Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ чотирнадцятий

Я прийшов і дуже весело провів час. Потім завітав знову. Коли настала осінь і я повернувся до Лондона на зимові заняття, в мене виробилася звичка ходити туди щосуботи. Так відбулося моє знайомство з світом мистецтва і літератури; я тримав у глибокій таємниці, що в тиші своєї кімнати мрію над власними творами; мене хвилювали зустрічі з людьми, які теж пишуть, і я, мов заворожений, слухав їхні розмови. Різні люди приходний на ці вечори: у ті дні уїк-енди були ще рідкістю, над гольфом ще посміювалися і багато хто не знав, що робити в суботу після обіду. Не думаю, щоб сюди приходив хтось із визначних митців — у всякому разі, з тих художників, письменників і музикантів, яких я зустрічав у Дріффілдів, не можу пригадати нікого, чия творчість витримала випробування часу. Тут бували молоді артисти, які шукали вигідних ролей; літні співаки, які усе бідкалися, що англійці не музична нація; композитори, які грали свої опуси на Дріффілдовому піаніно і пошепки скаржилися, що вони звучать по-справжньому тільки на великому концертному роялі; поети, котрі, після довгих умовлянь, погоджувалися читати дрібнички, що їх вони тільки-но написали; художники, які чекали замовлень. Час від часу створювала деякий ефект поява титулованої особи, однак це траплялося рідко. В ті дні аристократія ще не вела богемного життя, і якщо знатна особа опускалася до товариства артистів, це могло означати лиш одне: скандальне розлучення чи якісь неприємності на зеленому сукні призвели людину до конфлікту з її колом. Зараз усе змінилося. Одна з найбільших вигід, яку принесло світові загальне обов’язкове навчання, є широке поширення серед аристократії та дрібного дворянства письменницької гарячки. Горах Уолпол колись написав «Каталог письменників королівської і благодної крові»; тепер такий твір мав би обсяг енциклопедії. Титул, навіть скромний, завжди сприяє літературній славі, і можна з певністю твердити, що нема кращої путівки в літературний світ, ніж належність до вищих верств суспільства.

Інколи я думаю, що зараз, коли палата лордів неминуче повинна скоро зникнути, було б дуже добре, якби закон закріпив літературний фах за її членами, їхніми дружинами та дітьми. Це була б чудова компенсація, яку англійський народ міг би запропонувати лордам в обмін на відмову від спадкових привілеїв. Це могло б стати одним із способів підтримки для тих (а їх чимало), кого відданість важливій державній справі — утриманню молодих співачок і скакунів та грі в chemin de fer[22] — зробила злидарями, і приємним заняттям для тих, хто внаслідок природного відбору з часом став нездатний робити щось інше, окрім як управляти Британською імперією. Але ми живемо в епоху спеціалізації, і якби мій план прийняли, — очевидно, він не міг би не спричинитися до ще більшої слави англійської літератури, — різні галузі письменства були б розділені поміж різними категоріями аристократії. Я б запропонував, щоб найскромніші галузі літератури обслужувалися найнижчими з титулованих осіб і щоб віконти та барони присвятили себе виключно журналістиці й драматургії. Проза могла б стати монопольною сферою діяльності графів. Вони вже довели свої здібності у цьому важкому мистецтві, і їх так багато, що вони б досить компетентно задовольняли всі вимоги публіки. Маркізам можна було б цілком звірити роботу в тій галузі літератури, яка відома під назвою (я ніколи не міг зрозуміти — чому) белетристики. Напевно, вона не дає великих прибутків, але має переваги, які дуже пасують власникам цього романтичного титула.

