Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ п’ятнадцятий

Едвард Дріффілд працював вечорами. І Розі, не маючи чого робити, залюбки приймала запрошения того чи іншого з своїх друзів погуляти в місті. Вона любила розкіш, а Квентін Форд був багатий. Він наймав для неї кеб і віз обідати до Кеттнера або в «Савой», а вона вбиралася для нього в свої найкращі сукні. Гаррі Ретфорд, який ніколи не мав шилінга за душею, поводився так, ніби в нього їх було без ліку, й теж брав для неї візника і влаштовував обіди у «Романо» або в якомусь з маленьких ресторанів у Сохо, що саме почали входити в моду. Він був актор і до того ж розумний, але мав важкий характер і тому часто сидів без роботи. Йому було близько тридцяти років, він мав симпатично-потворне обличчя і в розмові ковтав слова, так що все, сказане ним, звучало дуже кумедно. Розі подобалося його безшабашне ставлення до життя, вміння носити одяг, пошитий в кредит найкращим кравцем Лондона, нерозсудливість, з якою він ставив на скачках п’ять шилінгів, не маючи їх, і щедрість, з якою розкидався грошима, коли вдалий виграш зненацька робив його багатим. Він був веселий, милий, пихатий, хвастовитий і невибагливий. Розі розповідала, що одного разу він заставив свій годинник, щоб запросити її на обід, а іншим разом позичив пару фунтів у директора театру, який дав їм місця, лише для того, щоб запросити цього ж директора повечеряти після вистави.

Але вона любила також ходити з Лайонелом Хільєром в його студію і їсти відбивні котлети, які вони самі готували, і проводити вечір у розмовах. Найрідше вона обідала зі мною. Ми обідали окремо: я — на Вінсент-сквер, а вона — з Дріффілдом. Потім сідали в омнібус і їхали в який-небудь мюзик-хол. Ми бували всюди: в Павільйоні, в Тіволі, інколи в Метрополітені, якщо в тамтешній програмі був якийсь особливо цікавий номер, але найулюбленішим нашим місцем був Кентербері. Квитки там були дешеві, і йшли цікаві вистави. Ми замовляли пару пива, і я курив свою люльку. Розі з цікавістю оглядала великий, темний, закурений зал, здавалося, до самої стелі забитий мешканцями південної частини Лондона.

— Люблю я Кентербері, — казала вона. — Тут так затишно.

Я помітив, що Розі багато читає. Вона любила історичні твори, але лише певного характеру — про життя королев та королівських коханок — і з дитячим захопленням розповідала їх зміст. Вона добре знала всіх шістьох дружин Генріха VIII і майже все про місіс Фітцгерберт і леді Гамільтон. Запити в неї найдивовижніші: від Лукреції Борджіа до дружин Філіпа Іспанського; потім ішла довга низка коханок французьких королів. Вона знала їх імена і все про них, від Агнес Сорель до мадам Дюбаррі.

— Я люблю читати правду, — казала вона. — Мене не дуже хвилюють романи.

Любила вона балакати й про Блекстейбл і, мабуть, ходила зі мною саме через те, що я був з ним зв’язаний. Здавалося, вона знає геть усе, що там відбувається.

— Я їжджу приблизно через тиждень, щоб побачитися з матусею. Тільки на одну ніч.

— У Блекстейбл? — здивовано вигукнув я.

— Ні, не в Блекстейбл, — посміхнулася Розі. — Навряд чи я наважилася б поїхати туди саме зараз. У Гавершем. Мама теж приїздить туди. Я зупиняюся в готелі, де раніш працювала.

Вона ніколи не була вельми балакуча. В хорошу погоду ми часто пішки поверталися з мюзик-холу, де проводили цілий вечір, і всю дорогу вона, бувало, навіть рота не розкриє. Але її мовчання було інтимне і затишне. Воно не відмежовувало вас від світу, в якому вона витала думками, а навпаки, й вас обволікало своєю надзвичайною затишністю.

Одного разу, розмовляючи про неї з Лайонелом Хільєром, я сказав, що ніяк не збагну, як сталося, що проста, свіжа, приваблива молода жінка, яку я вперше побачив у Блекстейблі, обернулась на чарівне створіння, чию красу визнавали, по суті, всі. (Були люди, які робили застереження: «Певна річ, у неї дуже гарна постать, — казали вони, — але особисто мені не дуже подобається тип її обличчя». А інші додавали: «О, звичайно, Розі дуже мила жінка, шкода тільки, що їй трохи бракує шляхетності»).

