Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ шостий

Я твердо вирішив поїхати наступного ранку з Дріффілдами, не питаючись дозволу в дядька. Якщо він довідається про це і зчинить галас — буде вже пізно, а коли Тед Дріффілд спитає мене, чи дозволив мені дядько, я відповім позитивно. Однак мені не довелося брехати. Серед дня, якраз під час припливу, я пішов купатися. Частину шляху ми йшли разом з дядьком — в нього були справи в місті. Саме коли ми проходили повз «Ведмідь і ключ», звідти вийшов Тед Дріффілд. Вгледівши нас, він спокійно і впевнено попрямував просто до дядька. Я навіть перелякався.

— Добрий день, панотче, — привітався він. — Ви пам’ятаєте мене? Коли я був хлопчиком, то часто співав у вашому хорі. Мене звуть Тед Дріффілд, мій батько служив управителем маєтку міс Вулф.

Дядько був людина полохлива; він навіть відсахнувся.

— О так, пам’ятаю. Добрий день. Я дуже шкодував, почувши про смерть вашого батька.

— Я познайомився з вашим молодим племінником. Чи не дозволите ви йому поїхати зі мною завтра? Йому нудно самому, а я саме збираюся зробити кілька зліпків з меморіальних дощок у фернській церкві.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, але…

Дядько ладнався відмовити, однак Дріффілд перебив його.

— Я стежитиму, щоб він не потрапив у якусь біду. Гадаю, йому теж захочеться зробити кілька зліпків. Я дам свій папір і віск, щоб йому це нічого не коштувало.

Дядько не вмів послідовно мислити, і пропозиція Теда Дріффілда заплатити за мій папір і віск настільки його обурила, що він зовсім забув про свій намір заборонити мені їхати.

— Він сам може купити собі папір і віск, — заявив дядько. — У нього досить кишенькових грошей, і краще нехай він витратить їх на щось корисне, ніж на солодощі, від яких тільки хворіють.

— Тоді хай піде до торговця канцелярським приладдям Хейворда і попросить такого самого паперу і воску, які купив я.

— Я вже йду, — заявив я і, боючись, щоб Дядько не передумав, помчав через дорогу.