Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ п’ятий

Едвард Дріффілд справді вчив мене кататися на велосипеді. Власне, саме тому я й познайомився з ним. Не знаю, коли винайдено велосипед, але у віддаленій частині Кенту, де я жив, на той час він був незвичайною річчю. Коли вам доводилося побачити чоловіка, що мчав на цій машині, ви оберталися і проводжали його поглядом, поки він не зникав з очей. Велосипед був вдячним об’єктом глузувань для джентльменів середнього віку і безмірно тривожив літніх жінок, які відскакували з дороги, як тільки вгледять велосипедиста. Протягом якогось часу я мучився від заздрості до хлопчиків, які приїздили в школу на велосипедах; вони мали величезну можливість похизуватися, в’їжджаючи у ворота «без руля». Я не давав спокою дядькові, випрошуючи в нього дозволу купити велосипед до літніх канікул. І хоч тітка була проти цього і вважала, що я обов’язково скручу собі в’язи, дядько нарешті піддався моїй наполегливості, тим більше, що платити за велосипед я мав з власних грошей. Перед закінченням учбового року я послав замовлення і за кілька днів розсильний приставив велосипед з Теркенбері.

Я твердо вирішив навчитися їздити самотужки, адже хлопці в школі казали, що опановували це мистецтво за якихось півгодини. Після неодноразових спроб я нарешті прийшов до висновку, що я — абсолютний нездара (зараз я схильний вважати, що тоді трохи перебільшував). Навіть пожертвувавши власною гідністю і дозволивши садівникові підтримувати мене, протягом першого ранку я так і не навчився самостійно сідати на машину. Однак наступного дня, вважаючи алею в саду священика надто покрученою і тому малопридатною для успішної їзди, я повів велосипед на дорогу, яка, на мій погляд, була абсолютно рівна, пряма й майже безлюдна — там ніхто не побачить, як я клеїтиму дурня. Кілька разів я намагався сісти, але щоразу падав. Я обідрав собі голінки об педалі, спітнів і стомився. Після години марних спроб, я почав схилятися до думки, що бог настроєний проти того, щоб навчити мене їздити на велосипеді (мене лякали саркастичні зауваження дядька, божого представника у Блекстейблі), але я був сповнений рішучості будь-що домогтися свого. Тут я раптом побачив двох велосипедистів, які їхали по моїй безлюдній дорозі. Я негайно відвів свою машину вбік до огорожі і сів на перелаз, байдуже дивлячись на море, з таким виглядом, ніби щойно катався, а зараз відпочиваю, заглиблений у споглядання величного океану. Я мрійливо дивився в далечінь, але краєм ока стежив за ними і бачив, що це чоловік і жінка. Коли вони проїздили повз мене, велосипед жінки крутнувся, вона наштовхнулась на мене і полетіла додолу.

— Ой, вибачте, — сказала вона. — Тільки-но я побачила вас, як відчула, що впаду.

За цих обставин неможливо було напускати на себе байдужий вигляд і, зашарівшись, я відповів, що вона мене ані трохи не потурбувала.

Коли вона впала, чоловік миттю скочив зі свого велосипеда.

— Ти не забилася? — захвилювався він. — Та ні.

І тоді я впізнав Едварда Дріффілда — письменника, якого бачив з куратом.

— Я ще тільки вчуся їздити, — сказала його супутниця. — І падаю кожного разу, коли побачу кого-небудь на дорозі.

— Ви племінник священика? — спитав Дріффілд. — Я бачив вас цими днями. Галловей сказав мені, хто ви. Це моя дружина.

Вона сердечно потиснула мою руку, посміхнувшись при цьому губами й очима. В її посмішці було щось таке, що навіть тоді вельми приємно вразило мене. Я стояв збентежений — незнайомі люди викликали у мене страшенну соромливість. Мабуть, через це я не зміг запам’ятати жодної риси її обличчя, і тільки помітив, що жінка була висока й білява. Очевидно, пізніше я пригадав, що на ній була широка спідниця із саржі, рожева блузка з накрохмаленим коміром і солом’яний капелюшок, котрий в ті дні називали, здається, матросиком; він сидів на самому вершечку великої копиці її золотавого волосся.

