Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ третій

На сьогодні в мене було намічено багато справ. Але позавчорашня розмова з Роєм, події минулого, які і досі жили в моїй пам’яті, моя кімната — все це, не знаю чому, звернуло мої думки в русло спогадів. Здавалося, всі, хто колись мешкав у моїй оселі, — чоловіки в сюртуках, з довгими, схожими на баранячі котлети бакенбардами, жінки в платтях з турнюрами та оборками — незримо тіснилися біля мене. Гуркіт Лондона, — чи то справжній чи уявний (будинок стояв у кінці Хаф-Мун-стріт), — краса сонячного червневого дня — все це надавало моїм мріям приємно хвилюючої гостроти. Минуле, що пропливало переді мною, здавалося, втратило свою реальність, і я бачив його так, ніби це була сцена з вистави, а я — глядач з гальорки.

На мій погляд, життя зараз набагато веселіше, ніж сорок років тому. І люди привабливіші, ніж у ті далекі часи. Тоді вони поводились поважніше, мали більше доброчесності і, кажуть, ґрунтовніші знання. Не знаю. Зате знаю напевно: вони були сварливіші, через міру їли, а деякі й пили, мало займалися фізичними вправами. У більшості з них була хвора печінка, а часто й зіпсоване травлення. Вони були дразливі. Не кажу про Лондон, про який я нічого не знав, поки не став дорослим. Не маю також на увазі вельмож, які полювали і займалися стрілецьким спортом. Я кажу про жителів сільської місцевості і про звичайних не дуже багатих людей — джентльменів скромних достатків, священиків, відставних офіцерів — про тих, хто становив місцеве товариство. Життя їхнє було неймовірно нудне. Їх не приваблював гольф; лише в небагатьох були поганенькі тенісні майданчики, та й на них грала переважно молодь; один раз на рік у залі муніципалітету влаштовувались танці; ті, у кого були карети, каталися після обіду; інші йшли робити моціон! Можуть сказати, що вони не відчували нестачі розваг, про які нічого не знали, а натомість час від часу влаштовували то в одного, то в іншого вечірки, на які просили вас принести музичний інструмент, і ви там співали пісні Мод Валері Уайт і Тості. Але дні тягнулися нестерпно довго й нудно. Люди, які жили за милю один від одного, люто сварилися і, щодня зустрічаючись, не віталися по двадцять років. Вони були пихаті і вперті. Напевно, саме таке життя породжувало диваків; люди не були схожі один на одного, як зараз. Нелегко було жити з ними в згоді. Може, ми й справді несерйозні і безтурботні, але ставимося один до одного без колишнього підозріння; незважаючи на грубість наших манер, ми не такі скупі і, звісно, не такі сварливі.

Я жив у дядька й тітки на околиці маленького кентського містечка біля самого моря. Містечко називалося Блекстейбл, і мій дядько був місцевим священиком. Тітка моя була німкеня. Вона походила із знатного, але збіднілого роду і єдиним її віном були мозаїчний письмовий стіл, зроблений для її предка в сімнадцятому сторіччі, та набір келехів для вина. За моєї пам’яті їх лишилося зовсім мало і правили вони за прикрасу вітальні. Мені дуже подобалися вирізьблені на них величні геральдичні щити з гербами, які тітка мала звичку серйозно витлумачувати мені: по обидва боки від щита стояли лицарі, а казковий звір над короною здавався мені вельми романтичним. Тітка була звичайна стара жінка лагідної християнської вдачі; але хоч одружилася більш як тридцять років тому, із скромним священиком з дуже невеликими прибутками, ніколи не забувала, що вона hochwohlgeboren[3]. Коли один багатий лондонський банкір, дуже відомий у фінансових колах, поселився влітку в сусідньому будинку, мій дядько хотів запросити його на чай, але вона рішуче заперечила, бо «він був торговець». Ніхто не назвав її снобом. Навпаки, це було сприйнято, як звичайна річ. У банкіра був хлопчик одного зі мною віку і, вже не пам’ятаю як, я познайомився з ним. Я й досі пам’ятаю, яка суперечка спалахнула з приводу того, чи можу я запросити його до себе: мені з неохотою дозволили, але категорично заборонили ходити до нього. Тітка зауважила, що тепер, чого доброго, мені ще захочеться піти до вугляра, а дядько додав:

— Погані знайомства псують добрі манери.

