Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Минув тиждень, одколи Олесь Сивокінь на Чорному острові.

Сили його почали поновлюватися. Якось, коли вся Джонова родина зібралася за сніданком, Олесь сказав:

— Просив би вас, щоб дали якусь роботу — вже можу вам допомогти…

Фред глузливо примружив очі:

— Довго ж ми чекали, доки в тебе совість прокинеться.

— Цить! — підвелася Мері. — Це я не дозволяла йому… Він був хворий. — Останні слова вимовила майже пошепки.

Джон, що досі мовчав, поклавши виделку, мовив:

— Я не терплю дармоїдів.

— Тату! — докірливо глянула на батька Мері.

— Пофарбуй шхуну, — наказав Джон, — а там видно буде. Сили в тебе ж багато. Знайдемо, де її використати.

— Гаразд. Шхуну пофарбую. Діло знайоме. Дозвольте мені налагодити рацію, може, вдасться зв'язатися з якимось кораблем і я залишив би острів.

— Не дозволю! — гримнув Джон і вийшов із-за столу. — Це не твого розуму справа. Мені зараз ніякі зв'язки не потрібні.

— Послухайте, сер, я ж не в полоні на цьому острові…

— В полоні? Ото дивак. Чому ж… Йди куди бажаєш, я тебе не тримаю, — вимовив Джон і всміхнувся. Від тої усмішки у нього несподівано заворушилися вуха. — В гості також я тебе ніби не запрошував. Отже, хлопче, за все маєш платити. — Джон натовк люльку, затиснув її в зубах, запалив і сердито пихнув димом.

Олесь опустив голову.

— Платити я не маю чим. Повідомте який завгодно радянський корабель, і мій борг сплатять.

— Про це ти сам потурбуйся.

Мері вибігла з кімнати плачучи.

— Соромно, соромно мені за тебе, батьку! — гукнула вже за дверима.

— Білл, марш до неї, — сердито крикнув Джон.

Хлопчик нехотя теж залишив кімнату. Джон підійшов до Олеся і вимовив суворим голосом:

— Мені не подобається твоя пика, хлопче! Без тебе ми тут жили мирно й тихо, а зараз бачиш, що коїться? Поводься розумно… бо поламаю кістки. — На шиї в нього вип'ялися м'язи, а під бровами злісно спалахнули дві іскорки.

Олесь стояв проти Джона такий же високий, плечистий, довгорукий, не ховаючи погляду. Дивився в очі Джонові сміливо, а той не відчув у юначому погляді Р найменшого переляку.

Сонце хилилося до обрію. Промайне ще півгодини, і воно потоне в безмежному океані. Здається, назавжди океан загасить його, і воно більш ніколи не з'явиться на небі.

Мері й Олесь ішли піщаним берегом.

— Я зараз покажу, де знайшла тебе, — сказала Мері. — Он бачиш, маленька піщана коса врізалася в океан. Там ти лежав.

Мері намагалася зазирнути в очі Олесеві, але юнак чомусь одвертався.

— Знаєш, а я спершу злякалася, коли тебе побачила. Навіть мурахи по шкірі побігли.

— Я був страшний?

— Ні. Від несподіванки. Я стояла й дивилася на тебе.

— А потім утекла?

— Ні. Чому ж… я притиснула вухо до твоїх грудей і почула, що серце б'ється. Потім заходилася рятувати тебе.

— В мене на сорочці був значок. Часом не бачила?

— Чому ж — бачила. Він у Білла. Тобі потрібен той значок?

— Він дуже дорогий.

— Там якісь літери?

— Ленінська Комуністична Спілка Молоді. Ось що там написано.

— Фред казав, що ти — комуніст.

— Помилився. Я комсомолець. А комуністом ще буду. Як мій батько.

— А тобі не страшно?

— Що?

— Бути комуністом. Я читала, що вони жорстокі.

Олесь зареготав голосно й весело. Мері вперше чула його розкотистий сміх.

— Скажи мені, Мері, чого твій батько якийсь такий?..

— Ти хочеш сказати — жорстокий? Це правда — він ненавидить усіх на світі. Ми з мамою та Біллом жили у нашої тітки на великій землі, доки я вчилася в коледжі. Тато зрідка навідувався до нас. Йому іноді щастило заробити кілька сотень доларів. Він любив мене і Білла. А маму — ні. І вона його не любила. Мама була набожна, а батько глузував з неї, з бога. Та вони змушені були жити разом, адже звінчані в церкві. Кілька років тому ми переїхали сюди. Матуся дуже страждала. Їй було тяжко жити на острові, бо вона боялася привида. Щоразу просила тата, щоб відвіз нас на материк — до тітки, але тато не погодився. Однієї ночі вона заніміла з переляку. Тремтячою рукою написала мені одне слово: «Привид». Матуся бачила його і на смерть перелякалася.

