Привид Чорного острова

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Перед вечором, коли сонце схилилося до обрію, з заходу подув вітерець. Спершу легенько, ніби попереджаючи, щоб його чекали в гості.

Коли Фред і Олесь повернулися до будинку, там уже порався Джон. Наказав він Олесеві негайно перевірити, чи надійно закріплені шхуна і шлюпка. Буде буря.

Ішов Олесь до берега й думав: дивак Джон, ніби ненавидить його і ось доручає перевіряти. То, може, його ненависть не справжня? Може, він лише маскується нею?

Вітер уже почав свою одвічну боротьбу з океаном. Хвилі могутніми валами накочувалися на берег. Вони тепер не гаптували мереживо, а вгризалися в граніт, у безсилій люті відкочувалися, щоб знову й знову взятися за своє.

Олесь перевірив кріплення. Шхуна стояла надійно, лише злегка гойдалася на хвилях. Сюди буря не може простягти свої крила.

Скелі різали хвилі на клапті, і клапті тоді ставали безсилі і кволі.

Вітер сердито стугонів, налітаю чи на скелі. Стугонів ніби тому, що ось уже багато років ранить об той граніт свої могутні груди, а перемогти не може. Минуть ще тисячі й тисячі років, перш ніж переможця буде виявлено. А зараз сміються з вітру скелі, стоять непорушно і твердо.

Повернувся до будинку Олесь збуджений, схвильований. Буря розбудила спогади про недавні години страшної боротьби. Відчув, як здригаються в нього груди і щось холодить спину. Як і цей острів, в океані він був віч-на-віч з ураганом.

Коли Мері гукнула всіх вечеряти, буря набрала ще більшої сили. Океан плакав від того, що не може проковтнути острів, який так недоречно став на шляху.

Повечеряли мовчки. А коли пили каву, Олесь запитав:

— Чому сьогодні так сумно?

Мері всміхнулася і виразно подивилася на Олеся:

— І зовсім не сумно. Навпаки. Мені подобається, коли буря летить над океаном. Мені тоді здається, що ми зовсім маленькі й немічні.

— А я боюся бурі, — озвався Білл, — бо то нечиста сила дмухає на землю. Такими ночами по нашому острові бродить привид.

— Це точно. Він полюбляє, коли темно, — додав Фред.

Джон, здається, нічого не чув, сьорбав каву і дивився проти себе. Білл повів далі:

— Олесь каже, що в їхній країні немає привидів. Там живуть люди і нічого не бояться. Еге ж, Мері?

— Правда.

— То давай туди поїдемо. Ти візьмеш нас із собою, Олесь?

Хлопчина говорив так щиро і з таким завзяттям, що Олесь йому відказав:

— Обов'язково.

— Хай сам спершу туди потрапить, а тоді й вас забере. А то шлюпка всіх тих, котрі бажають потонути, не вмістить, — засміявся Фред, і його тоненькі губи скривилися.

— Гадаєш, і мене шлюпка не витримає? Помиляєшся. Я обов'язково потраплю на батьківщину. Обов'язково. Інакше — для чого жити?

Знову запала тиша. Лише вітер щосили впирався г в будинок, ніби намагаючись стерти його на порохняву. Старенький будинок рипів і потріскував. Але в нього ще досить було сили, щоб устояти на місці. Джон був мовчазний і похмурий. Хто знає, може, буря навіяла спогади якісь? Може, він щось бачить в уяві своїй?

Несподівано Білл запитав:

— Тату, а тобі доводилося бачити привида? Ти так багато прожив на цьому острові.

— Ні, — буркнув Джон і підвівся з-за столу.

— А чому? — не заспокоювався Білл.

Джон вийшов з кімнати, навіть не подивившись на сина. Білл узяв Олеся за руку й потяг за собою, Мері і Фред лишилися в кімнаті. Прибираючи зі столу, Мері запитала в дядька:

— А ти чому не йдеш? Може, хочеш кави? Та я не раджу пити. Не спатимеш потім.

— Не йду, бо хочу порозмовляти з тобою.

— Знову про те?

— Знову. Ти його кохаєш?

— Мовчи, дядьку Фреде. Мовчи.

— Не мовчатиму. Я не бажаю родичатися з комуністом. Наш рід хоч небагатий, але…

— Послухай, Фреде, чому ти втручаєшся в мої справи? Ти ж знаєш, що буде все, як я схочу. Знаєш?

— Навіщо розрядила пістолет?

— Сам знаєш, навіщо. Іди спати! На добраніч. Мері вийшла з кімнати, а Фред ще лишився. Він смалив сигарети й прислухався до бурі.

Олесь не міг заснути. Мабуть, оскаженілий вітер, що свистів і стугонів, нагадав йому ті довгі дві доби, коли віч-на-віч лишився з океаном. Сон не йшов до нього, хоч уже давно минула північ. Раптом почув, як стиха рипнули двері, а коли помітив, що до нього йде Мері, затих, ніби заснув.

