Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ дев’ятнадцятий

Приблизно через півроку, коли збудження, викликане «Чашею життя», трохи спало, Дріффілд почав новий роман, який він згодом опублікував під назвою «Плодами їхніх рук». На той час я працював помічником хірурга в одній лікарні і вчився на четвертому курсі. Одного дня я зайшов у головну прийомну, де мав зачекати хірурга, якого звичайно супроводжував при обході палат. Я глянув на полицю, куди складали листи, бо інколи люди, не знаючи моєї адреси на Вінсент-сквер, писали в лікарню, і здивовано побачив телеграму на своє ім’я. В ній говорилося:

Я не міг збагнути, чого їй від мене треба. Протягом останніх двох років ми зустрічалися з нею разів десять, але вона не звертала на мене жодної уваги, і я ніколи не бував у неї вдома. Я знав, що чоловіків за чайним столом завжди бракує. Отже, в останню хвилину хазяйка могла зміркувати, що молодий студент-медик краще, ніж ніхто, але з тону телеграми було видно, що йшлося не про вечірку.

Мій шеф-хірург був нудний і балакучий. Я звільнився лише після п’ятої, а потім добрих двадцять хвилин добирався до Челсі. Місіс Бартон Треффорд жила в будинку, що виходив на набережну. Було близько шостої, коли я подзвонив біля дверей і спитав, чи вдома вона. Та коли мене ввели у вітальню і я почав пояснювати причину запізнення, вона перебила мене.

— Ми гадали, що ви не можете піти з роботи.

Її чоловік теж був тут.

— Може він випив би чашку чаю? — сказав він.

— Мені здається, що пити чай вже пізно, чи не так? — Вона лагідно подивилась на мене; її ніжні, досить красиві очі світилися добротою. — Ви не хочете чаю, правда ж?

Я вмирав від спраги й голоду, бо мій сніданок складався з пшеничної перепічки з маслом і чашки кави, але не хотів говорити про це. Від чаю я відмовився.

— Ви знайомі з Олгудом Ньютоном? — спитала місіс Бартон Треффорд, вказуючи на чоловіка, який сидів у великому кріслі, коли я зайшов до кімнати, і тепер підвівся. — Сподіваюсь, ви зустрічалися з ним у Едварда?

Так, ми зустрічалися. Він приходив рідко, але його прізвище було мені знайоме і я пам’ятав його. В його присутності я ніяковів і, здається, ні разу з ним не розмовляв. Тепер зовсім забутий, в ті дні він був одним з провідних критиків Англії. Це був здоровий, гладкий чоловік з м’ясистим білим обличчям, блідо-голубими очима і сивіючим світлим волоссям.

Щоб підкреслити колір своїх очей, він носив ясно-голубий галстук. Олгуд Ньютон був дуже люб’язний з письменниками, з якими зустрічався у Дріффілдів, і говорив їм приємні й улесливі речі, а коли вони йшли — насміхався над ними. Він розмовляв тихим, рівним голосом, старанно добираючи слова: ніхто краще за нього не вмів розповісти злісну плітку про ближнього.

Олгуд Ньютон потиснув мені руку, і місіс Бартон Треффорд — добра душа, — щоб я відчув себе невимушеніше, посадила мене на диван поруч із собою. Чай і досі стояв на столі, вона взяла сендвіч з варенням і почала делікатно гризти його.

— Ви давно бачили Дріффілдів? — спитала вона, ніби для того, щоб зав’язати розмову.

— Я був там минулої суботи.

— І відтоді нікого з них не бачили?

— Ні.

Місіс Бартон Треффорд глянула на Олгуда Ньютона, потім на свого чоловіка і знову на Ньютона, ніби мовчки благаючи допомоги.

— Зайва балаканина тут не до речі, Ізабелло, — сказав Ньютон; в його очах промайнув зловтішний вогник.

Місіс Бартон Треффорд повернулася до мене.

