Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ шістнадцятий

Ми нікуди не ходили з Розі більше тижня: вона їздила на одну ніч до Гавершему, щоб побачитися з матір’ю; крім того, в неї було багато справ у Лондоні. Аж ось вона попросила мене піти з нею в театр у Хаймаркеті. Вистава користувалася успіхом, дістати крісла було дуже важко, отож ми вирішили піти в задні ряди партеру. Ми з’їли біфштекс, випили пляшку пива в «Кафе Моніко», а потім змішалися з натовпом. У ті дні ще не було впорядкованих черг і, коли відчиняли двері, всі запекло штовхалися, щоб якнайшвидше потрапити всередину. Коли нам нарешті пощастило дістатися до своїх місць, ми були спітнілі, захекані і добре-таки пом’яті.

Назад ми поверталися через Сент-Джеймс-парк. Ніч була така прекрасна, що ми вирішили трохи посидіти. Обличчя Розі, її чарівне волосся ніжно сяяли в світлі зірок. Вона просто випромінювала (я висловлююся жахливо, але не знаю, як описати своє враження) дружні почуття, водночас щирі і ніжні. Вона була, як срібна квітка ночі, що віддає свої пахощі тільки місячному світлу. Я обійняв її за талію, і вона повернула до мене своє обличчя. Цього разу я поцілував її. Вона навіть не поворухнулася; її м’які червоні губи зустріли мої з пристрасною покірністю — так вода в озері приймає місячні промені. Не знаю, скільки це тривало.

— Я страшенно голодна, — раптом промовила вона.

— І я теж, — засміявся я.

— Давай підемо куди-небудь і наїмося риби із смаженою картоплею.

— Це ідея.

Я добре знав старий Вестмінстер, — тоді ще не фешенебельний осередок парламентських діячів та інших вибраних осіб, а занепалий, майже трущобний район. Ми вийшли з парку, перетнули Вікторія-стріт, і я повів Розі в рибну крамничку на Хорсферрі-роуд. Було пізно, і там ніхто не сидів, крім візника, екіпаж якого чекав біля входу. Ми замовили рибу з картоплею і пляшку пива. Зайшла бідна жінка, купила на два пенси обрізків і, загорнувши їх в газету, пішла собі. Ми з апетитом поїли.

Шлях до будинку Розі пролягав через Венсент-сквер, і коли ми проходили повз мою квартиру, я запитав її:

— Може, зайдемо на хвилинку? Ти ніколи не бачила як я живу.

— А твоя хазяйка? Я не хочу, щоб у тебе були неприємності.

— О, вона спить як убита.

— Тоді хіба що ненадовго.

Я просунув ключ у замок, а оскільки коридор не був освітлений, узяв Розі за руку, завів до кімнати й запалив у вітальні газ. Вона зняла капелюшок і завзято почухала собі голову. Потім пошукала очима дзеркало, але я мав вельми артистичну вдачу і вже давно прибрав його з камінної полиці.

— Ходімо в спальню, — сказав я. — Там є дзеркало.

Я відчинив двері і запалив свічку; Розі зайшла слідом. Я підняв свічку так, щоб їй було видніше. Поки вона поправляла волосся, я дивився на її відображення в дзеркалі. Вона вийняла дві-три шпильки і затиснула зубами; потім, узявши одну з моїх щіток, почала зачісувати волосся на потилиці вгору. Закрутила його, уклала і знову закріпила шпильками; зустрілася зі мною очима в дзеркалі і посміхнулася. Покінчивши з зачіскою, повернулася до мене; вона не вимовила жодного слова, тільки спокійно дивилась мені в лице, а в синіх очах мигтіла та ж сама дружня посмішка. Я поставив свічку. Кімнатка була малесенька, і туалетний столик стояв біля самого ліжка. Вона підняла руку і злегка погладила мене по щоці.

Я жалкую зараз, що почав писати від першої особи. Дуже добре, коли ви можете показати себе в привабливому або зворушливому світлі; нема нічого ефектнішого, ніж скромно героїчний і водночас гумористичний тон, який найбільш підходить до таких обставин. Приємно писати про себе, коли ви бачите, як на віях читача виблискує сльозинка, а на устах грає добра посмішка; та не дуже приємно, коли доводиться виставляти себе звичайнісіньким дурнем.

