Місіс Дріффілд люб’язно запропонувала відвезти мене до Блекстейбла машиною, але я хотів прогулятися пішки. Я пообіцяв прийти обідати у Ферн-Корт наступного дня, а тимчасом записати все, що зможу пригадати про ті дні, коли мені доводилося зустрічатися з Едвардом Дріффілдом. Йдучи звивистою безлюдною дорогою, я міркував про те, що саме записати. Хіба не кажуть, що стиль — це мистецтво випускати непотрібне? Якщо це дійсно так, я, звичайно, написав би гарний твір — мені навіть стало шкода, що Рой використає мої записки тільки як матеріал. Я пирхнув зо сміху, уявивши, яку бомбу міг би підкласти під них, якби захотів. Я знав: є одна людина, яка могла б розповісти їм усе, що вони хочуть знати про Едварда Дріффілда і про його перший шлюб. Вони гадали, що Розі немає серед живих, але вони помилялися.
Одного дня я одержав листа. Було це в Нью-Йорку, куди я приїхав з приводу постановки своєї п’єси. Про моє прибуття розголосив усім і кожному енергійний агент по рекламі власника театру. Адреса була написана знайомим почерком, але я ніяк не міг пригадати, чий він. Почерк був крупний, круглий, твердий, але водночас належав неосвіченій людині. Він був настільки знайомий, що я навіть розгнівався, бо не міг згадати, чия це рука. Найпростіше було б відразу прочитати листа, але замість цього я дивився на конверт і сушив собі голову. Є почерки, яких я не можу бачити без жаху, а деякі листи мають такий нудний вигляд, що я не здатен примусити себе відкрити їх протягом цілого тижня. Коли ж нарешті я одкрив і прочитав листа, мене огорнуло дивне почуття. Лист починався якось незвично:
«Я тільки-но дізналася, що Ви в Нью-Йорку, і мені захотілося знову побачити Вас. Я більше не живу в Нью-Йорку, але Йонкерс зовсім близько і якщо у Вас є машина, ви доберетеся за півгодини. Я знаю, що ви дуже зайняті — тому самі вибирайте час. І хоч з нашої останньої зустрічі минуло багато років, сподіваюся, Ви не забули свого старого друга
Я глянув на адресу. «Олбемарл» — певно, назва готелю або житлового будинку. Потім ішла назва вулиці і «Йонкерс». Я здригнувся. Протягом минулих років я інколи згадував про Розі, але пізніше запевнив себе, що вона, очевидно, померла. На якусь мить мене збило з пантелику прізвище. Чому Іггалден, а не Кемп? Потім мені спало на думку, що вони взяли це прізвище, — теж кентське, — коли втекли з Англії. Моїм першим імпульсом було відмовитися від зустрічі під якимось приводом — мене завжди лякає зустріч з людьми, яких я давно не бачив; потім мене охопила цікавість. Хотілось побачити, як вона виглядає, і дізнатися що з нею сталося. Я мав намір провести уїк-енд в Доббс-Феррі, до якого можна дістатися тільки через Йонкерс. Отож, я відповів, що приїду наступної суботи десь о четвертій годині.
Олбемарл виявився великим, порівняно новим житловим будинком, населеним, здавалося, досить заможними мешканцями. Негр-швейцар в уніформі назвав комусь по телефону моє прізвище, інший негр підняв мене ліфтом. Я страшенно нервував. Двері мені відчинила покоївка-мулатка.
— Заходьте, будь ласка, — мовила вона. — Місіс Іггалден чекає на вас.
Вона завела мене до вітальні, яка водночас правила за їдальню: в одному кінці стояв різьблений дубовий квадратний стіл, столик-буфет і чотири стільці того стилю, який фабриканти з Грент-Репідс неодмінно віднесли б до епохи Якова І. Але другий кінець кімнати був умебльований в стилі Людовіка XV: позолота, оббивка блідо-голубого кольору, кілька маленьких столиків з багатою різьбою і позолотою, на яких стояли оздоблені бронзою севрські вази й голі бронзові дами в драпрі, що розвівалося, ніби під поривами штормового вітру, і одночасно хитро маскувало саме ті частини тіла, ховати які вимагала пристойність. Кожна з них у грайливо простягнутій руці тримала електричну лампочку. Грамофон, схожий на позолочений портшез і оздоблений зображеннями придворних та їхніх дам з картин Ватто, був найбільший з тих, які мені коли-небудь доводилося бачити на вітрині магазину.