— Отже ви не знаєте, що місіс Дріффілд втекла од свого чоловіка?

— Що?!

Я був приголомшений. Я не повірив своїм вухам.

— Мабуть, буде найкраще, якщо ви розповісте йому все, як воно є, Олгуде, — сказала місіс Треффорд.

Критик відкинувся у кріслі, приклав кінчики пальців однієї руки до кінчиків пальців другої і почав єлейним тоном:

— Учора ввечері мені треба було побачити Дріффілда з приводу статті, яку я пишу про нього; а що вечір був чудовий, то по обіді я вирішив пройти пішки до його будинку. Він знав, що я маю прийти; крім того, мені було відомо, що він ніколи не виходить увечері, хіба що заради таких важливих випадків, як банкет у лорд-мера або обід в Академії. Уявіть моє здивування, навіть більше, — моє абсолютне і повне замішання, — коли, наблизившись, я побачив, що двері його будинку відчиняються і з них виходить сам Едвард. Ви, певна річ, знаєте: Еммануїл Кант мав звичку виходити на щоденну прогулянку в один час і з такою пунктуальністю, що жителі Кенігсберга перевіряли по ньому свої годинники, а коли якось він вийшов з дому годиною раніше ніж завжди, вони перелякались, бо знали, що це може означати лиш одне — сталася якась надзвичайна подія. І вони мали рацію — Еммануїл Кант щойно одержав повідомлення про падіння Бастилії.

Олгуд Ньютон вмовк на хвилину, щоб помилуватися ефектом від свого анекдота. Місіс Бартон Треффорд нагородила його розуміючою посмішкою.

— Я не вважав, що сталася подібна світова катастрофа, коли побачив, як Едвард поспішає до мене, але мені одразу ж спало на думку, що скоїлося щось незвичайне. Він не взяв ціпка, не надягнув рукавичок; на ньому був робочий костюм — старенька одежина з чорного альпага — і крислатий фетровий капелюх. В його вигляді було щось дике. Знаючи мінливість сімейного щастя, я спитав себе: може, це сварка вигнала його з дому, чи, може, він поспішає до поштової скриньки, щоб кинути листа? Він поспішав, як легконогий Гектор, найблагородніший із греків. Здавалося, Дріффілд не бачить мене, більше того — не хоче бачити. Я зупинив його: «Едварде», — мовив я. Він злякано подивився на мене. Можу присягнутися, що якусь мить він не тямив, хто я. «Які злі фурії примушують вас отак бігти розпусними околицями Пімліко?» — спитав я. «О, це ви», — сказав він. «Куди ви йдете?» — спитав я. «Нікуди», — відповів він.

З такими темпами, подумав я, Олгуд Ньютон ніколи не закінчить своєї історії, а місіс Хадсон буде сердитись на мене за те, що я запізнююся на обід на цілих півгодини.

— Я нагадав йому, з якою метою прийшов і попросив повернутися додому, де б ми могли краще обговорити питання, яке хвилювало мене. «Надто мені зле на душі, щоб повертатися додому, — сказав він. — Давайте походимо. Ви можете говорити зі мною на ходу». Погодившись, я повернув назад, і ми почали ходити; але його кроки були такі швидкі, що мені довелося благати його уповільнити їх. Навіть доктор Джонсон[27] не міг вести розмови, несучись по Фліт-стріт із швидкістю експресу. Вигляд у Едварда був такий дивний, а стан настільки збуджений, що я подумав: доцільніше прогулюватися з ним менш людними вулицями. Я розповідав йому про свою статтю. Тема, яка хвилювала мене, була глибша, ніж могло видатися з першого погляду, і я сумнівався, чи зможу вирішити її належним чином на сторінках тижневого часопису. Я цілком і повністю виклав йому суть справи і спитав, яка його думка. «Розі кинула мене», — мовив він. Якусь мить я не розумів, про що він говорить, але раптом збагнув, що він має на увазі повнотілу, непогану собою жінку, з чиїх рук я мав нагоду приймати чашку чаю. З його тону я вгадав, що він більше сподівається від мене співчуття, аніж поздоровлення.

