Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ восьмий

Погода зненацька зіпсувалася: пішли дощі, стало холодно. Нашим прогулянкам настав край. Та мене це не засмутило, бо я не смів дивитися в очі місіс Дріффілд після того, як став свідком її побачення з Джорджем Кемпом. Я був не стільки обурений, скільки здивований: невже їй до вподоби цілуватися з літнім чоловіком? У мене навіть промайнула думка, — чи не під впливом прочитаних романів, — що лорд Джордж знає якийсь жахливий секрет, з допомогою якого тримає її під своєю владою і примушує терпіти свої огидні обійми. Уява моя розгулялася: двошлюбність, убивство, підробка якогось документу. Мало хто з лиходіїв у романах нехтував можливістю залякати нещасну жінку погрозою викриття вчиненого нею злочину. Напевно, місіс Дріффілд потрапила в біду. Я ніколи не міг до кінця збагнути, що все це значить, але знав, що наслідки бувають жахливі. В думці я малював фантастичні картини її страждання (довгі безсонні ночі; вона роздягнена сидить біля вікна, її довге біляве волосся звисає аж до колін; вона в розпачі чекає сходу сонця) і бачив, як я сам (не п’ятнадцятирічний хлопець з шістьма пенсами кишенькових грошей на тиждень, а стрункий юнак з підкрученими вусами і сталевими м’язами, в бездоганному вечірньому вбранні), щасливо поєднуючи героїзм і спритність, визволяю її з цупких пазурів негідника-шантажиста. І водночас мені здавалося, що вона з власного бажання піддалася пестощам лорда Джорджа. Я не міг забути її сміху — в ньому бриніли нотки, яких я досі ще не чув. Коли я згадував цей сміх, мені відразу забивало дух.

До кінця канікул я тільки раз бачив Дріффілдів. Ми випадково стрілися у місті. Вони зупинились і заговорили зі мною. Я мало не згорів від сорому. Місіс Дріффілд дивилася на мене своїми лагідними синіми очима, в яких світилася дитяча пустотливість. Її пухкі червоні губи часто лишалися трохи відкритими, ніби вона от-от усміхнеться. На її обличчі світилася чистота, невинність і щира відвертість. Якби мені довелося висловити свою думку про неї, я сказав би: вона — живе втілення чесності. Неможливо було уявити, що вона «водиться» з лордом Джорджем. Очевидно, все було не так просто, як здавалося.

Нарешті настав день, коли я мав повертатися до школи. Візник повіз мій чемодан, а я вирушив до станції пішки. Я не дозволив тітці проводжати себе, вважаючи, що мужчині більше личить іти самому, але, простуючи вулицею, почував себе трохи пригніченим. З Теркенбері нас з’єднувала коротка залізнична вітка, а станція містилась на другому кінці міста, біля самого берега. Я взяв квиток і сів у кутку вагона третього класу. Раптом пролунав голос: «Він тут», і у вагон весело вбігли містер і місіс Дріффілд.

— Ми вирішили провести вас, — сказала вона. — Ви почуваєте себе нещасним?

— О, зовсім ні.

— Нічого, час збіжить непомітно. А на різдво ми з вами хіба ж так погуляємо! Ви вмієте кататися на ковзанах?

— Ні.

— А я вмію і вас навчу, — весело мовила вона.

Настрій у мене трохи покращав. Думка про те, що вони спеціально прийшли на вокзал попрощатися зі мною, зворушила мене. Над усе я боявся, щоб мої почуття не відбилися на обличчі.

— Я збираюся посилено грати у футбол протягом цього семестру, — заявив я, — бо хочу обов’язково потрапити у другу збірну.

Посміхаючись повними червоними губами, вона осявала мене поглядом своїх добрих очей. Сьогодні її усмішка мені особливо подобалась, а голос неначе тремтів одночасно і від сміху, і від сліз. На якусь мить мені здалося, що вона хоче мене поцілувати. Я перелякався до безтями. А вона й далі говорила трохи жартівливим тоном, яким дорослі завжди розмовляють з школярами. Дріффілд стояв мовчки, смикав себе за бороду і дивився на мене, посміхаючись самими очима. Тут кондуктор засвистів у свій сюрчок і махнув червоним прапорцем. Місіс Дріффілд потиснула мені руку. Дріффілд підійшов ближче і сказав:

— До побачення. Ось, візьміть.