Після того, як я почекав майже п’ять хвилин, Двері відчинилися і швидким кроком увійшла Розі. Вона простягнула мені обидві руки.
— Оце сюрприз, — вигукнула вона. — Не хочеться думати, скільки років минуло відтоді, як ми бачилися востаннє. Пробач, будь ласка. — Вона підійшла до дверей і гукнула: — Джессі, принесіть чай. Тільки глядіть, щоб вода добре закипіла. — Потім, підійшовши до мене:— Ти ніколи не повіриш, скільки клопоту я маю, щоб привчити цю дівчину готувати чай так, як треба.
Розі було щонайменше сімдесят. На ній було дуже модне і дуже коротке зелене шифонове плаття без рукавів з квадратним вирізом на шиї. Воно облягало тіло, як тісна рукавичка. Поглянувши на її талію, я зрозумів, що вона носить корсет. Нігті в неї були криваво-червоні, а брови вискубані. Вона була товста і мала подвійне підборіддя; шкіра на грудях, хоч Розі й напудрила її, була червона, обличчя — теж червоне. Але вона мала здоровий вигляд і енергія з неї била ключем. І досі густе, але зовсім біле волосся було коротко підстрижене й старанно завите. Замолоду вона мала м’яке і кучеряве од природи волосся; ця жорстка, ніби щойно зроблена, зачіска здавалось, найбільше змінювала її. Єдине, що лишилося незмінним, — це її дитяча, лукава й мила усмішка. Її нерівні і неправильної форми зуби ніколи не були надто гарні, але зараз їх замінив ряд рівненьких сніжно-білих зубів. Очевидно, подумав я, вони найкращі з тих, які можна придбати за гроші.
Покоївка принесла чай, маленькі сендвічі, печиво і цукерки, а також маленькі ножі й виделки і мініатюрні серветки. Все це було дуже чисте й гарне.
— Єдине, без чого я не можу жити, це чай, — промовила Розі, намазуючи маслом свіжу булочку. — Це моя найулюбленіша страва, хоч я добре знаю, що вона мені не йде на користь. Мій лікар весь час говорить: «Місіс Іггалден, вам ніколи не вдасться схуднути, якщо ви споживатимете стільки печива за чаєм». — Вона посміхнулася мені, і я зненацька помітив, що, незважаючи на завите волосся, на пудру й опасисте тіло, Розі зовсім не змінилася. — Але я завжди кажу собі, що трохи смачненького не може заподіяти шкоди.
З нею завжди було легко розмовляти. Скоро ми балакали так, ніби лише тиждень тому бачилися востаннє.
— Тебе здивував мій лист? Я підписалася старим прізвищем, щоб ти здогадався, від кого він. В Америці ми прибрали прізвище Іггалден. У Джорджа були деякі неприємності, коли він покинув Блекстейбл, — ти, мабуть, чув про це, — і тому він вирішив розпочати життя у новій країні під новим ім’ям. Ти мене розумієш?
Я злегка кивнув.
— Бідний Джордж, він помер десять років тому.
— Дуже шкода.
— О, він уже дійшов похилого віку. Йому було за сімдесят, але виглядав він куди молодшим. Для мене це був страшенний удар. Жодна жінка не може мріяти про кращого чоловіка. Я не чула від нього жодного різкого слова з дня одруження аж до самої його смерті. І мушу сказати — він добре забезпечив мене.
— Це дуже приємно.
