Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ двадцять другий

З Олроєм Кіром я, як і було домовлено, зустрівся у п’ятницю на вокзалі Вікторія, щоб їхати у Блекстейбл поїздом, котрий відходив о п’ятій десять. Ми зручно влаштувалися в протилежних кутках купе для курців. Від нього я в загальних рисах дізнався, що сталося з Дріффілдом після того, як од нього втекла дружина. У свій час Рой дуже зблизився з місіс Бартон Треффорд. Знаючи його і пам’ятаючи її, я не здивувався, коли почув, що Рой подорожував з нею і Бартоном по Європі, поділяючи з ними їхнє захоплення Вагнером, творами постімпресіоністів та архітектурою барокко. Він регулярно снідав у них у Челсі, а коли роки і підупале здоров’я ув’язнили місіс Треффорд у вітальні, він, незважаючи на виняткову завантаженість, регулярно, раз на тиждень, приходив посидіти з нею. У нього було добре серце. Після її смерті він написав статтю, в якій з благородним хвилюванням віддав належне її дару співчуття і великому вмінню розбиратися в людях.

Приємно було думати, що його доброта одержала належну і несподівану винагороду: місіс Бартон Треффорд розповіла про Едварда Дріффілда багато такого, що можна було використати в роботі, якою він зараз захопився. Коли втеча невірної дружини привела Едварда Дріффілда до такого стану, який Рой міг визначити тільки французьким словом désemparé[29], місіс Бартон Треффорд, вдавшись до ніжного насильства, не тільки забрала Дріффілда у свій дім, але й переконала прожити там майже рік. Вона доглядала за ним з любов’ю, неослабною добротою і кмітливістю жінки, яка поєднує жіночий такт з чоловічою енергією, золоте серце з умінням неухильно пильнувати власних інтересів. Саме в її квартирі він завершив «Плодами їхніх рук». Вона справедливо вважала цю річ своєю, і те, що Дріффілд присвятив роман саме їй, свідчило, що він не був позбавлений почуття вдячності. Вона повезла його до Італії (з Бартоном, звичайно, бо місіс Треффорд надто добре знала, якими злими бувають люди, коли бажають пустити плітку) і з томиком Рескіна[30] в руці показувала Едвардові Дріффілду невмирущі красоти цієї країни. Потім вона знайшла йому квартиру в Темплі і влаштовувала там маленькі сніданки, — дуже мило виконуючи роль хазяйки, — де він міг зустрічатися з людьми, котрих привертала до нього дедалі зростаюча популярність.

Слід визнати, що зростання його популярності багато в чому залежало від неї. Справжнє визнання прийшло до нього тільки в останні роки життя, коли він зовсім перестав писати, але основи цього визнання, безперечно, були закладені невтомними зусиллями місіс Треффорд. Вона не тільки організувала (і, мабуть, у значній мірі написала, вправно володіючи пером) статтю, яку Бартон нарешті подав до «Квотерлі» і в якій уперше зазначалося, що Дріффілда слід поставити нарівні з класиками англійської літератури, але й влаштувала належний прийом для кожної нової книги. Вона ходила до видавців і, що особливо важливо, до власників впливових газет і журналів; вона влаштовувала soirées[31] на які запрошувався кожен, хто міг бути корисний. Вона умовляла Едварда Дріффілда влаштовувати читання в домах аристократії, збір з яких ішов на благодійні потреби; вона стежила за тим, щоб в ілюстрованих журналах з’являлися його фотографії; вона особисто переглядала кожне інтерв’ю, яке він давав. Протягом десяти років вона була його невтомним прес-аташе. Вона постійно тримала його в центрі уваги читаючої публіки.

