Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ дванадцятий

Розмова з Роєм викликала у мене спогади про перші роки життя в Лондоні. Не маючи ніяких особливих планів, я вирішив трохи прогулятися і випити склянку чаю з моєю колишньою квартирною хазяйкою. Прізвище місіс Хадсон дав мені секретар медичного коледжу в Сейнт-Люк, коли зеленим юнаком я тільки-но приїхав до Лондона і шукав квартиру. Її будинок був на Вінсент-сквер. Я жив там п’ять років у двох кімнатах на першому поверсі, а наді мною в бельетажі жив викладач Вестмінстерської школи. Я платив за свої кімнати фунт на тиждень, а він — двадцять п’ять шилінгів. Місіс Хадсон була маленька, метушлива жінка з блідим обличчям і великим орлиним носом, з найблискучішими, найжвавішими і найчорнішими з усіх, які мені будь-коли доводилося бачити, очима. У неї було густе, дуже темне волосся, яке вона в будні після обіду, а по неділях з самого ранку укладала на потилиці наче білячий хвіст і начісувала на лоба чубок, як на старих фотографіях Джерсі Лілі. Вона мала золоте серце (хоч тоді я цього не помічав, бо у молоді роки людська доброта сприймається як щось само собою зрозуміле) і була чудовою куховаркою — ніхто краще за неї не вмів приготувати омлет. Вона вставала дуже рано, запалювала камін у вітальні своїх джентльменів, щоб ми не щулились від холоду під час сніданку (о, ці жахливі холодні ранки!), і, якщо не чула, як ви грюкаєте своєю ванною — плоскою, бляшаною посудиною, яку ввечері ми наповнювали водою і засовували під ліжко, щоб було трохи тепліше спати, — промовляла: «Бач, мій верхній ще не прокинувся, він знову спізниться на лекції». Потім дріботіла нагору, стукала в двері і до вас долітав її пронизливий голос: «Якщо ви цю ж мить не прокинетесь, у вас зовсім не лишиться часу на сніданок і через це в мене потім болітиме голова». Цілий день вона не покладала рук, за роботою вона співала і була весела, щаслива й жартівлива. Її чоловік був старіший за неї. Він багато років служив дворецьким у родовитих людей і мав великі бакенбарди та бездоганні манери; він був жезлоносець у дуже респектабельній церкві по сусідству; вдома він прислужував за столом, чистив взуття пожильцям і допомагав мити посуд. Єдиною розвагою місіс Хадсон було, нагодувавши своїх квартирантів обідом (я обідав о пів на сьому, а викладач о сьомій), трохи побалакати з ними. Дякувати богові, мені вистачило здорового глузду (як у Емі Дріффілд з її славетним чоловіком) записувати ці розмови, бо місіс Хадсон була неперевершеним знавцем гумору кокні[21]. Вона мала свій характерний стиль і багатий словник, їй ніколи не бракувало комічної метафори або гострої, дотепної фрази. Вона була зразком пристойності, і у неї в домі ніколи не поселялися жінки, бо, мовляв, ніколи не розбереш, що в них на думці. («На язиці у них постійно чоловіки, чоловіки, чоловіки, удень подавай їм чай і тонко нарізаний хліб з маслом, завжди вони відчиняють двері, вимагають гарячої води і не знаю, що ще»). Але в розмові вона не боялася вживати виразів, які ми в ті дні називали «солоними». Про неї можна було сказати її ж словами про актрису Мері Ллойд: «Найбільш мені подобається в ній те, що вона дає змогу добре посміятися. Інколи вона доходить до межі, але ніколи через неї не переступає». Місіс Хадсон подобався власний гумор і, здається, вона з тим більшою охотою балакала із своїми пожильцями, що її чоловік був надто серйозна людина («Йому належить бути таким, — казала вона. — Він жезлоносець і відвідує весілля, похорони й таке інше»), зовсім нездатна до жартів. («Я завжди кажу Хадсону: „Смійся при першій-ліпшій нагоді, бо коли вмреш і тебе поховають — не дуже посмієшся“»).