Кілька кроків зробили мовчки. Зупинилися на високій кручі. Їхні погляди були спрямовані туди, де сонце опускалося в сині хвилі океану.

— А ти віриш, що той привид справді є? — запитав Олесь.

— Вірю. Багато людей бачили його. І матуся також. А скільки загинуло від його шовкової мотузки…

— Я чув розповідь Морісона. Мені здається…

— Що?

— Давай зараз про це не говорити.

— Розкажи мені про себе. Я читала про вас у газетах багато страшного. А зараз іду ось поряд із тобою, а ти мене ще й досі не з'їв.

Сонце втопилося в океані і, здавалося, з його дна кидає жовте проміння на маленьку хмаринку. Вона палає огнем, але ніяк не згорить.

— У нашій країні немає привидів.

— Їх знищили?

— Ні. Вони в нас існували лише в поганих казках.

— Облиш. Привиди є.

— Коли привид душить людину мотузкою — це звичайний бандит і вбивця.

— Не будемо сперечатися. Кажуть, у вашій країні не визнають бога?

— Чому ж, хто бажає, — той молиться собі. Але охочих занадто мало.

— Це жахливо!

— Тому там живуть тільки дикуни, такі як я.

— Ти глузуєш із мене, Олесю?

Над океаном спустилися сутінки. На воду лягли відблиски темного неба, і від того воно переливалося та грало зелено-чорними барвами. Дивно, як швидко змінюються фарби на воді після заходу сонця.

— Ні, не глузую. Я ніколи з тебе не глузуватиму, міс Мері.

— Розповідай.

— Моя країна… ти знаєш, що для мене означають ці два слова? Мені важко говорити про такі речі. Розумієш, є святе щось у людини, про яке не скажеш звичними словами.

— Святе? У вас же немає бога?

— А святі почуття є. — Олесь дивився в далечінь, а перед його очима спливали верби над Сулою, і лелеки, випроставши непорушні крила, кружляють над левадами, і Козача криниця в полі, біля старого вітряка. А там, далі, асфальтована стрічка вп'ялася в землю і дроти з дніпровською електрикою повисли над золотим океаном пшениці…

Про все це він розповів Мері, а потім додав:

— Над моєю країною ніколи не заходить сонце.

— Невже ніколи?

— Так. Ніколи. Уявляєш, яка велика та країна, що завжди осяяна сонцем.

Сутінки густішали. Яскравіше засвітилися зорі на небі.

— Я мрію побачити цілий світ, — сказала Мері. — Доки не стріла тебе, не хотіла їхати в ту країну, де немає бога. А тепер поїхала б та поглянула на неї власними очима. Я завжди дивувалася — пишуть у газетах, що у вас живуть напівдикуни, а потім раптом довідалася, що Гагарін у космосі. Тоді й закралися сумніви. — Мері помовчала. — Ти віриш у щастя? — спитала несподівано.

— Звичайно.

— У тебе вдома є кохана дівчина? — Коли б не сутінки, Олесь побачив би, як зашарілася Мері.

— Була.

— Як це — була? А де ж вона ділася?

— Вона була в мене, доки я не пішов служити на флот. А потім…

— Потім?

— Пішла заміж…

— Вона тебе перестала кохати?

— Напевне.

— А вона гарна?

— Не треба про це…

— Тобі боляче згадувати? Ти її ще кохаєш?

— Прошу тебе, Мері…

— Зрозуміло. А вона краща за мене?

— Хіба так можна порівняти? А втім — ти, мабуть, краща.

— Неправда. Ти мене втішаєш — кажеш неправду.

— Та ні, ні. Ти краща. І я тобі надзвичайно вдячний. Адже коли б не ти…

— Зовсім ні. Не краща я. Я — погана. Погана…

— Давай підемо звідси, міс Мері. На шхуні є рація?

— Немає. Тобі неприємно бути зі мною?

— Твій милий тато сказав, щоб я не здумав залицятися до тебе, бо інакше він мені поламає кістки.

— Ти злякався його? Ти боягуз!

— Я змушений йому підкорятися.

— Ти — раб…

— Я живу в його хаті і їм його хліб.

Мері помовчала. Кілька кроків пройшли мовчки. Кожен дивився в землю.

— Хай буде так, як тато велів. — У її. голосі Олесь почув сльози.

— Хай. Тільки ми не повинні сваритися, міс Мері. Не повинні.

Мері не відповіла. Вона йшла гордо, піднісши свою чарівну голівку з червоним непокірним волоссям.

Олесь іноді поглядав на дівчину, але не міг побачити болю в її очах. Чорний острів огорнула ніч.