Він сунув мені в руки малесенький пакунок. І тієї ж миті поїзд рушив. Коли я розгорнув пакунок, то побачив дві півкрони, загорнуті в клаптик туалетного паперу. Я почервонів як рак. Звичайно, ніколи не завадять зайвих п’ять шилінгів, але думка про те, що Тед Дріффілд наважився сунути мені подачку, сповнила мене люттю і приниженням. Я не міг приймати від нього жодних подарунків! Справді, я їздив з ним на велосипеді і катався по морю, але він не сагіб (я підслухав це слово у майора Грінкорта), і ці п’ять шилінгів пекли мені долоню. Спочатку я вирішив повернути йому гроші без жодного слова і показати тим самим, як мене обурила така безтактність; потім склав у думках повний гідності лист, у якому дякував за щедрість, але водночас зауважував, що джентльмен ніколи не приймає грошей від чужої людини. Я думав над цим два чи три дні, і мені було дедалі важче розлучитися з двома півкронами. Я був певен, що Дріффілд зробив це від щирого серця, але просто був погано вихований і не розумів, що до чого; навряд чи я дошкулю йому, якщо поверну гроші. Врешті-решт я розтринькав їх. А свою поранену гордість заспокоїв тим, що не подякував йому за подарунок.

Коли ж настали різдвяні канікули і я знову приїхав до Блекстейбла, більш за всіх мені хотілося побачити саме Дріффілдів. У цьому забутому богом місці вони одні, здавалося, були зв’язані з зовнішнім світом, який своїми хвилюючими принадами вже починав пробуджувати мої мрії. Але я не міг подолати соромливості і піти до них; я сподівався, що зустріну їх ненароком у місті. Та погода стояла жахлива: шалений вітер проймав до кісток, і поодинокі жінки, які виходили в справах, проносилися по вулиці у своїх довгих спідницях, як рибальські судна під час шторму. Раз у раз періщив холодний дощ; небо, яке влітку так затишно вкривало приязну землю, зараз обернулося на величезну сіру завісу, що загрозливо нависла над землею. Майже не було надії зустріти Дріффілдів випадково; нарешті я наважився і після чаю вислизнув з дому. До самої станції на вулиці було темно, як у ямі; далі починалися вуличні ліхтарі: поодинокі й тьмяні, вони ледве давали змогу розгледіти тротуар. Дріффілди жили на бічній вулиці в маленькому двоповерховому будиночку; він був з брудно-жовтої цегли і виходив на вулицю виступом з великим закругленим угорі вікном. Я постукав, і покоївка майже зразу відчинила мені двері; я спитав, чи вдома місіс Дріффілд. Вона якось дивно на мене подивилася й, відповівши, що піде подивиться, залишила мене в коридорі. З сусідньої кімнати долинали голоси, але вони враз затихли, тільки-но покоївка відчинила двері і, ввійшовши, причинила їх за собою. Мене огорнула атмосфера таємничості; у друзів мого дядька, якщо навіть заради вас доводилося запалювати газ, все одно — запрошували до вітальні. Невдовзі двері відчинилися, і вийшов Дріффілд. В коридорі було майже зовсім темно, і спочатку він не міг роздивитися, хто прийшов; та через якусь мить упізнав мене.

— О, це ви! А ми все думали: коли ж нарешті пощастить побачитись?! — сказав він і крикнув: — Розі, це юний Ешенден!

З кімнати донісся вигук, місіс Дріффілд за хвилину вибігла в коридор і почала трясти мої руки.

— Заходьте в кімнату, заходьте, будь ласка! Скидайте пальто. Жахлива погода, правда? Ви, мабуть, страшенно змерзли?

Вона допомогла мені скинути пальто, розмотала кашне, вирвала з рук шапку і потягла в маленьку, захаращену меблями і жарко натоплену кімнату. В каміні вирувало полум’я; тут був газ, якого ми в дядьковому будинку не мали, і три горілки в круглих кулях матового скла випромінювали різке світло. Повітря було сіре від тютюнового диму. Засліплений яскравим світлом і приголомшений бурхливою зустріччю, я не розгледів одразу, хто були ті два чоловіки, які підвелися, коли я ввійшов. Потім я впізнав курата, містера Галловея, і лорда Джорджа Кемпа. Вигляд у курата був зніяковілий, коли він тиснув мені руку.