Вершиною літератури є поезія. Вона — її альфа й омега, найвеличніше досягнення людського розуму. Це — сфера краси. Коли проходить поет, прозаїку лишається тільки скромно відійти вбік. Отже, поезію слід залишити для герцогів. І я б хотів, щоб їхні права захищались якнайсуворіше, — бо це нестерпно, коли найблагороднішим видом мистецтва займаються не найблагородніші люди. Оскільки й тут запровадять спеціалізацію, я передбачаю, що герцоги (подібно до наступників Александра Великого) поділять царство поезії між собою, і кожний обмежить себе тим аспектом, у якому спадковість і природна схильність зробили його найбільш обізнаним. Я вже бачу, як герцог Манчестерський пише поему повчального і морального характеру, герцог Вестмінстерський складає хвилюючі оди про Обов’язок і Відповідальність імперії; герцоги Девонширські скоріш за все писатимуть любовну лірику та елегії у манері Пропорція, тоді як герцоги Мальборо, безперечно, складатимуть ідилії, оспівуючи сімейні радощі, військову службу і вдоволення скромним громадським становищем.

Якщо ж ви скажете, що план мій неймовірно важкий і нагадаєте мені, що муза не тільки крокує величною ходою, але часом іде підстрибом; якщо, згадавши слова мудреця, який сказав, що, поки він має змогу створювати пісні, йому байдуже, хто створює закони країни, ви спитаєте мене (слушно вважаючи, що герцогам негідно займатися цими справами), хто ж виграватиме на лірі інші мелодії, яких час від часу жадає вередлива людська душа, — я дам точну відповідь: герцогині. Я визнаю, що минули ті дні, коли закохані селяни Романьї співали своїм коханим вірші Торквато Тассо, коли місіс Хемфрі Уорд наспівувала над колискою маленького Арнольда хори з «Едіпа в Колоні». Наш вік вимагає чогось сучаснішого. Отже, я пропоную, щоб найдомовитіші герцогині писали нам гімни і колискові пісні, тоді як легковажні, схильні прикрашати герцогську корону виноградним листям, писатимуть ліричні пісеньки для музичних комедій, гумористичні вірші для сатиричних журналів і віршики для різдвяних карток та обгорток на цукерки. За це вони посядуть у серцях британської нації те місце, яке досі посідали тільки завдяки своєму високому становищу.

Саме на цих суботніх вечорах я із здивуванням відкрив, що Едвард Дріффілд — відома особа. Він написав щось із двадцять книг і, хоч одержав за них копійки, дуже зміцнив своє становище. Найкращі критики хвалили їх, а приятелі, які відвідували його дім, одноголосно запевняли, що колись він здобуде загальне визнання. Вони лаяли суспільство за те, що воно не бачить у ньому великого письменника, і оскільки найкращий спосіб прославити одну людину полягає в тому, щоб брикнути іншу, вони люто лаяли всіх сучасних письменників, слава яких затьмарювала Дріффілдову славу. Якби тоді я знав літературні кола так, як пізніше, то з досить частих візитів місіс Бартон Треффорд міг би зробити висновок, що наближається час, коли Едвард Дріффілд вийде на перше місце, подібно до бігуна в змаганнях на довгі дистанції, який відривається від маленької купки зморених спортсменів. Пригадую, коли мене вперше познайомили з цією дамою, її ім’я мені нічого не сказало. Дріффілд відрекомендував мене, як свого молодого сільського сусіда, і сказав їй, що я — студент-медик. Вона подарувала мені солоденьку посмішку, пробурмотіла ніжним голоском щось про Тома Сойєра і, прийнявши хліб з маслом, який я їй запропонував, повела далі розмову з хазяїном. Але я помітив, що її прихід справив враження, і галаслива, весела розмова стишилася. Коли я стиха спитав, хто вона, то помітив, що моє неуцтво викликало подив; мені сказали, що вона «створила» такого-то, такого й такого… За півгодини вона підвелася, сердечно потиснула руки тим, з ким була знайома, і граціозно випливла з кімнати. Дріффілд провів її до дверей і допоміг сісти в екіпаж.