— Чудова це річ — їзда на велосипеді, правда? — спитала вона, дивлячись на мою прегарну новеньку машину, що стояла біля перелазу. — Мабуть, дуже приємно вміти добре їздити?

В її словах я відчув захоплення моєю вправністю.

— Все залежить від практики, — зауважив я.

— Це тільки мій третій урок. Містер Дріффілд каже, що я роблю великі успіхи, але я така нездара, що просто ненавиджу себе. Ви довго вчилися їздити?

Зашарівшись по самі вуха, я ледь спромігся на ганебне визнання.

— Я ще не вмію їздити. Я тільки-но купив велосипед, і це моя перша спроба.

Тут я трохи покривив душею, але одразу помирився із своєю совістю, додавши:

— Окрім учорашньої спроби вдома в саду.

— Я дам вам урок, якщо не заперечуєте, — сказав добродушно Дріффілд. — Ходіть-но сюди.

— О, дякую, — сказав я. — Я навіть мріяти про це не можу.

— Чому? — спитала його дружина, в її синіх очах і досі світилася посмішка. — Містеру Дріффілду це подобається, а я тим часом відпочину.

Містер Дріффілд узяв мій велосипед, і я, не маючи змоги опиратися його дружній настирливості, незграбно сів на машину. Я хитався з боку в бік, але він тримав мене твердою рукою.

— Швидше, — вигукнув Дріффілд.

Я натискав на педалі, а він біг поруч. Коли ж, попри всі його зусилля, я все-таки впав, ми обидва обливались потом. За таких обставин дуже важко було зберігати відстань, яка личила племіннику священика У відносинах з сином управителя міс Вулф. А коли ми спробували ще раз і я проїхав тридцять або сорок ярдів самостійно, і місіс Дріффілд, взявшись у боки, вибігла на середину дороги, й вигукнула: «Пішов, пішов! Ставлю два проти одного!», я так сміявся, що зовсім забув про своє соціальне становище. З велосипеда я зійшов самостійно. На моєму обличчі сяяв щирий тріумф, і без будь-якого незадоволення я вислухав похвалу Дріффілда моїм здібностям.

— Ану подивимось, чи зможу я самостійно поїхати, — заявила місіс Дріффілд, а я знову виліз на перелаз і разом з чоловіком спостерігав її марні спроби.

Врешті, розчарована, стомлена, але весела, вона сіла поруч відпочити. Дріффілд запалив люльку, і ми завели розмову. Тоді я, звичайно, не розумів, але тепер добре пригадую, що в її манері поводитись була якась особлива щирість, обеззброююча невимушеність. Розмовляла вона з завзяттям, як дитина, що пускає бульки від надміру радощів життя, а її очі весь час світилися чарівною усмішкою, яка вже подобалася мені. Вона нагадувала усмішку пустотливої дитини, котра зробить щось, на її думку, смішне, і чекає вашого осуду; дитина певна, що ви не дуже розсердитесь, і якщо ви не відразу помітите її витівки, то вона сама прийде і розповість про це. Але тоді я відчув тільки одне: її посмішка породжує приємне заспокоєння.

Аж ось, поглянувши на годинник, Дріффілд заявив, що їм пора вирушати назад, і запропонував поїхати разом. Якраз о цій порі мої тітка й дядько завжди поверталися додому після щоденної прогулянки по місту, і я не наважився навернутися їм на очі з людьми, проти знайомства з якими вони заперечували. Я попросив нових знайомих не чекати мене, бо вони, мовляв, їздять швидше, ніж я. Місіс Дріффілд навіть слухати про це не хотіла, але Дріффілд поглянув на мене з такою веселою усмішкою, що я подумав: він бачить мене наскрізь — і залився багряно-червоним рум’янцем. А він зауважив:

— Хай хлопець їде сам. Це йому піде на користь.

— Ну, що ж, нехай. Ви будете тут завтра? Ми теж приїдемо.

— Постараюся, — відповів я.

Вони поїхали, а через кілька хвилин рушив і я. Дуже задоволений собою, я проїхав усю дорогу до дядькового будинку, жодного разу не впавши. Пам’ятаю, я багато хвастався за обідом, але й словом не прохопився, що зустрів Дріффілдів.

