Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Сховавшись за скелю, Джон спостерігав, як, ніби на страту, ведуть Мері й Олеся, а побіля них бігає та плаче Білл. Ще більша лють охопила його. Знову Морісон! Знову він! Усе життя йому зіпсував, а тепер відбирає в нього ще й Мері. Ні, він цього не допустить, змусить ненависного Морісона заплатити за все.

І того хлопчину ведуть. Він, правда, не скаже їм. Ні, не скаже. Але Джон відчував, що разом із Сиво-конем зникає і надія будь-коли знайти скарб.

«Не дати б відплисти яхті, — подумав. — Ні, напевне, вони зараз ще не відпливуть. Адже Морісон має надію — юнак відкриє йому таємницю. То навіщо ж покидати острів? Але може трапитися й навпаки. Щоб змусити Сивоконя заговорити, вони підуть в океан і там його закатують. Треба діяти негайно!»

Коли шлюпка вже була на чималій відстані від берега, Джон пішов до Білла, який аж захлинався від плачу.

— Це я, синку. Не бійся, це я.

Білл зрадів. Сльози одразу зникли, лише зрідка схлипував.

— Ой тату, десь зовсім близько привид. Ти чув, як він виє? Ой, страшно мені! Забери мене звідси.

— Не бійся. Коли я біля тебе, привид не насмілиться підійти.

— А хіба тобі не страшно?

— Страшно. Дуже страшно, — відказав Джон.

Пішли до шхуни. Білл розповів батькові, як вони збиралися тікати з острова, але не дочекалися, доки він повернеться.

— А потім нас оточили Морісонові матроси. Вони хотіли спершу забрати самого Олеся, але він не пішов. Тоді матроси взяли й Мері попід руки і повели. Олесь пішов слідом і наказав не чіпати Мері. Залишити її на острові. Але Мері сказала, що не хоче лишатися. Тому їх обох забрали. А його лишили.

— Що говорив Морісон? Пригадай.

— Казав, що на яхті розв'яже Олесеві язик. А як це, тату, розв'язують язик? Урятуй їх, тату. Врятуй…

Невдовзі від шхуни відчалив гумовий надувний човен. Білл помітив на дні човна невеличку валізку, якої ніколи раніше не бачив, але спитати в батька, що в ній, — чомусь не наважився.

Океан спокійно спав у своїх берегах. Тиша стояла ідеальна. Така тиша ніби неприродна там, де так багато води, граніту, птахів і риб.

Гумовий човен повільно плив, наближаючись до червоного вогника — він майорів на щоглі яхти.

У каюті яскраво сяє світло. На столі пляшка з віскі, балон з содовою водою, в бокалах — шматочки криги.

Морісон і Олесь сидять один проти одного. Намагаючись надати обличчю найприємнішого виразу, Морісон розливає в бокали віскі.

— Тобі з содовою чи «їжачка»?

— Байдуже, — відказує Олесь.

— Росіяни вміють пити.

— Не належу до таких.

— Це тому, що молодий?

— Можливо.

— А зі мною випий. У вас, розповідають, п'ють лише після тосту. Так?

— Буває й так.

— Цей звичай мені подобається. На жаль, у нас не так. Кожен наливає собі й п'є. Що ти на це скажеш?

Олесь мовчав.

— Хай буде перший тост за мною. Вип'ємо за нашу дружбу.

Морісон перехилив чарку, Олесь же до своєї й не доторкнувся.

— Чому ти не п'єш?

— Ви, здається, говорили про дружбу? її ніколи не буде між нами. Навіщо ж пити?

— Ну, тоді вип'ємо за те, щоб наша сьогоднішня розмова увінчалася успіхом.

— З великим задоволенням, — вимовив Олесь і сьорбнув з бокала. Питво було гидке й смердюче. — Бачите — випив. Але хто і як з нас розуміє успіх?

— Розуміння може бути одне: ти, містере Олесь, скажеш мені, де знайшов скарб. На тому й розмові кінець.

