Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ одинадцятий

Коли, чекаючи Олроя Кіра, я пригадав минуле, мені стало смішно: важко навіть уявити, як виглядав би цей ганебний інцидент часів молодості Едварда Дріффілда в світлі надзвичайної респектабельності останніх років його життя. Може, через те, що у дні мого дитинства він як письменник користувався дуже малою повагою в людей, серед яких я зростав, але я ніколи не міг знайти в нього тих гідних подиву заслуг, котрі критика зрештою приписала йому. Довгий час вважалося, що він пише дуже поганою англійською мовою. Його стиль являв собою невдале поєднання класичних і жаргонних елементів. А діалог? Просто не вірилося, що живі люди можуть так розмовляти. Наприкінці своєї письменницької кар’єри, коли Дріффілд почав диктувати свої книги, його стиль, набувши розмовної легкості, став плавним і прозорим. Аналізуючи Дріффілдові романи зрілого періоду, критики визнали, що їхня мова позначена темпераментним народним колоритом і якнайкраще відповідає змістові. Розквіт його творчості припав на ті часи, коли модними стали описи природи. Через це його описи моря, весни в кентських лісах і заходу сонця у пониззі Темзи ввійшли до всіх антологій англійської прози. Хай покарає мене господь, але я ніколи не міг читати їх без відрази.

Хоча в мої юнацькі роки його книги користувалися невеликим попитом, а одна чи дві були навіть вилучені з бібліотек, — захоплюватись ними вважалося ознакою високої культурності. Дріффілда вважали гостро реалістичним. Його твори були доброю зброєю проти міщанства. Хтось у пориві натхнення зробив відкриття, що його матроси і селяни написані в шекспірівській манері; після цього «новатори» захлиналися від захоплення з приводу стриманого, але гострого гумору його селюків. Мене нудило, коли Дріффілд піднімав мене на півбак корабля, що гойдався на хвилях, або заводив у пивний зал; я знав заздалегідь, що далі на багатьох сторінках комічні персонажі тлумачитимуть проблеми життя, етики і безсмертя. Та, мушу визнати, я завжди вважав шекспірівських блазнів нудними, а їхніх незліченних потомків — нестерпними.

Сила Дріффілда полягала, очевидно, в тому, що він описував ті верстви населення, які знав найкраще: фермерів і батраків, крамарів і буфетників, шкіперів і їх помічників, коків і матросів першого класу. Коли ж він вводив персонажі, що стоять на вищих щаблях життя, то навіть найпалкіші прихильники Дріффілда відчували певне невдоволення; його джентльмени такі неправдоподібно хороші, його вельможні леді такі чудові, чисті, шляхетні, що вас уже не дивує їхня пишномовність. Жіночі образи вдавалися йому погано. Але тут я знову мушу зауважити, що це — лише моя власна думка; читачі загалом і провідні крити» й зокрема погодилися на тому, що жінки Дріффілда уособлюють справжній тип англійської жінки — відважної, мужньої, шляхетної; їх завжди порівнювали з героїнями Шекспіра.

Критики можуть примусити публіку звернути увагу на дуже посереднього письменника, публіка може безтямно захопитися зовсім бездарним письменником, але в кожному випадку це триватиме недовго. Не можу позбутися думки, що жоден письменник з таким незначним талантом, як у Едварда Дріффілда, не користувався так довго увагою читачів, як він. «Обранці» часто насміхаються над популярністю, але вони забувають, що славетними серед нащадків стають здебільшого не маловідомі автори, а все ж таки письменники, визнані своїми сучасниками. Може, правда, статися, що справжній шедевр, який, безумовно, заслуговує на безсмертя, вийде у світ, не привернувши до себе жодної уваги, і нащадки ніколи про нього не почують, може бути й таке, що нащадки викинуть на смітник всі бестселери наших днів, але якщо вони й знайдуть щось варте уваги — то лише серед них. В усякому разі Едвард Дріффілд зберіг шанси на виграш. Інколи його романи викликали в мене нудьгу: вони здавалися мені довгими, а мелодраматичні епізоди, з допомогою яких він хотів підігріти інтерес читачів, анітрохи не зворушували. Але, безперечно, писав він цілком щиро. В його кращих книгах відчувається подих життя, і жодна з них не похитне вашої впевненості у загадковій індивідуальності автора. На початку кар’єри його хвалили або ганили за реалізм; відповідно до настрою критики або вихваляли за правдивість, або гудили за непристойність. Та в наші дні реалізм вже не викликає нападок, і сучасний читач вільно долає ті рядки, перед якими торопів боязкий читач минулого. Той, хто стежить за пресою, напевно, пам’ятає передову статтю в літературному додатку до «Таймса», яка з’явилася з приводу смерті Дріффілда. Використавши уривки з романів Едварда Дріффілда, її автор створив справжній гімн красі. Всі ті, хто читали статтю, були мимоволі вражені її кучерявими періодами, які нагадують кращі зразки прози Джеремі Тейлора[10], її шанобливим схилянням перед покійним письменником, — одне слово, усіми тими високими сентиментами, вираженими пишним без надмірності і солодким без зніженості стилем. Стаття сама по собі була довершеним у своїй красі художнім твором. І якщо хтось вважає, що, оскільки Едвард Дріффілд був від природи гумористом, славослів’я на його адресу треба присмачити жартом, — такій людині слід нагадати, що кінець кінцем то була похоронна промова. До того ж, як усім добре відомо, Краса не дуже прихильно стежить за несміливими кроками Гумору. Говорячи зі мною про Дріффілда, Рой Кір підкреслював, що хоч які були його вади, їх спокутує краса, що ллється зі сторінок книг старого письменника. Зараз, пригадуючи нашу розмову, я приходжу до висновку, що саме це зауваження найбільше мене тоді роздратувало.