Наступного дня приблизно об одинадцятій годині я вивів свій велосипед з каретного сараю. Хоч сарай і називався каретним, в ньому не було навіть двоколки для поні; садівник тримав там косарку для газонів і каток, а Мері-Енн ставила туди мішок з кормом для курчат. Я підвів велосипед до огорожі і, з деякими труднощами сівши на нього, поїхав по Теркенбері-Роуд до старої застави, а потім повернув на Джой-Лейн.

Небо було синє, повітря прозоре. Сонячні промені, здавалося, падали на дорогу з розгону і відскакували, як гумові м’ячі.

Я їздив туди й сюди, чекаючи Дріффілдів, і незабаром побачив їх. Я помахав їм рукою, повернув свій велосипед (для цього мені довелося злізти), і ми поїхали разом. Місіс Дріффілд і я похвалили одне одного за успіхи. Ми посувалися вперед, напружено тримаючись за рулі, але сповнені тріумфом, і Дріффілд зауважив, що тільки-но ми відчуємо себе впевненіше, можна буде робити далекі екскурсії.

— Я хочу зняти зліпки з кількох мідних дощок тут поблизу, — сказав він.

Я не зрозумів, що це означає, а він не пояснив.

— Почекайте, я вам покажу, як це робиться, — почав він. — Чи змогли б ви проїхати завтра чотирнадцять миль — сім туди й сім назад?

— Авжеж, — відповів я.

— Я принесу вам аркуш паперу й трохи воску, і ви зможете теж зробити, зліпок. Але вам краще спитати дозволу в дядька.

— Це зовсім не обов’язково.

— Гадаю, все-таки краще спитати.

Місіс Дріффілд кинула на мене свій особливий погляд — пустотливий і водночас дружній, і я запалав всіма відтінками червоного кольору. Я знав: почни я тільки питати в дядька — і він не дозволить. Краще нічого йому не казати. В цей час повз нас проїхав лікар у своїй двоколці. Я втупився просто себе, плекаючи марну надію, що, коли не дивитимуся на нього, він не зверне на мене уваги. Я був сам не свій. Адже, коли лікар побачить мене, про це швидко дізнається дядько або тітка. Я подумав, що безпечніше буде відкрити самому секрет. Коли ми прощалися біля воріт священицького будинку (цього разу я не зміг нічого вдіяти), Дріффілд сказав, що, в разі, якщо я зможу взяти участь у завтрашній екскурсії, найкраще було б, якби я заїхав за ними якомога раніше.

— Сподіваюсь, ви знаєте, де ми живемо? Поруч із конгрегаційною церквою. Наша оселя зветься Лайм Коттедж.

За обідом я весь час шукав нагоди, щоб ніби між іншим розповісти, що випадково зустрівся з Дріффілдами; але новини ширилися в Блекстейблі блискавично.

— З ким це ти катався на велосипеді сьогодні вранці? — поцікавилася тітка. — Ми зустріли лікаря Енстея, і він сказав, що бачив тебе.

Дядько, похмуро дивлячись у тарілку, жував свій ростбіф.

— З Дріффілдами, — відповів я недбало. — Та ви їх знаєте, він письменник. Містер Галловей знайомий з ними.

— Це люди з дуже сумнівною репутацією, — зауважив дядько. — Я не хочу, щоб ти водився з ними.

— Чому? — спитав я.

— Не вважаю за потрібне пояснювати тобі причини. Досить того, що я не хочу цього.

— Як ти познайомився з ними? — розпитувала тітка.

— Я саме катався на велосипеді, і вони каталися теж, от вони й спитали, чи не хотів би я проїхатися з ними, — трохи видозмінивши правду, пояснив я.

— Яке нахабство, — зауважила тітка.

Я розсердився. І щоб виявити якось своє обурення, відмовився від десерту, хоч на десерт був мій улюблений малиновий пиріг. Тітка захвилювалась, чи не захворів я бува.

— Ні, — відповів я з найбільшою гідністю, на яку був здатний, — все гаразд.