Гумор місіс Хадсон був невичерпний, а історія її ворожнечі з міс Батчер, яка здавала кімнати в будинку номер чотирнадцять, була справжньою комічною сагою, і тривала протягом багатьох років.

— Вона огидна стара кішка, але мені буде нудно без неї, коли господь покличе її до себе. Не знаю, правда, що він з нею робитиме. Я досхочу посміялася завдяки їй.

У місіс Хадсон були дуже погані зуби і питання, коли вона їх вирве, а натомість вставить штучні, обговорювалось протягом кількох років, при цьому була висловлена неймовірна кількість різних припущень.

— Коли вчора увечері Хадсон сказав мені: «Повиривай ти їх нарешті», я відповіла, що тоді мені ні про що буде говорити!

Я не бачив місіс Хадсон два чи три роки. Мій останній візит був відповіддю на коротенький лист, у якому вона просила завітати на склянку міцного чаю і додавала: «Наступної суботи буде рівно три місяці, як у віці сімдесяти дев’яти років помер Хадсон. Джордж і Естер прислали свої співчуття». Джордж був їхній син. Йому було під сорок, працював він на Вулвічському арсеналі, і його мати двадцять років підряд повторювала, що одного дня він неждано-негадано приведе до неї дружину. Естер була служниця, її найняли перед самим моїм виїздом, але місіс Хадсон і досі називала її «моє кляте дівчисько». Хоч місіс Хадсон, мабуть, було вже далеко за тридцять, коли я вперше оселився в неї, — а це сталося тридцять п’ять років тому, — все ж, простуючи повільним кроком через Грін-Парк, я не думав, що можу не застати її живою. Вона була такою ж невід’ємною частиною моїх спогадів про молодість, як і пелікани, що прикрашали фонтан у парку.

Я спустився кількома східцями у дворик, і двері мені відчинила Естер — товста п’ятдесятилітня жінка, але й досі з виразом безвідповідальності (властивим «клятому дівчиськові») на соромливо усміхненому обличчі. Коли я ввійшов у напівпідвальну кімнату, місіс Хадсон штопала Джорджеві шкарпетки; вона зняла окуляри й подивилась на мене.

— Та невже це ви, містер Ешенден! Хто б міг сподіватися, що ви прийдете? Естер, чайник закипів? Ви ж вип’єте склянку чаю?

Місіс Хадсон стала трохи огрядніша і вже не така рухлива, як раніше, але на голові в неї майже не було сивого волосся, а очі, чорні й блискучі, наче ґудзики, світилися усмішкою. Я сів у стареньке потерте крісло, оббите коричневою шкірою.

— Як ви живете, місіс Хадсон? — спитав я.

— О, мені ні на що скаржитися. Хіба тільки на те, що я не така молода й здорова, як колись, — відповіла вона. — Я вже не можу працювати стільки, як тоді, коли ви жили тут. Тепер я не подаю моїм джентльменам обід власноруч, а тільки сніданок.

— У вас усі кімнати зайняті?

— Хвала богові, всі.

Завдяки підвищенню цін місіс Хадсон одержувала за свої кімнати більше, ніж тридцять років тому, і гадаю, що по-своєму вона жила непогано. Але запити людей день у день зростають.

— Ви не повірите. Спочатку мені довелося обладнати ванну кімнату, згодом провести електрику, а потім їм заманулося мати телефон! Цікаво, що вони вигадуватимуть далі?

— Містер Джордж каже, що місіс Хадсон вже час подумати про відпочинок, — втрутилася Естер, яка накривала стіл до чаю.

— Не лізь не в свої справи, дівчино, — різко відповіла місіс Хадсон. — Коли я піду на відпочинок, то тільки на кладовище. Не дуже приємно жити віч-на-віч з Джорджем і Естер, не маючи змоги навіть побалакати з кимось!

— Містер Джордж каже, що їй треба придбати маленький будиночок у селі і пильнувати себе, — заявила Естер, анітрохи не збентежена зауваженням старої.