Місіс Бартон Треффорд тоді було десь років з п’ятдесят; вона була маленька і тендітна, але з дещо грубуватими рисами обличчя, через що її голова здавалася трохи завеликою. У неї було кучеряве біле волосся, зачесане, як у Венери Мілосської, і вважалося, що в молодості вона була дуже вродлива. Одягалася вона виключно в чорний шовк, а на шиї носила брязкотливі разки намиста з черепашок. Розповідали, що в молоді роки вона була невдало одружена, але щасливий шлюб уже давно з’єднав її з Бартоном Треффордом — чиновником міністерства внутрішніх справ і відомим авторитетом з питань, що стосуються доісторичної людини. Вона справляла дивне враження: здавалося, що тіло в неї зовсім без кісток. Коли ви брали її за руку, можна було подумати, що ви берете шматок рибного філе. Незважаючи на крупні риси, її обличчя було якесь водянисте. Коли вона сідала, здавалося, що в неї немає хребта і її тіло, як дорога подушка, набите лебедячим пухом.

Все в неї було лагідне: голос, посмішка, сміх; її маленькі і тьмяні очі нагадували чимось квіти; манери були такі приємні, як літній дощ. Саме ця рідкісна й чарівна риса робила її чудовим другом. І саме це завоювало їй славу. Кожний знав про її дружбу з великим письменником, чия смерть кілька років тому так вразила увесь англомовний світ. Кожен читав незліченні листи, які він їй написав, і які вона змушена була опублікувати невдовзі після його смерті. Кожна сторінка свідчила про захоплення її красою і повагу до її поглядів; він безліч разів повторював, яке значення для нього мали її підтримка, чуйність, такт і смаки. Якщо ж деякі надто пристрасні вирази, на думку читачів, не могли не викликати неприємних почуттів у містера Бартона Треффорда, — це тільки підсилювало інтерес. Але містер Бартон Треффорд був вище вульгарних пересудів (такого роду нещастя, якщо це можна назвати нещастям, великі історичні особи переживають по-філософськи) і, відмовившись від вивчення оріньякських кременів і неолітичних сокир, згодився написати життєпис покійного, де цілком ясно довів, у якій великій мірі завдячує геній письменника впливові його дружини.

Але інтерес місіс Бартон Треффорд до літератури, її пристрасть до мистецтва не вмерли через те, що творчість друга, для якого вона так багато зробила, стала, не без її істотної допомоги, цінним надбанням нащадків. Вона дуже багато читала. Мало що, гідне уваги, проходило повз неї непомічене; вона швидко встановлювала особисте знайомство з кожним молодим письменником, який подавав надії. Її репутація, особливо після появи того життєпису, була така тверда, що вона могла запропонувати кому завгодно свою дружбу, і ніхто б не завагався її прийняти. Цілком очевидно, що хист місіс Бартон Треффорд до встановлення дружніх відносин повинен був врешті-решт знайти собі застосування. Якщо її увагу привертав якийсь твір, містер Бартон Треффорд, котрий сам був неабиякий критик, писав теплого листа авторові і запрошував його на сніданок. Після сніданку містер Бартон Треффорд змушений був іти в міністерство внутрішніх справ і лишав гостя з місіс Бартон Треффорд. Багато письменників одержувало такі запрошення. У всіх них щось було, але цього, виявляється, не досить. Місіс Бартон Треффорд мала чуття, вона йому вірила; її чуття підказувало їй чекати.

