько не змиряться, що не вони, а хтось заволодіє скарбом. Вони або ж закатують Олеся, або покінчать із ним одразу.

Найбільше був задоволений Білл. Уявляв собі, як пливтимуть шхуною в океані, а він стоятиме біля стерна. Хай Олесь себе за капітана, а Білл буде щонайменше старпомом. Пропливуть чимало днів, досягнуть великої землі, де по-справжньому живуть люди. А звідти поїдуть до Олеся. Там Білл ходитиме в школу й гратиметься з дітьми. Олесь каже, що швидко навчить його розмовляти українською мовою. Ото буде здорово!

Коли до берега лишалося зовсім близько, Мері зупинилася, сплеснула руками:

— Ой лихо! А води забули взяти! Як же в океані без води?

Хвилинку постояли. Потім вихопився Білл:

— Зачекайте мене тут, я зараз.

Олесь та Мері лишилися біля скелі. Олесь поставив кошик на землю і пригорнув Мері.

— Мила моя дівчинко, у тебе очі як океан — безмежні й гарні. — Він нахилився й поцілував її в губи.

— Мені страшно, Олесь. Якесь тривожне передчуття мене турбує.

— Все буде гаразд.

— Я забула помолитися, і бог нам не допоможе…

Олесь ледь стримав сміх: він якось необережно поглузував з її віри в бога, та Мері образилася, відвернулася й довго мовчала.

— А ти зараз помолися, — порадив Олесь.

Йому хотілося заспокоїти свою кохану. Їй, напевне, тяжко.

— Не можу. Я тоді розмовляю з богом, коли спокійно і радісно на серці. А зараз, може, я сама чиню гріх, кидаю батька й могилу матусі…

— Заради мене?

— Може, й так. Заради нашого кохання. Не зможу я жити без тебе, як не можу без бога. Бо ти мій єдиний! Я повинна вберегти тебе від смерті. Гадаєш, не розумію, навіщо віддав батькові гроші? Ти ж знав, що після цього буде, але віддав, бо мене хотів урятувати.

Повернувся Білл з відром води. Так? Хотів, щоб батько забув про Морісона?

— Он скільки є! Вистачить?

Олесь узяв відро, Мері — кошика з їжею. Пішли швидше.

Олесеві пригадалася вчорашня розмова. Перед обідом їм удалося побути разом. У ці години Джон порався на сироварні, а Фред, наковтавшись героїну, марив у холодку.

Мері запитала:

— Ти справді знайшов скарб?

— Справді.

— Він великий? Там багато золота й діамантів?

— Так.

— Ти мені не говори про нього нічого. Я не повинна знати, де скарб, бо я можу сказати батькові, коли почне тебе катувати. Не говори.

— Гаразд, Мері, не скажу.

Вони помовчали. Мері довго не наважувалася запитати, але все ж не втерпіла:

— Тепер ми з тобою будемо багаті. Правда?

— Не знаю, Мері.

— Але ж…

— Ти гадаєш, що я неправду казав твоєму батькові? Ти гадаєш, що я загарбаю ті скарби собі?

— Ні… — розгубилася Мері. — Але… та я вірю, що так, напевне, треба…

— Ось ми потрапимо в нашу країну, поживеш з нами і навчишся думати, як я. Гаразд?

— Згода. Навчуся.

По трапу піднялися на шхуну. Тільки на палубі Олесь відчув, що його охопило гаряче бажання негайно вирватися з цього клятого острова.

— Білл, веди мене до моторів. А пальне там є?

— Є. Я сам заливав баки. Ми завжди тримаємо мотори напоготові. Так велів тато.

— Нам би вийти з бухти, а там напнемо вітрила.

Олесь і Білл спустилися по східцях у маленьке машинне відділення, де стояли два мотори. Мері лишилася на палубі.

А в цей час у будинку почав несамовито валувати Бубо. Хоч як Білл просив узяти з собою собаку, згоди не дійшли. Мері сама любила Бубо, але ж в океані його треба годувати й поїти, а в них самих харчів обмаль. Білл порюмсав трохи й погодився.

Бубо, звичайно, почув, як вийшли з будинку його кращі друзі. Спочатку прислухався й терпів. Почув, як усе далі й далі віддаляються від будинку Мері, Білл та Олесь. Бубо сподівався, що Білл зараз повернеться і покличе, але марно. Тоді Бубо почав шкребтися в двері, щоб відчинити їх. Та вони не піддавалися. Бубо не витримав і заскиглив.

Фред і Джон підхопилися разом.

— Що трапилося, Джоне?

Той не відповів, пішов у кімнату Білла. У ній не було ні сина, ні Олеся. Тоді Джон присвітив ліхтариком у кімнаті Мері. І там пусто.

— Утекли! — гукнув Фредові й, захопивши мисливську рушницю, подався з кімнати.

Бігли щодуху. Попереду Джон, за ним — Фред. Джон шепотів:

— Усіх постріляю! Всіх до єдиного!

— Тоді ніколи не заволодієш скарбом, дурню, — відказав Фред. — Думати треба!..

— До біса все! Постріляю!

Раптом вони почули, як на шхуні чмихнув мотор.

— Один уже завели, — прошепотів Фред. — Та одним не зрушать її з місця.

Джон наддав ходу. Коли збігли на трап, їм назустріч кинувся Бубо. Пес радісним скигленням зустрів новоприбулих і, напевно, радів з того, що ось тепер вони знову всі вкупі.

