Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ четвертий

Уявіть моє здивування, коли через два чи три дні після сніданку з Олроєм Кіром я одержав листа від вдови Едварда Дріффілда.

В ньому говорилося:

Ми бачилися з місіс Дріффілд тільки раз у житті, і вона не дуже мене цікавила. Крім того, я не люблю, коли мене називають «дорогим другом». Вже одного цього було б досить, щоб відмовитися від її запрошення. До того ж, мене вкрай роздратував увесь зміст листа, бо я не міг виставити жодної відмовки, яка б не свідчила, що я просто не бажаю приїхати. А їхати до неї я справді не хотів. У мене не було листів Дріффілда. Може, колись він і прислав мені кілька коротких записок, але тоді він був маловідомий письменник, і, якби я навіть збирав листи, мені ніколи б не спало на думку зберегти і його послання. Чи міг я знати, що колись його оголосять найбільшим письменником сучасності? Я вагався тільки через те, що у місіс Дріффілд, як вона писала, була до мене якась особиста справа. Було б, звичайно, незручно і навіть неввічливо не виконати її прохання. Та й, зрештою, її чоловік був справді визначна людина.

Лист прийшов з ранковою поштою, і після сніданку я подзвонив Рою. Тільки-но я назвав себе, секретарка одразу ж з’єднала мене з ним. Якби я писав детективний роман, то запідозрив би, що на мій дзвінок чекали. А бадьорий голос Роя тільки підтвердив би мою підозру: ніхто не буває такий веселий з раннього ранку.

— Сподіваюся, я не розбудив вас? — спитав я.

— Та що ви, бог з вами! — линув з трубки його здоровий сміх. — Я з сьомої години на ногах. Катався верхи в парку і саме збираюся снідати. Приходьте, поснідаємо разом.

— Я дуже вас люблю, Рою, — відповів я, — але ви не та людина, з якою я хотів би снідати. Крім того, я вже поснідав. Послухайте, я щойно одержав листа від місіс Дріффілд, вона запрошує мене в гості.

— Так, вона говорила мені, що збирається вас запросити. Ми могли б поїхати разом. У неї чудовий зелений моріжок, і вона дуже добре приймає. Певен, що вам сподобається.

— Чого вона від мене хоче?

— О, гадаю, їй приємніше буде сказати це самій.

В голосі Роя вчувалися лагідні нотки; якби він був лікарем, то саме так, мабуть, повідомив би майбутнього батька, що його дружина незабаром ощасливить його нащадком. Та на мене це не вплинуло.

— Облишмо, Рою, — відповів я. — Я стріляний горобець, і ви мене не піддурите. Кажіть прямо, що там таке.

На другому кінці дроту запала коротка пауза. Я відчув, що Рою мої слова не сподобалися.

— Ви дуже зайняті сьогодні вранці?! — раптом спитав він. — Я хотів би зайти до вас.

— Що ж, заходьте. Я буду вдома до першої.

— За годину я прийду.

Я поклав телефонну трубку, запалив свою люльку і знову поглянув на лист місіс Дріффілд.

Переді мною жваво постав сніданок, про який вона згадувала. Мені довелося тоді провести неділю під Тенкенбері з леді Годмарш — культурною і приємною американкою, дружиною не дуже розумного, але добре вихованого баронета-спортсмена. Мабуть, щоб якось розважитись і відпочити від домашніх справ, вона звичайно приймала в себе людей, котрі мають якесь відношення до мистецтва. Її вечори були різноманітні й веселі. Аристократи і дрібні дворяни із здивуванням і острахом зустрічалися там з художниками, письменниками та акторами. Леді Годмарш не читала книг і не дивилася картин людей, перед якими гостинно розчинила двері свого дому, але любила їх товариство і пишалася тим, що має великі знайомства в артистичних колах. Одного разу мова зайшла про Едварда Дріффілда — її прославленого сусіда. Я зауважив, що колись був з ним добре знайомий. Тоді вона раптом запропонувала піти до нього поснідати у понеділок, коли більшість її гостей поїде до Лондона. Я завагався, бо не бачився з Дріффілдом тридцять п’ять років і не був певний, чи пам’ятає він мене (та про це я, звичайно, не говорив), якщо ж і пам’ятає, то навряд чи йому приємно буде мене бачити. Але серед нас був молодий пер — лорд Скалліон. людина з такими серйозними літературними нахилами, що замість того, щоб управляти країною, як веліли б йому всі людські й природні закони, він усі свої сили віддавав писанню пригодницьких романів. Його бажання побачити Дріффілда було безмежне, і як тільки леді Годмарш висловила свою пропозицію, він заявив, що це так чудово, що краще й бути не може. Найзначнішим гостем у компанії була молода огрядна герцогиня; її любов до знаменитого письменника виявилася настільки великою, що вона ладна була не їхати в понеділок до Лондона і вирішила лишитися тут до вечора.