Вона була така обережна, бо з Джеспером Джиббонсом ледве не пошилася в дурні. Історія літератури часто згадує письменників, які стали знаменитими за одну ніч, але в наш розсудливий вік такого вже не буває. Критики хочуть знати, куди повіє вітер, а читачі стільки разів купували кота в мішку, що більше не наважуються ризикувати. Але з Джеспером Джиббонсом саме так і сталося — він стрибнув у славу, як муха в глечик. Тепер, коли його зовсім забули, і критики, що хвалили його, з задоволенням взяли б свої слова назад, якби їхні рецензії не зберігалися в незліченних підшивках газет, сенсація, викликана його першою поетичною збіркою, здається майже неймовірною. Найповажніші газети відвели для рецензій стільки місця, скільки вони давали хіба що звітам про зустріч уславлених борців. Найвпливовіші критики навперебій вітали його. Вони порівнювали його з Мільтоном (за звучність білого вірша), Кітсом (за багатство образної системи) та Шеллі (за його поетичну фантазію) і, використовуючи його як ціпок проти остогидлих ідолів, завдали багато гучних ударів по старечих сідницях лорда Теннісона і кілька дужих ляпасів по лисій голові Роберта Броунінга. Публіка впала перед ним, як стіни Єрихона. Видання за виданням розходилося з блискавичною швидкістю, гарненькі томики Джеспера Джиббонса лежали в будуарах графинь в Мейфарі[23], у вітальнях священиків (геть по всій Англії — од Південного Корнуола до північної Шотландії), у багатьох освічених торговців Глазго, Ебердіна і Белфаста. Коли стало відомо, що королева Вікторія прийняла спеціально оправлений примірник книги з рук вірнопідданого видавця і взамін дала йому (не поету, а видавцеві) примірник «Аркушів з щоденника подорожі по гірській Шотландії», — національний ентузіазм перейшов усі межі.

І все це трапилося в одну мить. Сім міст у Греції сперечалися за честь вважатися батьківщиною Гомера, і хоч місце народження Джеспера Джиббонса (Волсол) було добре відоме, двічі по сім критиків претендували на честь бути його відкривачами; відомі знавці літератури, які протягом двадцяти років писали один на одного панегірики в щотижневих газетах, так пересварилися з цього приводу, що, зустрічаючись в Атенеумі, ладні були видряпати один одному очі. Не лишив його без своєї уваги і вищий світ. Джеспера Джиббонса запрошували на сніданки і на чай герцогині-вдови, дружини міністрів і вдови епіскопів. Кажуть, що Гаррісон Ейнсуорт був перший англійський письменник, який увійшов в англійський вищий світ як рівний (і я інколи дивуюся, що заповзятливі видавці не додумалися з цього приводу випустити повного зібрання його творів). Але ж Джеспер Джиббонс був перший поет, чиє ім’я стояло в списку запрошених на великосвітський раут, як принада, на зразок оперних співаків чи черевомовців.

Не могло бути й мови про те, щоб місіс Бартон Треффорд взяла участь у полюванні на загальних підставах. Вона завжди пильнувала власних інтересів. Не знаю, яку незвичайну стратегію, які чудеса такту і ніжності, яку виняткову чарівність, які лестощі вона пустила в хід — я можу тільки гадати і захоплюватися, — але врешті вона полонила Джеспера Джиббонса. Через деякий час вона вже годувала його із своїх м’яких рук. Вона запрошувала його на сніданки, де він міг зустрітися з потрібними людьми; влаштовувала журфікси, на яких він читав свої поеми найвидатнішим людям Англії; знайомила з відомими акторами, які замовляли йому п’єси; слідкувала, щоб його поеми з’являлися тільки у солідних часописах; мала справи з видавцями і укладала для нього угоди на такі суми, які приголомшили б навіть міністра; пильнувала, щоб він приймав тільки схвалені нею запрошення; вона навіть примусила його порвати з дружиною, з якою він щасливо прожив десять років, оскільки вважала, що справжній поет має повністю віддатися своїй музі і не повинен обтяжувати себе сімейними путами. Коли настав крах, місіс Бартон Треффорд, якби схотіла, могла сказати, що зробила для нього все, на що тільки здатна людина.