— Авжеж, справи в нього йшли добре. Він зайнявся тут будівництвом — йому завжди подобалася ця справа — і завів друзів у Таммані[33]. Він часто казав, що вчинив найбільшу помилку у своєму житті, не приїхавши сюди на двадцять років раніше. Йому з першого ж дня сподобалася ця країна. У нього було багато снаги, а вона саме тут і потрібна. Він був з тих людей, яким щастить.
— Ви ніколи не їздили до Англії?
— Ні, я ніколи не мала такого бажання. Часом Джордж заводив про це розмову. Він хотів зробити коротеньку подорож, але ми так і не зібралися. Ну, а зараз, коли його вже немає серед живих, я навіть і думати про це не хочу. Мабуть, Лондон здасться мені мертвим містом після Нью-Йорка. Адже ми весь час жили тут. Я перебралася сюди з Нью-Йорка тільки після його смерті.
— А чому ти вибрала саме Йонкерс?
— Розумієш, він мені завжди подобався. Я часто говорила Джорджу, що коли ми вже підемо на спочинок, то переїдемо до Йонкерса. Він чимось нагадує мені Англію — знаєш, Мейдстоун, Гілдфорд або якесь інше подібне до них містечко.
Я усміхнувся, добре розуміючи, що вона має на увазі. Незважаючи на трамваї і автомобілі, кіно та світлові реклами, Йонкерс з його покрученою головною вулицею нагадує маленьке англійське містечко, яке зненацька сповнилося шумом і світлом.
— Звичайно, інколи мені хотілося взнати, що діється в Блекстейблі. Мабуть, багато хто вже помер і мене теж вважають мертвою?
Тоді я не знав, що чутки про смерть Розі досягли Блекстейбла. Певно, хтось доніс звістку про смерть Джорджа Кемпа, а там її перекрутили.
— Сподіваюся, тут ніхто не знає, що ти була першою дружиною Едварда Дріффілда?
— Звісно, ні. Якби вони дізналися, я б не могла спекатися репортерів. Знаєш, інколи мені важко було втриматися від сміху, коли, граючи десь у бридж, я чула розмови про Тедові книги. Він їм страшенно подобається тут, в Америці. Сама я зроду не ставила так високо його твори.
— Ти ніколи не була великою любителькою романів.
— Я завжди більше любила історичні книги, але зараз мені просто бракує часу для читання. Неділя для мене справжнє свято. Недільні газети тут чудові. У вас, в Англії, нема нічого подібного. Крім того я багато граю в бридж — це, знаєш, моя пристрасть.
Я пригадав: коли ще хлопчиком я вперше познайомився з Розі, її вміння грати у карти справило на мене неабияке враження. Вона була вправний, сміливий і точний гравець — хороший партнер і небезпечний супротивник.
— Якби ти знав, яку веремію здійняли тут, коли помер Тед! Вони й раніше були про нього високої думки, але я навіть гадки не. мала, що він така поважна персона. Газети тільки про нього й писали, вміщували його фотографії і знімки Ферн-Корта. До речі, він завжди говорив, що хоче пожити в цьому будинку. Але що примусило його одружитися з цією сиділкою? Я чомусь гадала, що він одружиться з місіс Бартон Треффорд. У них не було дітей, правда?
— Ні.
— Тед завжди хотів мати дітей. Для нього було важким ударом, що після першенької я не могла більше мати дітей.
— А я й не знав, що у вас колись була дитина, — здивувався я.
— Авжеж була. Через неї Тед і одружився зі мною. Але після її народження я довго хворіла, й лікарі сказали, що більше я не зможу мати дітей. Якби вона була жива, моя маленька ластівка, я, мабуть, ніколи не втекла б із Джорджем. Їй було шість років, коли вона померла. Вона була така чудова, така гарненька — як намальована.
— Ти ніколи про неї не згадувала.
— Бо просто не могла про неї говорити. Вона захворіла на менінгіт, і ми поклали її в лікарню. Дівчинка лежала в окремій кімнаті, і нам дозволяли бути з нею. Я ніколи не забуду, що їй, бідолашній, довелося витерпіти. Вона весь час кричала й кричала, і ніхто не міг допомогти їй.