— З’їж шматочок, — попросила тітка.

— Я не голодний.

— Заради мене.

— Він сам знає, чого йому хочеться, — сказав дядько, і я кинув на нього сердитий погляд.

— Хіба що зовсім маленький, — погодився я.

Тітка дала мені кусень пирога. Я з’їв його з виглядом людини, яка виконує вельми неприємну їй справу, керуючись виключно почуттям обов’язку. Це був смачний малиновий пиріг. Мері-Енн вміла пекти чудовий сухий бісквіт, який просто танув у роті. Однак коли тітка спитала, чи не з’їв би я ще шматочок, я гордовито відмовився. Вона не наполягала. Дядько прочитав молитву, і я, ображений, пішов у вітальню.

Коли, на мою думку, слуги закінчили обідати, я пішов на кухню. Емілі чистила срібло в буфетній. Мері-Енн мила посуд.

— Чим погані люди Дріффілди? — спитав я її.

Мері-Енн прийшла в будинок священика, коли їй було вісімнадцять років. Вона купала мене ще маленьким хлопчиком, коли: я хворів, давала мені порошки із сливовим варенням, укладала мою корзинку, коли я йшов до школи, доглядала мене, коли я нездужав, читала мені, коли я сумував, і лаяла мене, коли не слухався. Служниця Емілі, була легковажна молода особа, і Мері-Енн не могла собі навіть уявити, що сталося б зі мною, якби вона доглядала мене. Мері-Енн була з Блекстейбла. Вона ні разу за своє життя не їздила в Лондон, а в Теркенбері була не більше трьох-чотирьох разів. Вона ніколи не хворіла і ніколи не мала відпусток. Їй платили дванадцять фунтів на рік. Раз на тиждень вона ходила до міста, щоб побачитися з матір’ю, яка прала білизну священика, а в недільні вечори відвідувала церкву. Але Мері-Енн знала всі блекстейблські новини. Вона знала, хто з чого жив, хто з ким одружився, від чого помер чий батько і скільки дітей в тієї чи іншої жінки, а також як їх звуть.

Коли Мері-Енн почула моє запитання, вона жбурнула мокру ганчірку в раковину.

— Я вважаю, що ваш дядько має рацію, — сказала вона. — Я також не дозволила б вам знатися з такими людьми, якби ви були моїм племінником. А вони ще й запрошують вас кататися з ними на велосипеді!

Мені одразу стало ясно, що Мері-Енн вже знає про розмову в їдальні.

— Я не дитина, — зауважив я.

— Тим гірше. Взагалі нахабство, що вони приїхали сюди. Найняли будинок і удають із себе леді й джентльмена. І не чіпайте пирога!

Малиновий пиріг стояв на столі. Я відламав од нього скоринку й вкинув у рота.

— Це на вечерю. Якщо ви хотіли ще, то чому не їли за обідом? Тед Дріффілд ніяк не міг знайти собі справжнього діла. А ще має добру освіту! Кого мені справді шкода, так це його матір. Він завжди завдавав їй клопоту, від дня народження. А потім раптом одружився з Розі Генн. Коли він сказав матері, що має з нею побратися, мати захворіла й пролежала три тижні, ні з ким навіть розмовляти не хотіла.

— Місіс Дріффілд до шлюбу була Розі Генн? Це з яких вона Геннів?

Генн — найпоширеніше прізвище у Блекстейблі. На кладовищі було повно їх могил.

— Та ви їх не знали. Її батько — старий Джошуа Генн. Загонистий був чоловік. Він пішов у солдати і повернувся на костурі. Він був маляр, але частіше сидів дома без роботи. Жили ці люди поруч із нами на Рай-Лейн. Ми з Розі ходили разом до недільної школи.

— Але ж вона молодша за вас, — бовкнув я.

— Їй вже за тридцять. — Мері-Енн була маленького зросту жінка, ніс у неї був кирпатий, зуби гнилі, але обличчя пашіло свіжістю; вона мала не більше тридцяти п’яти років. — І вона лише на чотири чи п’ять років молодша за мене! Кажуть, її тепер не впізнати, така вона вичепурена.