— Нас буде четверо, — сказала леді Годмарш. — Не думаю, що вони змогли б прийняти більше. Я зразу ж пошлю телеграму місіс Дріффілд.

Я не міг уявити, як можна йти до Дріффілда такою компанією, тому спробував охолодити їх запал.

— Це тільки вкрай стомить його, — сказав я. — Дріффілдові буде страшенно неприємно, коли його обсяде юрба незнайомих людей. Адже він дуже стара людина.

— Отож коли ми хочемо побачити його, то повинні робити це зараз. Довго він уже не житиме. Місіс Дріффілд казала, що він любить зустрічатися з людьми. Вони ні з ким, окрім лікаря й священика, не бачаться, і це буде для них розвагою. Місіс Дріффілд казала, що до них завжди можна привести кого-небудь оригінального. Щоправда, їй доводиться бути обачною. Адже йому набридають різні люди, які йдуть до нього заради звичайної цікавості, та ще різні там газетярі, письменники, які хочуть, щоб він прочитав їхні книги, недоумкуваті істеричні жінки. Але місіс Дріффілд просто чудо: не пускає до нього нікого, крім тих, кого вона вважає за потрібне пропустити. Він, напевно, помер би через тиждень, якби зустрічався з усіма, хто до нього приходить. Звичайно, ми зовсім не такі, як усі.

Про себе я думав якраз навпаки. Та поглянувши на інших, я впевнився, що герцогиня і лорд Скалліон однієї думки з леді Годмарш, тому краще було не сперечатися.

Ми поїхали в ясно-жовтому роллс-ройсі. До Ферн-Корт всього три милі від Блекстейбла. Це був вкритий штукатуркою будинок, збудований десь близько 1840 року — простий і скромний, але досить міцний. Він виглядав однаково і з фасаду і з протилежного боку; між двома великими арками були парадні двері, дві інші арки підтримували другий поверх, простий дерев’яний бар’єр закривав низький дах. Будинок стояв у садку, досить густому, але добре догляненому, площею близько акра; з вікон вітальні відкривався чудовий краєвид на гаї і зелені луки. Вітальня була умебльована саме так, як має бути умебльована кімната в скромному сільському будинку.

Чохли з барвистого ситцю вкривали м’які крісла і великий диван; з такого ж ситцю були зроблені й штори. На маленьких чиппендельських[6] столиках стояли великі східні вази з ароматичною сумішшю. На кремового кольору стінах висіли чудові акварелі художників, добре відомих на початку сторіччя. Тут і там стояли вдало підібрані букети квітів, а на великому роялі в срібних рамках — портрети славетних актрис, покійних письменників та якихось членів королівської родини.

Отже не дивно, що герцогині ця кімната видалася чарівною. Саме в такій кімнаті відомий письменник мав провести кінець свого життя. Місіс Дріффілд зустріла нас із скромною гідністю. У неї було маленьке бліде лице з приємними гострими рисами. На вигляд вона мала біля сорока п’яти років. На ній був сірий костюм; на голові міцно сидів чорний капелюшок у вигляді ковпака. Вона була не висока і не низька, мала стрункий стан. Місіс Дріффілд нагадувала овдовілу дочку поміщика, яка мала неабиякі організаторські здібності і верховодила у всій окрузі. Вона відрекомендувала нас священику й жінці, які підвелися, коли ми зайшли. Це були вікарій Блекстейбла і його дружина. Леді Годмарш і герцогиня відразу ж прибрали ласкаво запобігливого вигляду, якого знатні особи прибирають у стосунках з нижчими за становищем людьми, даючи зрозуміти їм, що зовсім не зважають на соціальну нерівність.