Мері зупинилася. Блискавка різонула темряву. Олесь помітив, що одяг на ній мокрий. Їй, напевне, було страшно й соромно. Нарешті вона перемогла себе, стала навколішки й доторкнулася до його плеча. Олесь простяг руку і наткнувся на її худорляве плече.

Мері шепотіла молитву. Олесь ледве вловлював окремі слова. Після молитви припала головою до грудей Олеся.

— Що скоїлося, мила моя? Чого ти, Мері?

— Тихше. Прошу тебе… — притулила вона до його вуст руку.

— Я кохаю тебе і все життя хочу бути з тобою. Забери мене звідси. Не можу я щохвилини думати, що тобі загрожує небезпека. Я чула їхню розмову і знаю: вони хочуть позбутися тебе до приїзду Морісона. Бояться, що я вижену того жениха, коли ти будеш тут. Не вір їм. Не вір моєму батькові. Він жорстокий і страшний, коли гнівається.

— Де ти була? Чого вся тремтиш?

— На березі. Ой, страшно там. Я зіпхнула шлюпку у воду. Хвилі кинули її на берег, і від неї тепер нічого не лишилося.

— Але, Мері, твій батько обов'язково звинувачуватиме мене.

— Я скажу, що сама це зробила. Я й не на таке піду, аби тобі не загрожувала смерть, милий мій. Молюся ввечері і зранку. Прошу бога, щоб захистив тебе, щоб лишив мені єдину радість — тебе. Він буде милостивий до мене. Та…

— Що ти хотіла сказати?

— Ти не віриш у бога. Коли б вірив — він би захистив. Що я можу зробити?

— Поцілувати, — прошепотів Олесь і стиха засміявся.

Мері знову поклала свою руку йому на губи. Олесь узяв її руку в свою, підвівся з підлоги і сказав:

— Не хвилюйся. Запевняю тебе — все буде гаразд. Мила моя дівчинко, я поїду звідси лише разом із тобою. Ти навіть не знаєш, що буде завтра. Даю тобі слово — вони будуть мене прохати лишитися на острові. Не бійся за мене і не ходи сама вночі. — Олесь хотів поцілувати Мері, але вона знову припала головою до його грудей.

— Вони жорстокі. Не вір їм! Вони зрадливі й підступні. Це великий гріх, що я так говорю про свого батька і дядька. Але це правда і її знає бог.

Мері причаїлася. Їй було приємно і тривожно.

— Мені бог не простить, що я прийшла до тебе вночі. Я молитимуся до ранку, проситиму його милості.

Притулившись до юнакової щоки, вона рвучко підвелася й вийшла.

Олесь випростався на підлозі. Ноги його впиралися в стіну. Білл спокійно дихав і щось шепотів крізь сон. Буря, здалося, почала вщухати. Стомлений вітер не завивав, а зажурно і сумно зітхав, ніби шкодуючи, що океан знову лишився не подоланий і скелі стоять, як і тисячу років тому. Старенький будиночок теж неушкоджений.

Скільки зусиль витрачено марно.

Було чутно, як хвилі ще кидалися на гранітні скелі, втрачаючи силу. Промине кілька годин, і океан мирно задрімає.

Олесь не спав до ранку. Пригадалося рідне село. Зараз там косять трави. Ще із сьомого класу він почав ходити на косовицю. На луках біля Сули трави о цій порі стоять високі, соковиті. Не дуже сіножатками поженеш там — на галявинах, у гаях та левадах.

Коса в нього йшла рівно та розмашисто, траву брала при самісінькій землі. Бувало, старі косарі, що тепер лише коси клепають, навіть заздрили.

— Ну, йде Олесь! Як я, бувало, в молоді роки. Добрий косар росте. Поважатимуть люди.

Повертався додому втомлений і голодний. Мати обіймала, припадаючи до нього:

— Косарику мій, а чи дівчата бачили, як ти ручку йдеш? Може, котра вже всміхається, га?

Ще в сьомому класі вчився, а матуся вже про наречену думає. Говорить вона ніби жартома, ніби для того, щоб посміятися, але коли часто такі смішки в хаті, то вони вже й на жарт не схожі.

Якось Олесеві схотілося заспокоїти матір, і він сказав, що невісткою в неї буде Галинка.

— Ота кирпата? — запитала мати.

— Мені подобаються кирпаті, — відказав Олесь.

Після цієї розмови мати більше не говорила про наречених.

Не вийшов косар з Олеся. Потягнуло на море. А косовиці в рідному колгоспі ніколи не забуде.

Крізь вікно пробивався несміливий, щедро вимитий дощем ранок. Олесь зачекав, доки вікно дужче посивіє, підвівся, кілька разів змахнув руками, глянув на Білла. Хлопчик смачно спав. На губах грала усмішка. «Що сниться йому?» — подумав.

Одягнувся і вийшов. Сьогоднішні події можуть змінити його життя.