Тридцять років тому в літературних колах бог був дуже модний. Вірити вважалося хорошим тоном, і журналісти використовували Провидіння у художніх зворотах, щоб стилістично збалансувати речення; потім бог щезнув (якимсь чудернацьким чином: разом з крокетом і пивом), а його місце зайняв Пан. У сотнях романів його роздвоєні копита лишили свій відбиток на газонах англійських парків; поети бачили його в сутінках на лондонських пустирях, а літературні дами в Сарреї і Новій Англії — німфи індустріальної доби — потай втрачали свою невинність в його грубих обіймах. Але й Пан пішов собі геть, і його місце зараз заступила Краса. Люди знаходять її в словах, у рибі, в собаці, в денному світлі, в картині, у вчинках, у одязі. Когорти молодих жінок, кожна з яких написала по багатонадійному вправному роману, базікають про неї на всі лади: то алегоричним, то лукавим тоном, то зосереджено, то з чарівною недбалістю; а молоді люди, які недавно закінчили Оксфорд і досі купаються в промінні його слави, розповідаючи на сторінках щотижневих газет, що ми повинні думати про мистецтво, про життя, про всесвіт, з милою безпосередністю кидають це слово на свої густо списані сторінки. Боже, як вони його спаскудили! Ідеал має багато назв, але краса — лише одна з них. А може, весь оцей галас є лише крик відчаю тих, хто не може знайти свого місця у нашому героїчному світі машин? Може, їхня пристрасть до краси, цієї Маленької Неллі[11] нашого бентежного дня, — звичайна сентиментальність? Можливо, наступне покоління, більш пристосоване до життя, шукатиме натхнення не у втечі від дійсності, а в жадібному її сприйманні?

Не знаю, як інші, а я не можу довго споглядати красу. На мою думку, жоден поет не робив неправдивішої заяви, ніж Кітс, коли писав перший рядок свого «Ендіміона»[12]. Красивий твір одразу полонить своїми чарами, але мій розум швидко звільняється від їхнього впливу; я не вірю людям, які кажуть, що вони протягом годин можуть милуватися краєвидом чи картиною. Краса — це порив; вона така ж проста, як голод. Про неї справді нічого говорити. Вона — як пахощі троянди: ви можете тільки нюхати її. Ось чому критика мистецтва, — за винятком тієї, що нехтує красою і, тим самим, мистецтвом взагалі, — нудна. Найбільше, що може сказати критик відносно «Христового погребіння» Тіціана, мабуть, єдиної в світі картини, яка сповнена чистою красою, — це порадити піти й подивитися на неї. Все інше, що він може сказати, є історія, або біографія, або хтозна-що. Люди пов’язують з красою такі поняття як величність, людяність, доброта, любов, тому що сама краса не може задовольнити їх надовго. Краса досконала, а досконалість (така вже людська природа) привертає нашу увагу лиш на короткий час. Математик, який подивився «Федру» і спитав: «Qu’est-ce que ça prouve?»[13], не був такий дурний, як його вважали. Ніхто ніколи не міг пояснити, чому Дорійський храм у Пестумі красивіший, ніж, скажімо, склянка холодного пива, не висуваючи аргументів, що не мали нічого спільного з питанням про красу. Краса — це тупик. Вона — гірська вершина, сходження на яку нікуди не веде. Ось чому ми, зрештою, більше захоплюємось Ель Греко, ніж Тіціаном, незавершеними досягненнями Шекспіра, ніж завершеними успіхами Расіна. Про красу було написано багато. Краса — це те, що задовольняє естетичний інстинкт. Але хто прагне до задоволення? Тільки йолоп, який від добра шукає добра. Скажемо прямо: краса сама по собі нуднувата.

