Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ сьомий

Не знаю, що, як не доброта, примушувало Дріффілдів панькатися зі мною, Я був нудний, не дуже балакучий хлопчина. Його, мабуть, розважало моє зверхнє ставлення. Мені ж здавалося, що з мого боку це величезна поблажливість — дружити з сином управителя міс Вулф, з людиною, яку дядько називав писакою; коли на моє прохання подарувати одну з його книг, він відповів, що мені вона буде нецікава, я не наполягав. Дозволивши мені один раз поїхати з Дріффілдами, дядько більше ніколи не заперечував проти моєї дружби з ними, інколи ми разом робили морські прогулянки, відвідували різні мальовничі місця, і Дріффілд писав маленькі акварелі. Не знаю, чи англійський клімат був кращий у ті дні, чи це тільки ілюзія юності, але пам’ятаю, що протягом усього літа стояли сонячні дні. Я почав перейматися якоюсь дивною любов’ю до багатої і ласкавої кентської землі, до її пагористих краєвидів. Ми здійснювали далекі подорожі від однієї церкви до іншої, роблячи копії з меморіальних дощок, на яких були зображені рицарі в панцирах і леді в спідницях з фіжмами. Тед Дріффілд запалював мене своїм ентузіазмом до цієї нескладної справи, і я копіював з задоволенням. Я гордо показував дядькові наслідки старанної праці, і, гадаю, він був певен, що в якому б товаристві я не перебував, зі мною не скоїться нічого поганого, поки мої заняття пов’язані з церквами. В той час, як ми працювали, міс Дріффілд лишалася на церковному дворі — не читала, не вишивала, а просто гуляла; здавалося, вона могла скільки завгодно нічого не робити й не відчувати нудьги. Інколи я виходив з церкви й сидів з нею на траві. Ми розмовляли про школу, про моїх друзів та вчителів, про жителів Блекстейбла і взагалі ні про що. Вона лестила моєму самолюбству, називаючи мене містер Ешенден. Здається, вона перша назвала мене на прізвище, і через це я відчув себе дорослим. Я дуже не любив, коли мене називали мастер Віллі і вважав це ім’я найогиднішим у світі. Кажучи правду, я не любив ні свого імені, ні прізвища і багато часу витрачав на те, щоб вигадувати інші, які б краще мені пасували. Найбільше мені подобалося Родерік Ревенсворт, і я списував цілі аркуші паперу, розучуючи цей підпис. Не заперечував я також проти Людовіка Монтгомері.

Я ніяк не міг забути того, що розповіла мені Мері-Енн про місіс Дріффілд. Хоч теоретично я й знав, що роблять одружені люди, і міг детально все описати, фактично ж я нічого ще не розумів. Так само мені було відомо, що земля кругла, але я знав і те, що вона плоска. Місіс Дріффілд здавалася такою щирою, її сміх був такий відвертий і приємний, вона поводилася з такою дитячою безпосередністю, що я не міг уявити, як це вона «крутить» з матросами і, особливо, з такою потворою, як лорд Джордж. Вона зовсім не була схожа на тих поганих жінок, про яких я читав у романах. Звичайно, я знав, що їй бракувало «хорошого тону», бо розмовляла вона з блекстейблським акцентом, неправильно вимовляла деякі слова, часом дуже вільно поводилася з граматикою. Але вона мимоволі мені подобалась. І тому я зробив висновок: все те, що казала Мері-Енн, — суцільна брехня.

Одного дня я згадав у розмові, що Мері-Енн служить у нас куховаркою.

— Вона казала, що жила поруч з вами в Рай-Лейн, — додав я, сподіваючись почути, як місіс Дріффілд скаже, що ніколи навіть не чула про неї.

Але вона радісно засміялась.

— Вірно. Вона часто водила мене до недільної школи. Багато їй було зі мною мороки. Я чула, що вона пішла служити до священика. Значить, вона й досі там?! Я її сто років не бачила. Хотіла б я знову побачити її і побалакати про минулі дні. Передайте їй привіт і попросіть завітати до мене, коли в неї буде вільний вечір. Я з радістю почастувала б її чаєм.