Олгуд Ньютон знову вмовк і заблимав своїми голубими очима.

— Ви чарівні, Олгуде, — вигукнула місіс Бартон Треффорд.

— Вам немає ціни, — додав її чоловік.

— Усвідомивши, що в цій ситуації слід висловити своє співчуття, я сказав: «Мій дорогий друже». Він перебив мене: «Я одержав листа з останньою поштою. Вона втекла з лордом Джорджем Кемпом».

Мені перехопило подих, але я не вимовив і слова. Місіс Треффорд зиркнула на мене.

— «Хто такий лорд Джордж Кемп?» — «Він із Блекстейбла», — відповів Дріффілд. Я майже не мав часу на роздуми і вирішив бути відвертим. «Ви щасливо здихалися її», — сказав я. «Олгуде!» — вигукнув він. Я зупинився і поклав йому руку на плече. «Ви повинні дізнатися, що вона зраджувала вас з усіма вашими друзями. Її поведінка була скандальна. Мій любий Едварде, давайте дивитися фактам в обличчя: ваша дружина була не більше не менше, як звичайнісінька повія». Він вирвав свою руку з моєї і заревів, як орангутанг у лісах Борнео, коли у нього забирають кокосовий горіх. І перш ніж я встиг зупинити його, він утік. Я був ошелешений до краю і лише остовпіло слухав його лемент і швидкі кроки.

— Не слід було відпускати його, — сказала місіс Бартон Треффорд. — В такому стані він міг кинутися в Темзу.

— Я теж подумав про це, але помітив, що він побіг не в напрямку ріки, а поринув у лабіринт навколишніх злиденних вулиць. Я також пригадав, що немає прикладу в історії літератури, коли письменник накладав на себе руки в процесі написання літературного твору. Хоч які б були його гризоти, він не в силі покинути нащадкам недовершений опус.

Я був вражений, приголомшений і збентежений, а до того ж іще й стурбований, бо не міг збагнути, чому місіс Треффорд викликала мене. Ми були дуже мало знайомі, щоб вона могла догадатися, який інтерес становитиме для мене ця історія; та й навряд чи вона б потурбувалася, щоб я почув цю новину.

— Бідний Едвард, — зітхнула вона. — Звісно, ніхто не заперечуватиме, що йому просто пощастило, але боюся, він візьме це надто близько до серця. Однак він не вчинив ніякої дурниці. — Місіс Бартон Треффорд обернулася до мене. — Як тільки містер Ньютон розповів нам про це, я пішла на Лімпус-роуд. Едварда не було вдома, але покоївка сказала, що він тільки-но вийшов; значить, він приходив додому після того, як утік від Олгуда. Ви, мабуть, зацікавились, чому я попросила вас прийти сюди?

Я мовчав, чекаючи, що вона скаже далі.

— Вперше ви познайомились з Дріффілдами в Блекстейблі, правда? Скажіть нам, будь ласка, хто такий цей лорд Джордж Кемп? Едвард сказав, що він із Блекстейбла.

— Він середнього віку. У нього дружина і двоє синів. Їм стільки ж років, скільки мені.

— Але я ніяк не второпаю, хто він такий. Не можу знайти його ні в довіднику «Хто є хто», ні в Дебре.

Я мало не розсміявся.

— О, насправді він не лорд. Він місцевий торговець вугіллям. Його називають лорд Джордж Блекстейблський за поважний вигляд.

— Суть сільського гумору здебільшого незрозуміла для невтаємничених, — виголосив Олгуд Ньютон.

— Ми повинні допомогти нашому любому Едвардові всіма можливими засобами, — сказала місіс Бартон Треффорд. Її очі задумливо спинилися на мені. — Якщо цей Кемп утік з Розі Дріффілд, він повинен був кинути власну дружину.