Але те, що критики писали про Едварда Дріффілда, було справжнє окозамилювання. Його видатною заслугою був не реалізм, який давав життя його творам, не краса, яка надихала їх, не графічні портрети моряків, не поетичні описи солончакових боліт, штормів, штилів і пташиних базарів — його заслугою була довговічність. Пошана до старості є однією з чудових рис людини, і, гадаю, можна сміливо твердити, що в жодній іншій країні ця людська риса не виявляється яскравіше. Пошана і любов, з якими інші народи ставляться до старості, завжди платонічні; наші ж — цілком практичні. Хто, крім англійця, прийде в Ковент-Гарден слухати літню безголосу примадонну? Хто, крім англійця, платитиме за те, щоб побачити танцюриста, який ледве переставляє ноги, і захоплено казатиме сусідові під час антракту: «Боже, сер, йому ж далеко за шістдесят!» Правда, порівняно з політичними діячами і письменниками такі митці ще зовсім юні. Я часто думаю, що jeune premier[14] повинен мати дуже лагідну вдачу, якщо він не відчуває гіркоти при згадці, що в сімдесят років йому доведеться закінчити свою кар’єру — тоді, коли громадський діяч і письменник будуть у самому розквіті сил. Людина, яка в сорок років починає займатися політикою, в сімдесятирічному віці стає державним діячем. Саме тоді, коли вона вважається вже надто старою, щоб бути чиновником, садівником чи суддею, їй надходить час керувати державою. Далебі, нічого дивного, що з давніх-давен старики втовкмачують молодим, ніби вони розумніші за молодь; перш ніж молоді зрозуміють, що це нісенітниця, вони самі старіють, і це дає їм право дурити інших. Крім того, кожна людина, якій пощастило побувати в товаристві політиканів, не могла не усвідомити, що управління нацією (як можна судити з наслідків) вимагає дуже невеликих розумових здібностей. Але чому письменників треба поважати тим більше, чим старішими вони стають, — на це питання я довго не знаходив відповіді. Раніш я думав: вихваляння письменників, котрі не спромоглися за двадцять років написати жодної цікавої книги, здебільшого зумовлюється тим фактом, що представники молодшого письменницького покоління, яким уже нічого побоюватися конкуренції старих, просто вважають за краще вихваляти їхні заслуги; до того ж усім давно відомо, що хвалити когось, чиє суперництво вас не лякає, — найкращий засіб дошкулити тому, чийого суперництва ви боїтесь. Після зрілих роздумів я прийшов до висновку, що єдине виправдання загальних оплесків, якими тішать похилого віку письменника, котрий прожив довше, ніж звичайно належить людині, полягає в тому, що інтелігентні люди у віці за тридцять років взагалі нічого не читають. В міру їхнього старіння книги, які вони читали в молоді роки, набувають романтичного ореолу, і з часом люди приписують письменнику, який їх написав, дедалі більше заслуг. Звичайно, письменник повинен писати й далі. Дуже погано, якщо він гадає, ніби досить написати один або два шедеври — він повинен спорудити для них п’єдестал із сорока або п’ятдесяти звичайних творів. А для цього потрібен час. Якщо його продукція не може полонити читачів красою, вона має приголомшити їх своєю вагою.

Коли вважати довголіття рівнозначним геніальності — а я дотримуюся саме такої думки, — мало кому в наш час пощастило так, як Едварду Дріффілду. В шістдесяті роки XIX ст. він був ще молодою людиною (на той час освічені люди ставилися до нього насторожено і не балували своєю увагою); і його становище в літературному світі було абияке; відомі критики лише стримано хвалили його, а в рецензіях молодих часом прозирала навіть зневага. Всі згоджувалися, що він талановитий, але нікому не спадало на думку назвати його одним з найславетніших представників англійської літератури. Та ось Дріффілд відсвяткував свої сімдесяті роковини. І тут в літературних колах поширилося замішання — як жмури по воді, коли з-за обрію наближається шквал. Всі враз побачили, що серед нас довгі роки живе великий письменник. В бібліотеках почали посилено питати його книги, сотні писак почали писати дослідження, статті і монографії — короткі й багатослівні, пристрасні й глибокодумні — про його романи. Твори Дріффілда друкувалися і повними збірками, і вибраними, вартістю і в шилінг, і у три з половиною, і п’ять шилінгів, і у гінею. Його стиль аналізували, його погляди вивчали, його техніку анатомували. Коли йому минуло сімдесят п’ять, всі погодилися на тому, що Едвард Дріффілд — геній. У вісімдесят він був оголошений патріархом англійської літератури, і це звання зберігалося за ним до самої смерті…

І хоч ці роздуми зайняли немало місця на папері, у мене в голові вони промайнули досить швидко. Спогади виникали безладно — спершу я. міг пригадати якийсь епізод, потім уривок розмови, котра відбулася раніше, — але для зручності читачів і з любові до точності я записав усе по порядку. Минуло стільки часу, але я добре пригадував, як виглядали люди і навіть суть того, про що вони говорили; ось тільки в що вони були вдягнені — я точно не пам’ятав. Сорок літ тому одяг, особливо жіночий, дуже відрізнявся від нинішнього, і якщо я пригадував його деталі, то лише тому, що значно пізніше бачив на картинах і фотографіях.

Я все ще перебував у полоні дозвільних спогадів, коли біля дому зупинилося таксі, пролунав дзвоник, і за хвилину почувся гучний голос Олроя Кіра, який говорив швейцару, що я йому призначив побачення. Він зайшов — великий, грубуватий і сильний. Його енергійність одразу зруйнувала слабку будівлю, яку я створив із давнього минулого, Наче буйний вітер березня, він приніс із собою агресивне й неминуче сучасне.