Її слова спантеличили мене. Адже Дріффілди жили в будинку, який мали намір купити, і в них була служниця. Запросити Мері-Енн на чай! На їхньому місці я б почував себе дуже прикро, а для них це була звичайна річ. Здавалося, вони не розуміють, що можна і чого не можна робити. Мене завжди дивувало, з якою легкістю згадували вони окремі випадки з минулого, які, на мою думку, слід було б забути. Не пам’ятаю, щоб люди, серед яких я жив, видавали себе за багатших і вельможніших, ніж були насправді. Але, пригадую, як ретельно ховалися вони за маскою респектабельності. Ви ніколи б не застали їх у сорочці з короткими рукавами і з ногами на столі. Жінки, бувало, нізащо не з’являться перед вами, доки не вдягнуть вечірній туалет; у щоденному житті вони дотримувались такої жорстокої економії, що годі було й сподіватися зайти до них пообідати, та коли вони приймали гостей, столи аж вигиналися під стравами. Хоч би яке нещастя спіткало родину, там ніколи не забували про гідність. Один із синів міг одружитися з актрисою, але вони ніколи не говорили про це, і товариство робило все, щоб ніхто й словом не прохопився про театр у присутності потерпілих. Всі знали, що дружина майора Грінкорта, власника таверни «Три віконця», походить з сім’ї, яка займалася торгівлею, але і вона, і майор ретельно зберігали цю ганебну таємницю; і, насміхаючись над ними за їхніми спинами, ми в їхній присутності навіть не згадували про таку річ, як посуд (джерело прибутків родини місіс Грінкорт). Інколи траплялося, що розгнівані батьки позбавляли спадщини сина, або забороняли дочці (яка, подібно до моєї матері, одружилася з присяжним) переступати їхній поріг. Все це було звичне, і тому здавалося цілком природним. Водночас мене неприємно вражало, що Тед Дріффілд розповідає про свою службу офіціантом у холборнському ресторані так, ніби це була найзвичайніша справа в світі. Я знаю, що він тікав у море, але це було романтично: хлопчики, принаймні в книгах, часто ставали моряками й переживали хвилюючі пригоди, перш ніж їм щастило одружитися з графською дочкою. Але Тед Дріффілд був також візником у Мейдстоуні, а потім залізничним касиром у Бірмінгемі. Одного разу, коли ми проїздили на велосипедах повз «Рейлвей Армз», місіс Дріффілд цілком спокійно заявила, що працювала тут протягом трьох років.

— Це було моє перше місце, — сказала вона. — Звідси я перейшла у «Пера» в Хавершемі й працювала там, поки не вийшла заміж.

Вона засміялася, і здавалось, ці спогади були їй приємні. Я не знав, що сказати, не знав, куди подіти очі, і весь зашарівся. Іншого разу, коли, повертаючись з далекої екскурсії, ми проїздили Ферн-Бей — стояв жаркий день, і ми просто вмирали від спраги — вона запропонувала зайти в «Дельфін» випити по склянці пива. Там вона затіяла розмову з дівчиною, яка стояла за стойкою бару, і я з жахом почув, як вона сама сказала, що теж виконувала таку роботу протягом п’яти років. Підійшов хазяїн, і Тед Дріффілд запропонував йому пива, а місіс Дріффілд додала, що буфетниці теж слід випити чарочку портвейну; якийсь час вони балакали про торгівлю, про важкі часи і про те, що ціни неймовірно зростають. Тимчасом я обливався то холодним, то гарячим потом і не знав, що робити з собою. Коли ми, нарешті, вийшли, місіс Дріффілд зауважила:

— Мені дуже сподобалася ця дівчина, Теде. Вона знайде тут своє щастя. Я сказала їй, що життя буфетниці важке, але веселе. Завжди буваєш серед людей і, якщо матимеш розум, обов’язково вигідно вийдеш заміж. Я помітила в неї на пальці обручку, але вона пояснила, що носить її тільки заради того, щоб подратувати хлопців.