— Це правда, що вона була буфетницею? — спитав я.

— Так, була. У «Рейлвей Армз», а пізніше в «Принці Уельському» в Гавершемі. Місіс Рівз взяла її прислужувати в «Рейлвей Армз», але Розі так поводилася, що довелося її вигнати.

«Рейлвей Армз» — дуже скромна маленька корчма, якраз напроти станції на залізниці Лондон — Четем — Дувр. Вона користувалася не дуже доброю репутацією. Мій дядько ставився до цього закладу дуже негативно і багато років домагався, щоб його закрили. Постійними відвідувачами тут були залізничні носильники, вуглекопи і батраки. Поважні жителі Блекстейбла обминали його; коли ж вони хотіли випити кухоль пива, то йшли у «Ведмідь і Ключ» або ж у таверну «Герцог Кентський».

— Що ж вона таке робила? — спитав я, і очі в мене заблищали від цікавості.

— Що робила? — перепитала Мері-Енн. — А що б сказав ваш дядько, коли б почув, як я розповідаю вам про такі речі? Не було відвідувача, з яким би вона не крутила. Байдуже з ким. Вона не могла зупинитися на комусь одному, і робила це з кожним. Жах та й годі! Спочатку це був лорд Джордж. Взагалі він не відвідував таких місць — адже людина він статечна. Кажуть, що зайшов він туди випадково, коли спізнився його поїзд, і там побачив її. Після цього він не вилазив з корчми — водився там з простим людом; звичайно, всі знали, чого він там сидить. А у нього є дружина і троє дітей. Мені було страшенно соромно за неї. А які пішли балачки! Отож місіс Рівз заявила, що вона не хоче більше бачити її, і звільнила Розі, наказавши зібрати свої речі й забиратися геть. Катюзі по заслузі, ось що я скажу.

Лорда Джорджа я знав дуже добре. Його звали Джордж Кемп, а титулували його іронічно, з огляду на поважні манери. Він поставляв нам вугілля, але торгував також хатнім майном і володів на паях одним-двома кораблями-вугільниками. Жив він у новому цегляному будинку, який стояв на його власній землі, і мав власну коляску. Це був огрядний чоловік з гострою борідкою, рум’яним обличчям і зухвалими синіми очима. Як я пам’ятаю, він скидався на веселого червонощокого крамаря із старої голландської картини. Він був завжди крикливо вдягнений; всі мимоволі звертали на нього увагу, коли він гордо проїздив у колясці по Хай-стріт у світло-коричневому короткому пальті з великими ґудзиками, коричневому котелку набакир і червоною трояндою в петлиці. В неділю він звичайно приходив до церкви, в сюртуку й блискучому циліндрі. Всі знали, що він прагне стати церковним старостою. Звичайно, його енергія могла б дати користь, та свого часу дядько сказав «ні», і через це лорд Джордж на знак протесту цілий рік відвідував нонконформістську каплицю. Тоді ж він перестав вітатися з дядьком, зустрічаючи його в місті. Потім відбулося примирення, і лорд Джордж знову почав ходити до церкви, але дядько поступився тільки частково — лорда Джорджа призначили лише церковним прислужником. За пихатість і хвальковитість дворянство вважало його дуже вульгарним. Їм не подобався його гучний голос і різкий сміх — коли він розмовляв з кимось на одному боці вулиці, на іншому все було чути. З дворянами він розмовляв, як з рівними, а не так, як личить торговцю; і тому його манери вважали жахливими, поведінку — розв’язною, а його самого — набридливим. Він дуже помилявся, гадаючи, що його товариськість і активність у громадських справах, його відкритий гаманець, коли треба було зібрати кошти на щорічну регату або на свято врожаю, його готовість зробити кожному добру послугу здатні були зламати бар’єр, що відгороджував його від блекстейблського панства. Його зусилля встановити дружні стосунки з місцевим товариством наштовхнулись на неприховану ворожість.

Пам’ятаю, тітка сиділа якось з дружиною лікаря, коли раптом заходить Емілі й каже, що з дядьком хоче поговорити містер Джордж Кемп.

— Але ж, Емілі, я чула, як хтось подзвонив біля парадних дверей, — зауважила тітка.