Місіс Бартон Треффорд користувалася великою пошаною, але це не робило її пихатою. Даремно було запрошувати Дріффілда в гості без неї — він завжди відмовлявся. Коли ж її, Бартона і Дріффілда запрошували кудись на обід, вони приходили разом і йшли додому теж разом. Вона ніколи не випускала його з поля зору. Господині могли лише скаженіти; їм лишалося або приставати на такі умови, або взагалі не запрошувати Дріффілда. Як правило, вони приставали. Якщо місіс Бартон Треффорд була трохи не в настрої, то давала це відчути через нього: сама лишалася чарівною, а Едвард Дріффілд ставав незвичайно грубий. Але вона досконало знала, як розворушити його, коли збиралося вишукане товариство, вона вміла зробити його просто чудовим. Місіс Бартон Треффорд поводилася бездоганно. Вона ніколи не приховувала від нього свого переконання, що він — найвидатніший письменник свого часу; вона не тільки говорила про нього як про великого художника, але дещо грайливо й улесливо завжди називала його великим художником. Вона нагадувала чимось кішечку.

Потім трапилася жахлива річ. Дріффілд захворів на запалення легенів і був у дуже важкому стані; якийсь час його життя було під загрозою. Місіс Бартон Треффорд робила все, на що здатна подібна до неї жінка. Вона б залюбки його доглядала сама, якби не слабке здоров’я, бо ж їй було понад шістдесят. Їй довелося вдатися до послуг професіональних сиділок. Коли він нарешті вичуняв, лікарі сказали, що йому треба поїхати кудись на село; зважаючи, що він дуже кволий, вони наполягали, щоб його супроводила сиділка. Місіс Треффорд хотіла послати його у Борнмут — вона могла б приїздити туди щотижня і стежити, щоб усе було гаразд. Але Дріффілду більше подобався Корнуолл, і лікарі погодилися, що м’який клімат Пензанса йому підійде краще. Здавалося, жінка з такою розвиненою інтуїцією, як Ізабелла Треффорд, могла б відчути щось недобре. Але ні. Вона відпустила його, переконавши сиділку, що довіряє їй надзвичайно відповідальну справу: передає їй до рук якщо не майбутнє всієї англійської літератури, то принаймні життя і добробут її найвидатнішого живого представника. Такій людині, мовляв, немає ціни.

Через три тижні Едвард Дріффілд написав їй, що одержавши спеціальний дозвіл на негайний шлюб, він одружився зі своєю сиділкою.

Мені здається, місіс Бартон Треффорд ніколи так переконливо не виявляла величі своєї душі, ніж тоді, коли довідалася про цю новину. Думаєте, вона кричала: «Іуда, Іуда!»? Чи рвала на собі волосся, качалася по підлозі і дригала ногами в припадку істерики? Чи насипалася на смирного вченого Бартона і назвала його заплішеним старим дурнем? Чи лементувала про невірність мужчин і розпусність жінок? Чи, може, надсадно вигукувала непристойності, з якими, за твердженням психіатрів, виявляють несподівану обізнаність найчеснотливіші жінки? Нічого подібного. Вона написала чарівного вітального листа Дріффілду і його молодій, в якому зазначила, що дуже рада мати двох улюблених друзів замість одного. Вона запрошувала їх зупинитися в неї, коли вони повернуться до Лондона. Вона говорила всім і кожному, що цей шлюб приніс їй багато, багато щастя, бо у Едварда Дріффілда старість не за горами і йому конче потрібен постійний догляд; а хто ж може доглянути його краще, ніж лікарняна сиділка? Ніхто ніколи не чув од місіс Бартон Треффорд нічого, крім похвали, на адресу нової місіс Дріффілд; вона, мовляв, не дуже красива, але в неї таке миле обличчя; звичайно, вона не леді в повному розумінні цього слова, але Едвард навряд чи був би щасливий з імпозантною жінкою. Саме така дружина йому й потрібна. Проте можна було з певністю твердити, що місіс Бартон Треффорд трохи переборщила із своєю доброзичливістю, схожою на мед, змішаний з сірчаною кислотою.