— Мабуть, що так, — відповів я.

— Чи не зробите ви нам послугу?

— Якщо зможу.

— Може, ви поїхали б до Блекстейбла і довідалися точно, що сталося? Гадаю, нам слід було б налагодити зв’язок з дружиною цієї людини.

Я не любив втручатися в чужі справи.

— Не знаю, як це зробити, — заперечив я.

— Ви не могли б побачитися з нею?

— Ні, не міг би.

Якщо місіс Бартон Треффорд в душі і розцінила мою відповідь як нечемну, вона лише злегка посміхнулася.

— В усякому разі з цим можна почекати. Найголовніше зараз — це поїхати і дізнатися про цього Кемпа. Я спробую побачити сьогодні ввечері Едварда. Не можу примиритися з думкою, що він лишається один у такому страхітливому домі. Ми з Бартоном вирішили поселити його тут. У нас є вільна кімната, і я зроблю все, щоб він міг працювати тут. Ви згодні, що тут йому буде найкраще, Олгуде?

— Цілком.

— І чому б то йому не залишитися тут на довше, принаймні, на кілька тижнів? А згодом він може поїхати з нами на дачу. Ми збираємось у Бретань. Я певна, що йому там сподобається. Це буде для нього повна зміна обстановки.

— Головне зараз полягає в тому, — сказав Бартон Треффорд, поглядаючи на мене майже так само приязно, як і його дружина, — чи поїде цей молодий костоправ до Блекстейбла і чи розвідає все, що можливо. Ми повинні знати що до чого. Для нас це просто необхідно.

Бартон Треффорд намагався спокутувати свій інтерес до археології невимушеними манерами і жартівливою, навіть вульгарною мовою.

— Він не може відмовитись, — почала його дружина, звертаючи на мене ніжний благальний погляд. — Ви не відмовитесь, правда? Це так важливо, і ви єдиний можете нам допомогти.

Певна річ, вона цього не знала, але мені не менш за неї кортіло довідатися, що і як сталося; вона не знала, який нестерпний біль краяв моє серце.

— Я не можу до суботи вирватися з лікарні, — сказав я.

— То їдьте в суботу. Це дуже люб’язно з вашого боку. Всі Едвардові друзі будуть вам вдячні. Коли ви повернетесь?

— Мені треба бути в Лондоні в понеділок уранці.

— Тоді приходьте до мене вдень випити чаю. Я нетерпляче чекатиму вас. Ну, дякувати богові, тут усе владнано. А зараз треба якось упіймати Едварда.

Я зрозумів, що можу йти. Олгуд Ньютон теж розпрощався і пішов разом зі мною вниз сходами.

— Наша Ізабелла має сьогодні вигляд Катерини Арагонської, що, я вважаю, дуже їй до лиця, — пробурмотів він, коли двері за нами зачинилися. — Чарівна жінка, а серце в неї — чисте золото. Venus toute entière à sa proie attachée[28].

Я не зрозумів значення його, слів, бо те, що я розповів про місіс Бартон Треффорд, стало відомо мені значно пізніше. Але я відчув, що він говорить про неї щось украй зле і, мабуть, єхидне. Тому я хихикнув.

— Сподіваюсь, ваша юність схиляється до того засобу сполучення, який моя люба Діззі назвала під сердиту руку гондолою Лондона?

— Я збираюся їхати конкою, — відповів я.

— Он як! Якби ви мали намір їхати в екіпажі, я б попросив вашої ласки підвезти мене; якщо ж ви плануєте скористатися таким вульгарним засобом пересування, який я за старим звичаєм називаю омнібусом, я доправлю своє опасисте тіло у візничій кареті.

Він зробив знак візникові і простягнув мені два в’ялих пальці.

— Я приїду в понеділок, щоб дізнатися про наслідки того, що дорогий Генрі назвав би вельми делікатною місією.