Голос Розі тремтів.
— Це її смерть Дріффілд описав у «Чаші життя»?
— Атож. Мене це завжди дивувало. Він, так само як і я, не міг говорити про це, але зміг написати. Він нічого не пропустив, описав навіть такі подробиці, на які я тоді й уваги не звернула. Можна було подумати, що він просто безсердечний. Але це не так. Він був пригнічений не менше за мене. Коли ми вночі поверталися додому, він плакав, як дитина. Дивак, правда?
Якраз «Чаша життя» викликала в свій час обурення читацької публіки. І передусім — сцена смерті дитини і епізод, що йшов за нею; саме через них на голову Дріффілда посипалися такі злостиві обвинувачення. Я добре запам’ятав цей жахливий уривок. В ньому не було нічого сентиментального; він викликав у читача не сльози, але скоріше гнів від того, що маленькій дитині довелося стільки вистраждати. Мимоволі думалося: у день страшного суду богові доведеться відповідати за подібні речі. Це був дуже сильний епізод. Але якщо письменник не вигадав його, то невже він узяв з життя і наступний? Саме він обурив публіку дев’яностих років, саме його критики визнали не тільки непристойним, але й неправдоподібним. У «Чаші життя» чоловік і дружина (вже не пам’ятаю їхніх імен) — бідні люди, яким ледве вистачає на хліб, — повертаються після смерті дитини з лікарні у мебльовані кімнати і п’ють чай. Надходить вечір, вже десь біля сьомої години. Вони виснажені неймовірним тижневим напруженням і пригнічені горем. Їм нічого сказати одне одному. Вони сидять у скорботному мовчанні. Минають години. Раптом дружина підводиться, йде до спальні і надягає капелюшок.
— Я йду на вулицю, — каже вона.
— Йди.
Вони живуть біля вокзалу Вікторія. Жінка йде по Бакінгем-Плас-роуд, а потім через парк. Виходить на вулицю Пікаділлі й повільно прямує до Пікаділлі-Серкус. Якийсь чоловік зустрічається з нею поглядом, зупиняється і йде слідом за нею.
— Добрий вечір, — каже він.
— Добрий вечір.
Вона зупиняється і всміхається йому.
— Ви не хотіли б чого-небудь випити, — питає він.
— Можна й випити.
Вони йдуть до таверни на одній з бокових вуличок Пікаділлі — туди, де збираються проститутки, і випивають по склянці пива. Вона базікає з незнайомим, сміється. Плете про себе якусь нісенітницю. Нарешті він питає, чи можна йому піти до неї. Вона заперечує, але каже, що вони можуть піти в готель. Вони сідають у кеб, їдуть у Блумсбері й наймають на ніч кімнату. А ранком вона сідає в омнібус, їде до Трафальгарської площі і знову переходить через парк. Коли вона приходить додому, її чоловік саме сідає снідати. Після сніданку вони йдуть до лікарні, щоб домовитися про похорон дитини.
— Скажи-но мені, Розі, — спитав я, — те, що сталося після смерті дитини, — так і було насправді?
Якусь мить вона нерішуче дивилась на мене, потім її губи розцвіли чарівною і тепер посмішкою.
— Ну що ж, все це давно минуло і не має тепер ніякого значення. Я можу тобі сказати правду. Не все було точнісінько так, як він описав. Адже він нічого напевно не знав — тільки здогадувався. Мене здивувало, що йому відомо так багато: я ніколи нічого йому не розповідала.
Розі взяла сигарету, задумливо постукала нею по столу, але не запалила.
