Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ двадцять третій

Коли ми з Роєм приїхали до Блекстейбла, на нього чекав автомобіль — не надто пишний і не дуже дешевий. Для мене шофер передав записку, в якій місіс Дріффілд запрошувала поснідати з нею наступного дня. Я сів у таксі й поїхав у «Ведмідь і ключ». Рой сказав, що на березі є новий готель — «Морський», та я не хотів заради благ цивілізації зраджувати симпатіям юності. Я зауважив зміни вже на залізничній станції, яка містилася у зовсім іншому місці, на новій вулиці, і, звісно, було чудно їхати по Хай-стріт в автомашині. Але «Ведмідь і ключ» лишився незмінним і зустрів мене з колишньою байдужістю. У вестибюлі нікого не було. Шофер поставив мій чемодан і поїхав. Я гукнув — ніхто не озвався. Я зайшов у бар і побачив молоду жінку з коротко підстриженим волоссям, яка читала книгу містера Комптона Маккензі. Я спитав її, чи можна зняти номер. Вона кинула на мене трохи сердитий погляд і відповіла, що, на її думку, можна. А як мені здалося, що цим вичерпався її інтерес до справи, я ввічливо запитав, чи є тут хтось, хто покаже мені кімнату. Вона підвелася і, відчинивши двері, пронизливим голосом гукнула:

— Кеті!

— Чого тобі? — почув я.

— Тут джентльмен хоче номер.

За кілька хвилин з’явилася старезна виснажена жінка в неохайному ситцевому платті, з розкуйовдженим сивим волоссям; вона повела мене на другий поверх і показала малесеньку брудну кімнатку.

— Невже у вас нема нічого кращого? — спитав я.

— Всі комівояжери, як правило, живуть у цій кімнаті, — відповіла вона, презирливо пирхнувши.

— А інші у вас є?

— На одного — немає.

— Тоді дайте мені номер на двох.

— Зараз піду і спитаю місіс Брентфорд.

Я пішов за нею на перший поверх. Вона постукала в двері, їй дозволили зайти, і, коли двері відчинилися, я побачив товсту жінку з сивим старанно зачесаним волоссям. Вона читала книгу. Очевидно, всі у «Ведмеді й ключі» цікавилися літературою. Вона байдуже поглянула на мене, коли Кеті пояснила, що мене не задовольняє сьомий номер.

— Покажи йому п’ятий, — сказала вона.

Я почав відчувати, що повівся трохи необачно, зарозуміло відмовившись від запрошення місіс Дріффілд, а пізніше легковажно відхиливши мудру пропозицію Роя оселитися в «Морському». Кеті знову пішла зі мною нагору і завела в більшу кімнату, що виходила вікнами на Хай-стріт. Більша її частина була зайнята двоспальним ліжком. Вікна, напевно, не відчинялися цілий місяць.

Я сказав, що це мене влаштовує і спитав про обід.

— Ви можете одержати все, що завгодно, — сказала Кеті. — У нас тут нічого немає, але я можу збігати і принести.

Знаючи англійські сільські готелі, я замовив відбивну котлету. Потім вийшов прогулятися. Дійшовши до берега, я побачив нову еспланаду, а там, де було незахищене од вітру поле, — стояв ряд бунгало і вілл. Але вони були такі злиденні і брудні, що я подумав: минуло стільки років, а мрія лорда Джорджа перетворити Блекстейбл на модний морський курорт так і не здійснилася. Відставний офіцер і дві старі леді гуляли по розбитому асфальту. Було неймовірно нудно. Дув холодний вітер, а з-над моря сіялася дрібна мряка.

Я повернув до міста. Тут, на площі між «Ведмедем і ключем» та «Герцогом Кентським», незважаючи на негоду, стояли купками люди; їхні очі були такі ж блідо-голубі, а широкі вилиці такого ж густо-червоного кольору, як колись у батьків. Дивно було бачити, що дехто з моряків у синіх фуфайках все ще носять маленькі золоті кільця у вухах — і не тільки старі, але й хлопці, які навряд чи досягли повноліття. Я побрів вулицею. Банк був перебудований, а магазин канцелярського приладдя, де я купував папір і віск, щоб робити відбитки з чавунних дощок на старих будівлях разом з маловідомим письменником, якого випадково зустрів колись, — зовсім не змінився; були тут два чи три кінотеатри; їх крикливі афіші враз надали акуратній вуличці розпусного вигляду, і вона стала схожою на респектабельну підстаркувату жінку, що випила трохи більше, ніж слід.