Потім зайшов Едвард Дріффілд. Я інколи зустрічав його портрети в ілюстрованих журналах, але тепер, коли побачив, на що він звівся, мене огорнув жаль. Він виглядав нижчим, ніж я його пам’ятав, і дуже худим. Красиве срібне волосся страшенно поріділо, він був чисто виголений; шкіра аж просвічувала. Його голубі очі вицвіли, а повіки стали червоні. Він мав вигляд старої людини, якій залишилось три чисниці до смерті; дуже білі штучні зуби робили його посмішку теж штучною і вимушеною. Я ніколи раніше не бачив його без бороди; губи в нього були тонкі й бліді. Він був одягнений в новий, добре зшитий костюм з синього сержу, а низький комірець сорочки, на два або навіть три номери більший потрібного, відкривав зморшкувату, сухорляву шию. На ній висіла гарна чорна краватка з великою перлиною. Він трохи скидався на духовну особу в світському вбранні під час літньої поїздки до Швейцарії.

Тільки-но він зайшов, місіс Дріффілд кинула на нього швидкий погляд і підбадьорююче посміхнулася. Він потиснув руки кожному з гостей і кожному сказав щось приємне. Коли черга дійшла до мене, він промовив:

— Як це чудово, коли ділова людина, котра досягла таких успіхів, як ви, не боїться змарнувати час заради того, щоб побачитися з старим диваком.

Я трохи збентежився: він говорив так, буцімто ніколи досі мене не бачив. Мої друзі могли подумати, що я просто хвалився, кажучи, ніби колись був добре знайомий з ним. Мені кортіло довідатися, чи справді старий зовсім забув мене.

— Вже й не знаю, скільки минуло років з часу нашої останньої зустрічі, — сказав я, намагаючись надати сердечності своїм словам.

Дріффілд подивився на мене, здається, не більше кількох секунд, але мені вони видалися годиною, і раптом я оторопів: він нишком підморгнув мені. Зробив він це так швидко, що ніхто, крім мене, нічого не помітив. Я не сподівався такого від поважного дідугана і навіть не повірив власним очам. За мить його обличчя знову стало зосереджене і мудро лагідне. Нас запросили до столу, і ми посунули натозпом в їдальню. Їдальня теж була прибрана з найвишуканішим смаком. На чиппендельському буфеті стояли срібні свічники. Ми посідали на чиппендельських стільцях навколо чиппендельського столу. Посередині у срібній вазі стояли троянди; довкола в срібних тарілочках — шоколадні цукерки і м’ятні помадки; сільниці, певно, георгіанської доби, теж були срібні і начищені до блиску. На світлих стінах висіло кілька літографованих жіночих портретів роботи сера Пітера Лелі, а на камінній полиці стояв голубий сервіз дельфтської порцеляни. Прислужували за столом дві служниці в коричневих убраннях, і місіс Дріффілд, підтримуючи невимушену розмову, не зводила з них очей. Мене зацікавило: як їй вдалося отак вимуштрувати цих веселих кентських дівчат? (Здоровий колір їх облич і широкі вилиці незаперечно доводили, що вони місцеві). Сніданок був саме такий, якого вимагали обставини, — смачний, але не розкішний: рибне філе під білим соусом, смажене курча з молодою картоплею і зеленим горошком, спаржа і агрусовий кисіль з вершками. Їдальня, сніданок і навколишня обстановка — все відповідало становищу великого письменника з помірним достатком.

Місіс Дріффілд, як і більшість жінок письменників, дуже любила побалакати і не давала погаснути розмові на своєму кінці столу; через це не було анінайменшої змоги почути, що говорить її чоловік. Вона була весела, навіть збуджена. Хоч, напевне, здоров’я і похилий вік Едварда Дріффілда примушували її більшу частину року жити в селі, все ж вона частенько їздила до Лондона й була в курсі всіх новин,. Вона жваво обговорювала з лордом Скалліоном вистави лондонських театрів і ремствувала з приводу жахливого натовпу на виставці у Королівській академії. Вона була там аж двічі, хотіла оглянути всі картини, однак акварелей так і не бачила. Вона, мовляв, дуже любить акварелі — за їх скромність, і терпіти не може нескромних речей.