— Я саме зараз запитував себе, — признався я, — хто після Дріффілда успадкує звання патріарха англійської літератури. І ось ви прийшли, щоб відповісти на моє запитання.

Олрой Кір вибухнув веселим сміхом, але в його очах промайнула тінь підозри.

— Я гадаю — ніхто, — відповів він.

— А ви?

— О, любий друже, але ж мені нема й п’ятдесяти. Дайте мені прожити ще двадцять п’ять років, — знову засміявся він, уважно стежачи за виразом мого обличчя. — Я ніколи не знаю, коли ви жартуєте, а коли говорите серйозно, — мовив Рой, опускаючи очі. — Звичайно, часом мимоволі замислюєшся про майбутнє. Всі, хто зараз займає провідне становище, на якихось п’ятнадцять-двадцять років старіші за мене. Вони не житимуть вічно. А коли їх не стане, хто лишиться? Правда, є Олдос[15]; він набагато молодший за мене, але здоров’я у нього не дуже міцне. Якщо виключити випадок, тобто появу якого-небудь генія, що несподівано випливе і захопить чільне місце, я, справді, не бачу, чому б у найближчі двадцять-двадцять п’ять років мені не зайняти його самому. Треба лише наполегливо працювати і прожити довше за інших.

Коли Рой утопив своє важке тіло в одному з крісел моєї хазяйки, я запропонував йому віскі з содовою водою.

— Дякую, але я ніколи не п’ю до шостої години, — відмовився він. Потім глянув навколо себе. — У вас приємна квартира.

— Еге ж. Ви хотіли мене бачити?

— Мені хотілося поговорити з вами про запрошення місіс Дріффілд, По телефону це було б важко зробити. Справа в тому, що я маю намір написати біографію Дріффілда.

— О! Чому ж ви нічого не сказали мені минулого разу?

Я відчув симпатію до Роя. Отже я не помилився, коли подумав, що він не просто заради втіхи побути зі мною запросив мене на сніданок.

— Я ще не вирішив був остаточно. Місіс Дріффілд хоче, щоб я взявся за це, і ладна допомогти мені всім, чим зможе. Вона передає мені всі матеріали, які збирала протягом багатьох років. Це нелегка справа і, певна річ, мені хочеться виконати її якнайкраще. Але для цього доведеться багато попрацювати. Люди значно більше поважають того письменника, котрий час від часу пише щось серйозне. Мені довелося чимало попріти над своїми критичними працями, зиску з них не було ніякого, але вони допомогли мені завоювати авторитет, якого я ніколи не мав би без них.

— Я вважаю, що це дуже добрий план. Ви знали Дріффілда значно ближче, ніж будь-хто інший в останні двадцять років.

— Гадаю, що так. Але йому було вже за шістдесят, коли я з ним познайомився. Я написав йому, що дуже люблю його книги, і він запросив мене до себе. Однак я мало знаю про першу половину його життя. Місіс Дріффілд часто просила його розповідати про ці роки і дуже ретельно все записувала; потім є щоденники, які він час від часу вів. І, звичайно, багато сторінок його романів мають автобіографічний характер. Але є в його біографії чимало нез’ясованого. Я хочу написати щось на зразок книги про особисте життя письменника, з безліччю подробиць, які так приваблюють людей. Дати вичерпний аналіз його творчості, без пишномовних фраз і, хоч сповнений доброзичливості, але сумлінний і… витончений. Щоправда, доведеться добре попрацювати, та місіс Дріффілд здається, вважає, що я впораюся.

— Обов’язково впораєтесь, — зауважив я.

— А чому б і ні, — відповів Рой. — Я критик і письменник, отже маю певну літературну кваліфікацію. Але я сам нічого не вдію, поки кожен, хто може, не виявить бажання допомогти мені.

Картина почала прояснюватись. Та я постарався зберегти на обличчі незворушний вираз. Рой нахилився вперед.

— Минулого разу я питав вас, чи не збираєтесь ви самі писати що-небудь про Дріффілда, і ви відповіли, що ні. Це. напевно?

— Абсолютно.

— В такому разі, чи не погодилися б ви дати мені ваші матеріали?

— Друже милий, так у мене ж нічого немає.

— Ну, це вже ви говорите нісенітницю, — вигукнув Рой добродушним тоном лікаря, який намагається переконати дитину показати горло. — Коли він жив у Блекстейблі, ви, напевно, зустрічалися з ним досить часто.

— Тоді я був ще дитиною.

— Але ж ви не могли не відчути в ньому чогось незвичайного! Зрештою, не знайдеться, мабуть, людини, котра, побувши з Едвардом Дріффілдом хоч півгодини, не підпала б під вплив його виняткової індивідуальності. Це очевидно навіть шістнадцятирічному хлопцеві. А ви, напевно, були спостережливіший і чутливіший, ніж більшість хлопчиків вашого віку.