Саме тоді почав працювати другий двигун.

— Виходь! — гукнув на повні легені Джон і для більшої переконливості вистрелив у повітря.

Першою підбігла до батька Мері. Вона вигукнула:

— Кинь рушницю!

— Геть!

— Кинь, кажу! — Мері рішуче пішла на батька. Дуло рушниці дивилося їй у самісінькі груди.

На постріл прибіг Білл. Він одразу збагнув, у чім річ, і сказав:

— Не бійся, Мері. Там я лишив тільки один патрон. — Потім підбіг до батька і запитав — Чого ти сюди прийшов?

— Де він? Де Олесь?

— Ти його не чіпай. Це все я придумала. Це я потягла всіх на шхуну і вмовила тікати. Мене карай, коли хочеш. А його не смій чіпати!

Олесь підійшов до гурту.

— Що тут за галас? Ви ж, здається, містере Джон, взяли в мене гроші за шхуну?

— Геть звідси! Вдома поговоримо! — наказав Джон.

Фред подався глушити мотори, а Олесь, Мері, Білл і Бубо покрокували слідом за Джоном.

Ішли мовчки. Бубо стрибав від радощів — адже знову поряд із ним ті, кого так любить.

Десь далеко в океані, за важкими олив'яними хмарами, народжувався ранок.

Біля будинку Джон зупинився і наказав Олесеві:

— Стій тут.

— І не подумаю. Я буду з ними, — сказав Олесь, показуючи рукою на Мері та Білла.

— Стій, кажу! — несамовито заревів Джон і щосили вдарив Олеся кулаком у живіт.

Олесь ойкнув і присів навкарачки. Нестерпний біль не давав йому можливості розігнутися. А тим часом Джон потяг Мері з Біллом за руки і штовхнув у комірчину.

— Що ти робиш, батьку! Не бий Олеся! Не бий! Я кохаю його, батьку! Не чіпай! — говорила Мері. В її голосі чулося стільки болю, що Білл розплакався, мов дитина.

Хоч біль ще не минув і Олесь не міг навіть на повні груди дихнути, проте він підійшов до дверей комірчини й смикнув за клямку. Двері були замкнуті. Звідти чувся плач Мері.

— Відійди! — наказав Джон.

— Відімкніть і випустіть їх. — Олесь відчув, що сили до нього повертаються. Напруживши м'язи рук і ніг, ступив до Джона. А той стояв, приготувавшись до бійки: зігнув трохи спину, наставив уперед важку голову, кулаки, немов пудові гирі, тримав на рівні грудей.

Потім — небуття.

Олесь нічого не пам'ятав. Не помітив і того, як потайки підкрався ззаду Фред і вдарив важкою ломакою по голові. Олесь упав і довго лежав непорушно. Джон вилив йому на голову цебер води, підвів на ноги. Олесь очманіло трусив головою, а вона боліла до нестями.

— Тепер ходімо, — наказав Джон.

Рушили. Джон і Фред тримали Олеся попід руки.

Йшли повільно, мовчки. Біля сироварні ніби десь з іншого світу долинули слова Фреда:

— Шкода, що не можна зараз коцнути. Я з великим задоволенням зіштовхнув би його з кручі в океан.

— Устигнеш. Як довідаємося, де скарб, тоді й…

Олесь почув різкі пахощі достиглого сиру. То вони зараз у сироварні? Що ж буде далі?

— Мамо, матусю, рідненька моя! Порадь, як мені далі жити? Тобі на тому світі краще, ніж нам тут. Там спокій, благодать, вам зовсім близько до бога. А звідси, з землі, далеко-далеко до нього. Тому й люди такі жорстокі.

За останні дні Мері схудла, змарніла. Виплакані очі були сумні. Вона впала на могилку й на мить застигла нерухомо.

— Коли б ти була з нами, тато не насмілився б так діяти. Ми з Біллом добу сиділи в комірчині — і татове серце не боліло за нами. Лише раз і дав нам напитися. Бідолашний Білл тримався краще, ніж я, мене заспокоював, хоч йому було тяжко, дуже тяжко! Я плакала, молилася. За Олеся мені страшно, матусю. Чи живий він? Чи, може, закатували його тато з Фредом? Сьогодні зранку, коли я насмілилася запитати батька, де Олесь, Фред сказав, що вже на дні океану Олесь годує крабів. Але я не вірю. Не можуть вони його вбити. Цього не допустить бог. Не жити мені на світі, коли вони… коли не буде Олеся. Не жити!

Мері глянула в далечінь. Океан лежав під олив'яним небом похмурий і непривітний.

— Сьогодні зранку я прохала батька сказати, чи живий Олесь. Він щось буркнув сам до себе, глянув на мене жорстоко й вийшов геть. Вони його так одразу не повинні вбити. Адже тільки Олесь знає, де скарб. Лише він один знає. Тому батько і Фред його катуватимуть, щоб випитати таємницю. Та марно. Не скаже він. Не скаже. Я його знаю! Що ж буде?

Мері розповіла матері, як вона з Біллом шукала на острові Олеся, але й сліду ніякого не знайшли. Тато також кудись зникав і довго не приходив до будинку. А Фред лишався побіля них. Він стежив за кожним їхнім кроком.

— Прощавай, матусю. Може, ми скоро побачимося. Коли вони вбили Олеся — я прийду до тебе назавжди.