— Ми повернулися з лікарні саме так, як він описав. Йшли ми пішки — я просто не могла сісти в кеб, всередині у мене все помертвіло. Я стільки плакала, що вже не лишилося сліз. Тед намагався заспокоїти мене, але я сказала: «Ради бога, замовкни». Після цього він не вимовив більше жодного слова. У нас була квартира на Воксхолл-Брідж-роуд, на третьому поверсі — тільки вітальня і спальня, ось чому нам довелося віддати нашу крихітку до лікарні: ми не мали змоги доглянути її як слід у мебльованих кімнатах. Крім того, квартирна хазяйка не хотіла, щоб хвора лишалася в її домі, і Тед сказав, що малій буде краще в лікарні. Наша хазяйка, в минулому повія, загалом була непогана жінка, і Тед часто розмовляв з нею цілими годинами. Почувши, що ми прийшли, вона зайшла до нас.
— Як почуває себе дівчинка сьогодні? — спитала вона.
— Вона померла, — відповів Тед.
Я не могла вимовити жодного слова. Потім вона принесла чай. Я не хотіла нічого, але Тед присилував мене з’їсти трохи шинки. Потім я сіла біля вікна. Я навіть не повернула голови, коли хазяйка прийшла прибрати зі столу. Не хотілось ні з ким розмовляти. Тед читав книгу — вірніше, удавав, що читає, але сторінок він не перегортав, і я бачила, як на книгу капали сльози. А я весь час дивилась у вікно. Був кінець червня — це сталося двадцять восьмого, стояли довгі дні. Ми жили якраз на розі, і я дивилась, як люди заходять і виходять з пивної, як проїжджають трамваї. Мені здавалося, що день ніколи не скінчиться; нараз я помітила, що вже запала ніч. Світилися всі ліхтарі. На вулиці була сила-силенна людей. Я була страшенно втомлена, ноги — наче свинцем налиті.
— Чому ти не засвітиш газ? — спитала я Теда.
— Тобі він потрібний? — спитав він.
— Навіщо сидіти поночі, — відказала я.
Він засвітив газ. Потім запалив люльку. Я знала, що це йому допоможе. А я просто сиділа й дивилася на вулицю. Не знаю, що зі мною сталося, але я відчула: якщо й далі сидітиму вдома, то збожеволію. Мені хотілося піти кудись, де багато людей і світла. Я хотіла втекти од Теда. Ні, не те — я хотіла втекти від усього, про що думав і що почував Тед. У нас було тільки дві кімнати. Я пішла в спальню; там іще стояло дитяче ліжечко, та я навіть не глянула на нього. Я перевдягла плаття, взяла капелюшок та вуаль і вийшла до Теда.
— Я йду на вулицю, — сказала я. Тед подивився на мене. Здається, він помітив, що я надягла нове плаття, а з мого тону збагнув, що він мені непотрібний.
— Йди, — сказав він.
У книзі він примусив мене йти через парк, але насправді це було по-іншому. Я пішла в напрямку Вікторії, а потім доїхала екіпажем до Черінг-Кросс. Це коштувало всього шилінг. Потім я пішла Стрендом. Перш ніж вийти з дому, я вже знала, що зроблю. Ти пам’ятаєш Гаррі Ретфорда? Так от, він грав тоді в театрі «Едельфі» на комічних ролях. Я підійшла до службового входу і послала йому свою візитну картку. Гаррі Ретфорд завжди Мені подобався. Здається, він був трохи безпринципний і безладний у грошових справах, але умів добре смішити. З усіма своїми хибами він був славним хлопцем. Знаєш, його вбили на бурській війні.
— Я цього не знав. Я тільки помітив, що він раптово зник і його прізвище зійшло з театральних афіш. Я гадав, що він зайнявся бізнесом або чимсь іншим.
— Ні, він одразу ж загинув. Його вбили під Ледісмітом. Я трохи почекала, а коли він вийшов, сказала йому: «Слухай, Гаррі, давай сьогодні гульнемо. Ти нічого не маєш проти легенької вечері в «Романо»?»
— Блискуча ідея. Чекай на мене тут і тільки-но вистава скінчиться, я змию грим і відразу ж вийду до тебе.
Вже від самої зустрічі з ним мені стало легше. Він грав букмекера і мав дуже смішний вигляд у картатому костюмі, циліндрі і з червоним носом — я розсміялася, дивлячись на нього. Після вистави він вийшов до мене, і ми рушили в «Романо».