Бо крах таки настав. Джеспер Джиббонс видав другу збірку поезії; нові вірші були не кращі і не гірші за попередні, проте дуже скидалися на перші. До них поставилися з повагою, але критики прийняли їх із застереженнями; дехто навіть критикував їх. Книга не справдила надій. Виторг од неї — теж. Опріч того, собі на лихо, Джеспер Джиббонс полюбляв чарчину. Він не звик мати в кишені зайвої копійки і не міг призвичаїтися до щедрих частувань; мабуть, він сумував також за своєю скромною простенькою жіночкою. Разів зо два він з’являвся на обід до місіс Бартон Треффорд у такому стані, який кожна менш світська людина просто назвала б «п’яний, як чіп». Вона ж у ті вечори тільки сказала своїм гостям, що поет трохи нездужає. Його третя книга була провалом. Критики шматували його, вони збивали його з ніг, місили ногами і, як співається в одній з улюблених пісень Едварда Дріффілда, «вони його тягали по підлозі, а потім ще й лупили чобітьми»; критики, цілком природно, були роздратовані тим, що прийняли звичайного віршомаза за безсмертного поета; вони були твердо переконані, що його слід покарати за їхню помилку. Потім Джеспера Джиббонса арештували за п’яний бешкет на Пікаділлі і містер Бартон Треффорд мусив іти опівночі на Вайн-стріт, щоб узяти його на поруки.

Місіс Бартон Треффорд за всіх цих обставин поводилася бездоганно. Вона не скаржилася, жодне різке слово не злетіло з її вуст. Їй можна було б вибачити навіть деяку гіркоту, — адже людина, для якої вона зробила стільки добра, жорстоко підвела її! Та вона лишилася доброю, лагідною і співчутливою, бо була розумна жінка. Вона викинула Джиббонса зі своєї душі, але не так, як кидають гарячу цеглину або гарячу картоплину. Вона викинула його з безмежною ніжністю, ніби зронила сльозу, яка наверталася на очі, коли вона вирішувала зробити щось чуже її єству; вона викинула його з таким великим тактом, з такою чутливістю, що Джеспер Джиббонс, мабуть, не відразу збагнув, що сталося. Але сумніву тут не могло бути. Вона нічого не говорила проти нього — вона просто тепер не згадувала Джиббонса; коли ж хтось інший вимовляв це ім’я, вона трохи сумно посміхалася і зітхала. Але посмішка її була coiip de grâce[24], а зітхання — надгробним словом.

Місіс Бартон Треффорд надто щиро захоплювалася літературою, щоб дозволити цій неприємності надовго вибити себе з колії; розчарування її було дуже велике, але вона мала таку безкорисливу вдачу, що не могла марнувати таланти, якими її щедро обдарувала природа — свою тактовність, симпатію і співчуття. Чарівна і ласкава, вона, як і досі, бувала в літературних колах, інколи відвідувала звані вечори і домашні прийоми, до всього уважно прислухалася, але була насторожена, критична і сповнена рішучості наступного разу поставити на справжнього переможця. Саме в цей час вона й зустріла Едварда Дріффілда і склала позитивну думку про його талант. Щоправда, він не був молодий, але й не давав підстав гадати, що, подібно до Джеспера Джиббонса, зазнає краху. Місіс Бартон запропонувала йому свою дружбу. Він був, природно, зворушений і влещений, коли вона своїм лагідним голосом сказала: це ганьба, що його чудові твори відомі тільки вузькому колу. Коли вас запевняють, що ви геніальні, це завжди приємно. Вона сказала, що містер Бартон Треффорд має намір написати до «Квотерлі Ревю» велику статтю про нього. Вона запросила Дріффілда на сніданок, на якому він міг зустрітися з потрібними людьми — вона хотіла, щоб він познайомився з тими, хто стоїть на однаковому з ним інтелектуальному рівні. Інколи вона водила його на прогулянки на набережну Челсі, і вони розмовляли про поетів минулого, про любов і дружбу й пили чай у маленькій кав’ярні. Коли містер Бартон Треффорд приходив у суботу після роботи на Лімпус-стріт, вона мала вигляд бджолиної матки, яка готується до шлюбного виліту.