— Я все вам поясню, — відповів Лайонел Хільєр. — Вона була тільки свіжа, миловидна і здорова жіночка, коли ви вперше зустріли її. Це я зробив її красунею.

Не пам’ятаю, що саме я відповів, але це була якась непристойність.

— Цим ви тільки довели, Що нічого не тямите в красі. Ніхто не цінував Розі, поки не помітив, що вона сяє, як сонце — але срібним промінням. До того як я написав її портрет, ніхто й гадки не мав, що її волосся — найпрекрасніша в світі річ.

— Ви створили також її шию і груди, її статуру і кістки? — спитав я.

— Саме так, чорт забирай, я створив усе це!

Коли Хільєр говорив про Розі в її присутності, вона, всміхаючись, поважно слухала його. На її блідих щоках проступав легкий рум’янець. Гадаю, коли він уперше заговорив з нею про її вроду, вона подумала, що він жартує; та коли він написав її срібно-золотою, вона зрозуміла, що він каже серйозно, але це не справило на неї особливого враження. Її це трохи розсмішило і, звичайно, сподобалося й здивувало, хоч і не запаморочило голови. Розі вирішила, що він трохи не при собі. Я часто міркував: чи було щось між ними? (Я не міг забути всього того, що чув про Розі в Блекстейблі і що бачив у саду вікарія). І чи було щось між нею та Квентіном Фордом і Гаррі Ретфордом? Я навіть слідкував за ними. Не можна сказати, що вона поводилася фамільярно, — скоріше по-дружньому; призначала їм, не криючись ні від кого, побачення; коли ж дивилася на них, то лукаво, по-дитячому і водночас — це було справжнім відкриттям для мене — таємничо-прекрасно посміхалася. Інколи, сидячи поруч у мюзик-холі, я зазирав їй в обличчя; гадаю, я не був закоханий у неї — просто відчував насолоду від того, що спокійно сиджу поруч і дивлюся на бліде золото її волосся і шкіри. Лайонел Хільєр мав рацію: це золото дійсно справляло дивне враження місячного сяйва. Вона була схожа на ясний літній вечір, коли світло повільно гасне на безхмарному небі. В її неосяжній безтурботності не було нічого похмурого, вона скидалася на море, коли, спокійно виблискуючи під променями серпневого сонця, воно котить свої легкі хвилі на кентське узбережжя. І ще вона нагадувала мені замріяну, витончено легковажну сонатину древнього італійського композитора, в кожній ноті якої лунає ледь чутне тремтливе зітхання. Іноді, відчувши на собі мій погляд, вона повертала голову і якусь мить дивилася мені просто в вічі, не проронивши й слова. Про що вона думала — не знаю.

Пам’ятаю, одного разу я прийшов за нею на Лімпус-роуд і покоївка, сказавши, що Розі ще не готова, попросила мене зачекати у вітальні. Незабаром вона ввійшла до кімнати. На ній була оксамитна сукня і мальовничий капелюшок із страусиними перами (ми збиралися йти в Павільйон, і вона одягнулася спеціально для цієї нагоди). Вона була така гарна, що мені перехопило подих. Скільки гідності і чарівної привабливості було в її невинній красі (часом вона нагадувала чудову статую Псіхеї з неапольського музею)! її обличчя мало дуже рідкісну, на мій погляд, особливість: блакитнувата шкіра під очима була ніби вкрита росою. Інколи мені не вірилось, що це в неї від природи. І одного разу я навіть запитав, чи не натирає вона вазеліном під очима. (Саме таке у мене складалося враження). Вона посміхнулася, вийняла носову хусточку і простягнула мені:

— Потріть і переконайтеся самі.

Якось уночі, коли ми повернулися додому з Кентербері і, прощаючись із нею біля дверей, я простягнув руку, вона тихенько засміялася і нахилилась уперед.

— Мій маленький дурнику, — сказала вона.

І поцілувала мене в губи. Це не був миттєвий легенький дотик; це не був також пристрасний поцілунок. Її губи, її повні червоні губи, міцно і надовго притулилися до моїх: я відчув їхню форму, їхнє тепло і м’якість. Потім вона, не поспішаючи, відвела їх, мовчки одчинила двері і зникла всередині, лишивши мене самого. Я був настільки здивований, що не встиг вимовити ані слова. Я прийняв її поцілунок, як бовдур — зовсім інертно. Я повернувся і пішов додому. У мене в вухах ще довго бринів сміх Розі. Це не був презирливий або образливий сміх — він був щирий і ніжний, ніби вона сміялася від щастя, що любить мене.