Оскільки господар і господиня сиділи на чільних місцях, священик опинився поруч із лордом Скалліоном, а його дружина — з герцогинею. Герцогиня розпочала з нею розмову про житлові умови робітничого класу — на цьому вона розумілася краще, ніж її сусідка за столом. Я був вільний від розмов і тому ніщо не перешкоджало мені стежити за Едвардом Дріффілдом, коли він розмовляв з леді Годмарш. Вона, напевно, пояснювала йому, як писати романи, і перераховувала книги, які він обов’язково повинен прочитати. Він ввічливо слухав її, інколи вставляючи зауваження таким тихим голосом, що я нічого не міг розібрати. Коли вона пускала дотеп (а пускала леді Годмарш їх часто, і вони були майже завжди гострі), він злегка посміхався і кидав на неї швидкий погляд, ніби кажучи: ця жінка, врешті, не така вже й дурна. Згадуючи минуле, я питав себе: що він думає про цю великосвітську компанію, про свою ошатно вдягнену дружину, таку хазяйновиту й енергійну, про вишукане товариство, серед якого живе? Мене цікавило, чи жалкував він про свої минулі роки, повні пригод? Може, за цією милою люб’язністю крилася страшенна нудьга? Певно, він відчув мій погляд, бо підвів очі. Якийсь час старий дивився на мене задумливо, лагідно і допитливо; раптом, — цього разу мені вже не могло привидітися, — він знову підморгнув мені. Легковажна гримаса цього старого, висушеного обличчя більш ніж здивувала — вона збентежила мене; я розгубився і не знав, що діяти. А губи мої самі собою розтягнулися в непевну посмішку.

Скориставшися з того, що герцогиня приєдналася до розмови на кінці столу, дружина священика повернулась до мене.

— Ви, здається, знали його багато років тому? — тихо спитала вона мене, і глянула на товариство, щоб упевнитися, що ніхто не слухає нас.

— Його дружина боїться, щоб ви, бува, не розбудили в ньому старих спогадів, які можуть завдати йому болю. Він, знаєте, дуже кволий, і найменше хвилювання виводить його з рівноваги.

— Я буду обережний.

— Доглядальниця з неї просто чудова, її відданість може служити прикладом для всіх нас. Вона усвідомлює, який почесний обов’язок випав на її долю. Її безкорисливість не описати словами. — Дружина священика ще більше стишила голос. — Звичайно, він дуже стара людина, а старі люди часом бувають вередливі, але я ніколи не бачила, щоб вона втратила самовладання. У своєму роді вона такий самий талант, як і він.

На це зауваження важко було відповісти, але я відчув, що від мене чекають відповіді.

— Зважаючи на обставини, можна сказати, що вигляд у нього чудовий, — пробурмотів я.

— Все це завдяки їй.

Покінчивши з сніданком, ми повернулися до вітальні. Я розмовляв з вікарієм, і не знайшовши цікавішої теми, захоплювався краєвидом. Через кілька хвилин до нас підійшов Едвард Дріффілд. Я повернувся до нього.

— Ми щойно говорили, який мальовничий цей ряд котеджів.

— Так, якщо дивитися звідси. — Дріффілд глянув у той бік, й іронічна посмішка скривила його тонкі губи. — В одному з них я народився. Дивно, правда?

Але до нас уже поспішала привітлива місіс Дріффілд.

— О Едварде, — жваво мовила вона своїм мелодійним голосом, — я певна, що герцогині хотілося б поглянути на твій кабінет, їй уже час від’їздити.

— Дуже шкода, але мені треба встигнути на поїзд, який відходить з Теркенбері в три вісімнадцять, — _: сказала герцогиня.

Ми вишикувалися в кабінеті Дріффілда. Це була велика кімната в протилежному крилі будинку. Її кругле вікно виходило в той самий бік, що й вікна їдальні. Все в ній свідчило про ту увагу й відданість, з якою ставиться дружина до свого чоловіка-письменника. В кабінеті панував зразковий порядок, а великі вази з квітами нагадували про дбайливу жіночу руку.

— За цим письмовим столом він писав останні свої твори, — сказала місіс Дріффілд, закриваючи книгу, що лежала на ньому догори корінцем. — Це фронтиспіс третього тому ювілейного видання — робота тогочасного художника.

Ми всі захоплено озирали письмовий стіл, а леді Годмарш нишком провела по ньому пальцями, щоб упевнитися, чи він справжній. Місіс Дріффілд звернулася до нас з легкою привітною посмішкою.

— Може, показати вам один з його рукописів?