У величезній кімнаті, в якій я обідав один за столом, накритим на шість персон, було холодно і похмуро. Прислужувала мені неохайна Кеті. Я спитав, чи можна запалити камін.

— В червні не можна, — відказала вона. — Ми не палимо камінів після квітня.

— Я заплачу за це, — наполягав я.

— В червні не можна. В жовтні — будь ласка, але не в червні.

Закінчивши обід, я вийшов у бар випити скляночку портвейну.

— У вас тут тихо, — звернувся я до коротко підстриженої буфетниці.

— Тихо, — відповіла вона.

— Здавалося б, у такий вечір тут повинно бути безліч людей.

Тут через задні двері ввійшов товстий червонопикий чоловік із стриженою сивою головою. Мабуть, це був мій господар.

— Містер Брентфорд? — спитав я.

— Так, це я.

— Я знавав вашого батька. Чи не вип’єте зі мною склянку вина?

Я назвав йому своє прізвище, яке в дні мого дитинства було відоме в Блекстейблі краще за будь-яке інше, але з деяким розчаруванням побачив, що воно не знайшло жодного відгуку в його пам’яті. Однак від склянки вина він не відмовився.

— Приїхали сюди в справах? — поцікавився Брентфорд. — У нас буває дуже мало комівояжерів. Ми завжди раді допомогти їм, чим можемо.

Я сказав, що приїхав зустрітися з місіс Дріффілд, давши йому змогу роздумувати: з якою метою.

— Мені довелося багато разів бачити старого, — заявив містер Брентфорд. — Він охоче навідувався сюди, щоб випити кухоль пива. Майте на увазі, я не кажу, що він коли-небудь напивався, просто полюбляв сидіти в барі і балакати. Їй-богу, він міг говорити цілу годину — байдуже з ким. Місіс Дріффілд не дуже-то подобалося, що він ходить до нас. Він зникав з дому, не сказавши нікому жодного слова, і шкандибав сюди. Знаєте, для людини його віку це була не така вже й легка прогулянка. Певна річ, коли дома помічали, що він десь подівся, місіс Дріффілд уже знала, де він, відразу ж дзвонила по телефону і питала, чи він тут. Потім вона приїздила в автомобілі, заходила в готель і розшукувала мою дружину. «Підіть і приведіть його, місіс Брентфорд, — казала вона в таких випадках. — Я не люблю заходити в бар, де вештається всякий люд». Тоді місіс Брентфорд приходила сюди і говорила: «Ну, містер Дріффілд, місіс Дріффілд приїхала за вами на машині, тому краще б ви допивали своє пиво і їхали з нею додому». Він завжди просив місіс Брентфорд не казати, що він тут, коли дзвонитиме місіс Дріффілд, але, певна річ, ми не могли цього робити. Він був старою людиною, і ми не хотіли брати на себе відповідальність. Він народився тут і, знаєте, його перша дружина була теж з Блекстейбла. Вона вже давно померла. Я ніколи її не бачив. Дивакуватий був старий, але зовсім не чванливий. Мені казали, що його дуже високо цінували там, у Лондоні, а коли він помер — про нього писали в усіх газетах, та ви ніколи б не подумали про це, розмовляючи з ним. Здавалося, що він просто ніхто — як ви чи я. Звичайно, ми завжди намагалися посадити його якнайзручніше; ми пропонували йому крісло. Так ні — йому хотілося сидіти тільки за шинквасом: він казав, що любить відчувати під ногами перекладку. Мені чомусь здається, що тут він був щасливіший, ніж де-інде. Він завжди говорив, що любить бар. Він казав, що тут можна вивчати життя. І ще він казав, що завжди любив життя. Оригінальна він був людина. Нагадував мені батька, з тією лише різницею, що мій старий ніколи в житті не прочитав жодної книги. Батько щодня випивав пляшку французького коньяку і помер у сімдесят вісім років; його остання хвороба була також першою. Я дуже нудьгував за старим Дріффілдом, коли його не стало. Цими днями я навіть говорив місіс Брентфорд, що хотів би колись почитати хоч одну з його книг, кажуть, він написав кілька про наш край.