З місіс Дріффілд вона поводилася бездоганно — привітно, чемно, але не поблажливо. Вона завжди мило дякувала їй за дозвіл приходити і бачитися з нею і говорила їй різні компліменти. Коли вона хвалила Едварда Дріффілда, в її голосі бриніли заздрісні нотки, мовляв, це невимовне щастя тішитися товариством такої великої людини; і говорила вона це від щирого серця, а не тому, що знала: ніщо не дратує дружину письменника більше, ніж улесливі слова в устах іншої жінки. Вона розмовляла з місіс Дріффілд про речі, якими, на її думку, могла б зацікавитися проста натура: про кухню і прислугу, про Едвардове здоров’я і про те, як уважно дружина повинна ставитися до нього. Місіс Бартон Треффорд поводилася з нею точно так, як кожна жінка порядної шотландської сім’ї, з якої вона й насправді була, повинна поводитися з екс-буфетницею, що з нею видатний письменник перебуває в нещасливому шлюбі. Вона була приязна, жартівлива і повна спокійної рішучості приручити Розі.

Дивно, але Розі бачити її не могла; місіс Бартон Треффорд була, наскільки мені відомо, єдиною людиною, якої вона не любила. У ті дні навіть буфетниці, як правило, не вживали слів «шлюха» та «стерво», які є невід’ємною частиною активного словника найвихованіших сучасних молодих леді, і я ніколи не чув, щоб Розі сказала щось таке, від чого могла б зашарітися моя тітка Софі. Коли хтось розповідав не зовсім пристойний анекдот, Розі червоніла по саме волосся. Але місіс Бартон Треффорд вона називала не інакше, як «ота чортова стара кішка». Найближчим друзям доводилося наполегливо умовляти її бути ввічливою з місіс Треффорд.

— Не будь дурненькою, Розі, — казали вони. Всі називали її «Розі», і нарешті я теж, хоч і дуже соромився спочатку, звик називати її так само. — Якщо вона схоче, то створить йому ім’я. Він повинен ручки їй цілувати, бо вона, як ніхто, може допомогти йому.

Хоч більшість із тих, хто бував у Дріффілдів, з’являлися від випадку до випадку — кожну другу або, скажімо, третю суботу, — була маленька група друзів, що, як і я, приходили кожного тижня. Ми були надійною опорою дому — приходили рано і сиділи допізна. Найвідданішими серед нас були Квентін Форд, Гаррі Ретфорд і Лайонел Хільєр.

Квентін Форд був невисокий гарний чолов’яга того типу, яким згодом якийсь час дуже захоплювалися в кіно — з рівним носом, красивими очима, охайно підстриженим русявим волоссям і чорними вусами; якби він був на чотири чи п’ять дюймів вищий, то надзвичайно підійшов би до ролі опереткових лиходіїв. Він мав славу людини багатої і з «добрими зв’язками»; єдиним його заняттям було дбати про розвиток мистецтва. Він відвідував усі прем’єри і закриті перегляди. Він був суворий критик і ставився до творів своїх сучасників з ввічливою, але твердою зневагою. Я прийшов до висновку, що він відвідує Дріффілдів не тому, що вважає Едварда генієм, а тому, що Розі — чарівна жінка.

Згадуючи минуле, я дивуюся, чому це я нездатний був побачити цілком очевидних речей. Коли я вперше побачив Розі, мені навіть на думку не спало спитати себе; вродлива вона чи ні. Зустрівшись із нею через п’ять років, я вперше помітив, що вона дуже гарна, мене це зацікавило, але не надовго. Я сприйняв це як природне явище — так само, як сприймав захід сонця на Північному морі або дзвіниці Теркенберійського собору, — і дуже здивувався, коли почув, що люди кажуть про красу Розі. Коли вони говорили Едварду компліменти про її зовнішність і його очі на хвилину зупинялись на дружині, я теж дивився на неї. Лайонел Хільєр був художник і просив Розі позувати йому. Коли він говорив про картину, яку хоче написати, і розповідав мені, що він бачить у Розі, я слухав його як дурник. Мене це бентежило. Гаррі Ретфорд знав одного модного фотографа і, домовившись із ним заздалегідь, одного разу повів Розі фотографуватись. Через тиждень чи два фото були готові, і ми всі почали розглядати їх. Я ніколи не бачив Розі у вечірньому вбранні. На ній було плаття із білого сатину — з довгим шлейфом, широкими рукавами і глибоким вирізом; волосся зачесане старанніше, ніж завжди. Вона була зовсім не схожа на ту високу молоду жінку, яку я вперше зустрів у Джой-Лейн, одягнену у коротку спідницю й накрохмалену блузу. Але Лайонел Хільєр недбало відкинув фотографії.