Банкір, звичайно, відвідував церкву кожної неділі і завжди клав на тацю півсоверена, але якщо йому здавалося, що ця щедрість справляє добре враження, він глибоко помилявся. Весь Блекстейбл вважав, що він просто хизується своїм багатством.

У Блекстейблі було чимало довгих звивистих вулиць з маленькими двоповерховими будинками і з великою кількістю крамничок. Вулиці вели до моря. Навколо гавані ліпилося безліч вузеньких звивистих тупичків. Судна привозили з Ньюкастла вугілля, і в гавані завжди буяло життя. Коли я настільки підріс, що мені дозволяли ходити всюди самостійно, я годинами блукав навколо гавані, дивився на галасливих брудних чоловіків у фуфайках і спостерігав, як розвантажують вугілля.

Саме в Блекстейблі я вперше побачив Едварда Дріффілда. Мені було п’ятнадцять років, я щойно повернувся із школи на літні канікули. Приїхавши додому, я першого ж ранку взяв рушник, купальний костюм і пішов на берег. На небі ані хмаринки, повітря чисте й тепле. Північне море надавало йому особливого присмаку. Яка це насолода: жити й дихати! Взимку жителі Блекстейбла, зіщулившись, якнайшвидше перебігають пустинну вулицю, на яку налітають шквали східного вітру. Зараз вони нікуди не поспішали, а стояли групками на площі між тавернами «Герцог Кентський» і «Ведмідь і риф». Я чув їхню трохи тягучу східноанглійську говірку, — для когось, може, й неприємну, але для мене сповнену чарівної повільності. Всі вони були червонощокі, з блакитними очима, широкими вилицями й світлим волоссям. Може, їм бракувало кмітливості, але вони мали чесний, простодушний і здоровий вигляд; невисокі на зріст, вони були здебільшого дужі й енергійні. Рух на вулицях Блекстейбла в ті часи був невеликий, і людям, які стояли групками посеред вулиці й розмовляли, рідко доводилося давати кому-небудь дорогу — хіба тільки лікаревому візку або ресорній двоколці булочника.

Проходячи повз банк, я зайшов привітатися з управителем, який був церковним старостою, а коли виходив — зустрів курата[4]. Ми потиснули один одному руки. З ним був невідомий мені чоловік. Курат не познайомив нас. Незнайомий бородань був невисокого зросту, вдягнений досить крикливо: в яскраво-коричневий костюм, з короткими вузькими штанами, блакитні панчохи, чорні черевики, на голові він мав капелюх з широкими крисами. Короткі штани ще не ввійшли тоді в моду, принаймні в Блекстейблі, і, як кожний швидкий на оцінки підліток-школяр, я одразу ж вирішив, що він — непорядна людина. Поки я розмовляв з куратом, незнайомець дружньо розглядав мене своїми усміхненими блідо-голубими очима. Відчувши, що він ладен ось-ось втрутитися в розмову, я прибрав гордого вигляду. Я не збирався розмовляти з людиною, котра носить короткі штани, як лісник; і взагалі мене обурила фамільярність його погляду. Сам я був одягнений бездоганно: білі фланелеві штани, блакитна спортивна куртка з емблемою моєї школи на нагрудній кишені і чорно-білий солом’яний капелюх з дуже широкими крисами. Раптом курат заявив, що йому час іти (дуже доречно, бо я ніколи не вмів перервати розмову на вулиці й завжди мучився, марно шукаючи якого-небудь приводу), але зауважив, що трохи пізніше ще зайде до нас, і попросив попередити дядька. Прощаючись, незнайомець кивнув мені головою і посміхнувся, але я відповів йому холодним поглядом. Я вважав його за дачника, а ми в Блекстейблі не зналися з дачниками, бо вважали лондонців вульгарними. Жахливо, говорили ми, кожного року мати справу з різною потолоччю, яка вигідна лише торговцям. Та навіть вони зітхали з полегшенням, коли кінчався вересень, і Блекстейбл знову поринав у свою звичайну тишу.

Повернувшись після купання додому, я розповів, що зустрів курата і що він обіцяв зайти до нас трохи згодом.

— Минулої ночі вмерла стара місіс Шеферд, — сказав мій дядько.

Куратове прізвище було Галловей. Високий, худорлявий, незграбний, з кудлатим чорним волоссям і маленьким темно-жовтим обличчям — цей зовсім молодий чоловік здавався мені літньою людиною. Розмовляв він дуже швидко, жваво жестикулюючи; через це люди вважали його ексцентричним. Дядько нізащо б його не тримав, якби не його енергійність, — сам дуже лінивий, дядько з радістю перекладав більшість своїх справ на куратові плечі. Уладнавши справи, заради яких він завітав у будинок священика, містер Галловей зайшов до тітки привітатися, і вона запросила його на чай.