— Бачите, який помилковий тост. А я пив за свій успіх — за те, щоб вам, сер, не сказати.

Морісон сердито глянув на Олеся, потім додав:

— Знаєш, містере Олесь, я весь час мав намір закупити у вашій країні багато горілки й торгувати нею. На континенті нашому страшенно люблять російську горілку. Особливо «Московську».

— А «Українську з перцем» не куштували? — запитав Олесь.

— Не доводилося. Хіба є така? З перцем? Цікаво.

— Є. Беручка й сердита.

— Гадаю, нам слід перейти до іншої теми…

— Навіщо. Давайте ще про горілку. Дуже цікаво. Хочете — я вам назву деякі сорти?

— Годі. Сподіваюся, ти мені зараз скажеш про свою знахідку?

— Що ви маєте на увазі, сер?

— Сам розумієш.

— Ні.

— Я маю на увазі скарб.

— Навіщо нам про нього говорити, коли є ще багато різних цікавий речей на світі.

— Бачу, я не помилився. Здавна переконаний — росіяни не прагнуть до багатства. А ти ж комсомолець. Що це таке, я до пуття не знаю, — мабуть, якась дуже політична організація. Так?

— Так.

— От бачиш, я й тут не помилився. Напевне, ця комуністична організація забороняє мати власність, мати скарби? Серед ваших комсомольців немає ж мільйонерів?

— Вгадали. Немає.

— Бач, як багато я знаю про твою країну. А ще знаю, що російські хлопці справжні вояки. З ними можна мати справу. Звичайно, в розумних межах, які не дозволяють експортувати їхні ідеї. Я, наприклад, переконаний, що в Америці комуністи не потрібні. А за океаном — хай живуть.

— Дякую!

— За що?

— За дозвіл жити.

Морісон, відчувши іронію, трохи схаменувся й притримав свій запал.

— Я веду цю приємну розмову до того, що ти мусиш підкоритися своїй ідеології, відкинути всяку жадобу до багатства і сказати мені, де ж сховано скарб.

Олесь голосно і весело засміявся, підвівся з стільця й пішов до ілюмінатора. Звідти дихнуло на нього свіже, вологе повітря.

— Навіщо вам скарб? Ви й без нього людина багата.

— Багатству немає меж, — вимовив Морісон, глибокодумно позираючи на Олеся.

— Отже, домовилися, — вимовив Олесь, — я ніколи ні за яких обставин не скажу вам, де лежить скарб, бо він належить не мені й не вам.

— А золото там є?

— Є. Воно пограбоване у країнах, які зараз будують соціалізм. Золото їм знадобиться.

Здавалося, Морісон спокійно сприйняв те, що сказав Олесь. Він лише глянув на Олеся з іронічною усмішкою.

— Послухай, хлопче. Щось твоє ім'я погано запам'ятовується. Давай складемо угоду — половина скарбу тобі, половина — мені. Житимеш у нас, як у раю. Матимеш — чого схочеш. Сучасній молодій людині що потрібно? Вино, дівчата, машина. Ну, а коли того забажаєш — то н літак можеш мати. У вас там не продають літаків, а в нас — купуй. Подумай!

— Мені не треба думати над цим. Я вже обрав собі шлях у житті.

— Ви, росіяни, фанатики. Ти хочеш пожертвувати собою, так?

— Зовсім ні. Я хочу повернути скарб справжнім господарям. А жертвувати собою зовсім не збираюся.

— Я віддам тобі Мері, ти мені — скарб. Вона, напевне, кохає тебе. Врахуй одну обставину: я відмовляюся від своєї нареченої…

— Мері й так мені належить.

— Це теоретично. Зараз вона в моїй каюті. Говори, де скарб, і я тобі даю ключі від тієї каюти. Віддаю цю яхту.

— Не вийде так, сер. Я бажав би мати і Мері, і скарб.