Нещодавно я прочитав у газеті «Івнінг Стандарт» статтю містера Евеліна Во, в якій він зазначає, що писати роман від першої особи — огидна справа. Хотілося б, щоб він пояснив — чому, але він просто кинув це зауваження з такою самою байдужою недбалістю, як свого часу зробив Евклід, коли висунув своє славетне твердження про прямі паралельні лінії. Я дуже стурбувався і попросив Олроя Кіра (який читає все, навіть ті книги, до яких пише передмови) порекомендувати мені кілька праць з теорії літератури. За його порадою, я прочитав книгу містера Персі Лаббока «Художня майстерність», з якої дізнався, що єдиний спосіб писати романи — це наслідувати Генрі Джеймса; потому я прочитав «Погляд на роман» містера Е. М. Фостера, з якої дізнався, що єдиний спосіб писати романи — наслідувати містера Е. М. Фостера; далі я прочитав «Композицію роману» містера Едвіна Мура, з якої не дізнався нічого. У жодній з них я не знайшов і слова про це цікаве для мене питання. Все ж таки я збагнув одну причину, чому такі добре відомі свого часу, але зараз, безперечно, забуті письменники, як Дефо, Стерн, Теккерей, Діккенс, Емілі Бронте і Пруст користувалися методом, повністю засудженим містером Евеліном Во. Старіючи, ми дедалі більше переконуємося в складності, нелогічності і безглуздості людського життя; справді, тільки це може служити вибаченням для письменників середнього або старшого віку, котрим личило б звертати свої думки до важливіших справ, але які займаються дрібними турботами уявних людей. Бо, якщо головним предметом вивчення людства є людина, очевидно, зручніше займатися логічно витриманими правдоподібними і виразними літературними типами, ніж нерозумними реальними людьми. Іноді письменник почуває себе як господь-бог і готовий розповісти про них усе. А іноді, ні. Тоді він розповідає вам не те, що треба про них знати, а тільки те, що знає сам. А старіючи, ми почуваємо себе дедалі менше схожими на бога. Я не здивуюся, дізнавшись, що з роками письменник все менш схильний описувати те, чого не знає з власного досвіду. Саме тоді й стає в пригоді цей дуже зручний засіб — писати від першої особи.

Розі підняла руку і злегка погладила мене по обличчю. Не знаю, чому я поводився так дивно, — в своїй уяві за такої ситуації я діяв зовсім інакше. З горла у мене вирвалося ридання. Не знаю, чи сталося це тому, що я був соромливий і самотній (самотній не тілом, бо я цілий день проводив у лікарні, серед багатьох людей, а душею), чи тому, що моє бажання було таке велике, — але я заплакав. Мені було нестерпно соромно, я намагався взяти себе в руки, але марно; сльози заливали мені очі й котилися по щоках. Побачивши їх, Розі злегка схлипнула.

— Що це з тобою, серденько? Облиш!

Вона обняла мене за шию, теж розплакалася і почала цілувати мені губи, очі, мокрі щоки. Розстебнувши корсаж і притуливши мою голову до своїх грудей, вона почала гладити моє мокре обличчя. Вона колихала мене, ніби дитину. Я цілував її груди і білу колону її шиї; вона скинула корсаж, верхню й нижню спідниці, і якусь мить я тримав її затягнуту корсетом талію; потім вона розшнурувала його, на мить затримавши для цього дихання, і лишилася переді мною в одній сорочці. Торкнувшись руками її тіла, я відчув смуги від корсета.

— Погаси свічку, — прошепотіла вона.

Коли світанок, пробившись крізь штори, вирвав обриси ліжка і шафи з темряви ночі, що забарилася в кімнаті, вона розбудила мене поцілунком у губи; її волосся лоскотало мені обличчя.

— Пора вставати, — сказала вона. — Не хочу потрапити на очі твоїй хазяйці.

— Ще є час.

Її груди, коли вона схилилася наді мною, міцно притиснулися до моїх. Невдовзі вона встала з ліжка. Я засвітив свічку. Вона обернулася до дзеркала, приколола волосся, потім оглянула своє голе тіло. Стан у неї був від природи тонкий; вона була дуже струнка, хоч і з добре розвиненими формами; її груди, прямі й тугі, здавалось, хтось вирізьбив із мармуру. Це було тіло, створене для кохання. У світлі свічки, яке боролося з наступаючим днем, воно було срібно-золоте — єдину відміну становили рожеві соски.

Ми одягалися мовчки. Вона не надягнула корсета, тільки склала, а я загорнув його в газету. Ми навшпиньках пройшли коридором, і коли я відчинив двері і ми вийшли на вулицю, нам назустріч кинулося сонце — як кіт, що стрибає по сходах. Площа була безлюдна, у вікнах, що виходили на схід, уже сяяло сонце. Я почував себе молодим, як день. Ми йшли, взявшись за руки, аж до самого рогу Лімпус-роуд.

— Лишайся тут, — сказала Розі. — А то ще нагодиться хтось із знайомих.

Я поцілував її почекав, поки вона зайде і за ріг.