— Добрий вечір. Я щойно зайшов повернути деякі книги, які мені давав містер Дріффілд, і місіс Дріффілд люб’язно запросила мене випити чашку чаю.

Я скоріш відчув, ніж побачив глузливий погляд, яким нагородив його Дріффілд. Він сказав, що не можна поклонятися одночасно і богу і мамоні — очевидно, навів цитату з біблії, але я не зрозумів її сенсу. Містер Галловей розсміявся.

— Не знаю, — промовив він. — Що ж тоді робити шинкарям і грішникам?

Репліка здалася мені виявом дуже поганого тону, але тут у розмову втрутився лорд Джордж. Він не виявляв ніякого збентеження.

— Що, юначе, приїхали додому на канікули? А ви здорово виросли. Слово честі, справжній парубок!

Я холодно потис йому руку, вже шкодуючи, що прийшов.

— Дозвольте запропонувати вам чашку чудового міцного чаю, — сказала місіс Дріффілд.

— Я вже пив чай.

— Ну то випийте ще, — втрутився лорд Джордж, ніби він тут був господарем (це було дуже схоже на нього). — Такий дорослий хлопець, як ви, завжди може з’їсти зайвий кусень хліба з маслом та джемом, а місіс Дріффілд відріже ваш шматок своїми милими рученьками.

Чайний сервіз і досі стояв на столі, за яким сиділо товариство. Принесли стілець, і місіс Дріффілд подала мені шматок пирога.

— Ми якраз умовляли Теда проспівати нам яку-небудь пісню, — сказав лорд Джордж.

— Заспівай, будь ласка, «Я люблю солдата», Теде, — попросила місіс Дріффілд. — Мені вона дуже подобається.

— Ні, заспівай «Спочатку ми ним драїли підлогу»!

— Якщо ви не заперечуєте, я проспіваю обидві, — погодився Дріффілд.

Він узяв банджо, яке лежало на піаніно, настроїв його і заспівав своїм сильним баритоном. Такі концерти для мене не були новиною. Коли в будинку священика або у майора чи лікаря влаштовувався званий чай, дехто з запрошених завжди приносив з собою який-небудь музичний інструмент. Вони лишали його в холі, ніби й не розраховуючи на те, що їх попросять зіграти або поспівати; але після чаю господиня звичайно питала, чи немає в кого музичного інструмента з собою. Вони соромливо признавалися, що є, і коли це було у дядька, мене посилали по інструмент у передпокій. Інколи молода леді запевняла, що вона зовсім покинула грати і нічого з собою не принесла; тоді втручалася її мати і заявляла, що це вона принесла. Але співали вони тільки серйозні пісні, такі, як «На добраніч, кохана», «Я проспіваю тобі пісню про Аравію» або «Мого серця королева». Одного разу на щорічному концерті в залі муніципалітету Смітсон, торговець тканинами, проспівав жартівливу пісню. І хоч останні ряди залу йому гаряче аплодували, дворянство не підтримало Смітсона. А перед наступним концертом його попросили вибирати репертуар обережніше («Не забувайте, що тут присутні дами, містере Смітсон»). Тоді він проспівав «Смерть Нельсона».

Друга пісенька була з приспівом, і курат з лордом самовіддано приєдналися до Дріффілда. Я чув її багато разів після того, однак запам’ятав тільки окремі рядки.

Коли вони скінчили співати, я, прибравши якомога більш світського вигляду, звернувся до місіс Дріффілд:

— А ви не співаєте?

— Співаю, але так, що вуха в’януть. Тому Тед мене й не заохочує.

Дріффілд відклав своє банджо й запалив люльку.

— Ну, як пишеться книга, Теде? — спитав лорд Джордж.

— Нічого, добре. Працюю весь час.

— Бідолаха Тед зашився зі своїми книгами, — лорд Джордж засміявся. — Чому ти не покинеш ці дурниці і не займешся серйознішими справами? Я підшукав би тобі роботу в своїй конторі.

— О, я задоволений своїм життям.

— Не чіпайте його, Джордж, — сказала місіс Дріффілд. — Якщо йому це подобається, то хай собі пише.