— Ти хочеш їсти? — спитав він мене.
— Страшенно, — відповіла я, бо й справді хотіла їсти.
— Давай гуляти, і до біса ощадливість. Я заявив Біллу Террісу, що запрошую вечеряти свою дівчину і витрусив з нього пару фунтів.
— Вип’ємо шампанського, — запропонувала я.
— Хай живе мадам Кліко! — вигукнув він.
Не знаю, чи доводилося тобі бувати в «Романо» за тих часів. Там було чудесно. Туди ходили всі театрали, любителі скачок, навідувались туди й дівчата з «Гейті». Це було веселе місце. А сам Романо! Гаррі був з ним знайомий, і він підійшов до нашого столу. Він так смішно розмовляв каліченою англійською мовою! Я певна, він навмисно перекручував слова, щоб люди сміялися. Коли ж хтось із його знайомих потерпав без грошей, він завжди ладен був позичити кілька фунтів.
— Як твоя маленька? — спитав Гаррі.
— Краще, — відповіла я. Я не хотіла казати йому правду. Ти ж знаєш, які чудні чоловіки — вони не розуміють деяких речей. Я знала: Гаррі жахнеться, довідавшись, що я наважилася йти вечеряти, коли моя бідна крихітка лежить мертва. Йому було б страшенно шкода і так далі, але саме цього я й не хотіла — я хотіла сміятися.
Розі нарешті запалила сигарету, яку весь час крутила пальцями.
— Знаєш, буває так, що коли жінка народжує дитину, чоловік, не витримавши напруження, йде до іншої жінки. Коли ж вона дізнається про це (дивно, як часто це буває), то здіймає справжню веремію: це, мовляв, мерзотно зраджувати жінці саме тоді, коли вона терпить пекельні муки, це — найпаскудніший вчинок. Я завжди радила таким жінкам не клеїти дурня. Адже це зовсім не означає, що він не любить її і не страждає, це взагалі нічого не значить: просто в нього не витримують нерви. Якби він не страждав, то йому б і на думку не спало вчинити щось подібне. Мені це добре відомо, бо я сама тоді пережила таке.
Коли ми скінчили вечеряти, Гаррі спитав: — Ну, то як?
— Що як? — перепитала я. Тоді не було дансінгів, і нам нікуди було піти.
— Може, підемо до мене подивитися альбом з фотографіями? — спитав Гаррі.
— У мене немає заперечень, — відповіла я.
У нього була маленька квартирка на Черінг-Крос — усього дві кімнати з ванною і кухонькою. Ми поїхали до нього, і я лишилася там на ніч.
Коли наступного ранку я повернулася додому, Тед саме сів снідати. Я поклала зробити так: коли він щось скаже, я йому не змовчу. Хай буде що буде! Мені вже доводилося заробляти собі на життя, я не боялася цього. Хай він скаже мені хоч одне різке слово, я враз позбираю свої речі і тієї ж миті піду від нього. Але він тільки подивився на мене.
— Ти прийшла вчасно, — сказав він. — Я якраз хотів з’їсти твою сосиску.
Я сіла за стіл і налила йому чаю. А він знову взявся за газету. Поснідавши, ми пішли до лікарні. Він ніколи не питав мене, де я була. Не знаю, що в нього було на думці, але поводився він зі мною дуже лагідно. Настрій у мене був страшенно пригнічений, і він робив усе, щоб полегшити мої страждання.
— Що ти подумала, прочитавши книгу? — спитав я.
— Я була вражена. Виявляється, він прекрасно знав, що сталося тієї ночі. Та ще більше мене вразило, що він описав усе це. Ви, письменники, дивні люди.
Цієї миті задеренчав телефон. Розі зняла трубку.
— Містер Вануцці, як це мило, що ви подзвонили мені! О, я почуваю себе чудово. Я цілком здорова, дякую. Ну, прекрасна і здорова, якщо вам так більше подобається. В моєму віці не відмовляються від жодного компліменту.