— Навіть не згадуйте мені про село! Минулого літа лікар порадив мені поїхати туди на шість тижнів. І, вірте слову, це ледве мене не вбило. Там стоїть такий галас! Весь час цвірінькають птахи, співають півні, мукають корови. Я не могла цього витримати. Коли проживеш усе життя в тиші і спокої, неможливо звикнути до цього безперервного гамору.

За кілька кроків од дверей місіс Хадсон проходила Роксхолл-Брідж-роуд, по ній проїздили трамваї, гуркотіли автобуси, гуділи таксі. Проте для старої цей лондонський шум був ніби колискова пісня.

Я окинув поглядом затишну маленьку кімнату, в якій стільки років прожила місіс Хадсон. Чим можна було б їй прислужитися? Я помітив, що грамофон у неї є. Це була єдина річ, яка спала мені тоді на думку.

— Вам що-небудь треба, місіс Хадсон?

Думаючи про щось, вона зупинила на мені свої блискучі очиці.

— Якщо ви вже заговорили про це, не знаю, чого б я хотіла окрім здоров’я і сили, щоб попрацювати ще років з двадцять.

Я не вважаю себе сентиментальним, але після її відповіді, несподіваної, але такої характерної, я враз відчув, як до горла мені підкотився клубок.

Коли настав час прощатися, я спитав, чи можна подивитися кімнати, в яких прожив п’ять років.

— Збігай нагору, Естер, і поглянь, чи дома містер Грехем. Якщо його немає, гадаю, він не протестуватиме, коли ви подивитесь на них.

Естер мерщій побігла нагору і за хвилину, трохи захекавшись, зійшла вниз і повідомила, що містера Грехема немає. Місіс Хадсон пішла зі мною. У спальні стояло те саме вузеньке залізне ліжко, в якому я спав і мріяв, той самий комод і умивальник. Вітальня носила на собі сліди похмурої моці спортсмена: на стінах висіли фотографії крикетних команд і гребців у трусиках, у кутку стояли битки для гольфа, а на камінній полиці в безладді розмістилися люльки з тютюном, оздоблені емблемами коледжу. У мій час вірили в чисте мистецтво, і я доводив це, прикрасивши камінну полицю мавританським килимком, придбавши жовто-зелені саржові завіски і повісивши на стіни автотипії картин Перуджіно, Ван-Дейка і Гоббеми.

— У вас була дуже артистична натура, правда? — зауважила місіс Хадсон не без іронії.

— Авжеж, — пробурмотів я.

Я не міг стримати нападу туги, згадавши роки, що минули відтоді, як я мешкав у цих кімнатах, і все, що я пережив тут. Зараз я сидів за тим самим столом, за яким колись їв свої розкішні сніданки і скромні обіди, читав медичні книги і писав свій перший роман. Саме в цьому кріслі я вперше прочитав Вордсворта і Стендаля, єлизаветинських драматургів і російських романістів, Джиббонса, Босуелла, Вольтера і Руссо. Цікаво, хто читав цих авторів тут після мене: студенти-медики, клерки, молодики, які роблять кар’єру в місті, літні люди, які живуть на спочинку після служби в колоніях, або ті, кого доля позбавила рідного дому? Кімната, як висловилась би місіс Хадсон, вивернула всю мою душу. Всі надії, які плекалися тут, яскраві видіння майбутнього, полум’яний запал юності, розкаяння, втрата ілюзій, втома, покора долі… Стільки було пережито в цій кімнаті — ціла гама людських почуттів — що, здавалося, вона сама стала одухотвореною й загадковою істотою. Не знаю чому, але вона викликала в мене згадку про жінку на розі вулиці, яка, озираючись назад, однією рукою робила знак мовчати, а другою — манила перехожих. Мої неясні відчуття, що їх я сам дещо соромився, передалися місіс Хадсон; вона засміялася і, як звичайно, потерла свій великий ніс.

— Боже, які люди смішні, — сказала вона. — Коли б я розповіла про джентльменів, котрі жили тут, усе, що мені про них відомо, присягаюся богом, ви б не повірили. Один смішніший за іншого; інколи я лежу в ліжку, згадую про них і сміюся. Світ був би дуже нудний, якби ми інколи не сміялися, але квартиранти часто бувають надто вже смішні.