— Я, звичайно, не можу сказати, що розуміюся на цьому, — почав Джордж Кемп.

— Тоді й не говоріть, — перебив його Дріффілд, посміхаючись.

— Нехай критики кажуть що завгодно, — сказав містер Галловей, — а на мою думку, така ваша книга, як «Фергейвн», зробила б честь будь-якому письменникові.

— Слухай-но, Теде, я знаю тебе з дитинства, але попри всі свої зусилля не міг примусити себе прочитати її до кінця, — сказав Джордж Кемп.

— Облишмо це, не треба заводити розмов про книги, — мовила місіс Дріффілд. — Заспівай нам оце, Теде.

— Мені час додому, — сказав курат і звернувся до мене. — Може, підемо разом? Ви не дасте мені чого-небудь почитати, Дріффілде?

Дріффілд показав на купу нових книг, що лежали на столі в кутку.

— Вибирайте самі.

— Ого, скільки книг! — вигукнув я, прикипівши до них очима.

— Все це мотлох. Мені присилають їх на рецензію.

— І що ви з ними робите?

— Відвожу в Теркенбері й продаю за першу-ліпшу ціну. Вони допомагають мені розраховуватись з м’ясником.

Коли ми з куратом поверталися додому, в нього під пахвою було три чи чотири книги. Дорогою він спитав мене:

— Ви сказали дядькові, що збираєтесь відвідати Дріффілдів?

— Ні. Я просто вийшов прогулятись, а потім мені спало на думку заглянути до них.

Це твердження, звичайно, було не дуже близьке до правди. Але я не мав наміру розповідати містерові Галловею, що, хоч, на мою думку, я вже був дорослий, але мій дядько дотримувався щодо цього іншого погляду і намагався перешкодити мені зустрічатися з людьми, до яких ставився з упередженням.

— На вашому місці я б нічого про це не казав без нагальної потреби. Дріффілди цілком порядні люди, але панотець чомусь не дуже їх полюбляє.

— Я знаю, — відповів я.

— Звичайно, вони трохи простуваті, але пише він зовсім непогано. А коли пригадаєш, з яких верств він вийшов — лише дивуєшся, що він взагалі уміє писати.

Тепер я збагнув, нарешті, куди він гне. Містер Галловей не хотів, щоб мій дядько дізнався про його дружбу з Дріффілдами. Отже, я міг не хвилюватись — він мене не викаже.

Звичайно, та зверхня манера, з якою курат мого дядька висловлювався про того, кого зараз вважають одним з найбільших письменників пізньої вікторіанської доби, мимоволі викличе посмішку у читача. Але у Блекстейблі тоді всі говорили про нього так. Одного разу нас запросили на чай до місіс Грінкорт, у якої гостювала кузина, дружина викладача Оксфордського університету — надзвичайно культурна людина, як нам сказали. Звали її місіс Енком. Це була маленька жіночка з енергійним зморшкуватим лицем. Вона коротко підстригала своє сиве волосся і носила чорну шерстяну спідницю, яка ледве прикривала верх черевиків з квадратними носками. Вона була першим зразком Сучасної Жінки в нашому Блекстейблі. Ми були приголомшені і негайно зайняли оборонну позицію, бо вона мала надто інтелігентний вигляд. Згодом усі ми почали насміхатися над нею, а мій дядько якось сказав тітці: «Знаєш, люба, я дуже радий, що ти, дякувати богові, не мудра, що він позбавив мене такої кари»; а тітка грайливо взула на свої черевики дядькові пантофлі, які саме гріла для нього біля каміна, і сказала: «Дивись, я Сучасна Жінка». А потім ми одностайно вирішили: «Місіс Грінкорт дуже кумедна; ніхто не знає, чого від неї можна чекати. Але ясно одне: вона не зовсім того…» Ми ніяк не могли забути, що її батько мав фабрику, а дід був звичайний робітник.