Вона поринула в розмову, яка, судячи по тону, носила жартівливий і навіть грайливий характер. Я не дуже прислухався до неї, а коли помітив, що вона затягується, — почав міркувати про письменницьке життя. Воно повне знегод. Спочатку письменникові доводиться долати злидні і людську байдужість; потім, завоювавши певний успіх, він мусить покірливо здатися на його ласку, що залежить від примх публіки. Він у повній владі журналістів, що прагнуть узяти в нього інтерв’ю, фотографів, що хочуть мати його портрети, редакторів, що вимагають у нього обіцяний рукопис, збирачів податків, що вимагають прибутковий податок, знатних осіб, що кличуть його на сніданки, секретарів інститутів, що запрошують його виступити з лекціями, жінок, що хочуть одружити його, і жінок, що хочуть розлучити його, юнаків, що полюють за його автографами, акторів, що шукають ролей, і незнайомців, що просять позички, темпераментних леді, що вимагають поради в шлюбних справах, і серйозних молодих людей, що просять поради в літературних справах, агентів, видавців, директорів, скептиків, шанувальників, критиків і власного сумління. Але в нього є одна винагорода. Якщо в нього лежить щось важке на душі: чи то якесь болюче враження, чи горе з приводу смерті друга, неподілене кохання, вражена гордість, гнів на того, хто відплатив йому злом за добро, — коротко кажучи, будь-яке болісне почуття чи думка, — йому варто тільки викласти його чорним по білому, зробивши темою оповідання або предметом есе, щоб назавжди про нього забути. Тільки він — справді вільна істота.
Розі поклала трубку і знову повернулася до мене.
— Це один з моїх кавалерів. Сьогодні ввечері я маю намір грати в бридж, і він попередив, що заїде за мною на машині. Щоправда, він італієць, але дуже приємна людина. Він мав великий бакалійний магазин у Нью-Йорку, а зараз уже не займається справами.
— Ти ніколи не мала на думці знову одружитися, Розі?
— Ні. — Вона усміхнулася. — Не тому, що не мала пропозицій. Я й так цілком щаслива. Одружуватися із старим мені не хочеться, а з молодим на мій вік уже незручно. Я своє взяла від життя і ладна зачинити крамничку.
— Що примусило тебе втекти з Джорджем Кемпом?
— Розумієш, мені він завжди подобався. Я його знала задовго до знайомства з Тедом. Щоправда, я ніколи й не думала про одруження з ним. По-перше, він був уже одружений, а по-друге, в нього було певне становище. Коли ж одного дня він прийшов до мене і сказав, що все пропало, що він збанкрутував і його можуть арештувати, що він збирається до Америки і чи не погоджусь я поїхати з ним, — що я мала діяти? Я не могла відпустити його самого і, мабуть, без грошей — адже він звик жити на широку ногу, мав власний будинок ї екіпаж. А я роботи не боялась.
— Часом мені здається, що це була єдина людина, яку ти по-справжньому кохала, — зауважив я.
— Можливо, ти маєш рацію.
— Цікаво, що ти в ньому побачила?
Розі перевела погляд на картину, яка висіла на стіні, і якої я раніш не помітив. Це була збільшена фотографія лорда Джорджа в різьбленій золотій рамі. Мабуть, її зробили невдовзі після його приїзду до Америки — певно, коли вони одружилися. Лорд Джордж був сфотографований у три чверті свого зросту. Він стояв у довгому щільно застебнутому сюртуці; на голові в нього був надітий набакир шовковий циліндр, в петлиці стирчала велика троянда, під пахвою він тримав палицю з срібною голівкою, а в правій руці курилася величезна сигара. Великі вуса були напомаджені, очі сяяли веселою зухвалістю, в манері триматися прозирала самовпевненість і пиха. Обсипана діамантами підкова стирчала в краватці. Він мав вигляд корчмаря, який нап’яв на себе все краще, збираючись на кінські перегони.
— Гаразд, скажу тобі, — відповіла Розі. — Він завжди був справжнім джентльменом.