— Хотів би я знати, чи помітив би хтось його індивідуальність, коли б її не підтримувала слава? Невже ви гадаєте, що, поїхавши на курорт на заході Англії як звичайний бухгалтер містер Аткінс, котрий прибув на води, щоб підлікувати свою печінку, ви вразили б кого-небудь своєю особистістю?

— Мені здається, невдовзі вони усе ж таки збагнули б, що я не звичайний бухгалтер, — зауважив Рой з посмішкою, яка урівноважила самоповагу, що прозвучала в тоні цього зауваження.

— Я можу сказати лише одне: тоді мене найбільше вражало те, що Дріффілд носив дуже вузькі штани до колін. Ми багато їздили разом на велосипедах, і я завжди трохи побоювався, що мене з ним побачать.

— Зараз це звучить комічно. Про що він говорив?

— Не пам’ятаю. Ні про що особливе. Він дуже захоплювався архітектурою, говорив про сільське господарство, а якщо нам траплявся приємний на вигляд шинок, звичайно пропонував зупинитися на кілька хвилин і випити склянку пива; він розмовляв з хазяїном про врожаї, про ціни на вугілля і таке інше.

Я бачив з виразу Ройового обличчя, що він розчарований; Рой слухав, але вже без інтересу, і я зауважив, що коли йому нецікаво, у нього з’являється кислий вираз. Та хоч я не міг пригадати, щоб Дріффілд коли-небудь говорив щось важливе протягом наших тривалих прогулянок, у мене лишилися виразні спогади про них. Блекстейбл розкинувся на вкритому галькою морському узбережжі. Варт було пройти якихось півмилі вглиб, і ви потрапляли в найтиповішу сільську частину Кенту. Кручені дороги вилися тут між широкими родючими ланами і групами височенних в’язів, могутніх, сповнених своєрідної величі, ніби ставні дружини кентських фермерів — рожевощокі і сильні, які виросли на свіжому маслі і домашньому хлібі, вершках і курячих яйцях. Інколи ж дорога перетворювалася на стежку, що бігла поміж густим живоплотом з глоду, і в’язи нависали над нею так, що, піднявши очі вгору, ви бачили лише вузеньку смужку блакитного неба. Коли ви проїжджали по ній теплого, чудового дня, у вас не йшла з голови думка, що світ стоїть нерухомо, і життя триватиме вічно. І хоч ви щосили натискали на педалі, вас сповнювало приємне відчуття лінощів. Ви почували себе абсолютно щасливим — навкруги стояла цілковита тиша. Часом хто-небудь із товариства від повноти почуттів виривався вперед — це сприймалося як жарт, з якого усі сміялися, і кілька хвилин ви щодуху мчали слідом. Ми невинно глузували один з одного і всі разом — з власних жартів. Інколи ми проїздили повз котеджі з маленькими квітниками, в яких цвіли рожі й тигрові лілії; трохи віддалік стояли будинки фермерів з просторими клунями і сушарнями; часом траплялися ділянки хмелю. Таверни були маленькі й затишні, біля ґанків росла жимолость. Їхні назви були звичайні й прості: «П’яненький моряк», «Веселий хлібороб», «Корона і якір», «Червоний лев».

Але все це, звісно, не цікавило Роя, і він перебив мене.

— Невже він ніколи не говорив про літературу?

— Він належав до іншої категорії письменників. Мабуть, Дріффілд багато міркував про свої твори, але ніколи не згадував про них. Він часто давав курату щось із книжок. Взимку, під час різдвяних канікул, я пив у нього майже щодня чай, і вони з куратом інколи заводили розмову про книги.

— Ви не пам’ятаєте, що саме він тоді говорив?

— Я запам’ятав тільки одне. Творів, про які він тоді говорив, я не читав, але після цього вирішив прочитати. Якось він зауважив, що Шекспір, після того, як назавжди оселився у Стратфорді-на-Ейвоні, якщо й думав про свої п’єси, то з найбільшим інтересом, мабуть, згадував дві з них: «Міра за міру» і «Троїл і Крессіда».

— Щось не дуже зрозуміло. А про когось сучаснішого, ніж Шекспір, він не згадував?

— Наскільки я пам’ятаю, тоді не згадував. А от коли я снідав з Дріффілдами кілька років тому, я чув, як він сказав, що Генрі Джеймс, пишучи про плітки на званих вечорах в англійських маєтках, прогавив одну з найважливіших історичних подій у світі — піднесення Сполучених Штатів. Дріффілд назвав це il gran rifiuto[16] Мене здивувало і розсмішило, що старий вживає італійський вираз, бо здорова кремезна герцогиня була єдиною з присутніх, хто знав, про якого дідька він говорить. Він сказав ще: «Бідолаха Генрі! Він цілу вічність блукає навколо величного парку. Огорожа надто висока для нього, щоб зазирнути, а чай вони п’ють дуже далеко, щоб можна було почути, що каже графиня».

Рой уважно вислухав цей маленький анекдот. Потім замислено похитав головою.