Дріффілд засміявся, а вона звернулася до мене.

— Я весело жила, коли була буфетницею, але, звичайно, таке життя не може тривати вічно. Треба дбати і про майбутнє.

Однак на мене чекало ще більше потрясіння. Стояла середина вересня, канікули наближалися до кінця. Я марив Дріффілдами, але дядько стримував моє бажання весь час говорити про них.

— Ми не хочемо цілий день слухати тільки про твоїх друзів, — заявляв він. — Є багато інших, цікавіших тем для розмови. До речі, якщо Тед Дріффілд народився в цій парафії і зустрічається з тобою майже кожного дня, — він міг би інколи завітати й до церкви.

Одного разу я сказав Дріффілду:

— Мій дядько хотів би, щоб ви прийшли до церкви.

— Ну що ж. Давай підемо туди у неділю ввечері, Розі.

— Гаразд, підемо, — погодилася вона.

Я розповів про це Мері-Енн. У церкві я сидів на лаві родини священика, якраз за сквайром, і не міг озирнутися, але з поведінки сусідів відчув, що вони тут. Наступного дня при першій нагоді я спитав у Мері-Енн, чи бачила вона їх.

— Її я добре бачила, — похмуро відповіла Мері-Енн.

— Пощастило вам, зрештою, побалакати з нею?

— Мені? — раптом розлютилася вона. — Забирайтеся геть з кухні! Чого ви вештаєтеся тут цілий день і заважаєте працювати?!

— Тихше, — зауважив я. — Не гарячіться.

— Не знаю, про що думає ваш дядько, дозволяючи вам розгулювати з такими людцями! Натягла на себе капелюшок з квітами! Дивно, як їй взагалі не соромно показуватися на люди. Забирайтесь геть, у мене нема часу!

Я не міг збагнути, чого розсердилася Мері-Енн, але більше не згадував при ній місіс Дріффілд. Однак через два чи три дні мені довелося зайти чомусь на кухню. В нашому будинку було дві кухні: маленька, в якій щодня готували їжу, і велика, збудована, мабуть, у ті часи, коли сільські священики мали великі сім’ї і давали бучні обіди навколишньому дворянству. У великій кухні Мері-Енн любила відпочивати й шити після закінчення робочого дня. О восьмій годині ми вечеряли холодними стравами, отож після чаю їй майже нічого було робити, Наближалася сьома година, смеркалося. В цей день Емілі була вихідна, і я сподівався, що Мері-Енн сама. Але, йдучи коридором, раптом почув голоси і сміх. Хтось прийшов до Мері-Енн в гості, подумав я. В кухні горіла лампа, однак на ній був такий щільний зелений абажур, що кімната майже потопала в темряві. На столі я вгледів чайник і чашки. Мері-Енн пила з якоюсь своєю приятелькою чай. Коли я відчинив двері, розмова урвалася; раптом пролунав голос:

— Добрий вечір.

Я здригнувся від несподіванки, побачивши, що гостею Мері-Енн була місіс Дріффілд. Мері-Енн розсміялася і сказала:

— Розі Генн зайшла випити зі мною чашку чаю. Ми згадували старі часи.

Мері-Енн, видно, трохи розгубилася, але я розгубився набагато більше. Місіс Дріффілд посміхнулася мені своєю чарівною пустотливо-дитячою посмішкою; вона анітрохи не збентежилась. Мені чомусь впало в око те, як вона була вдягнена — може, тому, що ніколи досі не бачив її такою елегантною. Її стан щільно облягала довга ніжно-голуба сукня з короткими рукавами і воланом по низу. На голові в неї був великий солом’яний капелюшок чорного кольору, рясно прикрашений трояндами, листочками і бантиками — напевно, той самий, який вона надягала у неділю до церкви.

— Я подумала, що мені доведеться чекати Мері-Енн до судного дня. Тому я вирішила сама прийти до неї.