— З ким це ви стояли сьогодні вранці? — спитав я, коли він сів за стіл.

— А, це Едвард Дріффілд. Я вас не познайомив, бо не знаю, чи дядько дозволить вам знатися з ним.

— Думаю, це не дуже бажане знайомство, — зауважив дядько.

— А хто він такий? Він, певно, не тутешній?

— Він народився в цій парафії, — сказав дядько. — Його батько був управителем маєтку старої міс Вулф у Ферн-Корт. Але вони нонконформісти[5].

— Він одружений з тутешньою дівчиною, — сказав містер Галловей.

— Сподіваюся, він вінчався? — спитала тітка. — Це правда, що вона буфетниця з «Рейлвей Армз»?

— Цілком можливо, якщо робити висновки з її зовнішності, — усміхаючись, відповів містер Галловей.

— Чи довго вони збираються тут бути?

— Гадаю, що довго. Вони найняли будинок на тій вулиці, де стоїть конгрегаційна церква, — відповів курат.

В ті часи, хоч нові вулиці й мали назви, ніхто в Блекстейблі не знав і не вживав їх.

— Він ходить до церкви? — спитав Дядько.

— Я ще не встиг побалакати з ним про це, — відповів містер Галловей. — Але, знаєте, він справляє враження вихованої людини.

— Не дуже я цьому вірю, — зауважив дядько.

— Дріффілд учився в Хавершемській школі, одержував стипендію і навіть нагороди. Він міг продовжувати навчання у Ведхемі, але натомість втік, щоб стати моряком, — розповідав Галловей.

— Я чув, що він справжній вітрогон, — сказав дядько.

— Він не дуже схожий на матроса, — зауважив я.

— Ну, морем він перестав цікавитися вже давно. А відтоді займався чим завгодно.

— Талантів тьма, а діла чортма, — сказав дядько.

— Тепер він став письменником.

— Довго ним не буде, — заперечив дядько.

Я ще ніколи не бачив живого письменника, і це мене зацікавило.

— Що ж він пише? — спитав я. — Романи?

— Здається, що й романи, — відповів курат. — А також статті. Цієї весни вийшов його новий роман. Він обіцяв мені подарувати книгу.

— Я б на вашому місці не марнував часу на такі дурниці, — заявив дядько, який крім газет «Таймс» та «Гардіан» ніколи нічого не читав.

— Як називається книга? — поцікавився я.

— Він сказав мені, та я забув.

— Як би там не було, тобі зовсім не обов’язково це знати, — зауважив дядько. — Я категорично проти того, щоб ти читав безглузді романи. Найкраще заняття під час канікул — як можна більше гуляти на свіжому повітрі. Гадаю, вам дали якесь завдання на літо?

Завдання мені дали. Я мав познайомитися з «Айвенго». Цей твір я прочитав у десять років, і перспектива читати його знову та ще й писати виклад дратувала мене.

Роздумуючи про велич, якої кінець кінцем досяг Едвард Дріффілд, і згадавши манеру, в якій про нього висловлювались за дядьковим столом, я мимоволі посміхаюся. Коли він нещодавно помер, і його поклонники вели кампанію за те, щоб поховати його у Вестмінстерському абатстві, нинішній священик Блекстейбла (третій наступник мого дядька) писав у «Дейлі мейл», що Дріффілд народився в цій парафії і не тільки провів тут без виїзду останні двадцять п’ять років свого життя, але й зробив Блекстейбл місцем дії своїх найславетніших романів; з цього випливає тільки те, що його прах повинен спочивати на кладовищі, де під кентськими в’язами сплять вічним сном його батько й мати. У Блекстейблі зітхнули з полегшенням, коли місіс Дріффілд надрукувала в пресі сповнений гідності лист, у якому обіцяла, що виконає найпалкіше бажання свого покійного чоловіка, котрий хотів, щоб його поховали серед простих людей, яких він так добре знав і так щиро любив (як стало відомо, настоятель Вестмінстера різко відмовив надати Дріффілдові місце в абатстві). Якщо Блекстейблська верхівка не дуже змінилася з часів мого дитинства, то їй навряд чи сподобалися слова «прості люди»; але, як я дізнався пізніше, вона взагалі терпіти не могла другу місіс Дріффілд.