— Нікудишні, — промовив він. — Хіба ж може фотографія дати якесь уявлення про Розі? Головне в ній — її колір. — Він повернувся до неї. — Розі, ти знаєш, що твій колір — найбільше чудо нашого часу?

Вона мовчки поглянула на нього, але на її повних червоних губах заграла дитяча пустотлива посмішка.

— Коли б мені пощастило передати його хоч приблизно, я став би багатієм, — заявив він. — Всі дружини багатих біржовиків приповзли б до мене навколішках, благаючи написати їх так само.

Нарешті, стало відомо, що Розі позує йому; та коли я, жодного разу не бачивши студії художника і вважаючи її мало не ворітьми раю, питався, чи не можна мені було б колись прийти і подивитися, як посувається картина, Хільєр відповідав, що не хоче нікому її передчасно показувати. Йому було тридцять п’ять років, обличчям він нагадував портрет Ван-Дейка, в якому благородство підмінювалось хорошим настроєм. Був він трохи вищий середнього зросту, стрункий, з гривою чудового чорного волосся, звислими вусами і гострою борідкою. Він любив крислаті сомбреро й іспанські плащі. Хільєр довго жив у Парижі, з пошаною говорив про Моне, Ренуара, про яких ми ніколи не чули, і зневажливо — про сера Фредеріка Лайтона, містера Алма Тадема і містера Д. Ф. Уоттса[25], якими в глибині душі ми палко захоплювалися. Мене завжди цікавило: що з ним сталося в житті? Кілька років він провів у Лондоні, намагаючись пробитися, але, очевидно, зазнав невдачі і виїхав до Флоренції. Казали, що він відкрив там художню школу. Та коли багато років потому я відвідав це місто і спитав про нього, мені не вдалося знайти жодної людини, котра чула б це ім’я. Гадаю, в нього був якийсь талант, бо і досі в мене перед очима стоїть портрет Розі Дріффілд. Цікаво, що сталося з цим портретом? Чи його знищено, чи, може, він стоїть обличчям до стіни у мансарді крамнички якогось лахмітника в Челсі? Хотілося б думати, що він знайшов собі місце принаймні на стіні якоїсь провінціальної галереї.

Коли мені нарешті дозволили поглянути на портрет, я не барився жодної хвилини. Студія Хільєра була на Фулхем-роуд, разом із студіями кількох інших художників вона містилася позад довгого ряду магазинів; до неї вів темний і смердючий коридор. Надворі стояв березень. Саме була неділя — ясний сонячний день. Я йшов од Вінсент-сквер безлюдними вулицями. Хільєр жив у своїй студії, там стояв великий диван, на якому він спав; була ще манюсінька кімнатка за студією, б якій він готував собі їжу, мив пензлі і, гадаю, мився сам.

Коли я прийшов, на Розі ще було плаття, в якому вона позувала; вони пили чай. Хільєр відчинив мені двері і, тримаючи за руку, підвів до великого полотна.

— Ось поглянь, — урочисто мовив Хільєр.

Він зобразив Розі на повний зріст, майже в натуру, у вечірньому платті з білого шовку. Портрет анітрохи не був схожий на академічні, до яких я звик. Я не знав, що сказати, і тому бовкнув перше, що мені спало на думку.

— Коли він буде закінчений?

— Його вже закінчено, — відповів Хільєр.