— Я не певен, що можу використати це. Вся зграя прихильників Генрі Джеймса накинеться на мене, ніби тисяча чортів. Але що ви звичайно робили вечорами?

— Ну, ми грали в віст, а Дріффілд читав книги, які йому присилали на рецензію. І ще він співав.

— Цікаво, — вигукнув Рой, різко нахиляючись уперед. — Ви пам’ятаєте, які пісні він співав?

— Цілком точно. Найбільше Дріффілд любив «Будь-що волію я солдата» і «Ходім, де горілка дешевша».

— О!

На обличчі в Роя відбилось розчарування.

— А ви сподівалися, що він співатиме Шумана? — спитав я.

— А чому б і ні? Та, гадаю, було б природніше, якби він співав матроських або старих англійських народних пісень, що їх звичайно грають на ярмарках сліпі скрипалі, і під мелодії яких сільські парубки танцюють з дівчатами на токах. Цей момент можна було б дуже вигідно подати, але я не можу собі уявити, як Едвард Дріффілд співав естрадні пісеньки. Адже, пишучи портрет людини, треба точно передати її риси; недоречні деталі тільки зіпсують загальне враження.

— Знаєте, невдовзі після цього він нишком утік з міста. І багатьох поставив у неприємне становище.

Протягом цілої хвилини Рой мовчки дивився на килим.

— Так, я знаю, що були якісь неприємності. Місіс Дріффілд згадувала про них. Але ж усім було заплачено ще до того, як він купив Ферн-Корт і знову оселився в тій місцевості. Не думаю, щоб так уже важливо було наголошувати на події, яка не має жодного значення для його творчості. Врешті-решт, це сталося близько сорока років тому. Крім того, кожному відомо, що в старого були деякі дивацтва. Можна було б подумати, що після того маленького скандалу він, ставши відомою людиною, нізащо не схоче провести останні дні свого життя в Блекстейблі — в місті, де знають про його досить-таки низьке походження; але це його анітрохи не турбувало. Він жартома розповідав про цей випадок усім, хто приходив до нього снідати, і ставив місіс Дріффілд у дуже незручне становище. Я хотів би, щоб ви ближче познайомилися з Емі. Вона надзвичайна жінка. Щоправда, всі свої великі твори старий написав ще до того, як зустрівся з нею. Але гадаю, ніхто не заперечуватиме, що саме вона створила з Дріффілда ту імпозантну і величну постать, яку світ бачив протягом останніх двадцяти п’яти років його життя. Вона відверто розповіла мені, як нелегко це їй далося. Старий Дріффілд мав дещо ексцентричний характер, і їй довелося докласти чимало зусиль, щоб навчити його пристойно поводитись. Часом він виявляв страшенну впертість, і жінку із слабкою волею це, мабуть, злякало б. Він, наприклад, мав звичку, з якою бідній Емі довелося наполегливо боротися: з’ївши м’ясо і овочі, він брав шматочок хліба, витирав ним тарілку, а потім з’їдав і його!

— А знаєте, що це означає? — спитав я. — Протягом багатьох років він так бідував, що не міг дозволити собі перевести навіть крихту їжі.

— Можливо. Але, погодьтеся, це не дуже приємна звичка для визначного письменника. І ще одне. Він, як ви знаєте, не був п’яниця, але дуже любив відвідувати «Ведмідь і ключ» у Блекстейблі й випивати там один-два кухлі пива. Звичайно, нічого жахливого в цьому немає, але це привертало до нього увагу, особливо влітку, коли в шинку бувало повно туристів. Дріффілд заходив у розмову з першим-ліпшим відвідувачем, здавалося, він зовсім не розуміє свого становища. А це ж незручно, якщо взяти до уваги, що у них дома снідало багато цікавих людей, таких, як Едмунд Госсе[17] або лорд Керзон. Потім він ішов у шинок й розповідав міднику, булочнику і санітарному інспекторові, що він думає про своїх гостей. Звичайно, можна пояснити це тим, що він шукав місцеві характерні типи. Однак він мав звички, з якими було дуже важко миритися. Чи знаєте ви, з якими зусиллями Емі Дріффілд привчила його приймати ванну?

— В ті роки, коли він народився, вважалося шкідливим часто купатись. Я навіть не певен, чи траплялося йому жити у будинку з ванною до того, як йому минуло п’ятдесят років.

— Він заявляв, що раніше ніколи не мився частіше, ніж раз на тиждень, і не розуміє, чому в його віці треба міняти цю звичку. Емі вимагала, щоб він міняв білизну кожного дня, але проти цього він також заперечував. Мовляв, він завжди носив білизну цілий тиждень, і якщо її часто прати — вона швидко порветься. Чого тільки не робила місіс Дріффілд, щоб примусити його приймати ванну кожного дня, підсипала пахучі есенції, але ніщо не могло його переконати, і, дійшовши похилого віку, він не хотів митися навіть раз на тиждень. Місіс Дріффілд каже, що останні три роки свого життя він взагалі не мився! Звичайно, це між нами; я просто хочу вам показати, скільки такту мені доведеться виявити, описуючи його життя. Важко заперечувати, що він був дещо нерозбірливий у грошових справах, любив водити компанію з нижчими за себе, що не всі його звички були пристойні. Але, гадаю, ці риси були не найістотніші. Я не збираюся писати про нього неправди, але вважаю, що про деякі факти краще взагалі не згадувати.