Запала тиша. Морісон висмоктав ще чарку віскі, затягнувся сигарою й сказав:

— Чи тобі відомо, що скарб, який ти знайшов, є власністю моєю й моєї країни? Адже це територія не твоєї держави. Тому ти не маєш найменшого права володіти скарбом, а твій уряд ніколи не погодиться взяти на себе грабіжницьку роль. Існують міжнародні закони.

Олесь розгубився: він ніколи не думав над цим.

— Острів належить вам особисто, містере Морісон?

— Так. Але я громадянин своєї держави, і вона охороняє моє майно.

— Скажіть, а оця яхта також є територією вашої держави?

— Звичайно — де б вона не стояла.

— Мушу вас розчарувати, сер. На тому острові, що вам належить, немає ніяких скарбів. А та територія, де вони сховані, не належить вашій державі.

— Ти говориш дурниці. Коли скарби не на острові, то де ж вони?

— А це не обов'язково вам знати, сер.

Морісонові урвався терпець. Він підхопився з крісла, машкара доброзичливості зникла, очі люто заблищали. Олесь бачив люту, оскаженілу людину.

— Занадто багато береш на себе, хлопче! — Морісон натиснув на кнопку.

До кімнати увійшли двоє — велетенський негр, якого Олесь бачив на острові, й довготелесий білошкірий матрос із засмаглими довгими руками. Обидва покірно схилили голови.

— Пограйтеся з цим хлопчиком. Грайтеся, як схочете, доки скаже одно слово: «Згоден». Тоді кличте мене. Не шкодуйте його кісток — у нього їх багато. Але й не вбивайте. Хай помре своєю смертю, щоб у нас була совість чистою.

Морісон вийшов. Матроси переглянулися, пішли на Олеся, який стояв біля столу, напруживши м'язи. Першим підійшов довготелесий, розмахнувся, щоб ударити, проте Олесь випередив його. Величезної сили удар прийшовся матросові в щелепу. Той осів на підлогу і завмер, утративши свідомість. Негр, проте, встиг схопити Олеся за руку і почав тиснути, щоб заламати її за спину. Олесь відчув неабияку силу в руках негра. Той, напевне, здолав би Олеся, але несподівано перестав тиснути і запитав:

— Ти росіянин?

— Так. А ти хто?

— Американець. Я знаю, які росіяни.

— Які?

— Вони подають руку негрові. Ти перший білий, який сьогодні заступився за мене.

— У нас навчаються негри з Африки. Довелося зустрічатися.

Негр відпустив руку Олеся і запитав:

— Я не хочу, щоб ти сказав тим хлопцям, що тебе вдарив негр. Як тебе звати?

— Олесь. А тебе?

— Том. Давай вип'ємо.

У цей час прочуняв довготелесий, підвівся, струснув головою й посунув на Олеся. Він було вже й замахнувся своїм велетенським кулаком, але Том перехопив його руку і притиснув її донизу.

— Облиш. Він нам не заподіяв нічого поганого. Ми ж наймалися на цю яхту матросами, а не катами.

Ці слова, здається, переконали довготелесого. Той потер щелепу й вимовив:

— Рука в тебе, хлопче, важка. Дивно, мене ніхто не клав на підлогу з першого удару.

— Пробач. Коли б ти не кинувся на мене — не вдарив би, — сказав Олесь.

Том знайшов третю чарку. Випили разом. Однак довготелесий усе ще неприязно позирав на Олеся.

— Як собі хочеш, Том, але я скажу босу, що піти не схотів катувати хлопця.

— Говори. Морісон накаже тобі мене побити, а повернемося на берег — вижене. Але я хочу, щоб оцей росіянин у Москві розповів неграм, що я допоміг йому в біді.

Довготелесий охоче випив чарку і сказав:

— Мені до всього того байдуже. Хай що хоче, те й розповідає про мене. Але я його кулак запам'ятаю. — Налив собі ще чарку, випив і вийшов з каюти.