Я весь зашарівся, бо відчув себе справжнім дурнем. Тоді я ще не оволодів технікою, яка допомагає мені кваліфіковано оцінювати роботи сучасних художників. Коли б це було до ладу, я міг би додати до цієї книжки маленький трактат на допомогу любителям образотворчого мистецтва — як навчитися догоджати художникам, що найрізноманітнішими способами виявляють свій творчий інстинкт. Палкий вигук «О боже!» має свідчити про те, що вас вразив нещадний реалізм картини; «Яка відвертість!» прикриває ваше замішання, коли вам показують кольорове фото вдови члена муніципалітету; тихий свист виявляє ваше захоплення твором постімпресіоніста; «Страшенно цікаво» відображає ваше ставлення до кубіста; «О!» — вигукують, коли ви вражені, «Ах!» — коли вам перехопило подих.

— Дуже схоже, — тільки й спромігся я видавити з себе.

— Але не зовсім схоже на картинки, що їх малюють на цукеркових коробках? — спитав Хільєр.

— Як на мене, портрет дуже гарний, — швидко відповів я, захищаючись. — Чи виставите ви його в Академії?

— Господь з вами, нізащо!

Я перевів погляд з портрета на Розі і знову на портрет.

— Стань у позу, Розі, — сказав Хільєр, — нехай він подивиться на тебе.

Вона піднялася на поміст. Я пильно глянув на неї, а потім на портрет. Якесь дивне почуття збентежило мене: ніби хтось повільно встромив мені у серце гострий ніж. Але почуття це не було неприємне: болюче, але на диво солодке. Зараз я навіть уже не знаю, чи мені запам’яталася Розі в натурі, чи її зображення. Бо, коли я думаю про неї, вона ввижається мені не в блузі і короткій спідниці, що в них я вперше побачив її, не в будь-якому іншому вбранні, в якому я бачив її пізніше, а в білому шовковому платті з чорним оксамитовим бантом у волоссі, в якому написав її Хільєр, і в позі, у яку він поставив її.

Я ніколи точно не знав віку Розі, але підрахувавши, скільки я мав тоді років, гадаю, їй було років тридцять п’ять. Та вона виглядала значно молодшою. Шкіра на обличчі в неї була гладенька, як у дитини, без жодної зморшки, риси обличчя вона мала не дуже правильні, не було в них нічого від аристократичного благородства знатних леді, чиї фотографії продавалися тоді в усіх магазинах. Її короткий ніс був товстуватий, очі маленькі, рот великий; але очі були сині, як волошки, і всміхалися разом з губами — дуже червоними і чуттєвими. Посмішка в неї була весела, приязна і найчарівніша з усіх, які мені будь-коли доводилося бачити. Вона мала від природи важкуватий, похмурий погляд, але коли всміхалася, ця похмурість враз ставала навіть привабливою. На її обличчі не було яскравих барв — воно було трохи смагляве і тільки під очима мало блідо-голубий відтінок. Волосся в неї було ніжно-золоте і, відповідно до моди, високо зачесане, з чубком на лобі.

— Її страшенно важко писати, — промовив Хільєр, дивлячись то на неї, то на портрет. — Бачите, в ній усе золоте: волосся, обличчя. І в той же час вона не дає золотого ефекту — вона дає срібний ефект.

Я розумів, що він має на увазі. Вона сяяла, але блідим — скоріше місячним, ніж сонячним — сяйвом. Якщо ж воно й скидалось на сонячне, то ніби лилося крізь білу імлу світанку… Хільєр помістив її посередині полотна, і вона стояла — випроставши руки уздовж тіла, повернувши вперед долоні і відкинувши назад голову — у позі, яка підкреслювала красу білої, мов перли, шиї і грудей. Розі стояла як артистка, що, розгублена несподіваними оплесками, вийшла на виклик; але було в ній щось таке наївне, таке чарівно-весняне, що порівняння здавалося безглуздим — ні, це просте, щире створіння ніколи не знало гриму та світла рампи. Вона стояла, як дівчина, що жде кохання, простодушно пропонуючи себе обіймам коханого, бо виконує закон Природи. Розі належала до покоління, яке не боялося деякої пишності форм: вона була струнка, але з великими грудьми і чітко визначеними стегнами. Коли згодом місіс Бартон Треффорд побачила цей портрет, вона заявила, що він нагадує їй жертовну телицю.