— А чи не здається вам, що було б цікавіше, коли б ви показали його без прикрас?

— Ні, це неможливо. Емі Дріффілд ніколи б мені цього не подарувала. Адже вона попросила мене написати його біографію, тому що вірить у мою розсудливість. Я маю поводитись як джентльмен.

— Дуже нелегко бути водночас джентльменом і письменником.

— Не розумію вас. І крім того, ви ж знаєте, що таке критики. Якщо ви напишете правду, вас звинуватять у цинізмі. А письменникові не дуже приємно здобути репутацію циніка. Щоправда, якби я був абсолютно безпринципний, то міг би викликати сенсацію книгою про Дріффілда. Потішно було б показати людину з її пристрастю до прекрасного і безвідповідальним ставленням до власних обов’язків, з її чудовим стилем і особистою ненавистю до мила й води, її ідеалізмом і пристрастю до відвідування сумнівної репутації шинків; але, чесно кажучи, чи варто це робити? Люди вважатимуть, що я повторюю Літтона Стречі[18]. Ні, краще нехай мій твір буде розумний, чарівний, до певної міри інтелектуально витончений — ви мене розумієте — і ніжний. Автор повинен бачити свою книгу, перш ніж розпочне її писати. Я бачу цю книгу схожою на портрети Ван-Дейка: багато повітря, поважність і аристократизм. Розумієте, що я маю на увазі? Близько вісімдесяти тисяч слів.

На якусь мить він заглибився в естетичне споглядання майбутнього твору. Внутрішнім зором він уже бачив свою книгу: великого формату, тонку і легку на вагу, надруковану з великими полями на приємному на вигляд папері; думаю, він бачив також солідну чорну палітурку із золотим тисненням. Але, як і кожна людина, Олрой Кір не міг (я вже про це згадував) довго перебувати в полоні краси. Він щиро посміхнувся мені.

— Але як, біс його знає, обійти першу місіс Дріффілд?

— Скелет у буфеті[19], — пробурмотів я.

— Де вона тільки взялася на мою голову? Вона була дружиною Дріффілда багато років, і Емі Дріффілд має про неї певну думку. Я просто не знаю, що мені робити. Бачите, вона вважає, нібито Розі Дріффілд згубно впливала на чоловіка, нібито вона робила все можливе, щоб знищити його морально і фізично, підірвати його добробут; ця жінка стояла нижче від нього в усіх відношеннях — особливо ж інтелектуально і духовно — і тільки завдяки тому, що він був людина великої сили й життєздатності, йому вдалося вистояти. Це був дуже невдалий шлюб! Щоправда, вона давно померла, тож навряд чи варто роз’ятрювати старі рани і виносити сміття з хати; але факт лишається фактом: всі свої найкращі книги Дріффілд написав тоді, коли жив з нею. Хоч я й захоплююсь його пізнішими творами (ніхто більше за мене не переконаний в їхній красі) і хоч їм справді притаманні риси чарівної класичної стриманості, мушу визнати, що в них немає сили, запаху й кипіння життя, які відчувалися в його ранніх книгах. Мені здається, що не можна цілком ігнорувати впливу першої дружини на його творчість.

— І що ж ви збираєтесь робити? — спитав я.

— Доведеться, мабуть, викласти цей період його життя з якнайбільшою стриманістю і делікатністю — так, щоб не порушити пристойність і водночас зробити це з мужньою відвертістю. Ви розумієте, що я маю на увазі?

— Мені здається, що це дуже важка справа.

— Наскільки я розумію, нема потреби ставити крапки над «і». Вся проблема в тому, щоб знайти вірний тон. Я б не сказав жодного зайвого слова, але виклав би все, що потрібно знати читачеві. Адже давно відомо: якою б непристойною не була тема, можна пом’якшити неприємне враження, трактуючи її з гідністю. Але я нічого не можу зробити, доки не знатиму всіх фактів.

— Певна річ, ви не можете тлумачити їх, поки їх у вас немає.

Рой висловлювався з легкістю, яка личила талановитому промовцю. Я б дуже хотів: а) вміти висловлюватись з такою переконливістю й блиском, ніколи не відчуваючи нестачі слів і виголошуючи речення без жодної затримки, і б) не бачити власної жалюгідності й нездатності уособити велику і поважну аудиторію, до якої інстинктивно звертався Рой. Та ось він замовк. Лагідний вираз осяяв його обличчя, яке від ентузіазму почервоніло, а від полуденної спеки вкрилося потом; очі, які зупинились на мені, пом’якшали і засвітилися посмішкою.