Але нам усім було цікаво послухати тоді розповідь місіс Енком про людей, яких вона знала. Мій дядько вчився в Оксфорді, але, здавалося, всі ті, з ким він був знайомий, уже повмирали. Місіс Енком особисто знала місіс Хемфрі Уорд і захоплювалась «Робертом Елсмером». Дядько вважав цю книгу скандальною і дуже здивувався, коли містер Гладстон, який називав себе християнином, добре відгукнувся про неї. Спалахнула суперечка. Дядько сказав, що, на його думку, ця книга може розбестити людей, озброївши їх різними ідеями, без яких їм значно краще жилося на світі. Місіс Енком зауважила, що він би так не думав, коли б знав місіс Хемфрі Уорд. Вона — жінка високих моральних принципів, племінниця містера Метью Арнольда[8] і, що б ви не думали про саму книгу (місіс Енком ладна була визнати, що в ній є розділи, які краще викинути), письменниця створила її, певна річ, керуючись найкращими міркуваннями. Місіс Енком знала також міс Браутон. Ця письменниця з дуже порядної сім’ї і тому дивно, що з-під її пера виходять такі книги.

— А я зовсім не вважаю їх шкідливими, — зауважила місіс Гейфорт, дружина лікаря. — Вони мені подобаються, особливо «Прекрасна, як троянда».

— І ви б погодилися, щоб ваші доньки читали їх? — спитала місіс Енком.

— Зараз, звичайно, ні, — відповіла місіс Гейфорт. — А коли вони одружаться, я не заперечуватиму.

— Вам, мабуть, цікаво буде дізнатися, — почала місіс Енком, — що коли на Великдень минулого року я була у Флоренції, мене познаймили з Уйдою.

— Ну, це зовсім інша річ, — заперечила місіс Гейфорт. Не можу повірити, що порядна жінка читатиме книги Уйди.

— Одну я прочитала з цікавістю, — розповідала далі місіс Енком. — І мушу сказати: більше схоже на те, що її написав француз, а не англійська леді.

— Але ж вона дійсно не справжня англійка. Я чула, що її ім’я мадмуазель де ля Раме.

Саме в цей момент містер Галловей згадав Едварда Дріффілда.

— Знаєте, у нас тут теж є письменник, — сказав він.

— Ми не дуже пишаємося ним, — зауважив майор. — Він син управителя старої міс Вулф і одружений з буфетницею.

— А писати він уміє? — поцікавилась місіс Енком.

— Що він не джентльмен, одразу видно, — сказав курат. — Але коли ви зважите на труднощі, які йому довелося долати, можна тільки дивуватись, що він так добре пише.

— Він приятелює з Віллі, — докинула моя тітка.

Всі подивилися на мене, і я відчув себе незручно.

— Минулого літа вони часто каталися разом на велосипеді, а коли Віллі повернувся до школи, я взяла в бібліотеці одну з його книг, щоб мати хоч якесь уявлення про них. Прочитала лише першу частину і відіслала назад. А потім написала рішучого листа бібліотекарю, і мені було приємно почути, що він її вилучив. Якби це була моя власна книга, я негайно б її у піч!

— Я теж проглянув одну з його книг, — сказав лікар. — Вона зацікавила мене тим, що дія відбувається саме тут, і я впізнав кількох жителів Блекстейбла. Але не можу сказати, що вона мені сподобалась, я вважаю її надто грубою.

— Я говорив йому про це, — сказав містер Галловей, — а він відповів мені, що моряки з вугільника, який ходить у Ньюкасл, а також рибалки й робітники ферм поводяться і розмовляють не так, як леді і джентльмени.

— Але навіщо писати про таких людей? — зауважив дядько.

— Якраз про це я й кажу, — відгукнулася місіс Гейфорт. — Всі ми знаємо, що на світі є непристойні, злі і навіть розбещені люди. Тільки, боже правий, для чого писати саме про них?

— Я не захищаю його, — мовив містер Галловей. — Я лише передав, як він сам це пояснює. Крім того, він продовжує Діккенса.

— Ну, Діккенс — зовсім інша річ, — зауважив дядько. — Що можна заперечити, скажімо, проти «Записок Піквікського клубу»?

— Гадаю, це справа смаку, — відповіла моя тітка. — Я завжди вважала Діккенса грубим. В мене немає ані найменшого бажання читати про людей, які розмовляють неправильною мовою. Мушу сказати, я дуже рада, що зараз стоїть погана погода і Віллі не може більше кататися з містером Дріффілдом. Я не певна, що Віллі слід знатися з ним.

Містер Галловей і я згорда позирнули на всіх присутніх.