— Так, мем, він зайшов через парадний хід.

На якусь мить всім стало не по собі. Ніхто не знав, як повестися в такій незвичайній ситуації; навіть Емілі, яка знала, хто має заходити через парадний хід, хто через боковий, а хто через чорний, виглядала трохи схвильованою. Тітка — людина доброї душі — була щиро стурбована тим, що хтось потрапив у таку фальшиву ситуацію; лікарева дружина зневажливо пирхнула. Нарешті дядько знайшов вихід.

— Проведіть його в кабінет, Емілі, — сказав він. — Я вийду до нього, як тільки доп’ю чай.

Але лорд Джордж, незважаючи ні на що, лишався веселим, ошатним, галасливим і невгамовним. Він заявляв, що місто спить і його треба розбудити. Він мав намір просити залізничну компанію, щоб вона ввела для лондонців спеціальні поїзди до Блекстейбла і не міг збагнути, чому Блекстейбл не може стати другим Маргетом[7]. І чому б нам не завести мера? Ферн-Бей має свого мера.

— Мабуть, він сам збирається стати мером, — говорили мешканці Блекстейбла і кривили губи. — Гординя до добра не доводить.

А дядько сказав: «Можна примусити коня ввійти у воду, але ви ніколи не примусите його напитися».

Я дивився на лорда Джорджа з такою ж зневагою, як і інші. Мене обурювало, що він зупиняв мене на вулиці, називав просто на ім’я і розмовляв так, ніби між нами не існувало ніякої соціальної різниці. Він навіть наважився якось запропонувати мені грати у крокет з його синами, які були моїми однолітками. Але їх відправили до звичайної середньої школи в Гавершемі і, само собою, я не міг більше зустрічатися з ними.

Мене приголомшило і заінтригувало те, про що розповіла Мері-Енн, — це було просто неймовірно. Я прочитав багато романів і наслухався немало різних розмов у школі, й тому знав уже дещо про кохання, але завжди думав, що це стосується тільки молодих. Як може людина з бородою, людина, сини якої були моїми ровесниками, думати про якісь там почуття! Я був переконаний, що після одруження всьому цьому настає кінець. Мені здавалося огидним, що люди, яким уже за тридцять, можуть закохуватися.

— Ви гадаєте, що в них було щось серйозне? — спитав я Мері-Енн.

— Ті, хто мені розповідав, не сумнівалися в цьому. І лорд Джордж не був єдиним.

— Але чому ж у такому разі в неї нема дитини?

У романах, які я читав, завжди було так: тільки-но жінка зробить хибний крок — у неї відразу ж з’являється дитина. Причина викладалася дуже обережно, інколи тільки з допомогою самих лише крапок, але наслідки були неминучі.

— Їй, мабуть, просто щастило, — відповіла Мері-Енн. Враз вона отямилася і перестала витирати тарілки. — Здається мені, ви знаєте значно більше, ніж вам слід знати, — заявила вона.

— Звичайно, знаю, — відповів я поважно. — Я вже дорослий, хіба ні?

— Я вам можу сказати одне, — мовила Мері-Енн. — Коли місіс Рівз вигнала Розі, лорд Джордж влаштував її в «Перах принца Уельського» в Гавершемі і щодня їздив туди своєю двоколкою. Але хто може сказати, що Гавершемське пиво чимось відрізняється від тутешнього?

— Чому ж тоді Тед Дріффілд одружився з нею?! — здивувався я.

— Хіба я знаю? — відповіла Мері-Енн. — Він побачив її в «Перах». Мабуть, не міг знайти нікого, хто б погодився піти за нього.

— І він знав усе про неї?

— Спитайте краще в нього.

Я помовчав. Все це здавалося дуже загадковим.

— Як вона виглядає зараз? — спитала Мері-Енн. — Я жодного разу не бачила її з тої пори, як вона вийшла заміж. Я навіть ніколи не розмовляла з нею відтоді, як почула, що діється в «Рейлвей Армз».

— Вона виглядає дуже добре, — відповів я.

— Спитайте її, чи пам’ятає вона мене, і побачите, що вона скаже.