— Звичайно, — вигукнула герцогиня, — а потім мені доведеться поспішити на станцію.

Місіс Дріффілд вийняла з шафи рукопис, оправлений в синій сап’ян. Поки інші шанобливо розглядали його, я пробіг поглядом по книгах, якими була заставлена кімната. Як кожний письменник, я перш за все хотів відшукати свої книги, але не знайшов жодної. Зате, я побачив повний комплект книг Олроя Кіра і велику кількість романів у яскравих обкладинках. Я подумав, що це були роботи письменників, які надіслали їх живому класику з поваги до його таланту і, мабуть, сподіваючися на кілька схвальних слів, які можна було б використати в рекламних проспектах. Більшість книжок стояла так рівненько, була така чиста, що в мене склалося враження, ніби їх дуже рідко читають. Тут був оксфордський словник і стандартні видання більшості англійських класиків у розкішних оправах: Філдінг, Босуелл, Гезлітт та інші, а також багато книг про море. Серед них я впізнав різноколірні зачитані томи різних мореходних довідників, виданих Адміралтейством; багато книг було з питань садівництва. Кімната мала вигляд не робочого кабінету письменника, а скоріше нагадувала музей видатної людини. І послужлива уява відразу ж наповнила її млявими екскурсантами, які знічев’я блукають по ній, вдихаючи пліснявий дух музею, до якого рідко хто навідується. У мене виникла підозра: якщо Дріффілд зараз і читає що-небудь, то це «Садівничу хроніку» або «Морську газету» — їх підшивки я вгледів у кутку на столі.

Коли дами оглянули все, що хотіли, ми почали прощатися з господарями. Але леді Годмарш була тактовною жінкою, і, оскільки їй спало на думку, що, послуживши приводом до візиту, я не сказав Едвардові Дріффілду навіть двох слів, вона, наділивши мене дружньою посмішкою, вже біля самих дверей сказала господарці:

— Мені було так цікаво дізнатися, що ви з містером Ешенденом давні знайомі. Який він був хлопчиком?

Дріффілд подивився на мене своїм іронічним поглядом. І мені здалося, що коли б тут нікого не було, він показав би мені язика.

— Соромливий, — відповів старий. — Я вчив його їздити на велосипеді.

Ми знову посідали у великий жовтий роллс-ройс і поїхали.

— Він дуже милий, — заявила герцогиня. — Я така рада, що ми відвідали його.

— У нього такі чудові манери, правда? — додала леді Годмарш.

— Невже ви сподівалися, що він їстиме горох з допомогою ножа? — спитав я.

— А чом би й ні? — заперечив Скалліон. — Це була б мальовнича картина.

— Мені здається, це дуже незручно, — промовила герцогиня. — Я пробувала багато разів, і мені ніколи не щастило вдержати горошини на ножі.

— Треба було їх наколювати на кінчик ножа, — порадив Скалліон.

— Зовсім ні, — заперечила герцогиня. — Просто ніж слід тримати боком, хоч горошини і скочуються з нього.

— Що ви думаєте про місіс Дріффілд? — спитала леді Годмарш.

— Я думаю, вона знає свою справу, — сказала герцогиня.

— Бідолаха Дріффілд такий старий; за ним обов’язково треба комусь ходити. Знаєте, вона працювала сиділкою в лікарні.

— Справді? — здивувалась герцогиня. — А я гадала, що вона була його секретарка або друкарка.

— Місіс Дріффілд дуже мила, — сказала леді Годмарш, захищаючи свою приятельку.

— О, надзвичайно.

— Двадцять років тому він довго хворів, і вона була в нього сиділкою. А коли Дріффілд видужав, вони побралися.

— Чого тільки не буває в житті. Вона, очевидно, набагато молодша за нього. Навряд чи їй більше сорока — сорока п’яти років.

— Мабуть, сорок сім. Мені казали, Дріффілд багато чим їй завдячує. Вона зробила його цілком презентабельним. Олрой Кір розповідав мені, що раніше він вів майже богемний спосіб життя.

— Здебільшого жінки письменників огидні.

— Навіщо письменники взагалі одружуються?

— Дивно. Невже вони самі не бачать убогості своїх майбутніх жінок?

— А письменникам здається, що люди вважають їх дружин цікавими, — пробурмотів я.

Ми доїхали до Теркенбері, залишили герцогиню на станції і рушили далі.