Привид Чорного острова

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Ранок підводився над океаном. З води випірнуло сонце — гаряче і ясне. Вдалині пінилися хвилі, ніби втікаючи одна від одної. Чисте небо віщувало ясний теплий день.

Олесь, нарешті, відшукав каюту, де сиділа Мері. Згорнувшись у клубочок, вона спала на канапі. Біля неї лежав пістолет. Тільки-но Олесь ступнув, Мері прокинулася і вхопила зброю.

— Олесь? Це ти?

— Я… я!

— Милий, я так боялася за тебе… і не могла прийти тобі на допомогу. Адже там був привид.

— Звідки ти знаєш?

— Щойно борюкався з ним. Сказав мені, що зникає назавжди.

— Вигадуєш…

— Слово честі. А оце доказ, — Олесь розгорнув лахміття, витяг звідти машкару і шворку. — Оцією мотузкою він намагався покінчити зі мною. Візьми на згадку.

— Ти бився з ним? — Мері дивилася на Олеся з жахом і недовірою.

— Ну, не зовсім… Ми трохи поборюкалися, та й усе.

— Олесь…

— Що?

— Тепер я ще дужче боюся. Привид мстивий. Він знайде тебе й мене.

— Ні. Той привид сказав мені, що більш не з'являтиметься ніде й ніколи. Твердо пообіцяв. Навіть сам віддав мотузку і своє вбрання.

Мері раптом зрозуміла — Олесь говорить правду, бо та правда світилася в його очах.

— А найголовніше я тобі ще не сказав. Та не знаю — говорити чи ні?

— Ні. Не говори. Ти біля мене — більш нічого мені не треба.

— Треба. Дуже треба. До нас пливе мій танкер. Ми скоро його зустрінемо.

Мері знову недовірливо подивилася на Олеся.

— Але…

— Все, все тепер здійсниться.

Мері й Олесь вийшли на палубу. Ранок уже палав над океаном — молодий, бадьорий.

Юнак і дівчина глянули на Чорний острів. Вони помітили невеличкого човна. У ньому сиділо двоє. Човен повільно рухався до острова.

Першим на палубі з'явився худорлявий радист. Він ішов, боязко озираючись.

Коли радист простягнув Олесеві аркушик паперу, руки в нього тремтіли.

— Чом тремтиш? Лихоманка б'є? — запитав Олесь.

— Ні. Ти… ти страшний.

— От і маєш. Чо' я страшний?

— А ми бачили все. Ми бачили, як ти бився з привидом. Ти сильніший за нього. Коли ти вдруге гепнув ним об палубу — іскри так і посипалися. Ми поховалися, бо гадали, що наша яхта піде на дно.

Олесь обняв радиста.

— Не слід мене боятися.

У радіограмі на ім'я Олеся повідомлялося, що танкер уже наближається до Чорного острова — за годину має бути біля нього.

— Дякую, друже, — обняв Олесь радиста за плечі.

— Мені пощастило. Ти росіянин, а мого батька на фронті врятували російські солдати. Я все життя мріяв зробити щось корисне для російської людини…

— Як тебе звати?

— Дік Грей.

— Дякую, Дік.

Дік підійшов до радіорубки. До Олеся поспішали Том і довготелесий матрос. Вони потиснули йому руку й допитувалися, як це насмілився він битися з привидом. Коли сонце підбилося ще трохи, на обрії з'явилися знайомі обриси танкера «Полтавець». Олесь не стримався: він вигукнув «ура!» й, підхопивши Мері на руки, почав кружляти з нею по палубі.