Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ двадцятий

Та минуло багато років, перш ніж я знову зустрівся з Олгудом Ньютоном…

По приїзді у Блекстейбл, я одержав листа від місіс Треффорд (яка про всякий випадок записала мою тамтешню адресу). Обіцяючи пояснити причину при побаченні, вона просила не приходити до неї на квартиру, а зустріти її о шостій годині в залі першого класу на вокзалі Вікторія. Отож, як тільки мені пощастило звільнитися в той понеділок у лікарні, я рушив туди і майже зразу побачив її. Вона швидко підійшла до мене своєю легкою ходою.

— Ну, які у вас новини? Давайте сядемо десь у затишному кутку.

Ми знайшли зручне місце.

— Мушу пояснити, чому я попросила вас прийти сюди, — сказала вона. — У нас живе Едвард Дріффілд. Спершу він не хотів переходити, та врешті я переконала його. Але він збуджений, знервований, хворий. Я боялася, щоб він часом не побачив вас.

Я розповів місіс Дріффілд основні факти. Вона слухала дуже уважно, інколи хитала головою. Але хіба могла вона зрозуміти, яка у Блекстейблі знялася буча?! Місто було саме не своє від збудження. Нічого подібного не траплялося там уже багато років, і всі тільки про це й говорили. Лорд Джордж Кемп зник. За тиждень до цього він оголосив, що має їхати до Лондона в справах, а ще через два дні об’явили про його банкрутство. Виявилося, що афера з будівництвом закінчилася невдачею, спроби перетворити Блекстейбл на модний курорт не знайшли підтримки, і йому довелося позичати гроші, де тільки можна. Найрізноманітніші чутки ходили по місту. Маленькі люди, які довірили йому свої заощадження, стали перед загрозою втратити все, що мали. Я не знав подробиць, бо ні дядько, ні тітка не розумілися на цих справах; у мене теж не вистачало знань, що збагнути те, про що говорили люди. Але на будинок Джорджа Кемпа було накладено арешт, оголосили також про розпродаж меблів. Дружина лишилася без жодного пенні. Обидва сини, хлопці віком двадцяти й двадцяти одного року, займалися торгівлею вугіллям, і їх теж зачепила ця катастрофа. Джордж Кемп утік, прихопивши всю готівку — казали, щось близько тисячі п’ятисот фунтів. Але хто міг знати точно? Було відомо, що даний наказ про його арешт. Вважали, що він утік за кордон, дехто твердив, що Кемп подався до Австралії, дехто — до Канади.

— Сподіваюсь, його впіймають, — говорив мій дядько. — Він заслужив довічну каторгу.

Обурювалися геть усі. Люди не могли йому вибачити того, що він завжди галасував і кипів завзяттям, насміхався над ними, поїв їх, влаштовував прийоми, їздив у такому ловкому екіпажі і по-молодецькому зсував набакир свій коричневий котелок. Але про найгірше розповів моєму дядькові після недільної служби церковний староста. Виявляється, останні два роки лорд Джордж майже щотижня зустрічався з Розі Дріффілд у Гавершемі, і вони разом проводили ніч у трактирі. Його власник вклав гроші в одне з фантастичних підприємств лорда Джорджа і, зміркувавши, що втратив їх, розповів про ці зустрічі. Він міг би стерпіти, якби лорд Джордж обдурив інших, але ж він обдурив його, що так багато зробив для нього — тут уже пробачте!

— Гадаю, вони втекли разом, — сказав дядько.

— Це мене не здивувало б, — відповів церковний староста.

Після вечері, доки служниця прибирала зі столу, я пішов на кухню побалакати з Мері-Енн. Вона ходила до церкви і теж чула цю історію. Навряд чи парафіяни уважно слухали того дня дядькову проповідь.

— Вікарій твердить, що вони втекли разом, — мовив я, жодним словом не натякнувши про те, що знав.

— Ну, звичайно ж, — відповіла Мері-Енн. — Він був єдиний чоловік, якого вона по-справжньому кохала. Варто йому було поворухнути мізинцем, і вона покинула б кого завгодно.

Я потупив очі. Я страшенно страждав від гіркого почуття образи і дуже сердився на Розі: вже надто вона погано повелася зі мною.

— Мабуть, ми вже ніколи не побачимо її, — мовив я. Слова ці краяли мені серце.

— Я теж так гадаю, — весело відказала Мері-Енн.

Коли я розповів місіс Бартон Треффорд все, що, на мою думку, їй слід було знати, вона зітхнула. Не знаю тільки, чи від задоволення, чи від смутку.

— В усякому разі з Розі покінчено, — сказала вона. Потім підвелася і простягнула мені руку. — І чому письменники так невдало одружуються? Все це дуже сумно, дуже сумно. Щиро дякую вам за все. Тепер ми принаймні знаємо, що до чого. Аби тільки це не вплинуло на Едвардову роботу.

Її слова видалися мені трохи недоречними. Лише одне не викликало сумніву: про мене вона зовсім не думала. Я вивів її з вокзалу і посадив у конку, що йшла по Кінгс-роуд до Челсі, а сам попрямував додому.