Мері-Енн соромливо посміхнулася, але вигляд у неї був задоволений. Попросивши, Що мені було треба, я швидко пішов геть, і почав вештатися по саду. Потім я визирнув за хвіртку. Хоч уже було поночі, я одразу ж помітив, що по дорозі хтось ходить. Я, мабуть, не звернув би на це уваги, але людина крокувала туди й сюди, ніби на когось чекаючи. Спочатку я подумав, що це Тед Дріффілд, і вже збирався вийти на дорогу, коли враз людина зупинилася і запалила люльку: це був лорд Джордж. Я зацікавився: що він тут робить? І тієї ж миті блискавкою сяйнула думка — він чекає місіс Дріффілд. Серце в мене застукотіло, і, не довіряючи темряві, я сховався за деревом. Через кілька хвилин відчинилися бокові двері, і Мері-Енн вивела місіс Дріффілд. На доріжці залунали кроки Розі. Вона підійшла до хвіртки і відчинила її. Коли зарипіла хвіртка, лорд Джордж перебіг через дорогу і, перш ніж Розі вийшла, прослизнув у сад, обійняв її і міцно поцілував.

— Обережно, не зімни капелюшка, — тихо сміючись, прошепотіла вона.

Я був од них за три фути, не більше, і дуже злякався, що вони мене помітять. Мені було так соромно за них. Я тремтів від збудження. Кілька секунд вони стояли обійнявшись.

— Ходімо в сад, — пошепки сказав він. — Ні, там хлопець. Пішли в поле.

Вони вийшли через хвіртку і зникли в темряві. Серце моє калатало з такою силою, що було навіть важко дихати. Я ніяк не міг зібратися з думками. Здавалось, я все віддав би, щоб тільки можна було комусь розказати про те, що я бачив, але це був секрет, і я мусив мовчати. Схвильований цією таємницею, я повільно попрямував до дому і зайшов через бокові двері. Почувши, як вони відчинилися, Мері-Енн гукнула мене:

— Це ви, мастер Віллі?

— Так, — відповів я і зазирнув у кухню. Мері-Енн ставила вечерю на тацю, готуючись нести її до їдальні.

— Не варто розповідати вашому дядькові, що сюди приходила Розі Генн, — сказала вона.

— Звичайно, ні.

— Для мене це був сюрприз. Коли я почула, що хтось стукає з чорного ходу, а потім побачила Розі — у мене одібрало мову. «Мері-Енн», — сказала вона, і не встигла я отямитись, як вона обцілувала мені все обличчя. Довелося запросити її до кімнати і запропонувати їй чашку чаю.

Мері-Енн будь-що хотіла виправдатись. Після всіх її балачок про місіс Дріффілд могло видатися дивним, що колишні недруги сидять поруч, розмовляють і сміються. Мені не хотілося псувати їй настрій.

— Вона не така вже й погана, правда? — спитав я.

Мері-Енн посміхнулася. Незважаючи на чорні гнилі зуби, в її посмішці було щось зворушливо-приємне.

— Не знаю, що саме, але щось у ній мимоволі викликає симпатію. Вона просиділа тут майже годину, і я скажу про неї: вона зовсім не величалася. Розі сама мені сказала, що матеріал плаття, в якому вона прийшла, коштує тринадцять шилінгів одинадцять пенсів за ярд. І я їй вірю. Вона все пам’ятає: як я зачісувала її голову, коли вона була маленькою, як я примушувала її мити руки перед обідом — мати інколи відпускала Розі обідати з нами. В дитинстві вона була гарненька, як картинка.

Мері-Енн поринула в спогади про минуле, і її миле, але вже вкрите зморшками обличчя стало задумливим.

— Якщо казати правду, — промовила вона, трохи помовчавши, — Розі не гірша за інших. Просто у неї було більше спокус. І запевняю вас: усі ті, хто ганить її, поводилися б не краще, якби їм трапилася слушна нагода.