— Отут-то мені й потрібна ваша допомога, любий друже, — приязно мовив він.

Я завжди вважав за краще промовчати, коли мені нічого сказати, а коли не знаю, як відповісти, тримати язик за зубами. Я люб’язно подивився на Роя.

— Ви знаєте про його життя в Блекстейблі більше, ніж будь-хто.

— Я цього не певен. У Блекстейблі, мабуть, живе багато людей, які бачили його тоді так само часто, як і я.

— Можливо. Та зрештою, вони, очевидно, не дуже поважні особи, і навряд чи на них можна покладати якісь надії.

— Ага, розумію. Ви гадаєте, що я — єдина людина, яка може вибовкати щось цікаве для вас.

— Ви майже вгадали, якщо вам хочеться обернути це на жарт.

Я помітив, що Рой не схильний до жартів. Та мені це було байдуже, бо я вже давно звик, що людей не розважають мої дотепи. Я часто думаю, що справжній тип митця — це гуморист, якому доводиться самому сміятися з власних жартів.

— Здається, ви часто бачилися з ним пізніше — в Лондоні?

— Еге ж.

— Тоді, коли він жив десь у Лоуер-Бельгравіа?[20]

— Він мав квартиру в Пімліко.

Рой сухо посміхнувся.

— Не будемо сперечатися з приводу точного визначення Лондонського кварталу, в якому він жив. Ви були з ним близькі тоді?

— Досить близький.

— Як довго це тривало?

— Років два.

— Скільки вам було тоді?

— Двадцять.

— Послухайте, зробіть мені одну річ. Це не забере у вас багато часу, а для мене буде неоціненною послугою. Я просив би вас накидати якнайповніші спогади про Дріффілда і все, що ви пам’ятаєте про його дружину, про їхні стосунки тощо, ЯК У Блекстейблі, так і в Лондоні.

— О, любий друже, це не так просто. Якраз зараз у мене до біса роботи.

— Це не потребує багато часу. Ви можете писати, зовсім не турбуючись про стиль, або щось подібне. Потім я все виправлю. Єдине, що мені потрібно, — це факти. Бо ж ніхто крім вас їх не знає. Я не хочу бути пишномовним, але Дріффілд був великою людиною, і, розповівши все, що вам відомо, ви сплатите тим самим борг його пам’яті і виконаєте свій обов’язок перед англійською літературою. Я б не осмілився просити вас, але кілька днів тому ви сказали, що не маєте наміру писати про нього. Якщо ви триматимете при собі купу матеріалу, котрий не збираєтесь використати, то скидатиметеся на собаку на сіні.

Таким чином, Рой водночас докорив мені за лінощі і нагадав про почуття обов’язку.

— Але чому місіс Дріффілд хоче, щоб я приїхав у Ферн-Корт? — спитав я.

— У нас була про це розмова. Будинок у неї дуже приємний. Вона його добре доглядає, і ви ж знаєте, як зараз чудово в селі. На її думку, якщо ви погодитесь писати спогади, там вам буде зручно і спокійно; звісно, я нічого їй не обіцяв, але, цілком природно, перебуваючи в такій близькості від Блекстейбла, ви пригадаєте все те, що могли б забути за інших обставин. Потім, живучи в його будинку, серед його книг і речей, ви зможете реальніше уявити минуле. Ми могли б розмовляти про нього, а ви ж знаєте, як пригадуються різні цікаві моменти під час розмови. Емі дуже кмітлива і розумна жінка. Вона звикла протягом років занотовувати все, що говорив Дріффілд. Кінець кінцем, цілком можливо, що в ході розмови ви скажете те, про що б вам не спало на думку написати; а вона запише все слово в слово. Крім того, ми зможемо грати в теніс і купатися.

— Я не дуже люблю жити в чужих людей, — відповів я. — Ненавиджу заради сніданку прокидатися о дев’ятій годині і їсти те, чого мені не хочеться. Я не люблю гуляти, мене анітрохи не цікавлять чужі курчата.

— Вона зараз така самотня. Ви виявите велику люб’язність до неї. І до мене також.

Я замислився.

— Ось що я зроблю: я поїду в Блекстейбл, але не в гості. Я зупинюсь у «Ведмеді й ключі» і прийду до місіс Дріффілд, коли й ви там будете. Ви зможете донесхочу розмовляти про Едварда Дріффілда, але я матиму змогу піти геть, коли мені це набридне.

Рой засміявся майже природно.

— Згода. Домовилися. І ви запишете все, що згадаєте і що може стати мені в пригоді?

— Спробую.

— Коли ви приїдете? Я їду в п’ятницю.

— Я поїду з вами, якщо ви пообіцяєте не розмовляти зі мною в поїзді.

— Гаразд. Найкраще нам їхати поїздом, що відходить о п’ятій годині десять хвилин. Я чекатиму вас на платформі.

Не знаю, може, Рой боявся, що я передумаю, але він одразу ж підвівся, тепло потиснув мені руку і, нагадавши, щоб я взяв з собою тенісну ракетку й купальний костюм, пішов.